«Будь-яка Договірна Сторона під час підписання цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про приєднання може заявити застереження щодо будь-якого положення або будь-яких положень Конвенції. ...»
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
30. Заявник скаржився за пунктами 1, 2 і підпунктами «b» та «d» пункту 3 статті 6 Конвенції про несправедливість провадження та ненадання йому можливості допитати свідків у його справі або вимагати, щоб їх допитали. Суд вважає, що з положень статті 6, на які послався заявник, за його скаргами відповідними положеннями є пункт 1 та підпункт «d» пункту 3 статті 6. Ці положення передбачають:
«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом,..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення...»
A. Прийнятність
31. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав усіх доступних йому національних засобів юридичного захисту.
32. Суд зазначає, що заперечення Уряду тісно пов'язане з суттю скарги заявника. Отже, Суд долучає його до суті.
33. Суд зазначає, що ця частина заяви не є очевидно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона оголошується прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
34. Заявник вважав, що українські та російські органи влади діяли з обвинувальним ухилом, прагнучи визнати його винним. Він зазначив, що прокурор був присутній при допиті свідків у Російській Федерації, а його представника там не було. Він також не погодився з оцінкою сукупності доказів у його справі національними судами.
35. Уряд зауважив, що захисник заявника подав клопотання про допит свідків, які проживають в іншій країні, отже, він повинен був знати процесуальні права, які надаються стороні захисту в рамках двох відповідних міжнародних договорів - Мінської Конвенції та Європейської Конвенції. Проте з тверджень заявника або з наявних матеріалів не випливає, що захисник заявника будь-коли подавав клопотання про участь у допиті свідків відповідно до статті 48 Кримінально-процесуального кодексу України. Крім того, якби його клопотання було задоволено, захисник міг би взяти участь у допиті самостійно або доручити місцевому адвокату в Росії взяти участь у допиті свідків від його імені. Уряд стверджував, що суд першої інстанції не міг втручатись у це питання, влаштовуючи таку участь з власної ініціативи. Отже, Уряд вважав, що заявник не скористався засобом юридичного захисту, передбаченим міжнародними конвенціями про правову допомогу в кримінальних справах: зокрема, він не подав клопотання з проханням дозволити його захиснику взяти участь у процесі виконання судових доручень при допиті свідків, які проживають за межами України.
36. Крім того, Уряд стверджував, що у клопотанні про допит свідків, які проживають у Російській Федерації, захисник заявника послався тільки на загальні причини повторного допиту свідків під час розгляду кримінальної справи щодо заявника в українському суді. Проте заявник не надав жодного підтвердження того, що його захисник намагався сформулювати будь-які чіткі питання, які треба було поставити свідкам, що проживають у Російській Федерації. Матеріали справи також не містять жодного клопотання захисника або заявника стосовно необхідності поставити свідкам конкретні питання.
37. Уряд вважав, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, що вимагаються статтею 35 Конвенції, зокрема, він не скористався передбаченою міжнародними конвенціями про правову допомогу в кримінальних справах можливістю взяти участь у процесі виконання судових доручень або зазначити питання, які потрібно було поставити свідкам, що проживають за межами України.
38. Уряд також стверджував, що вирок щодо заявника не ґрунтувався виключно на спірних показаннях свідків, оскільки існували також матеріали справи, які стосувались речових доказів і слідчих дій, проведених у Росії за участю заявника до його виїзду в Україну.
39. Уряд зазначив, що в цій справі не можна говорити про те, що заявнику не дозволили брати участь у допиті свідків у Російській Федерації, оскільки заявник або його захисник не подавали клопотань про таку участь.
2. Оцінка Суду
(a) Застосовні принципи
40. Суд повторює, що питання щодо допустимості доказів у справі - це, насамперед, предмет регулювання національного законодавства і, як правило, саме національні суди мають давати оцінку наявним у справі доказам. Завдання Суду згідно з Конвенцією полягає не у вирішенні того, чи було належним чином прийнято показання свідків як докази, а у встановленні того, чи провадження в цілому, і, зокрема, спосіб отримання доказів, було справедливим (див. серед інших джерел рішення від 23 квітня 1997 р. у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v. the Netherlands), Reports 1997-III, с 711, п. 50, та рішення від 26 березня 1996 р. у справі «Доорсон проти Нідерландів» (Doorson v. the Netherlands), Reports 1996-II, с. 470, п. 67). Усі докази повинні зазвичай надаватися у відкритому судовому засіданні в присутності підсудного з метою забезпечення змагальних дебатів.
41. У цьому принципі є винятки, але вони не повинні порушувати право на захист. За загальним правилом пункт 1 і підпункт «d» пункту 3 статті 6 Конвенції вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати показання свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше (див. згадане вище рішення у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v. the Netherlands), с 711, п. 51, та рішення від 15 червня 1992 р. у справі «Люді проти Швейцарії» (Ludi v. Switzerland), Series A, № 238, с. 21, п. 49). Вирок не може ґрунтуватись виключно або вирішальною мірою на показаннях, які сторона захисту не може заперечити (див. рішення від 27 січня 2009 р. у справі «A. L. проти Фінляндії» (A. L v. Finland), заява № 23220/04, п. 37).
42. Як вже зазначав у багатьох випадках Суд (див., серед інших джерел, наведене рішення у справі "Люді проти Швейцарії» (Ludi v. Switzerland) с. 21, п. 47), за певних обставин може виявитись необхідним послатися на показання, надані під час досудового слідства. Якщо підсудному було забезпечено відповідну та належну можливість заперечити показання або під час їхнього надання, або пізніше, їхнє прийняття в якості доказу само по собі не суперечить пункту 1 і підпункту «d» пункту 3 статті 6. Проте висновок щодо цього є таким: у разі, якщо вирок ґрунтується виключно або вирішальною мірою на показаннях особи, яку обвинувачений не мав можливості допитати або вимагати, щоб її допитали під час досудового слідства судового розгляду, права сторони захисту обмежуються такою мірою, яка є несумісною з гарантіями, передбаченими статтею 6 (див. рішення від 20 вересня 1993 р. у справі «Саїді проти Франції» (Saidi v. France), Series A, № 261 -С, с. 56-57, пп. 43-44; рішення від 27 лютого 2001 р. у справі «Лука проти Італії» (Luca v. Italy), заява № 33354/96, п. 40, та рішення у справі «Солаков проти "Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Solakov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 47023/99, п. 57, ECHR 2001-X).
43. Суд також повторює, що національні органи влади повинні докласти «усіх розумних зусиль» для забезпечення явки свідка для безпосереднього допиту в суді першої інстанції. Що стосується показань свідків, яких, як виявилося, не було можливості допитати у присутності підсудного або його захисника, Суд наголошує на тому, що «пункт 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 вимагає від Договірних Сторін вжити позитивних заходів, зокрема, для того, щоб дати обвинуваченому змогу допитати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали. Такі заходи є складовою сумлінності, з якою повинні діяти Договірні Сторони для того, щоб забезпечувати ефективне здійснення прав, які гарантуються статтею 6» (див. рішення у справі «Садак та інші проти Туреччини» (Sadak and Others v. Turkey), заяви № 29900/96, 29901/96, 29902/96 та 29903/96, п. 67, ECHR 2001-VIII; рішення від 4 грудня 2008 p. у справі «Трофімов проти Росії» (Trofimov v. Russia), заява № 1111/02, п. 33, та рішення від 5 лютого 2009 р. у справі «Макєєв проти Росії» (Makeyev v. Russia), заява № 13769/04, п. 36). Крім того, у випадку існування конкретної географічної перепони Суд також повинен вивчити, чи вжила держава-відповідач заходи, які достатньою мірою компенсували обмеження прав заявника (див., mutatis mutandis, рішення від 2 листопада 2010 р. у справі «Сахновський проти Росії» (Sakhnovskiyv. Russia) [ВП], №21272/03, п. 10).
(b) Застосування вищезазначених принципів до фактів у справі
44. Суд зазначає, що важливість повторного заслуховування свідків у цій справі визнавалася національними судами у багатьох випадках і не заперечувалася в цьому Суді. Питання, яке стоїть перед цим Судом, полягає в тому, чи відповідали вимогам пункту 1 і підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції заходи, вжиті національними органами в цій справі для отримання показань свідків.
45. Суд зазначає, що національні органи вивчали різні способи отримання показань та обрали допит свідків у Російській Федерації за допомогою механізму міжнародної правової допомоги. Таке рішення, щодо якого не заперечувала сторона захисту, можна вважати розумним. Проте за обставин справи воно призвело до ситуації, за якої заявника засудили за особливо тяжкий злочин здебільшого на основі показань свідків, жоден з яких не був присутній під час судового розгляду кримінальної справи в Україні. Національні суди не заслуховували безпосередньо показань цих свідків, а у заявника не було можливості для їх перехресного допиту. Суд не переконаний у тому, що матеріали досудового слідства, в якому частково брав участь заявник, а також відеозаписи допитів могли компенсувати таку повну відсутність можливості для судів і для заявника безпосередньо допитати свідків. Окрім того, будучи обізнаним про труднощі у забезпеченні права заявника допитати свідків у цій справі, Суд вважає, що доступні сучасні технології могли б забезпечити більш інтерактивний спосіб допиту свідків з-за кордону, наприклад, з допомогою відеозв'язку.
46. Суд також зазначає, що, хоча заявник і його захисник не вжили жодних доступних їм кроків для того, щоб бути більш активно залученими у допити (це вони не заперечували), та не пояснили причини, чому вони так бездіяли, національні органи, зі свого боку, повинні були хоча б повідомити їх заздалегідь про дату та місце проведення допитів і про сформульовані ними питання. Така інформація могла б надати заявнику та його захиснику розумну можливість подати клопотання щодо з'ясування деяких питань або доповнення окремих питань, які б їм видавалися важливими. У світлі цих висновків Суд відхиляє заперечення Уряду щодо прийнятності цієї частини заяви.
47. Цих міркувань достатньо для висновку Суду про те, що право заявника на допит свідків було необґрунтовано обмежено, тоді як вирок щодо нього вирішальною мірою було обґрунтовано показаннями зазначених свідків.
Відповідно було порушення пункту 1 і підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
48. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
49. Заявник не подав вимоги щодо справедливої сатисфакції. Таким чином, Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому будь-яку суму у цьому відношенні.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Долучає до суті заперечення Уряду щодо прийнятності та відхиляє його після вивчення по суті.
2. Оголошує решту заяви прийнятною.
3. Постановляє, що було порушення пункту 1 і підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 3 березня 2011 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН