"Визнаються позбавленими права на апеляцію засуджені до покарання, що включає позбавлення волі на строк понад один рік, які не перебувають у місці ув'язнення або які не отримали від судового органу, що виніс цей вирок, дозволу про звільнення від необхідності перебувати в місці ув'язнення, із внесенням або без внесення застави.
Акт про їхнє взяття під варту або арешт подається до Касаційного суду не пізніше того часу, коли справу призначено до слухання.
Для того, щоб апеляція була прийнятною, заявникові потрібно документально підтвердити, що він з'явився до слідчого ізолятора або місця, де засідає Касаційний суд, або того місця, де було винесено вирок; головний наглядач цього слідчого ізолятора приймає його за наказом Генерального прокурора Касаційного суду або головного прокурора судового органу, який виніс вирок".
Статтю 583 було скасовано Законом від 15 червня 2000 року з метою "посилення захисту презумпції невинуватості і прав потерпілих осіб". Цей самий Закон встановив подвійний рівень судочинства в галузі кримінального права, передбачивши можливість подавати апеляцію на рішення судів присяжних.
Національні засоби правового захисту стосовно тривалості провадження
Стаття L.781-1 Кодексу з організації судочинства
"Держава зобов'язана відшкодувати шкоду, спричинену незадовільним функціонуванням органів правосуддя. Ця відповідальність покладається на неї лише у випадку тяжкої помилки або відмови у правосудді".
Рішенням від 5 листопада 1997 року суд великої інстанції Парижа (справа "Готьє проти представника Державної Скарбниці в судових процесах" постановив про сплату 50000 франків одному працівникові при розгляді спірної прюдомальної справи на відшкодування моральної шкоди. Цей працівник отримав з канцелярії апеляційного суду м. Екс-ан-Прованса повідомлення з інформацією про те, що його апеляцію можна буде розглянути лише через сорок місяців після розгляду справи в суді, з таким поясненням:
"Беручи до уваги, що під відмовою у правосудді слід розуміти не лише відмову відповісти на апеляцію або небажання виносити вирок у справах, прийнятих до розгляду, а й, у ширшому розумінні, будь-яке ухилення держави від виконання її обов'язку правового захисту особи, що включає право кожної особи, справа якої розглядається в суді, отримувати рішення стосовно її заяв упродовж розумного строку;
Беручи до уваги, що положення статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод ( 995_004 ) зобов'язують національні судові органи вирішувати справи упродовж розумного строку;
<...>"
Це рішення, оскаржене представником держави, було в основному підтверджене постановою Паризького апеляційного суду від 20 січня 1999 року, який все ж таки зменшив до 20000 франків визначену суму. Оскільки проти цього рішення не було подано жодної апеляції, воно остаточно набрало чинності 20 березня 1999 року.
Це принципове рішення привернуло дуже велику увагу національних судових органів. Так, Паризький суд великої інстанції підтвердив такі рішення 9 червня і 22 вересня 1999 року, а апеляційні суди міст Екс-ан-Прованса та Ліона винесли подібні рішення 14 червня і 27 жовтня 1999 року. З цього приводу можна було б навести ще багато інших подібних пізніших рішень. Паризький апеляційний суд підтвердив свою позицію у цьому питанні в рішенні від 10 листопада 1999 року.
Пізніші рішення судів першої інстанції не викликали подання апеляцій представником держави (Паризький суд великої інстанції, 14 червня 1999 року, справа Кремпфа, і 22 вересня 1999 року, справа Ле Грі де ля Саля).
ОСКАРЖЕННЯ
1. Заявник вважає, що рішення Касаційного суду про відхилення його апеляції на застосування статті 583 Кримінально-процесуального кодексу після того, як його прохання про дозвіл не з'являтися до місця ув'язнення було відхилено обвинувальною палатою, порушує пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Посилаючись на рішення у справі "Кальфауї проти Франції" від 14 грудня 1999 року (N 34791/97, буде надруковано у CEDH 1999-IX), він скаржиться на порушення його права звернення до суду.
2. Він вважає, що ця неправомірна перепона щодо його права звернення до Касаційного суду призвела до порушення пункту 1 статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції ( 995_004 ). Він заявляє, що його позбавили права на подвійний рівень судочинства, оскільки касаційна скарга є єдиною можливістю апеляції проти рішення суду присяжних. З цього приводу він скаржиться на те, що французьке право не передбачає можливості апеляції проти рішень суду присяжних.
3. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), заявник скаржиться, що його справу не було розглянуто впродовж розумного строку, передбаченого практикою Європейського суду. На його думку, провадження тривало вісімнадцять років: вихідним пунктом він вважає 8 грудня 1981 року, дату подання перших скарг з учиненням цивільного позову, а закінченням - 21 жовтня 1999 року, дату рішення Касаційного суду, який відхилив його апеляцію. У своїх зауваженнях у відповідь він висловлює думку, що провадження закінчилося 20 грудня 2000 року, тобто в день винесення двох рішень Касаційного суду стосовно процедури дозволу звільнення від обов'язку з'явитися до місця ув'язнення.
4. Посилаючись на пункт 1 статті 6 ( 995_004 ) і на принцип рівноправності сторін, він скаржиться на рішення від 5 січня 1988 року, яким обвинувальна палата відхилила звернення прокуратури про дозвіл на проведення нової історичної експертизи. Він вважає, що це позбавило його можливості виступати на рівних умовах зі сторонами-позивачами, висвітливши під іншим кутом зору історичні й політичні обставини того часу.
