«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів...»
A. Прийнятність
50. Уряд заявляв, що після скасування 28 вересня 2007 року рішення від 5 квітня 2000 року заявник втратив статус потерпілого у значенні статті 34 Конвенції. Відповідно, Уряд запропонував Суду відхилити скаргу як несумісну з вимогою ratione personae.
51. Суд вважає, що скасування рішення суду, про яке йдеться, було явно не на користь заявника і, відповідно, воно не позбавляло його статусу потерпілого щодо питання тривалого виконання цього рішення (див. рішення від 2 березня 2006 року у справі «Ніколаєв проти Росії» (Nikolayev v. Russia), № 37927/02, п. 31). Тому таке заперечення має бути відхилено.
52. Суд вважає, що скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що скарга не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона оголошується прийнятною.
B. Суть
53. Уряд заявляв, що не було порушення пункту 1 статті б Конвенції та статті 1 Першого протоколу, оскільки державні виконавці вжили усіх необхідних і можливих заходів для того, щоб забезпечити виконання рішення суду, що не могло бути виконано у повній мірі через поведінку Асоціації та через відсутність у неї коштів.
54. Заявник підтримав свою скаргу.
55. Суд зазначає, що рішення суду від 5 квітня 2000 року підлягало виконанню до 28 вересня 2007 року, дати його скасування, і що Асоціація, державне підприємство, мала вчасно виконати це рішення (див. рішення від 5 жовтня 2006 року у справі «Вєльская проти Росії» (Velskaya v. Russia), № 21769/03, п. 18). Проте, його у більшій частині так і не було виконано. Крім того, Суд зазначає, що скасування рішення суду у спосіб, який було визнано таким, що суперечить принципу юридичної визначеності, не може бути прийнято як виправдання невиконання рішення суду (див. рішення від 13 квітня 2006 року у справі «Сухобоков проти Росії» (Sukhobokov v. Russia), № 75470/01, п. 26, та рішення від 28 вересня 2006 року у справі «Присяжнікова та Долгополов проти Росії» (Prisyazhnikova and Dolgopolov v. Russia), № 24247/04, п. 35).
56. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу за подібних обставин (див., наприклад, рішення від 21 вересня 2006 року у справі «Борщевський проти Росії» (Borshchevskiy v. Russia), 14853/03, пп. 62-65, рішення від 27 березня 2008 року у справі «Мурзатий проти Росії» (Murzatin v. Russia), 26338/06, пп. 38-42, та рішення у справі «Єрогова проти Росії» (Yerogova v. Russia), що наводилося вище, № 77478/01, пп. 48-53).
57. Вивчивши матеріали, надані Суду, він зазначає, що Уряд не навів жодного факту або аргументу, здатного переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі. Беручи до уваги свою прецедентну практику з цього питання, Суд вважає, що невиконання протягом значного часу рішення суду, що підлягає примусовому виконанню на користь заявника, національні органи влади порушили його права, що гарантуються пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу. Відповідно мало місце порушення цих положень.
III. ТРИВАЛІСТЬ ПРОВАДЖЕНЬ
58. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції щодо тривалості першого та другого проваджень. Суд вважає, що скарга має розглядатися лише за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
A. Прийнятність
59. Суд вважає, що скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що скарга не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона оголошується прийнятною.
B. Суть
60. Уряд доводив, що не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки справи були складними, сторони не являлись в судові засідання, а заявник доповнював свої позови та подавав різні процесуальні клопотання, при цьому не було значних затримок, за які відповідальними є національні суди.
61. Заявник не надавав коментарів у відповідь.
62. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись з огляду на обставини справи і з урахуванням складності справи та поведінки заявника і відповідних органів влади (див., наприклад, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП], № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).
63. Суд зазначає, що скарга заявника стосується двох проваджень, ініційованих ним з метою захисту своїх прав на мирне володіння майном. Два провадження були об'єднані судом в одне і воно станом на сьогодні триває. За таких обставин Суд вважає за доцільне розглядати тривалість обох проваджень разом. Далі Суд зазначає, що періоди, які слід брати до уваги, почалися лише 11 вересня 1997 року, коли визнання Україною права на індивідуальну заяву набуло чинності. Проте, при оцінці розумності строку, що минув після цієї дати, повинен враховуватися стан провадження на той час. Таким чином, провадження тривали протягом приблизно дванадцяти років та восьми місяців у судах двох інстанцій, виключаючи період з 5 квітня до 13 грудня 2000 року, коли не тривало жодне провадження.
64. Суд вважає, що хоча справа була дещо ускладнена розглядом кількох позовів, які було зрештою об'єднано, цей факт сам по собі не може виправдати загальну тривалість провадження. Також не пояснює тривалість і поведінка заявника, яка певною мірою затримувала провадження (див. пункти 19 та 33 вище). Дійсно, Суд зазначає, що основні затримки були спричинені тривалим розглядом справ і його неодноразовим відкладенням судами першої інстанції (див. пункти 9, 10, 19, 25, 26, 29, 30, 32 та 33 вище). Суд дійшов висновку, що держава є відповідальною за затягнуту тривалість провадження.
65. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, що порушують питання, аналогічні тому, що постає в цій справі (див., наприклад, рішення від 6 вересня 2005 року у справі «Павлюлинець проти України» (Pavlyulynets v. Ukraine), № 70767/01, п. 53, рішення від 21 грудня 2006 року у справі «Мороз та інші проти України» (Moroz and Others v. Ukraine), № 36545/02, п. 62, та рішення від 1 лютого 2007 року у справі «Головко проти України» (Golovko v. Ukraine), №39161/02, п. 65).
66. Вивчивши усі матеріали, надані Суду, він вважає, що Уряд не навів жодного факту або аргументу, здатних переконати Суд дійти іншого висновку у цій справі. Враховуючи свою прецедентну практику з цього питання та загальну тривалість проваджень, за яку в більшій мірі відповідальною є держава, Суд вважає, що у цій справі така тривалість була надмірною і не відповідала вимозі «розумного строку», що передбачається пунктом 1 статті 6 Конвенції. Відповідно мало місце порушення цього положення.
IV. РЕШТА СКАРГ
67. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції та за статтею 1 Першого проколу щодо скасування ухвали від 11 липня 1995 року; за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції щодо упередженості та відсутності незалежності суддів у ході другого провадження і щодо неповідомлення його про судове засідання 12 січня 2005 року; за статтями 8 та 13 Конвенції щодо зруйнування Асоціацією його будинку.
68. Ретельно вивчивши твердження заявника з урахуванням усіх матеріалів, що знаходилися в його розпорядженні, та тією мірою, якою оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав та основоположних свобод, гарантованих Конвенцією.
69. Отже, ця частина заяви оголошується неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
70. Стаття 41 Конвенції зазначає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
71. Як відшкодування матеріальної шкоди заявник вимагав 167847 грн, що становить суму, присуджену йому рішенням суду від 5 квітня 2000 року як відшкодування матеріальної шкоди, яку збільшено з урахуванням інфляції, а також 140910 грн - 1 компенсації витрат на оренду квартири, понесених в зв'язку з неможливістю проживати у зруйнованому будинку. Він також вимагав 30000 євро відшкодування моральної шкоди.
__________
- 1 Приблизно 11566 євро.
72. Уряд не погодився з цими вимогами як необґрунтованими.
73. Враховуючи обставини справи, Суд вважає за належне присудити заявнику 30640 євро, що є невиплаченою сумою, яку заявник легітимно очікував отримати за рішенням суду від 5 квітня 2000 року, плюс будь-які податки, що можуть бути нараховані.
74. Вимога щодо компенсації втрат в результаті інфляції є необґрунтованою та не підтвердженою жодними документами; тому Суд відхиляє її. Суд також відхиляє вимогу стосовно компенсації витрат на оренду житла, оскільки немає причинно-наслідкового зв'язку між виявленими порушеннями та сумою, що вимагається.
75. Суд також вважає, що заявник мав зазнати стресу в результаті виявлених порушень. Вирішуючи на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 6200 євро відшкодування моральної школи.
B. Судові та інші витрати
76. Заявник вимагав 2000 євро компенсації витрат, понесених в ході національних проваджень та провадження в Суді, не надавши жодних підтверджуючих документів.
77. Уряд не погодився з цими вимогами як необґрунтованими та документально непідтвердженими.
78. Враховуючи інформацію, що знаходиться в його розпорядженні, Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
79. Суд вважає за доцільне призначати пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо скасування рішення суду від 5 квітня 2000 року, за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу щодо тривалого часткового невиконання рішення суду, а також за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості судових проваджень, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку зі скасуванням рішення суду від 5 квітня 2000 року.
3. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу в зв'язку з тривалим частковим невиконанням рішення суду від 5 квітня 2000 року.
4. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю судового провадження.
5. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з моменту, коли це рішення набуде статусу остаточного, держава-відповідач має сплатити заявникові 30640 (тридцять тисяч шістсот сорок) євро відшкодування матеріальної шкоди та 6200 (шість тисяч двісті) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватись на вищезазначені суми, що мають бути конвертовані у національну валюту за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом вищезазначених трьох місяців до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховується простий відсоток (settlement simple) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 9 червня 2011 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН