«Справа повинна бути призначена до досудового розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду».
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
37. Відповідні міжнародні документи викладені в рішенні у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 47-49, від 28 березня 2006 року.
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
38. Заявник скаржився, що умови тримання його під вартою у Феодосійському ІТТ і Сімферопольському СІЗО були неадекватними. Крім того, заявник скаржився, що йому не було надано належної медичної допомоги під час тримання під вартою в Сімферопольському СІЗО. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
А. Прийнятність
1. Доводи сторін
39. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних заходів юридичного захисту щодо цих скарг, тому що він належним чином не порушував це питання перед прокуратурою та судами. Щодо питання про медичну допомогу в Сімферопольському СІЗО Уряд, посилаючись на письмові пояснення начальника цієї установи, стверджував, що заявник навіть не звертався до медичних працівників по будь-яку допомогу. На думку Уряду, ця скарга є явно необґрунтованою.
40. Заявник не погодився.
2. Оцінка Суду
41. Стосовно скарги заявника на те, що йому не було надано належної медичної допомоги в Сімферопольському СІЗО, Суд, вивчивши матеріали справи, зазначає, що не вбачається, чи звертався заявник до медичних працівників цієї установи виконання покарань по медичну допомогу. Твердження заявника щодо того, що медична допомога була неадекватною, не підкріплені жодною фактичною інформацією. Отже, Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
42. Стосовно зауважень Уряду щодо невичерпання заявником засобів юридичного захисту за скаргами на умови тримання Суд зазначає, що він неодноразово відхиляв подібні заперечення у випадках, коли було встановлено, що ці скарги вказували на існування в національній пенітенціарній системі проблем системного характеру (див., наприклад, ухвалу від 18 вересня 2001 року у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, згадане вище рішення у справі «Мельник проти України», пункти 69-71, а також рішення від 10 грудня 2009 року у справі «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 86).
43. У цій справі Суд вважає, що порушені заявником питання також мають структурний характер. Суд зазначає, що державні органи були достатньо поінформовані про ситуацію заявника, особливо враховуючи той факт, що він піднімав ці питання також і перед ними (див. пункти 25 і 27 вище). Відповідно Суд не може поставити заявникові за провину те, що він не скористався національними засобами юридичного захисту, на які посилався Уряд, і відхиляє це заперечення Уряду.
44. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона повинна бути визнана прийнятною.
В. Суть
45. Посилаючись на власний виклад подій, заявник наполягав, що умови тримання під вартою в Сімферопольському СІЗО та Феодосійському ІТТ були незадовільними.
46. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою в цих установах були адекватними. Він посилався на свій виклад фактів.
47. Суд зауважує, що відповідно до його практики погане поводження підпадає під дію статті 3 Конвенції, якщо досягнуто певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого мінімального рівня є відносною; вона залежить від таких обставин справи, як тривалість поводження, його фізичні та психологічні наслідки, а в деяких випадках враховуються стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, пункт 162, серія А, № 25). Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність у розумінні статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи було його метою принизити та образити відповідну особу, та чи позначилися його наслідки несприятливо на її особистості такою мірою, що є несумісною з вимогами статті 3 Конвенції. Однак навіть відсутність такої мети не може неминуче приводити до висновку про те, що порушення статті 3 Конвенції не було (див. рішення у справі «Пірс проти Греції» (Peers v. Greece), заява № 28524/95, пункти 67-68 і 74, ECHR 2001-III, та у згаданій вище справі «Валашинас проти Литви» (Valasinas v. Lithuania), пункт 101, ECHR 2001-VIII).
48. Суд постійно наголошував, що коли йдеться про страждання і приниження, їх рівень повинен у будь-якому разі перевищувати той рівень страждань і приниження, який є невід'ємною складовою цієї форми легітимного поводження чи покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий складник. Згідно із зазначеним положенням держава повинна забезпечувати відповідність умов тримання особи під вартою принципові поваги до людської гідності, з тим, щоб характер і спосіб застосування такого заходу не піддавали її стресу чи випробуванням, інтенсивність яких перевищує той неминучий рівень страждань, що завжди є невід'ємним складником тримання під вартою, і щоб з урахуванням практичних вимог ув'язнення належним чином забезпечувалися охорона здоров'я такої особи та її благополуччя (див. рішення у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, пункт 95, ECHR 2002-VI).
49. У цій справі сторони подали різні цифри щодо особистого простору, доступного заявнику під час тримання під вартою в Сімферопольському СІЗО та Феодосійському ІТТ. Цифри, надані заявником, свідчать про те, що в Сімферопольському СІЗО особистий простір у розрахунку на кожного затриманого коливався від 0,98 до 1,08 м - 2 , а у Феодосійському ІТТ він коливався від 0,69 до 2 м - 2 . Згідно з інформацією Уряду в Сімферопольському СІЗО особистий простір у розрахунку на кожного затриманого коливався від 1,54 до 3,24 м - 2 , а у Феодосійському ІТТ - від 0,66 до 2,37 м - 2 .
50. Суд не вирішуватиме цю суперечність між сторонами. З точки зору усталеної практики Суду з цього питання та відповідних стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванню і нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (вони наведені, наприклад, у згаданих вище рішеннях у справах «Калашніков проти Росії», пункт 97, та «Мельник проти України», пункт 47), навіть ті цифри, які були наведені сторонами, свідчать про те, що заявника тримали здебільшого в переповнених камерах, що саме по собі свідчить про серйозне порушення статті 3 Конвенції.
51. Суд також зазначає, що, навіть якщо припустити, що заявнику надавалася максимально тривала щоденна прогулянка тривалістю 1 год., як про це стверджував Уряд, решту часу заявник, як правило, тримався у своїй камері та йому не дозволялася будь-яка діяльність поза межами камери. На думку Суду цей фактор доповнює проблему недостатності площі камер (див. рішення в справах «Каралевічюс проти Литви» (Karalevicius v. Lithuania), заява № 53254/99, пункт 36, від 7 квітня 2005 року, та «Худойоров проти Росії» (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, пункт 105, ЕСНR 2005-... (витяги).
52. Суд також зазначає, що Уряд не спростував твердження заявника про те, що у певних камерах туалети не були відділені від решти простору у камері, що означало, що при користуванні ними заявнику не забезпечувалося усамітнення. Так само немає доказів на підтримку позиції Уряду щодо того, що камери заявника були обладнані необхідними меблями та що вентиляція й освітлення працювали належним чином. За цих обставин Суд схильний віддати перевагу викладу відповідних фактів, наданому заявником, який, крім того, був підтверджений його співкамерниками (див. рішення в справі «Ахмет Озкан та інші проти Туреччини» (Ahmet Ozkan and Others v. Turkey), заява № 21689/93, пункт 426, від 6 квітня 2004 року). Суд також зазначає, що питання відсутності доступу до денного світла та свіжого повітря в Феодосійському ІТТ навіть ще більше загострювалися внаслідок того, що камери в цій установі не мали вікон, як було визнано Урядом.
53. Викладені міркування є достатніми, аби Суд міг дійти висновку, що умови тримання заявника під вартою у Сімферопольському СІЗО та Феодосійському ІТТ, а тривалість такого тримання складала більше ніж один рік і три з половиною місяці, становило таке, що принижує гідність, поводження на порушення статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
54. Заявник скаржився, що тримання його під вартою з 27 червня 2005 року до дати його засудження судом першої інстанції було незаконним. Він посилався на пункт 1 статті 5 Конвенції, відповідні положення якого передбачають таке:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:...
(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;...».
A. Прийнятність
55. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона повинна бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
56. Заявник стверджував, що тримання його під вартою здійснювалося на підставі рішення суду лише до 26 червня 2005 року. З 27 червня 2005 року і до дати його засудження міським судом, тобто до 4 січня 2006 року, судового рішення про тримання заявника під вартою не було.
57. Уряд зазначив, що в період між 27 червня та 10 серпня 2005 року заявник тримався під вартою, оскільки він очікував призначення справи до розгляду. Таким чином, період тримання під вартою відповідав процедурі, передбаченій Кримінально-процесуальним кодексом. У період з 10 серпня до 4 січня 2006 року тримання заявника під вартою відбувалося на підставі постанови міського суду від 10 серпня 2005 року, якою він, серед іншого, залишив запобіжний захід щодо заявника без змін.
2. Оцінка Суду
58. Суд повторює, що, проголошуючи право на свободу, пункт 1 статті 5 Конвенції передбачає фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в недопущенні свавільного позбавлення такої свободи. Перелік винятків щодо права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідатиме меті цього положення (див. рішення від 19 лютого 2009 року у справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пункт 52, з подальшими посиланнями).
59. У цій справі Суд зазначає, що протягом періоду, який розглядається, заявник тримався під вартою з метою притягнення його до кримінальної відповідальності за злочин, у вчиненні якого він обвинувачувався. Відповідно цей період підпадає під дію підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.
(a) Тримання заявника під вартою в період між 27 червня та 10 серпня 2005 року
60. Суд зазначає, що у період між 27 червня та 10 серпня 2005 року тримання заявника під вартою здійснювалося без жодного рішення суду та пояснювалося лише тим, що матеріали справи передавалися від слідчого до суду, та тим, що заявник очікував призначення справи до розгляду. Суд уже визнавав наявність порушення в подібних справах проти України (див. рішення у справах «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пункти 49-51, від 6 листопада 2008 року; згадане вище рішення «Доронін проти України», пункт 58; «Микола Кучеренко проти України» (Nikolay Kucherenko v. Ukraine), заява № 16447/04, пункти 36-38, від 19 лютого 2009 року). У цій справі Суд не вбачає підстав відступати від своїх висновків. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо тримання заявника під вартою в період між 27 червня та 10 серпня 2005 року.
(b) Тримання заявника під вартою в період між 10 серпня 2005 року та 4 січня 2006 року
61. Суд також зазначає, що 10 серпня 2005 року міський суд, проводячи попередній розгляд справи, також залишив без змін запобіжний захід щодо нього (тримання під вартою). Однак він не встановив строку застосування такого запобіжного заходу. Крім того, він навіть не навів будь-яких підстав для прийняття такого рішення. За інформацією Уряду, тримання заявника під вартою здійснювалося на підставі цього рішення суду з дати його постановления і до 4 січня 2006 року.
62. Суд уже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у випадках, коли суди України продовжували тримання особи під вартою на невизначений строк і без зазначення конкретних підстав для цього (див. рішення у згаданих вище справах «Єлоєв проти України», пункти 54-55, та «Доронін проти України», пункт 59). Суд не вбачає підстав для того, аби дійти іншого висновку в цій справі. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо тримання заявника під вартою у період з 10 серпня 2005 року до 4 січня 2006 року.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
63. Заявник скаржився, що інтерв'ю прокурора Автономної Республіки Крим, опубліковане в місцевій пресі 20 січня 2006 року, порушило його право на презумпцію невинуватості. Він посилався на пункт 2 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:
«2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку».
64. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту, оскільки він не піднімав це питання в ході кримінального провадження щодо нього. Він також не подав цивільний позов щодо порушення вказаною публікацією його права на повагу до честі та гідності, вимагаючи відшкодування з цього приводу. У контексті останнього твердження Уряд посилався, зокрема, на статтю 297 Цивільного кодексу України та наполягав, що у цій сфері існувала усталена практика. Як приклад практичної ефективності цивільних засобів захисту Уряд навів рішення національних судів, що були проаналізовані Судом у справі «Вітренко та інші проти України» (див. Vitrenko and other v. Ukraine, заява № 23510/02, ухвала щодо прийнятності від 16 грудня 2008 року).
65. Уряд також зазначив, що заявник не обґрунтував наявність будь-якої шкоди, завданої його праву на презумпцію невинуватості в ході кримінального провадження щодо нього, та що таким чином він не міг вважатися жертвою стверджуваного порушення.
66. Заявник не навів жодних аргументів проти тверджень Уряду.
67. Суд повторює, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту, яке міститься в пункті 1 статті 35 Конвенції, зобов'язує заявників спочатку використати зазвичай доступні й достатні засоби юридичного захисту в національній юридичній системі, щоб домогтися відшкодування за стверджувані порушення. Існування таких засобів юридичного захисту має бути достатньо точним як на практиці, так і в теорії, оскільки без цього їм не вистачатиме належної доступності та ефективності. Крім того, згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції скарги, які згодом можуть бути подані до Суду, спочатку мають бути подані до відповідного національного органу, принаймні по суті та з дотриманням формальних вимог, встановлених національним законодавством, і не слід удаватися до засобів юридичного захисту, які є неадекватними чи неефективними (див. рішення у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), заява № 21893/93, пункти 65-67, ECHR 1996-IV, та «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93, пункти 51-52, ECHR 1996-VI).
68. У цій справі Суд зазначає, що заявник заявляв свої скарги на національному рівні. Зокрема він скаржився до Генеральної прокуратури України щодо неналежних висловлювань підпорядкованого їй прокурора. Однак Суд неодноразово встановлював, що подання скарги в рамках ієрархічної структури не є ефективним засобом юридичного захисту для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції (див. рішення у справах «Хорват проти Хорватії» (Horvat v. Croatia), заява № 51585/99, пункт 47, ECHR 2001-VIII, і «Хартман проти Чеської Республіки» (Hartman v. Czech Republic), заява № 53341/99, пункт 66, ECHR 2003-VIII (витяги). Крім того, у цій справі скарга заявника була переадресована та потім розглянута прокуратурою, очолюваною паном Ш., прокурором, чиї дії оскаржувалися. Таким чином, такий засіб захисту був позбавлений будь-яких гарантій незалежності розгляду. Відповідно Суд вважає, що використання заявником такого засобу захисту не може вважатися вичерпанням.
69. Суд також зазначає, що заявник не звертався з цією скаргою до національних судів ані в ході кримінального провадження, ані шляхом подання окремого цивільного позову. Заявник не обґрунтував, чому використання судових засобів захисту, наведених Урядом, буде неефективним у цій справі. За цих обставин Суд вважає, що через неподання цієї скарги до національних судів заявник не дотримався вимоги вичерпання національних засобів захисту (див. також ухвали щодо прийнятності у справах «Коваль проти України» (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, від 10 грудня 2002 року, «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, від 28 січня 2003 року, і, на противагу, рішення у справі «Шагін проти України» (Shagin v. Ukraine), заява № 20437/05, пункти 71-73, від 10 грудня 2009 року).
70. Отже, Суд не вважає за необхідне розглядати інші заперечення Уряду та відхиляє цю скаргу відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
71. Заявник скаржився за підпунктом «с» пункту 1 і пункту 3 статті 5 Конвенції, що у своїх рішеннях від 10 березня та 26 квітня 2005 року національний суд не навів підстав для тримання його під вартою, та що загальний строк такого тримання протягом досудового слідства був надмірним. Він також скаржився за підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції, що, зважаючи на умови тримання його під вартою, він не мав достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту в кримінальному провадженні. Заявник також стверджував, що провадження у його справі було несправедливим, оскільки національні суди неправильно розтлумачили факти та оцінили докази. Насамкінець він скаржився, що 4 лютого 2006 року начальник Феодосійського ІТТ відмовив йому в наданні побачення з рідними, незважаючи на відповідний дозвіл суду, та що тривалість деяких побачень з рідними була незаконно скорочена.
72. Розглянувши твердження заявника у світлі наявних матеріалів, та настільки, наскільки вони охоплювалися його компетенцією, Суд доходить висновку про відсутність будь-яких ознак порушень прав і свобод, гарантованих відповідними положеннями Конвенції.
73. Відповідно ця частина заяви має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
74. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
75. Заявник просив Суд присудити йому справедливе відшкодування за констатовані порушення. Він не конкретизував своїх вимог.
76. Уряд зауважив, що ці вимоги не були обґрунтовані та конкретизовані щодо обсягів.
77. Суд не має сумнівів щодо того, що заявник зазнав тривоги та страждань внаслідок порушення його прав, гарантованих Конвенцією, які не можуть бути адекватно відшкодовані визнанням Судом наявності порушень. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 6000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
78. У відведений строк заявник не подав окремих вимог щодо відшкодування судових та інших витрат. Відповідно Суд вирішує не присуджувати йому жодних виплат.
C. Пеня
79. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції (щодо умов тримання заявника під вартою в Сімферопольському СІЗО та Феодосійському ІТТ) та пунктом 1 статті 5 Конвенції (щодо законності тримання заявника під вартою в період з 27 червня 2005 року до 4 січня 2006 року), а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення статті 3 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
4. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди з урахуванням будь-яких податків, які можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 7 жовтня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН