Оскарження дій слідчого
«Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві...
Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду.
Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом.».
D. Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року
47. Відповідні частини рішення передбачають таке:
«… Постанова про порушення кримінальної справи щодо певної особи, винесена з недодержанням вимог КПК України, ... може, ... завдати такої шкоди конституційним правам і свободам [цієї особи] внаслідок несвоєчасного судового контролю, що поновлення їх буде нездійсненим.
Унеможливлення розгляду судом скарги на постанову про порушення кримінальної справи щодо певної особи на стадії досудового слідства, [і] відкладення її перевірки судом на стадію попереднього розгляду кримінальної справи або на стадію розгляду її по суті, відстрочка судового контролю обмежують конституційне право людини на судовий захист, який є гарантією всіх [інших] прав і свобод людини і громадянина.
...
Скарги до суду на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи повинні розглядатися судом за чинним законодавством у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не повинен розглядати та вирішувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушенням конституційних засад правосуддя.
...
Конституційний Суд України вирішив:
...
2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення … статті 234 … Кримінально-процесуального кодексу України, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого … стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи…».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
48. Заявник скаржився на незаконне та свавільне проведення працівниками міліції обшуку в його офісі, автомобілі та гаражі. Він посилався на статтю 8 Конвенції, відповідні пункти якої передбачають таке:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
A. Прийнятність
49. Уряд стверджував про недотримання правила щодо подачі заяви у шестимісячний строк. На думку Уряду, цей строк почався з дати стверджуваного втручання (20 серпня 2002 року), оскільки на час подій не було ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарги заявника. Серед іншого, в ситуації заявника не було ефективного механізму, відповідно до якого він міг би вимагати відшкодування шкоди, завданої діями працівників міліції.
50. Заявник погодився з тим, що усі національні засоби юридичного захисту, якими він намагався скористатися, виявилися неефективними для його справи. Проте, на його думку, з самого початку не було очевидним, що його дії виявляться неефективними. Отже, заявнику не можна дорікати за спробу скористатися цими засобами. Щодо грошової компенсації, то це питання було для нього другорядним, оскільки його першочергова мета полягала у визнанні дій працівників міліції незаконними та знятті з себе будь-яких обвинувачень у вчиненні злочину.
51. Суд нагадує, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції він може прийняти справу до розгляду тільки протягом шести місяців від дня ухвалення остаточного рішення та при вичерпанні всіх національних засобів юридичного захисту. У разі відсутності засобів юридичного захисту або їх неефективності, шестимісячний строк, у принципі, починається з дати вчинення оскаржуваної дії (див., серед інших джерел, рішення у справі «Володимир Поліщук і Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine), заява № 12451/04, п. 38, від 30 вересня 2010 року). Якщо заявник намагався скористатися юридичним засобом захисту, який Суд вважає неналежним, витрачений для цього час не перериватиме перебіг шестимісячного строку, і в результаті заяву може бути відхилено як таку, що подана невчасно (див., серед інших джерел, згадану ухвалу про прийнятність у справі «Ульянов проти України» (Ulyanov v. Ukraine)). Проте, якщо заявник використовує існуючий засіб юридичного захисту і лише згодом дізнається про обставини, які обумовлюють його неефективність, у цілях пункту 1 статті 35 виправданим може бути відлік строку з дати, коли заявник вперше дізнався або міг дізнатися про такі обставини (див., зокрема, рішення у справі «Варнава та інші проти Туреччини» (Varnava and Others v. Turkey) [ВП], №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 і 16073/90, п. 157, ECHR 2009; рішення у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, п. 37, від 2 листопада 2006 року; і рішення у справі «Ратушна проти України» (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, п. 62, від 2 грудня 2010 року).
52. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що заява була подана у 2006 році, а стверджуване порушення прав заявника за статтею 8 Конвенції мало місце у 2002 році.