5. Повертаючись до оскарження, яке він висував по суті на підтримку своєї апеляції проти рішення обвинувальної палати від 18 вересня 1996 року (відхиленого кримінальною палатою Касаційного суду 23 січня 1997 року), він посилається на порушення пункту 1 статті 7 Конвенції ( 995_004 ). Він вважає, що рішення кримінальної палати Касаційного суду від 23 січня 1997 року призвело до непередбаченого перегляду судової практики, на порушення принципу незворотності застосування кримінального закону. Він стверджує, що через екстенсивне тлумачення статті 6 Нюрнберзького статуту суд вилучив один зі складових елементів правопорушення злочину проти людства, сформульованого на самому початку, а саме - бажання співучасника такого злочину стати провідником тоталітарної політики нацизму.
6. На підставі пункту 3 (d) статті 6 Конвенції ( 995_004 ) він скаржиться на нерозумно довгий строк судового провадження, що не дало йому змоги викликати в суд свідків захисту, які пішли із життя або були неспроможні свідчити через 56 років після подій.
7. Він вважає, крім того, що принцип рівноправності сторін, передбачений пунктом 1 статті 6 ( 995_004 ), порушувався під час усього процесу і, зокрема, тоді, коли сторони-позивачі отримали дозвіл на демонстрацію аудіовізуальних свідчень, записаних на процесі Барб'є в 1987 році, стосовно яких він не мав можливості проводити перехресний допит.
8. Посилаючись на пункти 3 (a) і (b) Конвенції ( 995_004 ), він скаржиться на те, що під час слухання 26 січня 1998 року голова суду дозволив прокуратурі ставити запитання про організацію депортації 2 лютого 1943 року, яка не розглядалася судом присяжних, спираючись при цьому на речові докази, про які його не було попередньо повідомлено. Таким чином, він вважає, що він не мав можливості для підготовки свого захисту.
9. На підставі пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) він вважає, що принцип презумпції невинуватості було порушено, оскільки засоби масової інформації підхопили обвинувачення його з боку позивачів та їхніх адвокатів, опублікувавши перед самим початком судового розгляду тексти, які заздалегідь представляли його винним, і, крім того, подавши в урізаному вигляді і вибірково деякі матеріали справи. Заявник вважає, що ці публікації могли призвести до упередженості стосовно нього громадської думки ще до того, як було призначено присяжних. Він дорікає також позивачам за те, що вони організували поруч із Палацом правосуддя м. Бордо виставку, провели дебати про "часи облав" та організовували недружні маніфестації перед Палацом правосуддя під час усього судового процесу. Він вважає, що така упередженість проти нього була результатом "обробки громадської думки з боку засобів масової інформації" протягом більш як п'ятнадцяти років і що відповідальність за цей строк лежить на державі.
10. Крім того, він вважає, що тиск з боку засобів масової інформації чинився для того, щоб вплинути на незалежність і неупередженість суду, на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_690 ). Так, він підкреслює, що внаслідок опублікування адвокатом одного з позивачів повідомлення про наявність родинного зв'язку між головою суду присяжних і деякими особами, у депортації яких він обвинувачувався, ці позивачі в засобах масової інформації неодноразово піддавали сумніву безсторонність голови суду, примусивши останнього виявити більше суворості до нього під час судового розгляду.
11. Він вважає, що відповіді, які суд присяжних дав на 768 запитань, були суперечливими. Він нагадує, що в додатковій постанові від 1 квітня 1998 року суд присяжних висловив думку, що запитання стосовно його обізнаності з узгодженим планом винищення євреїв і його бажання брати в ньому участь уже були включені до запитань стосовно співучасті у злочинах проти людства. Він вважає, що відповівши "так" на запитання стосовно його винуватості у співучасті в арештах і незаконному позбавленні волі і "ні" на запитання стосовно його винуватості у співучасті у вбивстві, суд присяжних постановив суперечливе рішення: на його думку, суд не міг одночасно стверджувати, що він бажав арешту і позбавлення волі потерпілих у рамках узгодженого плану переслідування і винищення євреїв, з яким він був обізнаний, але що він не хотів їхньої смерті за тим самим планом. Крім того, він скаржиться на те, що вмотивування рішення є недостатнім з огляду на вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
ЩОДО ПРАВА
1. Заявник скаржиться на те, що його позбавили права на касацію на підставі статті 583 Кримінально-процесуального кодексу. Він вбачає у цьому неправомірне порушення його права на судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), у якому сказано:
"Кожен при... встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на... розгляд упродовж розумного строку... судом".
Уряд заявляє, що ця справа відрізняється від справи "Кальфауї проти Франції" у тому, що Кальфауї за правопорушення судив апеляційний суд, тоді як заявник засуджений за злочин судом присяжних. Тим часом на період подій суд присяжних не мав можливості видати наказ про арешт обвинуваченого, який приходив на засідання вільно, і процедура ув'язнення була єдиною можливістю упевнитися в його обов'язковій присутності.
Уряд підкреслює також надзвичайну серйозність дій, за які заявника було засуджено, дій, які становили загрозу для основних цінностей людства. За таких обставин Уряд дійшов висновку, що рішення про відхилення апеляції заявника через його неявку до місця ув'язнення до початку розгляду справи не було диспропорційним і що, таким чином, це не було надмірним посяганням на його право звернутися до Касаційного суду.
Заявник відповів на це, що аргумент, за яким рішення у справі Кальфауї не можна перенести на розгляд кримінальної справи, був відхилений самим Судом у рішенні у справі "Кромбах проти Франції" від 13 лютого 2001 року (N 29731/96, буде опубліковано у CEDH 2001), де Суд чітко визначив, що принцип рішення у справі Кальфауї можна застосовувати без розрізнення до злочинів і до правопорушень. Стосовно необхідності виконання постанови суду присяжних за відсутності постанови про арешт заявник відповів, що таке пояснення повністю суперечить принциповій позиції рішення у згаданій вище справі Кальфауї, згідно з яким необхідність з'являтися до місця ув'язнення під загрозою анулювання права на позов становить надмірну перепону для права звернення до суду.
Крім того, органи державної влади мають можливість вживати усі звичайні заходи для того, щоб забезпечити виконання рішення після відхилення касаційного позову. До того ж, як підкреслює заявник, він був останнім, до кого було застосовано правило необхідності з'являтися до місця ув'язнення, нібито його справа мала стати "останнім прикладом". Нарешті, підкреслює він, Суд у зазначеному рішенні у справі Кальфауї наголосив, що його рішення пов'язане з презумпцією невинуватості і що він абсолютно не брав до уваги дії, у яких останній обвинувачувався.
Розглянувши всі аргументи сторін, Суд дійшов висновку, що цей пункт оскарження ставить серйозні правової питання теоретичного і практичного характеру, які не можна вирішити на цій стадії розгляду апеляції і які вимагають розгляду по суті; це означає, що не можна заявити, начебто цей пункт оскарження був безумовно безпідставним, у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Не було виявлено жодного аргументу для його неприйнятності.
2. Заявник скаржиться на те, що через відхилення його апеляції йому відмовили у праві передати на розгляд вищої інстанції твердження про його вину і винесений йому обвинувальний вирок. Він посилається на статтю 2 Протоколу N 7 до Конвенції ( 995_004 ), у якій сказано:
"1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.
2. Із цього права можуть робитися винятки для незначних правопорушень, як це передбачено законом, або в разі, коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку".
Насамперед Уряд стверджує, що заявник не вичерпав усіх національних засобів правового захисту стосовно цього пункту оскарження, оскільки він жодного разу не посилався на нього у своїй касаційній скарзі, і що, таким чином, він не надав можливості Касаційному суду висловитися щодо можливої несумісності статті 583 Кримінально-процесуального кодексу зі статтею 2 Протоколу N 7 ( 995_004 ).
Крім того, Уряд вважає, що цей пункт оскарження є необгрунтованим. Цитуючи пояснювальну заяву, яку зробила Франція при здачі на зберігання ратифікаційної грамоти щодо Протоколу, Уряд нагадує, що Суд неодноразово мав нагоду переконатися, що французька судова система, чинна на момент подій, відповідала згаданій статті 2 ( 995_004 ). Уряд повторив аргументи стосовно права звернення до суду, нагадавши, що, як вважає Суд, держави користуються у цих питаннях значною свободою розсуду. З цього він зробив висновок, що право заявника звертатися до суду вищої інстанції не було безпідставно порушене.
Нарешті, підкреслює Уряд, навіть припустивши, що Суд ствердить порушення права заявника на звернення до судового органу, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), таке твердження не означатиме ipso facto порушення права на подвійний рівень судочинства: адже заявник мав можливість звернутися до Касаційного суду, подати свої зауваження, його заяву було розглянуто на засіданні, на якому висловилися всі сторони. Хоч Касаційний суд і відхилив його апеляцію, він все ж таки розглянув цю справу і ствердив, що відмова є наслідком недотримання процесуальних норм з боку заявника.
Заявник підкреслює, що в рамках процедури подання прохання про звільнення від необхідності з'явитися до місця ув'язнення він офіційно поставив перед обвинувальною палатою питання про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) положеннями колишньої статті 583 Кримінально-процесуального кодексу, він також скаржився на порушення права звернення до Касаційного суду як до суду вищої інстанції. Було б логічно, якби Касаційний суд розглянув цю заяву перед розглядом скарги по суті. Заявник підкреслює, що право на подвійний рівень судочинства у кримінальному процесі є поширенням права на звернення до суду, передбаченого пунктом 1 статті 6, і що його можна розглядати як lex specialis. Таким чином, відхилення його апеляції порушило одночасно обидва положення.
Заявник вважає, що відмова у праві користуватися подвійним рівнем судочинства є тим серйознішим порушенням, що на той час у Франції розгляд справи судом вищої інстанції був можливий лише через звернення до Касаційного суду, який був єдиною уповноваженою на це інстанцією. З цього він робить висновок про аргументованість свого оскарження.
Суд нагадує, що на вимогу пункту 1 статті 35 ( 995_004 ) заявник зобов'язаний попередньо викласти "бодай у загальному вигляді" ті пункти оскарження, які він потім збирається передати до Європейського суду (див. рішення у справі "Кардо проти Франції" від 19 березня 1991 року, серія A, N 200, с. 18, п. 34).
Суд зауважує, що в рамках розгляду прохання про звільнення від обов'язку з'явитися в місце ув'язнення, поданого до обвинувальної палати, у якому заявник просив ствердити, що статтю 583 Кримінально-процесуального кодексу слід вважати недійсною, він формально послався на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) і на порушення по суті права на апеляцію. Отже, Суд вважає, з одного боку, що заявник звертався зі своєю скаргою до відповідного судового органу, який міг би її задовольнити, і, з іншого боку, що він таким чином неявно посилався на своє право на подвійний рівень судочинства (у цій справі - це звернення до Касаційного суду), гарантоване статтею 2 Протоколу N 7 до Конвенції ( 995_004 ).
Таким чином, заперечення, яке висуває Уряд, неприйнятне.
Розглянувши всі аргументи сторін, Суд вважає, що цей пункт оскарження ставить серйозні питання судової теорії і практики, які не можна вирішити на цій стадії розгляду апеляції і які вимагають розгляду по суті; це означає, що не можна заявити, що це оскарження є очевидно безпідставним у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Не було виявлено жодного аргументу для його неприйнятності.
3. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), заявник скаржиться на те, що його справу не було розглянуто впродовж розумного строку в значенні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Уряд посилається головним чином на невичерпання національних засобів правового захисту, оскільки заявник не скористався можливістю апеляції за статтею L.781-1 Кодексу з організації судочинства. Уряд зазначає, що судова практика за цією статтею дістала новий імпульс після винесення рішення Паризького апеляційного суду від 20 січня 1999 року у справі Готьє, яке було підтримане іншими рішеннями, винесеними різними судовими органами, такими, як Паризький суд великої інстанції та апеляційні суди Ліона, Екс-ан-Прованса і Парижа. Уряд робить із цього висновок, що зазначена стаття L.781-1 являє собою такий апеляційний засіб, який спроможний задовольнити скарги стосовно надмірної тривалості судового провадження.
Уряд вважає, що Суд взяв до уваги ці зміни, а якщо він іще не висловився про неприйнятність скарги з цієї причини, це пояснюється тим, що жодної з тих скарг, які він розглядав, не було подано після цієї нової судової практики, пов'язаної з його рішенням у справі Ван дер Кара і Ліссора ван Веста від 7 листопада 2000 року (N 44953 і N 44953/98). Отже, у справі заявника скаргу було подано 14 січня 2000 року, тобто пізніше того часу, коли національні суди підтвердили ефективність апеляції на підставі зазначеної статті L.781-1, з чого Уряд робить висновок, що скарга є неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту.
Додатково Уряд зауважує, що ця скарга не є обгрунтованою. Він підкреслює насамперед, що оскільки внаслідок анулювання Касаційним судом 11 лютого 1987 року всіх рішень про судове переслідування заявник не вважався на той час обвинувачуваним з юридичної точки зору, то вихідним пунктом слід вважати обвинувачення його від 8 липня 1988 року. Таким чином, провадження тривало одинадцять років, вісім місяців і два дні. Посилаючись на практику Європейського суду, Уряд підкреслює, що справа була дуже складною як з юридичного, так і з фактичного погляду, що заявник сам сприяв подовженню строку провадження, систематично вдаючись до апеляцій і вимагаючи додаткових дій, і що, зі свого боку, національні органи влади були дуже активними і виявляли необхідну обачливість, беручи до уваги надзвичайний характер цієї справи.
Стосовно заперечення, на яке посилається Уряд, заявник зауважив, що міркування останнього не є слушними, оскільки він не використав можливості апеляції, які надає стаття L.781-1 Кодексу з організації судочинства через те, що покладався на постійну практику Європейського суду в цій сфері і що несподівана зміна практики Суду мала місце в серпні 2000 року ("Подружжя Шарль проти Франції", N 41145/98) і в листопаді 2000 року (цитоване рішення у справі "Ван дер Кар і Ліссор ван Вест проти Франції"), тобто через десять місяців після подання його скарги від 14 січня 2000 року. Таким чином, йому не можна дорікати за те, що він ігнорував судову практику, якої ще не існувало на той час, крім того, ця практика засвідчує фундаментальну зміну позиції Суду за останні десять років. Заявник додає, що хоч це й добре, що така національна процедура існує, її рішення не є рівноцінним засудженню, проголошеному Європейським судом, оскільки останній не має стосунку до національних судових органів, і це виключає будь-який ризик упередженості. З іншого боку, якби слід було очікувати рішення на національному рівні, перш ніж звертатися до Європейського суду, це призвело б до ще менш прийнятної тривалості судового провадження.
Щодо суті, то заявник заперечує дату, визначену Урядом як вихідна точка. Він вважає, що провадження почалося з 8 грудня 1981 року, дати подання першої заяви про притягнення його до кримінальної відповідальності, адже це негайно справило серйозний вплив на його становище і мобілізувало проти нього громадську думку. Крім того, він вважає, що виключна відповідальність за анулювання Касаційним судом провадження в його справі від 5 січня 1983 року покладається на органи державної влади і що наслідком цього рішення було подовження загальної тривалості процедури як мінімум на чотири роки. Таким чином, заявник вважає, що Суд повинен прийняти як вихідну дату 19 березня 1983 року, день пред'явлення йому обвинувачення.
У будь-якому випадку, хоч би який вихідний пункт брався за основу, заявник вважає, що все одно тривалість судового розгляду була надмірною. Він заявляє, що складність справи пояснюється виключно повільністю органів національної влади, оскільки основні свідки один за одним пішли з життя: якби провадження було здійснене упродовж розумного строку, можна було б зібрати відомості, необхідні для розгляду справи, з набагато меншими труднощами, звернувшись до головних учасників подій, і справа була б набагато простішою. Крім того, заявник підкреслює, що йому не можна дорікати за те, що він захищав свої права, подаючи апеляції або вимагаючи додаткового розслідування. Нарешті, він зазначає, що слід брати до уваги його похилий вік.
За пунктом 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) кожний заявник повинен надати національним судам можливість, яку це положення надає у принципі державам, що підписали Конвенцію, а саме: уникнути порушення або виправити ті порушення, у яких їх обвинувачують (рішення у справах "Кардо проти Франції", с. 19, п. 36, і "Фресоз і Руар проти Франції" від 21 січня 1999 року, 1999-I, с. 61, п. 37). Втім положення статті 35 Конвенції вимагають вичерпання лише тих засобів, які стосуються оскаржуваних порушень і водночас є можливими й адекватними. Вони повинні надавати достатні гарантії не лише теоретично, а й практично, інакше вони будуть неефективними й недоступними (див., зокрема, рішення у справах "Вернільо проти Франції" від 20 лютого 1991 року, серія A, N 198, с. 11-12, п. 27; "Даліа проти Франції" від 19 лютого 1998 року, Pecueil 1998-I, с. 87-88, п. 38).
Суд нагадує, що в рішенні у справі "Жіумара та інші проти Франції" від 12 червня 2001 року (N 61166/00) у відповідь на скаргу, подану в серпні 2000 року, він висловив думку, що беручи до уваги розвиток національного законодавства, апеляційний шлях, оснований на етапі L.781-1 Кодексу з організації судочинства, з 20 вересня 1999 року можна вважати достатньо надійним для того, щоб його можна було застосовувати на виконання пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд визнав заяву неприйнятною, зазначивши, що на момент подання апеляції заявники не могли не знати про можливість саме у такий спосіб домогтися відшкодування за надмірну тривалість провадження.
Суд зазначає, що в багатьох рішеннях, постановлених починаючи з 1999 року, тобто ще до винесення рішень у справах "Ван дер Кар і Ліссор ван Вест проти Франції" (а саме - у справах "Клоеза проти Франції", N 41861/98 від 20 квітня 1999 року, "Кастель проти Франції", N 38783/97 від 27 квітня 1999 року, "Дельгадо проти Франції", N 38437/97 від 29 червня 1999 року, "Перьє проти Франції", N 38701/97 від 24 серпня 1999 року), він уже посилався на розвиток національного законодавства, оснований на статті L.781-1, і висловлювався з приводу того, що цей шлях можна, після закінчення провадження, брати до уваги на виконання пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Він не погодився у згаданих справах із запереченням Уряду головним чином тому, що цей шлях тоді ще не видавався йому достатньо надійним, з огляду на апеляцію, подану Урядом у справі Готьє, і можливість надалі подати касаційну скаргу.
За цих умов Суд не бачить причини для того, щоб відійти від підходу, визначеного в рішенні у згаданій справі Жіумара. Він констатує, що на момент подання заяви, тобто 14 січня 2000 року, заявник не міг не знати про можливість подати скаргу на підставі статті L.781-1 Кодексу з організації судочинства. Виходячи з цього слід прийняти заперечення Уряду. Це означає, що ця частина заяви визнається неприйнятною на застосування пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
4. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), заявник скаржиться на те, що своїм рішенням від 5 січня 1988 року обвинувальна палата відхилила прохання прокуратури про проведення історичної експертизи.
Суд зазначає, що у період, коли було видано рішення від 5 січня 1988 року, заявник уже не був стороною процесу, оскільки нове обвинувачення проти нього було висунуто лише 8 липня 1988 року, і саме починаючи з цієї дати він міг подавати прохання про нову експертизу. Навіть якщо припустити, що заявника можна вважати потерпілим у значенні статті 34 Конвенції ( 995_004 ), Суд зауважує, що остаточним національним рішенням з цього питання є рішення обвинувальної палати, винесене 5 січня 1988 року, тобто більш як через шість місяців після подання заяви. Крім того, вважає Суд, заявник не довів, що відсутність історичної експертизи справила бодай найменший вплив на справедливість судового розгляду.
Таким чином, це оскарження слід відхилити як необгрунтоване на застосування пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
5. Посилаючись на статтю 7 Конвенції ( 995_004 ), заявник скаржиться на те, що його було засуджено за дію або бездіяльність, які на час їх вчинення не становили правопорушення за національними законами або за міжнародним правом.
У статті 7 Конвенції ( 995_004 ) записано:
"1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення.
2. Ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові і покаранню будь-якої особи за будь-які дії чи бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями".
Суд нагадує, що пункт 2 статті 7 ( 995_004 ) формально передбачає, що ця стаття не виключає судового розгляду і покарання будь-якої особи за будь-які дії чи бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями, а саме таким правопорушенням і вважається злочин проти людства, відсутність строку давності для якого була закріплена Статутом міжнародного трибуналу в Нюрнберзі, що є додатком до угоди країн-союзниць від 8 серпня 1945 року, а також французьким законом від 26 грудня 1964 року, який містить офіційне посилання на цей статут, визначаючи, що злочини проти людства не мають строку давності (див. справу "Тув'є проти Франції", N 29420/95, рішення Комісії від 13 січня 1997 року, 1988, с. 148, 161).
Крім того, Суд нагадує, що застосування і тлумачення національних законів залежать в основному від національних судових органів. Таким чином, до повноважень Суду не належить розгляд питання, чи було правильним рішення Касаційного суду від 23 січня 1997 року про відхилення касаційної скарги заявника на постанову обвинувальної палати про передання його до суду від 18 вересня 1996 року, на підставі того, що для того, щоб його визнали, правопорушення співучасті у злочині проти людства не вимагає встановлення того, чи співучасник, так само як основний винуватець злочину, підтримував політику ідеологічної гегемонії країн Осі.
Таким чином, цей пункт оскарження слід відхилити як явно необгрунтований, на застосування пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
6. Стосовно провадження у суді присяжних заявник висуває ще кілька скарг на підставі порушення пунктів 1, 2 і 3 (a), (b) і (d) статті 6 Конвенції ( 995_004 ), у якій записано:
"1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом...
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.
3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права: a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього;
b) мати достатньо часу й можливостей для підготовки свого захисту;
<...>
d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення".
Передусім Суд зауважує, що заявника було позбавлено його права на апеляцію проти рішення про обвинувачення через те, що він не з'явився до місця ув'язнення, і саме тому Касаційний суд не розглянув апеляційних доказів, які він мав намір йому подати. Однак, беручи до уваги висновок, який він зробив у наведеному вище пункті 1, Суд вважає, що стосовно цих двох пунктів оскарження, які він включив до своєї заяви, заявникові не можна докоряти за невичерпання національних засобів правового захисту у значенні пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
a) Заявник скаржиться на неможливість, через давність подій і через тривалість судового розслідування, викликати на допит свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення, і взагалі на порушення принципу рівноправності сторін, яка є наслідком такого становища.
Суд зазначає, так само, як це зазначив суд присяжних у своїй додатковій постанові від 15 жовтня 1997 року, що смерть, похилий вік або хвороба однаково заважали слуханню як свідків обвинувачення, так і свідків захисту та що з щоденних звітів про судові дебати, надрукованих після процесу і поданих заявником (зокрема, йдеться про хроніку подій Жана-Мішеля Дюме, журналіста газети "Ле Монд", і про щоденник процесу Еріка Конана, журналіста газети "Експрес", не можна зробити висновку, що заявникові не вдалося домогтися того, щоб важливих свідків захисту заслухали за тих самих умов, що й свідків обвинувачення.
Суд зауважує, що в цій справі обвинувальні докази були подані й обговорені з участю змагальних сторін перед суддями, які розглядали справу по суті, і що заявник, або особисто, або представлений своїми адвокатами, міг викласти всі аргументи, які він вважав важливими для захисту своїх інтересів, а також подати докази на свою користь. Зокрема, він мав ефективну можливість викласти свою версію подій.
Таким чином, Суд не вбачає жодного натяку на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Це означає, що цю частину скарги слід відхилити як безпідставну на застосування пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
b) Стосовно дозволу, наданого головою суду присяжних, показати на засіданні 7 січня 1998 року два аудіовізуальні свідчення, записані 1987 року на процесі Барб'є, Суд зазначає, що з цього приводу заявник не вичерпав усіх національних засобів правового захисту, оскільки у своїй касаційній скарзі на обвинувальний вирок він не скаржився ні формально, ні по суті на порушення статті 6 Конвенції ( 995_004 ) і посилався лише на статті 310 і 379 Кримінально-процесуального кодексу та на статтю 8 Закону від 11 липня 1985 року про створення судових аудіовізуальних архівів. Отже, цей пункт оскарження слід відхилити через невичерпання всіх національних засобів правового захисту, на застосування пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
c) Що стосується питання про те, що голова суду дозволив представникові прокуратури на засіданні 26 січня 1998 року поставити обвинувачуваному запитання про організацію групи для депортації в лютому 1943 року, яке не було предметом розгляду судом присяжних, і що при цьому він посилався на докази, з якими заявник попередньо не був ознайомлений, Суд зазначає найперше, що на прохання захисту рішенням від 2 січня 1998 року суд присяжних засвідчив, що заявникові ставилися запитання про події, які не були предметом розгляду в цьому суді.
Цим рішенням суд присяжних звернув увагу присяжних на те, що цей факт може зашкодити правам захисту (див., a contram, рішення у справі "Ремлі проти Франції" від 23 квітня 1996 року, Pecueil 1996-II, п. 21 і 47), таким чином, він дозволив заявникові скаржитися на цей факт у своїй касаційній заяві.
Суд нагадує також, що Конвенція ( 995_004 ) не регламентує порядок доведення як такий. Отже, Суд у принципі та in abstracto не виключає прийнятності доказу, отриманого з порушенням приписів національного права. Саме національні суди повинні оцінювати зібрані ними матеріали і прийнятність тих доказів, які хоче подати одна зі сторін. Все ж таки Суд повинен розглянути, чи процедура в цілому, включно з тими способами, якими подавалися докази, має справедливий характер у значенні пункту 1 статті 6 ( 995_004 ) (див. рішення у справах "Мантованеллі проти Франції" від 18 березня 1997 року, Pecueil 1997-II, с. 436-437, п. 34, і, mutatis mutandis, "Шенк проти Швейцарії" від 12 липня 1988 року, серія A, N 140, с. 29, п. 46).
На думку Суду, в цій справі з пояснень заявника не можна зрозуміти, яким чином цей інцидент міг позбавити його права на справедливий судовий розгляд, що включає повагу до прав захисту, тим більше, що організація групи для депортації в лютому 1943 року не увійшла до списку обвинувачень, висунутих проти нього судом присяжних.
Це означає, що цей пункт оскарження слід також відхилити як необгрунтований, відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
d) Посилаючись на пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), заявник скаржиться на "обробку громадської думки з боку засобів масової інформації" і на ставлення позивачів до нього перед процесом і під час його проведення.
Стосовно скарг на поведінку позивачів Суд вважає, що оскарження, основане на порушенні презумпції невинуватості, слід відкинути, по-перше, через невідповідність rationae personae положенням Конвенції ( 995_004 ), оскільки представники державної влади у принципі не можуть відповідати за дії приватних осіб, і, по-друге, через невичерпання всіх національних засобів правового захисту, оскільки заявник не звертався до суду з позовом на підставі статті 434-16 Кримінального кодексу.
Це означає, що цю частину оскарження слід вважати неприйнятною на застосування пункту 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
Що стосується кампанії в засобах масової інформації, як у друкованих, так і в аудіовізуальних, навіть якщо припустити, що заявник вичерпав усі національні засоби правового захисту з цього приводу, Суд нагадує, що всі розуміють, що суди не функціонують у порожнечі: хоча, коли йдеться про кримінальне обвинувачення, винесення вироку про винність або невинуватість належить виключно до їхньої компетенції, це зовсім не означає, що до або під час процесу питання, які вони розглядають, не можуть бути об'єктом дискусії в спеціалізованих журналах, у пресі для широкого читача або серед громадськості (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Санді Таймс (N 1) проти Сполученого Королівства" від 26 квітня 1979 року, серія A, N 30, с. 40, п. 65).
За умови не виходити за деякі межі, встановлені для того, щоб не заважати відправленню справедливого судочинства, звіти судових процесів, включно з коментарями, допомагають ознайомитися з цими процесами і, отже, є сумісними з вимогою про відкритий судовий розгляд, яка міститься у пункті 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). До обов'язку преси передавати інформацію та ідеї долучається право громадськості їх отримувати (там само). Це тим більше важливо тоді, коли, як у цій справі, учасником процесу є відома особа, колишній міністр. Такі особи неминуче й свідомо відкриваються для уважного контролю як з боку журналістів, так і громадського загалу (див., зокрема, рішення у справі "Лінгенс проти Австрії" від 8 липня 1986 року, серія A, N 103, с. 26, п. 42). Таким чином, межі допустимих коментарів є ширшими, коли вони стосуються власне політика, а не приватної особи (там само).
Проте, як і всі інші, відомі особи мають право на справедливий судовий розгляд, гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), що включає право на неупереджений судовий розгляд. Про це повинні пам'ятати журналісти, коли вони висвітлюють кримінальні судові процеси, що відбуваються на той час, оскільки існує ризик, що деякі заяви можуть виходити за рамки допустимих коментарів, а отже, вони можуть, свідомо чи несвідомо, зменшити шанси особи на справедливий судовий розгляд або підірвати довіру громадськості до ролі судів у кримінальному провадженні (див. рішення у справі "Ворм проти Австрії" від 29 серпня 1997 року, Pecueil 1997-V, с. 1552, п. 50, і пізніше "Пуллічіно проти Мальти" N 45441/99, від 15 червня 2000 року).
Суд зауважує, що в основі судового розгляду справи заявника лежать події (оцінка поведінки органів французької влади за часів уряду Віші), які вже давно викликали гарячі суперечки, тобто не можна було сподіватися, що цей процес пройде абсолютно спокійно. Проте, на думку Суду, заявник не довів, що засоби масової інформації проводили проти нього кампанію такої сили, що вона вплинула або могла вплинути на точку зору присяжних і на результат обговорення суду присяжних.
Навпаки, сама тривалість цього обговорення, яке зайняло 19 годин, і винесений вирок свідчать про те, що присяжні голосували цілком свідомо, відповідно до свого внутрішнього переконання, як цього й вимагає присяга, яку вони складають. Крім того, вважає Суд, слід взяти до уваги той факт, що заявника було виправдано стосовно найтяжчих обвинувачень, висунутих проти нього, а саме - обвинувачення в участі у вбивстві (див. наведене вище рішення у справі "Пуллічіно проти Мальти").
Суд зауважує також, що заявник, зі свого боку, також давав інтерв'ю на телебаченні, наприклад, у грудні 1996 року після рішення про передання справи до суду присяжних 3) і що його адвокат опублікував у 1993 році звіт історичної експертизи, скасованої Касаційним судом у 1987 році.
---------------
3) Інтерв'ю проведене Полем Амаром на телеканалі TF1. Виходячи зі сказаного вище слід відхилити цю частину оскарження як явно необгрунтовану на застосування пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
e) Щодо пункту оскарження, за яким позивачі нібито намагалися викликати сумнів щодо неупередженості і незалежності голови суду присяжних, розкривши 28 січня 1998 року далекі родинні зв'язки між ним і деякими потерпілими від депортацій, в яких обвинувачували заявника, тут слід робити розрізнення між суб'єктивними спробами пояснити, що суддя відчуває в глибині душі, та об'єктивним підходом, за яким слід з'ясувати, чи існують достатні гарантії, щоб виключити будь-який законний сумнів з цього приводу.
Суб'єктивна неупередженість не заперечується, поки не існує доказів протилежного. Навпаки, навіть зовнішні ознаки можуть мати деяке значення, коли йдеться про об'єктивну неупередженість. Точка зору підсудного береться у такому випадку до уваги, але не має вирішального значення. Вирішальним фактором є визначення, чи можна вважати його побоювання об'єктивно виправданими (рішення у справах "Фей проти Австрії" від 24 лютого 1993 року, серія A, N 255, с. 12, п. 30; "Фіндлі проти Сполученого Королівства" від 25 лютого 1997 року, Recueil 1997-I, с. 281, п. 73; "Кастільо Альгар проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, Recueil 1998-VIII, с. 3116, п. 45).
У цій справі заявник, схоже, виходив з думки, що голова суду присяжних із самого початку процесу і, зокрема, через винесення рішення 10 жовтня 1997 року про його звільнення з ув'язнення через поганий стан здоров'я виявляв прихильне ставлення до нього. Тобто, лише внаслідок розкриття одним із позивачів його родинного зв'язку з деякими потерпілими, зв'язку, який жодним чином не міг стати приводом для його відводу позивачами, голові суду довелось якимось чином виявити більшу суворість до заявника під час судового слухання. Заявник зробив із цього висновок, що саме через цей інцидент голова міг відчути себе до деякої міри зобов'язаним діяти під час обговорення, схилявся до винесення обвинувального вироку, адже виправдання наразило б його на критику.
Суд вважає, що жодний елемент справи не підтверджує сумнівів заявника: ні спосіб ведення головою дебатів після цього інциденту, ні сам вирок.
Суд іще раз повторює, що відповідальність за поведінку, тобто тактику і стратегію позивачів з метою вплинути на наступне рішення, не може покладатися на державу, якщо не доведено, що держава не вжила необхідних заходів для виправлення ситуації, яка могла загрожувати авторитетові й неупередженості судової влади. Отже, Суд зауважує, що в цій справі прокуратура притягла до дисциплінарної відповідальності адвоката, який зробив це викриття. Той факт, що не було визнано необхідним його притягнення до кримінальної відповідальності на підставі статті 434-16 Кримінального кодексу, не видається Суду вирішальним, оскільки сам заявник мав можливість розпочати кримінальне переслідування, що він, до речі, і зробив пізніше, подавши скаргу з учиненням цивільного позову 5 березня 1998 року.
Розглянувши конкретні обставини справи, Суд не вбачає жодного елементу, який дав би змогу стверджувати, що голова суду присяжних виявив будь-яку упередженість або що його поведінка якимсь чином могла вплинути на несприятливий для заявника судовий вирок.
Виходячи із сказаного вище слід відхилити цю частину оскарження як явно необгрунтовану, на застосування пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
f) Заявник скаржиться, нарешті, на суперечливість і недостатність умотивованості відповідей суду присяжних на поставлені їм 768 запитань щодо його винуватості і стверджує, що це суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
Найперше Суд зауважує, що цей пункт оскарження повторює по суті, але в іншій формі, оскарження, сформульоване на підставі статті 7 Конвенції ( 995_004 ), оскільки воно критикує суд присяжних за те, що він не взяв до уваги суб'єктивну сторону, визначаючи правопорушення злочину проти людства.
За будь-якого стану речей суд нагадує, що за його постійною судовою практикою, яка керується принципом правильного відправлення судочинства, судові рішення мають достатньою мірою визначати мотиви, з яких вони виходять. Цей обов'язок має різні межі залежно від характеру рішення, його слід аналізувати залежно від кожної конкретної справи (рішення у справах Руїса Торіха і Гіро Балані проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A і 303-B, с. 12, п. 29 та с. 29 - 30, п. 27, і "Хіггінс та інші проти Франції" від 19 лютого 1998 року, Recueil 1998-I, с. 60, п. 42). Хоча пункт 1 статті 6 ( 995_004 ) і зобов'язує суди обгрунтовувати свої рішення, не слід вважати, що цей обов'язок передбачає детальну відповідь на кожний доказ (рішення у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів" від 19 квітня 1994 року, серія A, N 2888, с. 20, п. 61). Так, відхиляючи апеляцію, апеляційна судова інстанція може в принципі обмежитися згодою з обгрунтуванням ухваленого рішення (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Гелле проти Фінляндії" від 19 грудня 1997 року, Recueil 1997-VIII, с. 2930, п. 59 - 60, і пізніше "Гарсія Руїс проти Іспанії", N 30544/96 [GC] від 21 січня 1999 року, CEDH 1999-I, с. 117 - 118, п. 26).
Вимога вмотивування рішення має виходити з особливостей провадження, зокрема в суді присяжних, у якому присяжні не зобов'язані пояснювати своє щире переконання.
Суд зазначає, що за французьким законодавством голова суду присяжних повинен по закінченні дебатів сформулювати і поставити присяжним запитання стосовно обставин справи, які дозволяють охарактеризувати особливості справи, для того щоб точно визначити пункти обвинувачення.
Крім того, голова суду має повноваження ставити присяжним запитання стосовно всіх обставин, які можуть так чи інакше змінити факти, що були підставою для обвинувачення, якщо такі обставини підлягали обговоренню під час судових дебатів. Основне запитання стосується основних доказів обвинувачення, до кожного пункту обвинувачення формулюється окреме питання. Можна також ставити інші запитання, наприклад, стосовно обставин, що обтяжують справу, або щодо існування можливостей для виправдання чи вибачення.
Суд зазначає також, що прокуратура й обвинувачуваний мають право заперечувати правомірність поставлених запитань або звертатися до голови суду з проханням поставити присяжним одне або кілька додаткових запитань. У випадку заперечення правомірності поставлених запитань суд присяжних повинен визначитися шляхом постановлення вмотивованого рішення. Саме це він і зробив 1 квітня 1998 року, відхиливши прохання заявника поставити додаткове запитання про те, чи він був обізнаний з існуванням узгодженого плану про переслідування і винищення євреїв.
Суд нагадує, що органи Конвенції ( 995_004 ) вже висловлювалися про сумісність із Конвенцією судових систем, подібних до французької (див. "R. проти Бельгії", заява N 15957/90, рішення Комісії від 30 березня 1992 року, (DR) 72, с. 195, 197, і "Заруалі проти Бельгії", заява N 20664/92, рішення Комісії від 29 червня 1994 року, (DR) 78, с. 97, 109).
У будь-якому разі він не повинен висловлюватися in abstracto про відповідність французької судової системи вимозі про обгрунтування рішення, що випливає з пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
Суд зауважує стосовно цієї справи, що у своєму рішенні суд присяжних послався на відповіді, які присяжні дали на кожне із 768 запитань голови суду присяжних, а також на опис фактів, які було встановлено, і на статті Кримінального кодексу, які було застосовано. Хоча присяжні могли відповісти лише "так" або "ні" на кожне із запитань, які ставив голова суду, ці запитання становили основу, на якій грунтувалося їхнє рішення. Суд вважає, що точність цих запитань дає змогу адекватно компенсувати відсутність обгрунтування відповідей присяжних.
Виходячи зі сказаного вище Суд вважає, що постанова суду присяжних була достатньо обгрунтованою у світлі пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
Стосовно суперечливості обгрунтувань, на які посилається заявник, оскільки цей пункт оскарження можна тлумачити як такий, що оскаржує оцінку доказів і результати провадження в суді присяжних, Суд нагадує, що хоч стаття 6 Конвенції ( 995_004 ) і гарантує право на справедливий судовий розгляд, проте Європейський суд не регламентує, які саме докази слід вважати прийнятними або яким чином їх слід оцінювати, адже останнє належить передусім до компетенції національного законодавства і національних судових органів (див. цитоване рішення у справі Гарсії Руїса, с. 118, п. 28).
Виходячи з усього зазначеного вище, Суд вважає, що оскаржуваний судовий розгляд був справедливим у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Таким чином, слід відхилити цю частину оскарження як явно необгрунтовану, на застосування пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятними, без розгляду доказів по суті, скарги заявника щодо неможливості звернення до Касаційного суду, а також щодо відсутності подвійного рівня судочинства.
Оголошує неприйнятними інші пункти оскарження.
Секретар Ерік Фріберг
Голова Крістос Розакіс
Переклад матеріалів забезпечує Центр правничої термінології, перекладів та словників Української Правничої Фундації.
"Вісник Верховного Суду України", N 2, 2002 р.