СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 02.12.98
(Витяг)
У вересні 1998 р. Г. пред'явив у суд позов до Печерського районного суду м. Києва про поновлення порушених прав та відшкодування шкоди в розмірі 1 грн., посилаючись на те, що в червні 1998 р. він звернувся в зазначений суд із позовом до Президента України, який ухвалою судді від 4 серпня 1998 р. на підставі ст. 139 ЦПК ( 1502-06 ) було визнано неподаним. 11 серпня 1998 р. він направив до суду касаційну скаргу на ухвалу судді та другий позов до Президента України. За твердженням заявника, ці документи судом у встановленому законом порядку не розглянуто. Тривалий час не розглядається судом і його, Г., позов до Генеральної прокуратури України. Вважаючи, що такими діями голови та суддів Печерського районного суду порушуються його законні права і йому заподіюється матеріальна й моральна шкода, Г. з посиланням на статті 55, 56 Конституції України ( 254к/96-ВР ) просив зобов'язати відповідачів дати рух його касаційній скарзі, а також позовам до Президента України та до Генеральної прокуратури України і стягнути на його користь 1 грн. на відшкодування заподіяної йому шкоди.
Ухвалою судді Київського міського суду від 2 листопада 1998 р. Г. було відмовлено в прийнятті позовної заяви, оскільки вона не підлягає розгляду в судах.
Розглянувши касаційну скаргу Г. на цю ухвалу, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України залишила її без задоволення з таких підстав.
Конституцією України ( 254к/96-ВР ) встановлено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону, вплив на них у будь-який спосіб забороняється і однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.
Згідно із зазначеними положеннями Конституції ( 254к/96-ВР ) рішення суду і відповідно дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя (пов'язані з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях, їх перевіркою в порядку нагляду, зверненням рішення до виконання тощо) можуть оскаржуватись у чинному в даний час касаційному та наглядному порядку, а не в інший суд першої інстанції, що одночасно порушувало б і принцип незалежності суддів, і заборону втручання у вирішення справи незалежним судом.
Саме в такому розумінні мають застосовуватись положення статей 55 та 56 Конституції ( 254к/96-ВР ) про гарантію права кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб та на відшкодування державою матеріальної і моральної шкоди, заподіяної їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень. Суд є органом, який вирішує такі скарги, а його рішення (дії, бездіяльність) оскаржуються в порядку, визначеному ст. 129 Конституції України і законодавством про судочинство.
У Конституції ( 254к/96-ВР ) зазначено, що здійснення правосуддя регулюється окремо від діяльності інших органів державної влади. Відповідно до ст. 62 матеріальна та моральна шкода, заподіяна при здійсненні правосуддя, відшкодовується державою лише безпідставно засудженій особі в разі скасування вироку як неправосудного. Проте й у цьому разі за таку шкоду відповідає держава, а не безпосередньо суд або суддя.
Таким чином, суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою особою, яка бере участь у цивільній справі. Це можливо лише у випадках, коли суд (суддя) виступає як звичайна установа (особа), а не як орган (особа), що здійснює правосуддя. Заяви та скарги, спрямовані на притягнення суду (судді) як відповідача, не підлягають розгляду в суді першої інстанції, оскільки законом передбачено інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя.
Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що ухвала судді Київського міського суду від 2 листопада 1998 р. про відмову в прийнятті позовної заяви Г. відповідає вимогам п. 1 ст. 136 ЦПК ( 1502-06 ), і на підставі ст. 326 ЦПК ( 1503-06 ) скаргу Г. залишила без задоволення, а ухвалу судді Київського міського суду - без зміни.
"Рішення Верховного Суду України", 1999 р.