Захисник
«Захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі.
Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи...
Повноваження захисника на участь у справі стверджується:
...
2) адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання - угодою, інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи або дорученням юридичної особи - угодою або дорученням юридичної особи;...»
D. Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 року
39. Стаття 2 Закону передбачає, що на додаток до вищої юридичної освіти, адвокат має скласти спеціальний кваліфікаційний іспит, одержати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняти Присягу адвоката України.
40. У статтях 6 та 7 викладаються професійні права та обов'язки адвоката, включаючи права, що стосуються збирання відомостей та фактів, а також обмеження щодо надання юридичної допомоги.
41. У статті 9 Закону викладаються положення, що стосуються адвокатської таємниці, а стаття 10 передбачає гарантії адвокату при здійсненні ним професійної діяльності, включаючи заборону огляду та вилучення документів, пов'язаних з виконанням адвокатом доручення, без його згоди та спеціальну процедуру порушення кримінальної справи щодо нього.
42. Стаття 13 Закону передбачає спеціальні кваліфікаційно-дисциплінарні комісії, які визначають рівень професійної компетентності адвокатів та вирішують питання про дисциплінарну відповідальність адвокатів у випадку порушення вимог цього Закону або іншого відповідного законодавства.
E. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві»
43. Відповідні витяги з Постанови Пленуму Верховного Суду України передбачають таке:
«З метою правильного й однакового застосування судами законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, засудженому, виправданому право на захист, Пленум Верховного Суду України постановляє:
5. Повноваження захисника на участь у справі повинні бути підтверджені:
в) інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто або за дорученням юридичної особи, - документами, визначеними спеціальним законом, яким цим особам надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам, а також угодою або дорученням юридичної особи;
При вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в кримінальній справі належить також з'ясовувати, яким саме законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам. Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах...»
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
44. Заявник скаржився на те, що національні органи незаконно відмовили йому у праві вільного вибору захисника та що, відповідно, судовий розгляд у його справі був несправедливим на порушення пункту 1 та підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні положення яких передбачають таке:
«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом,.... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;...»
A. Прийнятність
45. Суд зазначає, що скарга заявника не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
46. Заявник стверджував, що у рішенні Конституційного Суду чітко зазначається, що юрист, який має приватну практику, може бути захисником у кримінальному провадженні. Юрист, якого він обрав, мав вищу юридичну освіту та був зареєстрований приватним підприємцем, а отже, він відповідав законодавчим вимогам. Заявник вважав, що відсутність дисциплінарної відповідальності з боку юристів, що займаються приватною практикою, не могла бути вагомою перешкодою здійсненню їхніх повноважень. Заявник також зазначив, що постанови Пленуму Верховного Суду України не можуть слугувати юридичною підставою для обмеження його права обирати адвоката.
47. Заявник також стверджував, що діяльність адвокатів, призначених у його справі, виявилась неефективною. Він зазначив, що національні органи дозволили його дружині, яка не мала юридичної освіти, діяти в якості його другого захисника, але не дозволили юристу, панові М., бути його захисником.
48. Уряд зазначив, що відповідно до практики Суду право на юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, не є абсолютним та може бути обмежене. Уряд стверджував, що Конституційний Суд визнав неконституційними положення Кримінально-процесуального кодексу України стосовно обмеження права на вибір захисника тільки серед адвокатів, а парламент відповідним чином змінив відповідні положення Кодексу. Проте, нові положення Кодексу вимагали ухвалення подальших законодавчих актів, чого зроблено не було. Уряд зауважив, що заявник не погодився з Постановою Пленуму Верховного Суду, що означає, що він неправильно розтлумачив національне законодавство, оскільки Постанова Пленуму Верховного Суду була логічним продовженням тлумачення, наданого Конституційним Судом. Таким чином, Уряд вважав, що відмова допустити пана М. до участі у справі в якості захисника заявника не суперечить положенням національного законодавства, а тому порушення підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції не було.
49. Уряд стверджував, що допуск фахівця у галузі права в якості захисника у справі не забезпечив би заявнику достатню юридичну допомогу. З огляду на те, що правовий статус фахівця у галузі права - іншими словами, юриста, який не мав свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю,- не був визначений законодавством, на нього не поширювалась дія Правил адвокатської етики та не застосовувались кваліфікаційні вимоги, встановлені для адвокатів. Крім того, такий фахівець у галузі права не міг бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності.
50. Уряд також стверджував, що інтереси правосуддя не вимагали, аби інтереси заявника представляв пан М. та що національні органи забезпечили заявнику юридичну допомогу іншого захисника. Крім того, заявникові ніщо не перешкоджало захищати себе особисто або надати свою версію подій.
2. Оцінка Суду
51. Оскільки вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції слід розглядати як конкретні аспекти права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 цієї статті 6, їх слід розглядати разом (див., серед багатьох інших прикладів, рішення від 23 квітня 1997 року у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v. the Netherlands), n. 49, Reports of Judgments and Decisions 1997-III, с. 711).
52. Суд повторює, що хоча право кожної особи, обвинувачуваної у вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвокатом не є абсолютним, воно становить одну з головних підвалин справедливого судового розгляду (див. рішення у справ «Кромбах проти Франції» (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 89, ECHR 2001-II). Особа, проти якої висунуті кримінальні обвинувачення, яка не бажає захищатись особисто, повинна бути в змозі скористатись юридичною допомогою за власним вибором (див. рішення від 16 квітня 2009 року у справі «Ханжевачкі проти Хорватії» (Hanzevadki v. Croatia), заява № 17182/07, п. 21, з подальшими посиланнями). Проте це останнє право також не може вважатись абсолютним і таким чином, національні суди можуть не прийняти вибір особи, коли існують відповідні та достатні підстави вважати, що того вимагають інтереси правосуддя (див. рішення від 25 вересня 1992 року у справі «Круассан проти Німеччини» (Croissant v. Germany), п. 29, Series A № 237 B). Більш того, законодавча вимога щодо наявності у захисника юридичної освіти не є порушенням вищезазначеного положення (див. рішення від 19 лютого 2009 року у справі «Шабельник проти України» (Shabelnik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 39).
53. У цій справі право заявника на вільний вибір свого захисника було обмежене, оскільки захисник за його вибором був юристом, але не мав свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. На думку Суду, таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, п. 68) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» (Meftah and Others v. France) [ВП], заяви №№ 32911/96, 35237/97та 34595/97, п. 45, ECHR 2002-VII). Однак, як стверджував заявник, вже у листопаді 2000 року таке обмеження було визнано неконституційним (див. вище пункт 37) і відповідне національне законодавство мало бути приведене у відповідність з рішенням Конституційного Суду. З цією метою у червні 2001 року було запроваджено зміни до законодавства, але, як стверджувалось Урядом, необхідним було проведення додаткових законодавчих заходів (див. вище пункт 48). Заявник не погодився з Урядом щодо цього твердження, вважаючи, що чинне законодавство не передбачало обмеження його права на вибір захисника, а його вибір був обмежений внаслідок неправильного тлумачення кримінально-процесуального законодавства Верховним Судом. Що стосується цього питання, Суд зауважує, що його завданням не є встановлення того, чи було обмеження права заявника на вибір адвоката наслідком відсутності подальших змін до законодавства, як про це стверджував Уряд, чи непослідовності у тлумаченні рішення Конституційного Суду, як про це стверджував заявник.
54. Суд зазначає, що національні органи не стверджували, що виправданням для такого обмеження права заявника на вибір захисника були інтереси правосуддя. Суд вважає, що, навіть якщо припустити, що обмеження, як стверджував Уряд, було наслідком незавершеності процесу приведення кримінально-процесуального законодавства у відповідність з рішенням Конституційного Суду, така ситуація тривалої невизначеності відповідних положень національного законодавства залишається. Постанова Пленуму Верховного Суду, ухвалена у 2003 році, не забезпечила послідовного та одноманітного застосування законодавства. Раніше Суд уже зазначав, що втручання у конвенційні права не може вважатись законним тільки через відсутність будь-якого законодавчого положення, якому воно може суперечити. Само по собі втручання повинно мати достатнє підґрунтя у національному законодавстві, щоб запобігти свавіллю (див., mutatis mutandis, рішення від 27 листопада 2008 року у справі «Свершов проти України» (Svershov v. Ukraine), заява № 35231/02, п. 48, та рішення від 18 лютого 2010 року у справі «Гарькавий проти України» (Garkavyy v. Ukraine), заява № 25978/07, п. 74).
55. На думку Суду, залишаючи питання обмеження права на вільний вибір захисника невирішеним протягом тривалого часу, державні органи створили ситуацію, що є несумісною з принципом юридичної визначеності, закріпленим Конвенцією, та який є одним з основних елементів верховенства права (див., mutatis mutandis, рішення від 2 листопада 2010 року у справі «Штефаніца та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02, п. 31). Отже, право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, що є несумісним з вимогами пунктів 1 та 3 статті 6 Конвенції.
56. Таким чином, мало місце порушення цих положень.
II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
57. Насамкінець, заявник скаржився на тривалість кримінального провадження у його справі. Він також посилався на статтю 8 Загальної декларації прав людини. У своїх більш пізніх поданнях він також скаржився на те, що один зі свідків обвинувачення не був допитаний у суді.
58. Уважно розглянувши твердження заявника у світлі всіх наданих матеріалів та у тій мірі, в якій оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд доходить висновку, що вони не виявляють будь-яких ознак порушень прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Отже, ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до пункту 1, підпункту «a» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
59. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
60. Заявник вимагав 2375,27 доларів США відшкодування матеріальної шкоди та 25000 євро відшкодування моральної шкоди.
61. Уряд вважав, що немає причинно-наслідкового зв'язку між стверджуваним порушенням та сумами відшкодування, що вимагались.
62. Суд вважає, що за обставин цієї справи констатація порушення сама по собі становить достатню справедливу сатисфакцію.
B. Судові та інші витрати
63. Заявник також вимагав 12361 грн (близько 1082 євро) компенсації судових витрат, яких він зазнав протягом проваджень у національних судах та у цьому Суді.
64. Уряд стверджував, що не вся сума судових витрат, яку вимагав заявник, була підтверджена документально та стосувалась цієї справи.
65. Відповідно до практики Суду, заявник має право на компенсацію судових витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні документи та вищезазначені критерії, Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових витрат, понесених заявником протягом проваджень у національних судах та вважає за належне присудити 250 євро компенсації судових витрат, понесених протягом провадження у цьому Суді.
C. Пеня
66. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу стосовно відмови заявнику у праві на вільний вибір захисника і несправедливості провадження щодо нього прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що мало місце порушення пунктів 1 та 3 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє , що:
a) упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 250 (двісті п'ятдесят) євро компенсації судових витрат, разом з будь-яким податком, що нараховується на цю суму; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 24 листопада 2011 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН