1. Юрисдикція Суду поширюється на всі справи, які передаються йому сторонами, а також усі питання, спеціально передбачені в Статуті Організації Об’єднаних Націй або в чинних договорах і конвенціях.
2. Держави, що є сторонами цього Статуту, можуть у будь-який час заявити, що вони визнають як обов’язкову ipso facto юрисдикцію Суду щодо будь-якої іншої держави, яка приймає таке ж зобов’язання, у всіх спорах, що стосуються:
a) тлумачення договору;
b) будь-якого питання міжнародного права;
c) встановлення факту, який, якщо буде доведений, становитиме порушення міжнародного зобов’язання;
d) характеру або обсягу відшкодування, яке має бути надане за порушення міжнародного зобов’язання.
3. Зазначені вище заяви можуть бути зроблені безумовно, або за умови взаємності з боку кількох чи певних держав, або на певний строк.
4. Такі заяви здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй, який надсилає їх копії сторонам Статуту та Секретарю Суду.
5. Заяви, зроблені відповідно до статті 36 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя, які залишаються чинними, вважаються - сторонами цього Статуту - як визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН на той період, який залишився до закінчення їхньої дії, і відповідно до їхніх умов.
6. У разі виникнення спору щодо того, чи має Суд юрисдикцію, це питання вирішується за рішенням Суду.