СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 28.02.1996
Суд відмовив у визнанні колишнього члена сім'ї наймача
приміщення таким, що втратив право користування останнім
на підставі ст. 71 ЖК, виходячи з того, що позивач не
підтвердив безспірними доказами факт відсутності цієї особи у приміщенні понад шість місяців
(Витяг)
У березні 1994 р. Т. заявила позов до М. про визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням у двокімнатній квартирі. Позивачка зазначала, що в березні 1993 р. вона зареєструвала шлюб з відповідачем, а в травні того ж року обміняла дві однокімнатні квартири, наймачами яких вони були кожен окремо, на спірну двокімнатну квартиру. Оскільки після обміну М. у вказану квартиру не вселився, а повернувся жити до своєї першої дружини Н., вона у серпні 1993 р. розірвала шлюб із ним. Після розірвання шлюбу М., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, відвідував квартиру, вчиняв сварки, бійки, вибивав вхідні двері. Посилаючись на відсутність відповідача у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, позивачка просила задовольнити її вимоги на підставі ст. 71 ЖК ( 5464-10 ).
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Житомирського обласного суду від 16 січня 1996 р. у позові було відмовлено.
У касаційній скарзі Т. просила скасувати рішення суду, посилаючись на те, що суд не дав належної оцінки зібраним доказам, зокрема показанням свідків. Висновок суду про те, що вона, позивачка, визнавала за М. право на спірну квартиру, на її думку, є невірним. Вона дійсно пропонувала відповідачеві варіанти обміну спірного жилого приміщення, однак цей факт не свідчить про те, що він не втратив права користування останнім. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
За загальними правилами при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців (ст. 71 ЖК) ( 5464-10 ). Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні понад шість місяців з поважних причин, цей строк за заявою відсутньої особи може бути продовжено наймодавцем, а за наявності спору - судом.
Із матеріалів справи вбачається, що 26 березня 1993 р. сторонами було зареєстровано шлюб. Дітей від нього вони не мають. До шлюбу кожен із них мав по окремій однокімнатній квартирі, які в травні 1993 р. вони обміняли на спірну двокімнатну. В серпні 1993 р. шлюб було розірвано.
Судом встановлено, що після обміну квартири як позивачка так і відповідач вселились у спірну квартиру. Зазначені обставини підтверджуються поясненнями позивачки та її матері Л., які вони в листопаді 1993 р. давали дільничному інспектору Коростенського МВВС. Тому посилання позивачки на те, що відповідач не вселявся у спірну квартиру, є необгрунтованими.
На підтвердження своїх доводів про те, що відповідач без поважних причин не жив у квартирі з травня 1993 р. до пред'явлення позову позивачка посилалась на акти й показання свідків. Однак ці акти були складені 16 березня та 16 квітня 1994 р., тобто за вісім днів до пред'явлення позову та під час розгляду справи судом. Особи, які підписали зазначені акти, допитувалися судом. Проте їх показання, а також показання інших свідків не підтверджують безспірно відсутності відповідача в зазначеній квартирі понад шість місяців підряд.
Зокрема свідки К. і Н-ко, які не живуть за місцем знаходження спірної квартири, свідчили про те, що бачили відповідача біля будинку, де живе його перша дружина Н., коли він гуляв з їх спільною дитиною, відводив її в дитячий садок і забирав звідти. З цього вони зробили висновок, що він живе разом з Н.
Відповідач М. не заперечував того, що приходив до Н., але тільки для того, щоб зустрітися з дитиною, провідати її. Свідок Н. показала, що ніколи не забороняла відповідачеві зустрічатися з дитиною, а коли їздила в село, то залишал йому ключі від квартири для того, щоб він ранком відвів дитину в дитсадок.
Свідок К., яка проживає поряд зі спірною квартирою, показала, що рідко бачила там відповідача. Однак ці показання не свідчать про те, що М. не жив у спірній квартирі понад шість місяців.
Т. вперше звернулась із заявою на адресу начальника Коростенського МВВС 31 жовтня 1993 р. У заяві вона зазначала, що після розірвання шлюбу відповідач почав приходити в нетверезому стані та влаштовувати скандали, не дає спокійно жити, і просила забезпечити їй спокійне життя до обміну спільної квартири. М. не заперечував того, що випивав, що в сім'ї склалися ненормальні стосунки і що після розірвання шлюбу він іноді не ночува у спірній квартирі з метою уникнути скандалів. Однак відсутність його на спірній житловій площі не перевищувала строку, встановленого ст. 71 ЖК ( 5464-10 ).
Судом також встановлено, що після розірвання шлюбу сторони визначили порядок користування спірною квартирою позивачка шукала варіанти її обміну, в тому числі й після пред'явлення позову. Про це свідчить копія позовної заяви про примусовий обмін від 22 лютого 1995 р.
За таких обставин суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що передбачених ст. 71 ЖК ( 5464-10 ) підстав для задоволення позову Т. немає. Суд повно і всебічно з'ясував дійсні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, в тому числі й показанням свідків. Тому посилання позивачки на порушення вимог ст. 62 ЦПК ( 1501-06 ) є необгрунтованими.
На підставі викладеного судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Т. залишила без задоволення, а рішення Житомирського обласного суду - без зміни.
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 2, 1997 р.