«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».
Прийнятність
1. Уряд
38. Уряд доводив, що зазначені скарги були неприйнятними. По-перше, заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту. Зокрема, вона повинна була подати позов про визнання недійсними публічних торгів проти «Укрспец’юсту» та Державної виконавчої служби України, які їх провели. Як зазначив апеляційний суд, заявниця такого позову не подала. До того ж, за статтею 11 Цивільного процесуального кодексу України суд міг розглядати цивільні справи не інакше як у межах заявлених сторонами вимог. Отже, подавши позов з неправильним предметом спору та до неправильних відповідачів, заявниця унеможливила розгляд питання законності публічних торгів.
39. Уряд також вважав, що заява була подана поза межами встановленого строку, оскільки «остаточним рішенням» була дата проведення публічних торгів (04 серпня 2005 року), а заявниця не оскаржувала їх законність у національних судах.
40. Насамкінець, Уряд доводив, що твердження заявниці про її неодноразові звернення до державних виконавців за наданням їй дозволу на придбання іншої половини квартири не могли бути підтверджені, оскільки матеріали справи щодо продажу були знищені у зв’язку із закінченням строку їхнього зберігання. Отже, ці твердження не могли бути взяті до уваги, а заявниця не могла вважатися потерпілою від стверджуваних порушень. До того ж Уряд наполягав, що заявниця була поінформована про проведення усіх трьох публічних торгів та надав копії оголошень у місцевих газетах.
2. Заявниця
41. Заявниця заперечила проти аргументів Уряду. По-перше, вона доводила, що з судових рішень вбачалося, що «Укрспец’юст» та Державна виконавча службу України брали участь у провадженні як третя сторона. З огляду на наведені у її позові «докази» районний суд мав перевірити та підтвердити, чи було дійсно порушено національне законодавство, яким регулювалась процедура проведення публічних торгів. Відповідно до статті 33 Цивільного процесуального кодексу України суд мав право без її згоди залучити «Укрспец’юст» та Державну виконавчу службу України як відповідачів у справі. По-друге, остаточне рішення у її справі було ухвалене Верховним Судом України 20 травня 2008 року. По-третє, заява містила достатні докази того, що заявниця була потерпілою від стверджуваних порушень.
3. Оцінка Суду
42. Суд зазначає, що цивільний позов заявниці був поданий виключно до А.Н., а його предмет і зазначена у ньому вимога були сформульовані лише щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу. Вона не подавала позов до Державної виконавчої служби України і «Укрспец’юсту» та не просила у ньому районний суд визнати недійсними публічні торги. Дійсно, як зазначено у рішенні від 23 березня 2007 року (див. пункт 24), під час судового засідання заявниця також просила суд визнати публічні торги недійсними. Проте у своїй ухвалі від 30 жовтня 2007 року (див. пункт 25) апеляційний суд дійшов висновку, що він не міг розглядати питання щодо визнання публічних торгів недійсними, оскільки заявниця не подала позов про визнання їх недійсними відповідно до положень Цивільного процесуального кодексу України. Дійсно, Суд зазначає, що у матеріалах справи немає позовної заяви (чи доповнення до позовної заяви) до Державної виконавчої служби України та «Укрспец’юсту» про визнання недійсними публічних торгів, яку заявниця могла подати згідно з відповідною процедурою. Вона також не зазначила у своїх зверненнях до Суду про подання нею такої позовної заяви (доповнення до позовної заяви) згідно з відповідною процедурою або що їй у будь-який спосіб перешкодили зробити це. Суд також зазначає, що у своїй касаційній скарзі на ухвалу від 30 жовтня 2007 року (див. пункт 26) заявниця не оскаржувала як такий зазначений висновок апеляційного суду. У свою чергу неправильне формулювання та неподання нею позову про визнання прилюдних торгів недійсними згідно з процесуальними нормами унеможливили розгляд судами питання законності торгів, зокрема, їхньої відповідності Положенню 1999 року (див. пункт 33 та 34). Зрештою стосовно посилання заявниці на статтю 33 Цивільного процесуального кодексу України Суд повторно зазначає, що предмет спору та зазначена в її позовній заяві вимога стосувалися визнання недійсним договору купівлі-продажу, а не визнання недійсними торгів, щоб суд міг залучити «Укрспец’юст» та Державну виконавчу службу України як співвідповідачів. Також вона не просила суд залучити їх як співвідповідачів та не скаржилася у своїх апеляційній і касаційній скаргах на його нібито неспроможність зробити це з власної ініціативи. Загалом Суд доходить висновку, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, як вимагається пунктом 1 статті 35 Конвенції, у зв’язку з її скаргами за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на незаконність публічних торгів.
43. Стосовно скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції на стверджувану несправедливість судових рішень Суд відмічає, що хоча під час засідання районного суду заявниця також вимагала визнання торгів недійсними, у відповідь на її аргументи апеляційний суд зазначив, що вона не подала відповідного позову згідно з процесуальними нормами. Цей висновок, який заявниця у подальшому не оскаржувала, не вбачається свавільним або явно необґрунтованим. Тому Суд вважає, що ця скарга є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.
44. Отже, наведені скарги заявниці мають бути відхилені як неприйнятні відповідно до пункту 1, підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції. З огляду на цей висновок Суд не вважає за необхідне розглядати решту доводів Уряду щодо неприйнятності.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕВЖИТТЯМ ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ ЗАХОДІВ ДЛЯ ЗАХИСТУ ЗАЯВНИЦІ ВІД А.Н. ТА ЙОГО СПІЛЬНИКІВ
45. Заявниця також скаржилася за статтею 8 Конвенції, наведеною у пункті 37, на невжиття державними органами заходів для її захисту від залякування та надмірного тиску А.Н. та його спільників, які прагнули купити іншу половину її квартири.
A. Прийнятність
1. Уряд
46. Уряд зазначав про невичерпання засобів юридичного захисту, стверджуючи, що заявниця могла подати низку цивільних позовів для захисту своїх прав. Не посилаючись на положення Цивільного кодексу України, Уряд також зазначив, що заявниця могла захистити своє право на недоторканість житла, подавши позов до державних органів, установ або осіб, чиї рішення, дії або бездіяльність порушили це право, з метою його негайного поновлення або для зобов’язання вжити заходів, необхідних для його негайного поновлення. Суди могли б відновити порушене право та присудити відшкодування шкоди, проте заявниця не подавала таких позовів та не порушувала відповідні питання у своєму цивільному позові до А.Н. Насамкінець Уряд зазначив, що позовні вимоги заявниці були належним чином розглянуті під час провадження проти А.Н. і його спільників та їй було присуджено відшкодування шкоди.
2. Заявниця
47. Заявниця зазначила, що посилаючись на аргумент про можливість звернення із численними цивільними позовами, Уряд не взяв до уваги, що їй доводилось мати справу не із законослухняними особами, а з організованою злочинною групою, яка позбавляла осіб їхніх квартир. Подання таких позовів та отримання рішень на свою користь не захистили б її від їхньої злочинної поведінки. Уряд не зазначив жодних заходів, які могли б захистити осіб від злочинної поведінки А.Н. Очолювана ним упродовж п’яти років злочинна група безкарно та за підтримки правоохоронних органів займалася вимаганням нерухомого майна в осіб.
3. Оцінка Суду
48. Стосовно аргументу Уряду про можливість заявниці подати низку цивільних позовів Суд зазначає, що його аналогічні аргументи вже були розглянуті та відхилені у згаданому рішенні у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine) (пункти 92-97 та 100). Суд також відхиляє їх і в цій справі. Крім того, стосовно стверджуваної можливості заявниці захистити свої права, вимагаючи їхнього негайного відновлення у судах, Уряд не посилався на жодне положення Цивільного кодексу України, згідно з яким вона нібито могла зробити це, та не навів жодного прикладу на підтвердження. Тому Суд також відхиляє цей аргумент.
49. Суд також зазначає, що скарга заявниці не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
50. Заявниця стверджувала, що було порушено її права за зазначеним положенням. Уряд заперечив.
51. Суд вважає, що скарга заявниці щодо залякування та надмірного тиску А.Н. та його спільників підпадає під дію статті 8 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), пункт 89). Він також повторює, що у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine) зазначив те, що А.Н. та його спільники були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені до позбавлення волі на значні строки, а їхнє майно було конфісковано (у тому числі їхня частка в квартирі, співвласницею якої була заявниця). Хоча ці заходи ефективно захистили заявницю у тій справі від спільного володіння квартирою з колишніми нападниками, державним органам знадобилося більше дванадцяти років для вирішення цього питання і жодного виправдання такої надмірної затримки надано не було. Отже, ефективність цього провадження була значно знижена, а права заявниці порушувалися упродовж значного періоду часу (там само, пункти 74, 76 та 91). Крім того, Суд встановив, що національне законодавство не надавало заявниці необхідних процесуальних гарантій для захисту її права на повагу до житла і приватного життя та у її розпорядженні не було дієвого судового органу, в якому вона могла б висунути аргумент, що обов’язок спільно володіти житлом разом з А.Н. та іншими непропорційно вплинув на її приватне життя та користування своїм житлом (там само, пункти 95-97 та 99). Таким чином, Суд встановив, що було порушено статтю 8 Конвенції (там само, пункт 101).
52. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі, яка має дуже схожий контекст: та сама кримінальна справа щодо тих самих обвинувачених, необґрунтована затримка у приблизно дев’ять років для її порушення та розгляду, що порушувало права заявниці упродовж такого значного періоду часу, та відсутність у заявниці можливості захистити свої права за допомогою цивільно-правових засобів юридичного захисту, як зазначено у пункту 48.
53. Отже, Суд доходить висновку, що у цій справі було порушено статтю 8 Конвенції.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
54. Насамкінець, заявниця скаржилася по суті за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на несплату А.Н. комунальних платежів за квартиру, постійні крадіжки і пошкодження її майна у квартирі.
55. Розглянувши цю скаргу у світлі всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вона не виявляє жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Зокрема, Суд зазначає, що у своєму вироку від 12 жовтня 2012 року районний суд залишив без задоволення цивільний позов заявниці до А.Н. у частині стосовно наведеної скарги, зазначивши, що вона виходила за межі пред’явлених А.Н. обвинувачень. Заявниця не оскаржила зазначений вирок. Також не вбачається, щоб заявниця подавала цивільний позов до А.Н. за несплату комунальних платежів. Крім того, стосовно стверджуваних крадіжок та пошкодження квартири заявниці вбачається, що відповідні скарги заявниці були виділені в окреме кримінальне провадження, яке згодом було закрито прокурорами (див. пункт 20). Не вбачається, щоб заявниця оскаржувала ці постанови.
56. З цього випливає, що ця частина заяви має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
57. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
58. Заявниця вимагала 100000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та просила державу-відповідача викупити її частку в квартирі, щоб вона могла придбати собі іншу квартиру, яка належатиме лише їй.
59. Уряд стверджував, що ці вимоги були необґрунтованими.
60. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та вимогою надання коштів для придбання нової квартири для заявниці; отже, він відхиляє цю вимогу (див. аналогічний підхід у згаданому рішенні у справі «Ірина Смірнова проти України» (Irina Smirnova v. Ukraine), пункт 108). З іншого боку, Суд присуджує заявниці 4000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
61. Заявниця також вимагала незазначену суму компенсації судових витрат.
62. Уряд вважав, що ця вимога була необґрунтованою.
63. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд відхиляє цю вимогу.
C. Пеня
64. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу заявниці за статтею 8 Конвенції на невжиття державними органами заходів для її захисту від А.Н. та його спільників, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.
3. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 4000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 31 січня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мілан БЛАШКО
Голова
Андре ПОТОЦЬКИЙ