53. Заявник вжив ряд дій з метою отримання компенсації на національному рівні. Наприклад, його твердження, що стали основою скарги за статтею 8 Конвенції до цього Суду, були прийняті до розгляду національними судами відповідно до статті 234 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, який діяв на той час. З огляду на суперечливі позиції національних судів при розгляді цієї скарги, і, зокрема, на позицію Верховного Суду України, викладену в ухвалі від 13 липня 2004 року, та позицію районного суду, викладену в постанові від 14 жовтня 2004 року (див. пп. 37 і 38), Суд не може прийти до висновку, що заявник намагався скористатися явно неефективним засобом юридичного захисту (див., для порівняння та в якості протилежного прикладу, вищезгадану ухвалу про прийнятність у справі Ульянов (Ulyanov).
54. Суд також зазначає, що вищезгадані судові провадження потенційно могли призвести до скасування постанови про порушення кримінальної справи, в якій заявник вважав себе de facto підозрюваним, та визнання порушення його прав, що є невід’ємним елементом відшкодування у розумінні статті 35 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Чентро Еуропа 7 С.р.л. і Ді Стефано проти Італії» (Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy) [ВП], заява № 38433/09, пп. 83 та 88, ECHR 2012). З огляду на вищезазначене, та зважаючи на фактичний результат цих проваджень, Суд не вважає за потрібне розглядати аргумент Уряду щодо стверджуваної відсутності у заявника можливості отримати грошову компенсацію у цих або будь-яких інших провадженнях на національному рівні.
55. Відповідно Суд визнає, що заявник обґрунтовано порушив питання за статтею 8 на національному рівні, та що відповідні процесуальні дії не можуть бути підставою для негативного вирішення питання про прийнятність відповідної скарги за Конвенцією. Ця заява була подана 21 січня 2006 року, тобто протягом шести місяців після закінчення провадження на національному рівні 25 липня 2006 року (див. п. 42). Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо недотримання правила шестимісячного строку для подання заяви.
56. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
57. У своїй заяві до Суду заявник стверджував, що працівники міліції провели обшук у його офісі, автомобілі та гаражі без будь-яких юридичних підстав для вчинення таких дій.
58. Уряд не надав жодних заперечень по суті цієї скарги.
59. Суд зазначає, що відповідними документами підтверджується присутність працівників міліції в офісі, автомобілі та гаражі заявника, та кваліфікують її як «огляд», а не «обшук» (див. п. 8). Суд вважає, що незалежно від кваліфікації оскаржуваної дії на національному рівні, вона становить «втручання» у право заявника на повагу до його житла у розумінні Конвенції (див., зокрема, рішення у справі «Німітц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), від 16 грудня 1992 року, п. 30, серія А № 251-B; та рішення у справі «Пантелеєнко проти України» (Panteleyenko v. Ukraine), заява № 11901/02, п. 47, від 29 червня 2006 року, щодо можливості застосування статті 8 до обшуків у нежилих приміщеннях і, mutatis mutandis, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пп. 102 і 105-107, від 7 листопада 2013 року, в якому «огляд» відповідно до національного законодавства розглядається як втручання у розумінні статті 8).
60. Наступне питання полягає в тому, чи було оскаржуване втручання виправданим відповідно до пункту 2 статті 8. У зв’язку з цим Суд нагадує, що з метою дотримання пункту 2 статті 8 втручання повинно, серед іншого, здійснюватися «згідно із законом»; тобто воно повинно мати підґрунтя в національному законодавстві і відповідати принципу верховенства права (див., серед інших джерел, рішення у справі «Марпер проти Сполученого Королівства» (Marper v. the United Kingdom) [ВП], №№ 30562/04 і 30566/04, п. 95, ECHR 2008; та рішення у вищезгаданій справі Бєлоусов (Belousov), п. 104). У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Відповідно законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її реалізації (див., серед інших джерел, рішення у справі «Гіллан і Квінтон проти Сполученого Королівства» (Gillan and Quinton v. the United Kingdom), заява № 4158/05, п. 77, ECHR 2010 (витяги), з подальшими посиланнями). Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, принаймні певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі «P.G. та J.H. проти Сполученого Королівства» (P.G. and J.H. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, п. 46, ECHR 2001-IX). У різних контекстах статті 8 Конвенції Суд наголошував, що питання про застосування заходів, які впливають на права людини, має вирішуватись в межах певного змагального процесу перед незалежним органом, що може своєчасно розглянути підстави для прийняття рішення та відповідні докази (див., в якості нещодавнього джерела, рішення у справі «Котій проти України» (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, п. 68, від 5 березня 2015 року).
61. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що оскаржуваний огляд працівниками міліції був проведений без попереднього дозволу будь-якого незалежного судового органу. Єдиний відповідний документ, отриманий заявником у якості обґрунтування огляду, - «акт огляду та вилучення» - не містив жодних положень законодавства, які б обґрунтовували такий огляд працівниками міліції, та не визначав межі повноважень залучених працівників міліції (див. п. 8). Спроби заявника домогтися подальшого судового перегляду законності заходу були безуспішними. Зокрема, як вбачається з ухвали апеляційного суду від 24 грудня 2004 року, відповідна скарга могла бути подана тільки в рамках кримінального провадження у справі, порушеній працівниками міліції після оскаржуваного огляду, у разі, якщо органи досудового слідства довели б справу до цієї стадії. При цьому, на момент подання цієї заяви відповідне кримінальне провадження залишалося без руху протягом кількох років, і заявник, незважаючи на його численні спроби, не зміг отримати жодного процесуального статусу в цьому провадженні. Суд зазначає, що у своєму нещодавньому рішенні у справі Котій (Kotiy), пп. 69-70) він уже констатував, що ситуація, коли єдиною можливістю оскаржити дії слідчого було посилання на статтю 234 КПК (після передання кримінальної справи щодо нього до суду), була несумісною зі статтею 8.
62. Суд вважає свої висновки в рішенні у справі Котій (Kotiy) рівною мірою доречними і у цій справі. Зокрема, Суд приходить до висновку, що національне законодавство не передбачало достатніх гарантій проти свавілля щодо оскаржуваних дій працівників міліції та не відповідало вимогам якості законодавства у розумінні Конвенції. Відповідно оскаржуване втручання не було здійснене «згідно з законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції.
63. Цих висновків достатньо для Суду, щоб встановити, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ
64. Заявник також скаржився на незаконне вилучення та утримання свого майна працівниками міліції. Він посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідні частини якої передбачають таке:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».
A. Прийнятність
65. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступних національних засобів юридичного захисту. Посилаючись на ухвалу Суду про неприйнятність у справі «ТОВ «Солаз» проти України» ((Solaz v. Ukraine), заява № 35184/02, від 12 червня 2006 року), Уряд зазначив, що позов заявника був передчасним, оскільки кримінальне провадження, в рамках якого було вилучено майно, ще тривало. Відтак, питання повернення заявнику вилученого майна мало вирішуватися відповідно до статті 81 КПК після вирішення кримінальної справи.
66. Заявник зазначив, що справа ТОВ «Солаз» (Solaz) відрізняється від його справи з кількох причин. Зокрема, у його випадку провадження залишалося без руху протягом декількох років. Працівники міліції не були зацікавлені у встановленні осіб обвинувачених, і він не мав змоги отримати будь-який процесуальний статус у провадженні. Крім того, не вбачалося достатніх шансів, що справу коли-небудь буде передано до суду або закрито органами досудового слідства.
67. Суд вважає, що питання вичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язане із суттю скарг заявника за статтею 13 Конвенції, що він не мав ефективного засобу юридичного захисту щодо стверджуваного втручання у його право власності (див. рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» (East West Alliance Limited v. Ukraine), заява № 19336/04, п. 148, від 23 січня 2014 року). Відповідно Суд вирішує долучити розгляд питання вичерпання національних засобів юридичного захисту до розгляду по суті відповідної скарги заявника за статтею 13 (див. пп. 93-97).
68. Суд далі зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
69. У своїй заяві заявник скаржився, що його комп’ютерне обладнання, носії інформації та інше майно (див. додаткові відомості у п. 8) були свавільно вилучені та зберігалися правоохоронними органами в якості речових доказів у штучно порушеній кримінальній справі, яку не збиралися передавати до суду.
