«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.».
A. Прийнятність
39. Уряд стверджував, що при визначенні рівня суворості, необхідного для застосування статті 3 Конвенції, мало значення, чи було жорстоке поводження заподіяне представником держави чи приватними особами. Необхідно враховувати ступінь тяжкості тілесних ушкоджень потерпілого та їхніх наслідків для нього, і поводження, здійснене приватними особами у таких випадках має бути більш серйозним, а рівень суворості вищим, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Інакше тягар, покладений на державу позитивними зобов’язаннями, передбаченими статтею 3 Конвенції, був би нерозумним. З огляду на такий підхід поводження, про яке йдеться в цій справі, не досягло необхідного рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Синяки, яких зазнали заявниці, не спричинили тривалих наслідків для здоров’я.
40. Заявниці стверджували, що отець Л. публічно вдарив їх, розізлився і принизив, скориставшись своєю фізичною перевагою. Їх декілька разів вдарили небезпечним предметом - дерев’яною палицею. Цей досвід травмував їх, і їм довелося тікати та ховатися, щоб уникнути нападу (див. пункт 5). З цих причин напад був достатньо серйозним для застосування статті 3 Конвенції. Заявниці також вказали на практику Суду, що стаття 3 Конвенції могла застосовуватися навіть у випадку, коли особа не зазнала тілесних ушкоджень, і факторами, які слід було враховувати під час оцінки застосовності статті 3 Конвенції, були дискримінаційні мотиви та зауваження (посилання, зокрема, на рішення у справі «Абду проти Болгарії» (Abdu v. Bulgaria), заява № 26827/08, пункти 37 та 38, від 11 березня 2014 року).
41. Суд зазначає, що Л. вдарив заявниць дерев’яною палицею, заподіявши низку синців, у тому числі на голові першої заявниці. Інцидент стався публічно. Таке поводження повинно було призвести до появи у заявниць почуття страху, страждань, безпорадності та неповноцінності, що принижувало їхню гідність. За таких обставин Суд вважає, що поводження Л. із заявницями підпадало під дію статті 3 Конвенції.
42. Суд також зазначає, що ця частина скарги не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявниці
43. Заявниці вважали, що єдиним логічним поясненням, чому органи державної влади не пред’явили отцю Л. обвинувачення у вчиненні злочину на ґрунті ненависті, передбаченого статтею 161 Кримінального кодексу України, було те, що заявниці належали до релігійної меншини. Розслідування не було оперативним, про що свідчать численні скасування вищестоящими прокурорами передчасних постанов про відмову у порушенні кримінальної справи. У результаті органи державної влади допустили закінчення строку давності притягнення до відповідальності за хуліганство (див. пункти 5 та 30).
44. Мотив раптово виниклих неприязних відносин, встановлений національними органами влади у діях отця Л., навряд чи був правдоподібним з огляду на обставини, за яких стався інцидент: отець Л. зовсім не знав їх і єдина причина їхнього спілкування полягала в тому, що вони були Свідками Єгови.
(b) Уряд
45. Уряд стверджував про відсутність ознак того, що розслідування не було незалежним. Заявниці були належним чином поінформовані про слідчі дії та ухвалені рішення. Усіх причетних до інциденту допитали протягом декількох днів, а до серпня 2009 року було зібрано всі ключові докази та завершено проведення основних слідчих дій (допит свідків і потенційних свідків, судово-медична експертиза) (див. пункти 6 та 12). Подальший повторний розгляд доказів не змінив картини подій і закінчився винесенням постанови про закриття справи, яку залишили без змін національні суди всіх інстанцій.
46. Органи державної влади вжили всіх можливих заходів для встановлення обставин події, зокрема мотиву обвинуваченого. Проте жоден свідок не підтвердив, що конфлікт мав релігійний характер. Органи державної влади не могли припустити наявність релігійного мотиву лише у зв’язку з тим, що Л. був священником Православної церкви.
2. Оцінка Суду
(a) Відповідні загальні принципи
47. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб органи державної влади проводили ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, здійсненого приватними особами; це розслідування, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення походження тілесних ушкоджень, а також до встановлення і покарання винних осіб. Таке розслідування має проводитися незалежно, оперативно та з розумною швидкістю. Потерпілий повинен мати можливість ефективно брати участь у розслідуванні (див. рішення у справі «О’Кіффі проти Ірландії» [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, пункт 172, від 28 січня 2014 року).
48. Так само, як і щодо нападів на ґрунті расової приналежності, під час розслідування інцидентів, пов’язаних з насильством, органи державної влади мають додатковий обов’язок вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого релігійного мотиву та встановлення, чи могла релігійна ненависть або упередження відігравати роль у подіях. Суд визнає, що на практиці може бути важко довести наявність такого мотиву. Таким чином, обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі релігійні підтексти насильницького злочину є обов’язком докласти всіх можливих зусиль і він не є абсолютним; органи державної влади мають вжити всіх розумних заходів за обставин справи (див. рішення у справі «Мілановіч проти Сербії» (<...>), заява № 44614/07, пункт 96, від 14 грудня 2010 року).
49. Обов’язок органів державної влади - розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним ставленням і будь-яким актом насильства - є аспектом їхніх процесуальних обов’язків за статтею 3 Конвенції, але він також може розглядатись як їхні обов’язки за статтею 14 Конвенції. З огляду на зв’язок між статтею 14 та основними положеннями Конвенції питання дискримінаційного насильства можуть розглядатися тільки за одним з двох положень без виникнення окремого питання за іншим, або можуть вимагати розгляду за обома статтями. Це питання має вирішуватися у кожній конкретній справі залежно від фактів і характеру висунутих тверджень (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Бекос та Кутропулос проти Греції» (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, пункт 70, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги)).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
50. Суд зазначає, що заявниці від самого початку мали можливість пред’явити приватне обвинувачення Л. за заподіяння легких тілесних ушкоджень (див. пункт 32). Протягом декількох днів після інциденту Л. визнав, що напав на заявниць, а їхні тілесні ушкодження були задокументовані та кваліфіковані судово-медичним експертом як «легкі тілесні ушкодження» (див. пункт 6).
51. Жодного підтвердження існування якоїсь перешкоди, яка б завадила заявницям, що мали правову допомогу, вимагати у порядку приватного обвинувачення визнати Л. винним та обрати йому покарання за заподіяння легких тілесних ушкоджень, що за цих обставин могло потенційно відповідати зобов’язанню держави-відповідача за статтею 3 Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі «Абду проти Болгарії» (Abdu v. Bulgaria), пункт 51, і див., в якості протилежного прикладу, рішення у справах «Лея проти Латвії» (Leja v. Latvia), заява № 71072/01, пункти 58 та 59, від 14 червня 2011 року, та «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), заява № 41261/17, пункт 82, від 09 липня 2019 року).
52. Проте заявниці наполягали на розслідуванні дій Л. у зв’язку з різними злочинами (або порушенням рівноправності, або хуліганством), які, на їхню думку, більш повно врахували б релігійний мотив, який став причиною дій Л. У своїх зауваженнях до цього Суду вони зосередилися саме на цьому питанні.
53. Суд вважає, що за таких обставин скарги заявниць підлягають розгляду лише за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
54. Відсутні серйозні заперечення того, що отець Л. виступав проти діяльності Свідків Єгови у селі, де мешкали його парафіяни. У цьому розумінні виникав упереджений висновок, що його дії були вчинені на ґрунті релігії. Єдине питання полягає у тому, чи порушував спосіб, в який національні органи влади розглядали ці дії та приймали мотиви згідно з національним законодавством, їхні зобов’язання за Конвенцією.
55. У цьому контексті Суд повторює, що саме національні органи влади мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року).
56. Однак будь-які рішення національних органів влади у цій сфері мають ґрунтуватися на міркуваннях, що не містять будь-якого релігійного упередження, та враховувати роль держави як нейтрального та безстороннього організатора сповідування різних релігій (див. рішення у справі «Іззеттін Доган та інші проти Туреччини» [ВП] (<...>) [GC], заява № 62649/10, пункт 107, 26 квітня 2016 року) та її зобов’язання гарантувати мирне користування свободою релігії у відносинах між приватними особами (див. рішення у справі «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), заява № 28490/02, пункт 160, від 07 жовтня 2014 року).
57. Національні органи влади не навели таких підстав для своїх рішень, зокрема щодо виключення застосування двох положень національного кримінального законодавства про порушення рівноправності та хуліганство, за якими заявниці бажали притягнути Л. до кримінальної відповідальності.
58. Стосовно першого заявниці протягом усього провадження наполягали, що напад на них повинен був кваліфікуватися як злочин порушення рівноправності, передбачений статтею 161 Кримінального кодексу України (див. пункти 7, 24 та 33). Цей аргумент не був безпідставним і вимагав дослідження. Однак жоден орган національної влади не наводив жодного чіткого та зрозумілого обґрунтування відхилення аргументів заявниць щодо цього та визнання цього положення незастосовним.
59. Щодо злочину хуліганства національні органи влади продемонстрували явну відсутність послідовності у своїх рішеннях стосовно того, чи можна було кваліфікувати дії Л. як хуліганство:
(i) спочатку органи державної влади у своїх постановах від квітня та серпня 2009 року вважали це положення застосовним, але з певних причин не порушували кримінальну справу (див. пункти 9 та 13);
(ii) потім, приблизно через рік після інциденту в лютому 2010 року, все ще відмовляючись порушувати кримінальну справу, вони взагалі не згадали про хуліганство (див. пункт 15);
(iii) крім того, у травні 2011 року, більш ніж через два роки після інциденту, вони порушили кримінальну справу за фактом вчинення хуліганства (див. пункт 18);
(iv) але зрештою, у вересні 2012 року, вирішили, що дії Л. не могли бути кваліфіковані як хуліганство (див. пункт 23).
60. Суд не вбачає підстав ставити під сумнів остаточний висновок органів державної влади, що дії Л. не могли бути кваліфіковані як хуліганство, оскільки це правопорушення було визначене у національному законодавстві як безпричинні дії, вмотивовані виключно неповагою до соціальних правил (див. пункти 23 та 34). Сам Л. визнав, що його дії насправді були мотивовані його протидією діяльності Свідків Єгови. Уся інформація, на якій ґрунтувалася остаточна постанова, винесена у вересні 2012 року, перебувала у розпорядженні органів державної влади ще з квітня 2009 року. Тому неодноразове винесення органами державної влади постанов про відмову у порушенні кримінальної справи та їхнє скасування призвели лише до непотрібної затримки у здійсненні провадження.
61. Отже, до того моменту, коли органи державної влади зрештою дійшли висновку у вересні 2012 року (три роки та чотири місяці після інциденту), що жодне з положень, згідно з якими заявниці бажали притягнути Л. до відповідальності (порушення рівноправності або хуліганство), не застосовувалося, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за будь-яким з цих положень Кримінального кодексу України закінчився (див. пункт 30).
62. Від початку заявниці могли ініціювати порушення провадження у формі приватного обвинувачення щодо Л. у зв’язку з правопорушенням, яке, на думку національних органів влади, він вчинив, а саме: заподіянням легких тілесних ушкоджень. Можливо під час такого провадження заявниці могли просити національні суди враховувати як обтяжуючу обставину при визначенні покарання для Л. релігійний мотив, що став підґрунтям для інциденту (див. пункт 31). Проте затримка з боку національних органів влади фактично позбавила заявниць навіть такого можливого способу відшкодування. Заявницям не можна дорікнути, що вони не намагалися ініціювати порушення провадження у формі приватного обвинувачення, поки органи державної влади все ще серйозно розглядали питання, чи вчинив Л. більш тяжкий злочин.
63. Суд доходить висновку, що не пояснивши причин для своїх рішень про непритягнення Л. до кримінальної відповідальності за вчинення більш тяжкого злочину і затягнувши провадження, органи державної влади не виконали свого зобов’язання стосовно викриття будь-якого релігійного мотиву у його діях.
64. Отже, було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ, ВЗЯТОЇ ОКРЕМО, ТА У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
65. Заявниці скаржилися на неналежне реагування органів державної влади на напад, якого вони зазнали під час своєї релігійної діяльності. Вони посилалися на статтю 9 Конвенції, взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Перше положення передбачає:
«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
66. Уряд заперечив проти цього аргументу.
67. З огляду на зазначені висновки Суд вважає, що ці скарги не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
68. Беручи до уваги його висновки щодо скарги заявниць за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що скарги заявниць за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, не порушують жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
69. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
70. Заявниці вимагали по 12 500 євро кожна в якості відшкодування моральної шкоди. Вони також вимагали 2 000 євро спільно в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у національних судах, і 6 200 євро компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.
71. Уряд вважав вимоги заявниць необґрунтованими та надмірними. Крім того, він стверджував, що вимоги щодо компенсації судових та інших витрат не були підтверджені жодними відповідними документами.
72. Суд присуджує заявницям 4 500 євро кожній в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
73. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд зауважує, що для обґрунтування витрат, які вимагалися, заявниці надали лише рахунки-фактури від пана Черниченка та пана Карбонно. Жодного документа, який би свідчив, що заявниці фактично сплатили зазначені у рахунках-фактурах суми або взяли на себе зобов’язання та мусили сплатити їх, надано не було. З огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
74. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
3. Постановляє , що скарги заявниць за статтею 9 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, не порушують жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.
4. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявницям 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро кожній та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявниць щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 листопада 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
В.о. заступника Секретаря
Енн-Марі ДУГЕ
Голова
Стефані МОРО-ВІКСТРОМ