70. Уряд не надав коментарів по суті скарг заявника.
71. Суд зазначає, що у цій справі не оспорюється той факт, що майно, вилучене працівниками міліції з офісу, автомобіля і гаража заявника та долучене в якості речових доказів до матеріалів кримінальної справи, становило його майно у розумінні статті 1 Першого протоколу.
72. Суд вважає, що оскаржувані заходи становили втручання, яке охоплюється сферою застосування другого абзацу статті 1 Першого протоколу щодо здійснення «контролю за користуванням майном» (див., наприклад, рішення у справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), заява № 20347/03, п. 530, від 12 березня 2009 року; та вищезгадане рішення у справі «East/West Alliance Limited» (East West Alliance Limited), п. 185).
73. У зв’язку з цим Суд повторює, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності для цілей статті 1 Першого протоколу, як і для обговорених вище цілей статті 8, передбачає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципу верховенства права, що включає в себе свободу від свавілля (див., серед інших джерел, рішення у справі «Смірнов проти Росії» (Smirnov v. Russia), заява № 71362/01, пп. 55-56, від 7 червня 2007 року, та рішення у справі «Коваль та інші проти України» (Koval and Others v. Ukraine), заява № 22429/05, п. 125, від 15 листопада 2012 року).
74. Суд зазначає, що у матеріалах справи відсутні документи, на основі яких можна встановити юридичну підставу вилучення майна заявника. Суд вважає, що вищевикладені міркування (див. п. 61), на основі яких Суд дійшов висновку, що огляд офісу, автомобіля та гаража заявника був незаконним у розумінні статті 8, рівною мірою стосуються і цієї скарги. Відповідно Суд вважає, що вилучення майна заявника було незаконним для цілей статті 1 Першого протоколу.
75. Що стосується подальшого зберігання правоохоронними органами вилученого майна в якості речових доказів у кримінальному провадженні, то з матеріалів справи вбачається, що цей захід передбачався статтею 81 КПК (див. п. 46).
76. У різних попередніх рішеннях Суд доходив до висновку, що зберігання майна в якості речових доказів у кримінальному провадженні може бути необхідним в інтересах належного відправлення судочинства, що є легітимною метою в «загальних інтересах» суспільства (див. вищезгадані рішення у справах Смірнов (Smirnov), п. 57, та «East West Alliance Limited», п. 188). При цьому має існувати розумне пропорційне співвідношення між використаними засобами та метою, яку прагнуть досягти будь-якими заходами, що застосовуються державою, у тому числі тими, що призначені для здійснення контролю за користуванням майном особи. Ця вимога виражена у визначенні «справедливого балансу» між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи (див., наприклад, рішення у справі «Едвардс проти Мальти» (Edwards v. Malta), № 17647/04, п. 69, від 24 жовтня 2006 року, з подальшими посиланнями, та вищезгадане рішення у справі Смірнов (Smirnov).
77. З наявних матеріалів вбачається, що для того, щоб повернути своє майно, заявник мав чекати вирішення кримінального провадження, в рамках якого воно зберігалось, та яке, по суті, залишалося без руху без жодних перспектив прогресу протягом більше чотирьох років на дату подання цієї заяви до Суду. Національне законодавство, розтлумачене компетентними судовими органами, не надавало заявнику будь-яких засобів юридичного захисту для оскарження необхідності такого зберігання або на початковому етапі (наприклад, зберігання великої кількості пустих оптичних дисків), або зі спливом строку давності (наприклад, на підставі того, що провадження залишалося без руху, і що з вилученими речами не проводилося жодних слідчих дій).
78. Отже, зважаючи на висновки, наведені вище у пунктах 74 і 77, Суд доходить до висновку, що заявник не міг контролювати втручання та тривале зберігання його майна шляхом звернення до незалежного органу з метою своєчасної оцінки законності та пропорційності й надання йому необхідних процесуальних гарантій.
79. Відповідно у цій справі було порушення статті 1 Першого протоколу.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ (КРИМІНАЛЬНИЙ АСПЕКТ)
80. Заявник також скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження, відкритого після огляду працівниками міліції його офісу, автомобіля та гаража. Він посилався на статтю 6 Конвенції, яка передбачає таке:
«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення …».
81. Уряд стверджував, що ця скарга є неприйнятною за критерієм ratione personae, оскільки заявник не був стороною у вказаному провадженні.
82. Заявник не погодився. На його думку, він de facto був підозрюваним у цьому провадженні, і йому у будь-який момент могли пред’явити обвинувачення.
83. Суд нагадує, що у кримінальних справах відлік «розумного строку», передбаченого статтею 6, зазвичай починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення (див., наприклад, рішення у справі «Екле проти Німеччини» (Eckle v. Germany), від 15 липня 1952 року, п. 73, серія А). Для цілей статті 6 «обвинувачення» можна визначити як «офіційне повідомлення компетентними органами про те, що особа є підозрюваною у вчиненні злочину», це визначення також відповідає аналізу того, чи «мав місце значний вплив на становище підозрюваного» (див. рішення у справі «Девеер проти Бельгії» (Deweer v. Belgium), від 27 лютого 1980 року, п. 46, серія А № 35; та вищезгадане рішення у справі Екле (Eckle)). У деяких випадках, з огляду на істотні обставини, що впливають на статус заявника у провадженні, Суд вже приходив до висновку про набуття заявником статусу підозрюваного для цілей Конвенції до того, як цей статус був офіційно наданий йому відповідно до національного законодавства (див., наприклад, рішення у справі «Бруско проти Франції» (Brusco v. France), заява № 1466/07, пп. 47-50, від 14 жовтня 2010 року).
84. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що оскаржуване провадження було відкрито у 2002 році. З наявних матеріалів вбачається, що кілька разів у невстановлені дати заявника було допитано працівниками, і один раз у постанові суду про проведення обшуку його було названо «підозрюваним» (див. пп. 15-17). Проте на момент подання заяви до Суду у січні 2006 року, коли провадження залишалося без руху понад чотири роки, йому не було пред’явлено офіційних обвинувачень. Крім того, на той момент органи влади декілька разів прямо заявляли про те, що не було достатніх підстав підозрювати заявника у вчиненні будь-якого злочину (див. пп. 19-21). Станом на березень 2006 року щодо заявника не було призначено жодних слідчих дій (див. п. 22). У подальшому листуванні сторони не повідомляли Суд про подальший хід цього провадження (див. п. 23). З огляду на надані йому матеріали, Суд не може дійти висновку, що вплив, який оскаржуване провадження справило на заявника, зробив його особисте становище порівнюваним до становища підозрюваного у кримінальному провадженні.
85. Відповідно Суд вважає, що ця скарга має бути відхилена як явно необґрунтована у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
86. Заявник також стверджував, що працівники міліції навмисно затягували кримінальне провадження з метою прикриття незаконного обшуку, вилучення та зберігання його майна, та що в нього не було засобів для отримання відповідного відшкодування у зв’язку з цим. З цього приводу він посилався на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції. Стаття 13 передбачає таке:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
87. Уряд стверджував, що цивільний аспект статті 6 не застосовується до кримінального провадження, що розглядається.
88. Заявник не погодився.
89. Суд зазначає, що заявник не був стороною оскаржуваного провадження. Його єдиний аргумент за цивільним аспектом статті 6 стосувався його нездатності повернути своє майно, допоки тривало зазначене провадження. За цих обставин Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, доходить висновку, що ця скарга має розглядатися виключно за статтею 13 Конвенції.
A. Прийнятність
90. Суд зазначає, що стаття 13 постійно тлумачиться у його практиці як така, що вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (див., як класичний приклад, рішення у справі «Бойл і Райс проти Великобританії» (Boyle and Rice v. the United Kingdom), від 27 квітня 1988 року, п. 54, серія А, № 131).
91. З огляду на висновки, викладені вище у пунктах 85 і 89, Суд зазначає, що гарантії статті 13 не застосовуються до скарги заявника за статтею 6 щодо тривалості провадження.
92. У той же час, у світлі висновків Суду у пунктах 56 та 68 вище, про те, що заявник подав небезпідставну скаргу за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу, Суд доходить висновку, що скарга заявника за статтею 13 має бути визнана прийнятною щодо цих двох положень.
B. Суть
93. Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією «небезпідставної скарги» та відповідне відшкодування. Межі обов’язків за статтею 13 відрізняються залежно від характеру основної скарги заявника за Конвенцією. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як на практиці, так і в теорії; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльності органів влади держави-відповідача (див., серед інших джерел, рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI та вищезгадане рішення у справі «East West Alliance Limited», п. 227).
94. Суд посилається на пункти 61-63, 74 та 77-78, де він вже встановив, що національне законодавство, розтлумачене компетентними судовими органами, не містило жодних процесуальних гарантій, що дали б можливість заявнику оскаржити дії працівників міліції, які, на його думку, порушили його права за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу. Щодо тверджень Уряду, що заявник мав очікувати завершення кримінального провадження, відкритого після огляду працівниками міліції його офісу, автомобіля та гаража, Суд нагадує, що з наявних матеріалів вбачається, що на момент подання заяви до Суду провадження залишалося без руху протягом більше ніж чотири роки.
95. На думку Суду, вищенаведених фактів достатньо, щоб прийти до висновку, що у розпорядженні заявника не було ефективних засобів національного захисту щодо його скарг за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу.
96. Відповідно було порушення статті 13 Конвенції.
97. У зв’язку з цим, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо неприйнятності скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу через невичерпання національних засобів юридичного захисту, які раніше були долучені до розгляду по суті скарги за статтею 13 Конвенції (див. п. 67).
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
98. Заявник також скаржився за статтями 8 і 13 Конвенції на те, що публікація на сайті Міністерства внутрішніх справ (див. п. 11) містила компрометуючі відомості. Посилаючись на факти цієї справи, він також наводив статтю 14 Конвенції та статтю 2 Протоколу № 7.
99. Розглянувши ці скарги з огляду на всі наявні в нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих положеннями, на які посилався заявник.
100. Отже ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
101. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
102. Заявник вимагав відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 34794 євро в якості оціненої ринкової вартості вилученого майна та 11659 євро в якості оціненого неотриманого прибутку за 2002 рік. Крім того, він вимагав 150000 євро відшкодування моральної шкоди.
103. Уряд вважає ці вимоги надмірними й необґрунтованими, а також, що не було жодного причинно-наслідкового зв’язку між оскаржуваними порушеннями та заявленою шкодою.
104. Суд вважає, що заявник не надав належного обґрунтування своїх розрахунків щодо вартості його вилучених активів та неотриманого прибутку, які дали б Суду можливість зробити висновки щодо відповідних грошових сум. Крім того, в матеріалах справи не стверджувалось та не було продемонстровано, що вилучене майно неможливо було повернути. Фактично, подавши цю заяву у 2006 році, заявник, якого представляла юрист, не інформував Суд про хід відповідного кримінального провадження або про подальшу долю майна, що зберігалось в якості доказу у цій справі. Відповідно Суд вважає, що вимоги заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди слід відхилити як надумані.
105. При цьому, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 6000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
106. Заявник також вимагав 1000 євро відшкодування витрат на оплату послуг його представника, пані Н.М. Перестюк, відповідно до укладеної у 2006 році усної угоди про представництво його інтересів у Суді.
107. Уряд стверджував, що ця вимога є повністю необґрунтованою, оскільки вона не підтверджується жодним документом.
108. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд, з огляду на ненадання заявником жодного документа на підтвердження своєї вимоги, відхиляє її в повному обсязі.
C. Пеня
109. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції до суті його скарги за статтею 13 Конвенції, та відхиляє їх, розглянувши цю скаргу по суті.
2. Оголошує прийнятними скарги щодо стверджуваного незаконного обшуку (огляду) офісу, автомобіля та гаража заявника; вилучення та зберігання правоохоронними органами його майна; та відсутності в нього можливості подати відповідні скарги, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
3. Постановляє , що було порушення статті 8 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
5. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
6. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 7 липня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Ангеліка НУССБЕРГЕР