Застосування вогнепальної зброї
«Працівники міліції як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю у таких випадках:
(1) для захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здоров’ю, а також звільнення заложників;
(2) для відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім’ї, якщо їх життю або здоров’ю загрожує небезпека;
(3) для відбиття нападу на охоронювані об’єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;
(4) для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти;
(5) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю працівника міліції;
(6) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю громадян або працівника міліції ...».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
53. Заявник скаржився на те, що його сина, Руслана Юхимовича, вбили представники держави, а національні органи влади не провели ефективного розслідування обставин його смерті. Він посилався на статтю 2, пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції.
54. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Ігор Шевченко проти України» (Igor Shevchenko v. Ukraine), заява № 22737/04, пункт 38, від 12 січня 2012 року), вважає, що зазначені скарги мають розглядатися за статтею 2 Конвенції, яка передбачає:
«1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:
(a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;
(b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;
(c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання».
А. Прийнятність
55. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
56. Заявник зазначив, що держава несла відповідальність за смерть його сина, оскільки здійснення пострілів у нього не було виправдане обставинами. Він стверджував, що на момент пострілів його син не становив жодної небезпеки, незалежно від наявності у нього пістолета, оскільки під час втечі з місця події йому двічі вистрелили у спину.
57. Заявник також вказав, що документи та показання свідків стосовно наявності в його сина пістолета були суперечливими, і ці суперечності не були усунені під час розслідування.
58. Насамкінець заявник стверджував, що розслідування обставин смерті його сина було надмірно тривалим і неефективним усупереч статті 2 Конвенції.
59. Уряд стверджував, що дії працівників міліції були законними, а О. застрелив сина заявника, аби захистити іншого працівника міліції М., на якого син заявника направив пістолет.
60. Обґрунтовуючи застосування сили працівниками міліції, Уряд посилався на висновки розслідування вбивства сина заявника та висновок проведеного УБОЗом службового розслідування. Зокрема, Уряд стверджував, що показання свідків і результати проведених слідчих дій давали підстави припустити, що син заявника був озброєний та становив загрозу життю і здоров’ю працівників міліції.
61. Уряд також стверджував, що обставини вбивства сина заявника були ретельно розслідувані; заявник отримав можливість брати участь у провадженні, а також було проведено значну кількість слідчих дій.
2. Оцінка Суду
62. Суд зазначає, що сторони не оскаржують настання смерті сина заявника внаслідок застосування працівниками міліції сили зі смертельним наслідком. Спірні питання полягають у тому, чи було застосування сили до нього виправданим за обставин справи та чи було розслідування ефективним. Насамперед Суд оцінить належність розслідування смерті сина заявника. Потім він розгляне планування та контроль за відповідними заходами. Насамкінець він оцінить дії представників держави, які фактично застосовували силу зі смертельним наслідком.
(а) Процесуальний аспект
63. Суд повторює, що обов’язок захищати право на життя за статтею 2 Конвенції вимагає існування певної форми ефективного розслідування, коли особа була вбита в результаті застосування сили.
64. Щоб розслідування стверджуваного неправомірного вбивства представниками держави було ефективним, за загальним правилом вважається необхідним, щоб особи, які відповідальні за розслідування і здійснюють його, були незалежними від тих, хто причетний до відповідних подій. Крім того, інформація про хід розслідування має бути доступна сім’ї потерпілого, наскільки це необхідно для захисту їхніх законних інтересів. Також має бути присутній суттєвий елемент громадського контролю над розслідуванням, рівень якого може відрізнятися залежно від конкретної справи (див. рішення у справах «Джуліані та Гаджо проти Італії» [ВП] (Giuliani and Gaggio v. Italy) [GC], заява № 23458/02, пункти 300 і 303, ЄСПЛ-2011 (витяги), та «Армані Да Сілва проти Сполученого Королівства» [ВП] (Armani Da Silva v. the United Kingdom) [GC], заява № 5878/08, пункти 232 та 235, від 30 березня 2016 року з подальшими посиланнями).
65. Розслідування повинно також бути ефективним у тому розумінні, що воно має бути здатне призвести до встановлення того, була чи не була застосована сила у таких справах виправдана за цих обставин, та встановлення і покарання - за необхідності - винних осіб. Це є не обов’язком досягнення результату, а обов’язком вжиття заходів. Органи державної влади повинні вживати всіх розумних заходів для збирання доказів, які стосуються події, у тому числі, inter alia, показань свідків, висновків судово-медичних експертиз та, якщо треба, висновків розтину тіла, які надають повну і точну інформацію про тілесні ушкодження, а також результатів об’єктивного аналізу медичних висновків, включно з висновками про причину смерті. Будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення цього стандарту (див. згадані рішення у справах «Джуліані та Гаджо проти Італії» (Giuliani and Gaggio v. Italy), пункт 301, та «Армані Да Сілва проти Сполученого Королівства» (Armani Da Silva v. the United Kingdom), пункт 233 з подальшими посиланнями).
66. У зв’язку з цим існує вимога оперативності та розумної швидкості. Очевидно, що під час розслідування можуть виникнути складнощі та перепони, які перешкоджають його прогресу у конкретній ситуації. Однак оперативна реакція органів державної влади під час розслідування випадків застосування сили зі смертельним наслідком загалом є надзвичайно важливою для підтримання громадської довіри в їхню відданість принципу верховенства права та здатність запобігати виникненню змови або терпимості до них (див. згадані рішення у справах «Джуліані та Гаджо проти Італії» (Giuliani and Gaggio v. Italy), пункт 305, та «Армані Да Сілва проти Сполученого Королівства» (Armani Da Silva v. the United Kingdom), пункт 237 з подальшими посиланнями).
67. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що одразу після інциденту було проведено низку слідчих дій (див. пункти 11 і 12). Однак кримінальна справа була порушена лише 31 березня 1999 року, через двадцять сім днів після того, як син заявника був застрелений, коли прокуратура Львівської області скасувала постанову прокуратури Миколаївського району про відмову в порушенні кримінальної справи (див. пункти 14 і 15).
Протягом майже місяця обставини смерті сина заявника розслідувалися виключно в межах дослідчої перевірки. Суд уже встановив, що дослідчі перевірки не відповідають принципам ефективного засобу юридичного захисту, оскільки слідчий може вживати лише обмежений перелік дій, а потерпілий не має офіційного статусу, тобто його ефективна участь у процедурі виключена (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 53, від 06 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями). Вбачається, така стадія розслідування була недостатньою для розгляду ситуації, і це також визнали національні органи влади (див. пункт 15), особливо з огляду на те, що вона невиправдано затягнула порушення кримінальної справи, яке було найкращим, якщо не єдиним, способом, щоб дотриматися вимог Конвенції стосовно проведення ефективного розслідування за таких обставин.
68. Крім того, Суд зауважує, що після порушення кримінальної справи подальше слідство характеризувалося неодноразовим закриттям і відновленням внаслідок невжиття слідчими достатніх заходів та недотримання вказівок, наданих під час відновлення слідства (див. пункти 29-33, 36-38 та 44). Суд уже багато разів встановлював, що неодноразове винесення постанов про повернення справи на подальше розслідування свідчить про наявність серйозних недоліків у кримінальному провадженні (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зубкова проти України» (Zubkova v. Ukraine), заява № 36660/08, пункт 40, від 17 жовтня 2013 року).
Суд також зазначає, що суттєві недоліки у розслідуванні значною мірою підірвали можливість надалі встановити обставини, пов’язані зі смертю сина заявника. У зв’язку з цим Суд посилається, зокрема, на постанови національних судів, в яких зазначено про порушення органами досудового слідства обстановки місця події та невстановлення того, чи був син заявника озброєним (див. пункти 32 та 33).
69. Насамкінець Суд зазначає, що розслідування смерті сина заявника триває вже більше дев’ятнадцяти років і згідно з поданими до Суду матеріалами результату досі немає. Така затримка сама собою викликає серйозні занепокоєння щодо дотримання національними органами влади вимоги оперативності та розумної швидкості (див. рішення у справі «Старчевіч проти Хорватії» (<...>), заява № 80909/12, пункт 58, від 13 листопада 2014 року, з подальшими посиланнями).
70. З огляду на загальну тривалість розслідування та зазначені недоліки, зокрема, послідовну неспроможність органів досудового слідства прояснити ключове питання розслідування, чи становив син заявника загрозу, яка могла б виправдати застосування сили, Суд доходить висновку, що розслідування обставин, пов’язаних зі смертю сина заявника, було неефективним. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 2 Конвенції.
(b) Матеріальний аспект
71. Суд повторює, що загальне тлумачення статті 2 Конвенції підтверджує охоплення цією статтею не лише умисного вбивства, але також і ситуацій, в яких дозволяється «застосовувати силу», що може призвести до неумисного позбавлення життя. Будь-яке застосування сили повинно бути не інакше як «абсолютно необхідним» і суворо пропорційним для досягнення однієї або декількох цілей, передбачених у підпунктах «а»-«с» (див. рішення у справах «Начова та інші проти Болгарії» [ВП] (Nachova and Others v. Bulgaria) [GC], заяви № 43577/98 та № 43579/98, пункти 94 і 95, ЄСПЛ 2005-VII, та «Василевська та Калуцька проти Польщі» (<...>), заяви № 28975/04 та № 33406/04, пункт 42, від 23 лютого 2010 року з подальшими посиланнями).
72. Застосування сили представниками держави для досягнення однієї з цілей, визначених пунктом 2 статті 2 Конвенції, може бути виправданим за цим положенням, якщо воно ґрунтується на щирому переконанні, яке з поважних причин вбачається обґрунтованим на той момент, але згодом виявляється помилковим (див. згадані рішення у справах «Василевська та Калуцька проти Польщі» (<...>), пункт 42, та «Джуліані та Гаджо проти Італії» (Giuliani and Gaggio v. Italy), пункт 178). Розглядаючи це питання, Суд має визначити, чи було це переконання суб’єктивно обґрунтованим, так, щоб всебічно врахувати обставини, які мали місце у відповідний період часу. Якщо переконання не було суб’єктивно обґрунтованим, ймовірно, Суду буде важко погодитися, що воно було щирим і його справді дотримувалися (див. згадане рішення у справі «Армані Да Сілва проти Сполученого Королівства» (Armani Da Silva v. the United Kingdom), пункт 248; рішення у справі «Шебаб проти Франції» (Chebab v. France), заява № 542/13, пункти 76 та 83, від 23 травня 2019 року).
73. У випадку умисного застосування сили зі смертельним наслідком слід враховувати не лише дії представників держави, які фактично застосували силу, але й усі супутні обставини, у тому числі такі питання, як планування та контроль за діями, які розглядаються (див. згадане рішення у справі «Василевська та Калуцька проти Польщі» (<...>), пункти 45 і 46). Таким чином, під час встановлення, чи відповідала застосована сила статті 2 Конвенції, може враховуватися, чи були заходи правоохоронних органів із затримання сплановані та чи контролювалися вони так, щоб мінімізувати, наскільки це можливо, застосування сили зі смертельним наслідком чи випадкову загибель людей (див. рішення у справі «Баббінс проти Сполученого Королівства» (Bubbins v. the United Kingdom), заява № 50196/99, пункт 136, ЄСПЛ 2005-II (витяги)).
74. Під час оцінки фактичних доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом», проте зазначає, що така доведеність може також випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. згадане рішення у справі «Джуліані та Гаджо проти Італії» (Giuliani and Gaggio v. Italy), пункт 181). У зв’язку з цим Суд також повторює, що у всіх випадках, коли неможливо точно встановити обставини справи з причин, об’єктивно пов’язаних з діями органів державної влади, Уряд держави-відповідача повинен достатньо та переконливо пояснити послідовність подій та надати вагомі докази, що можуть спростувати твердження заявника. Якщо Уряд цього не зробить, Суд може зробити відповідні висновки (див. рішення у справі «Мансуроглу проти Туреччини» (<...>), заява № 43443/98, пункт 80, від 26 лютого 2008 року, з подальшими посиланнями).
75. Уряд також несе тягар доведення того, що застосована працівниками міліції сила була виправданою, не виходила за межі того, що було абсолютно необхідним, і була суворо пропорційною досягненню однієї або декількох цілей, передбачених пунктом 2 статті 2 Конвенції. Розглядаючи питання, чи надав Уряд належне обґрунтування, Суд не тільки розгляне застосування працівниками міліції сили зі смертельним наслідком, але також, як уже зазначалося, питання, чи регулювалися та організовувалися сплановані заходи із затримання так, щоб мінімізувати, наскільки це можливо, ризик для життя (див. рішення у справі «Макарацис проти Греції» [ВП] (Makaratzis v. Greece) [GC], заява № 50385/99, пункт 60, ЄСПЛ 2004-XI, згадані рішення у справах «Баббінс проти Сполученого Королівства» (Bubbins v. the United Kingdom), пункт 141, та «Джуліані та Гаджо проти Італії» (Giuliani and Gaggio v. Italy), пункт 249).
(і) Оцінка планування заходів із затримання і контроль за їхнім проведенням
76. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що син заявника не був убитий під час неспланованої операції, що призвела до подій, на які працівники міліції мусили реагувати (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Макарацис проти Греції» (Makaratzis v. Greece), пункт 69).
77. Оцінити планування заходів міліції із затримання підозрюваних Суду заважає відсутність будь-яких документів щодо їхнього планування та проведення. У зв’язку з цим неможливо встановити, які саме вказівки щодо затримання керівництво дало працівникам міліції. Однак Суд оцінить сплановані заходи на підставі наявних матеріалів. Проте, як вбачається, ці матеріали містять низку суперечностей стосовно підготовки спланованих заходів із затримання та мети засідки.
78. Суд зазначає, що національні суди поставили під сумнів спосіб розгляду заяви Б. стосовно стверджуваного вимагання, зокрема, у зв’язку з тим, що особи підозрюваних не були встановлені і вони не були допитані (див. пункти 33 та 36).
79. Крім того, на думку Уряду, особи підозрюваних та ймовірна наявність у них зброї були встановлені ще до планування засідки з метою їхнього затримання (див. пункт 6).
Водночас, як вбачається з попередніх показань М., під час планування заходів працівники міліції не володіли такою інформацією; лише під час перебування у засідці Б. повідомила їм особи підозрюваних і те, що в одного зі стверджуваних вимагачів був пістолет (див. пункт 19). Крім того, з показань М. можна зрозуміти, що засідка була спланована для того, щоб зафіксувати вимагання. М. також зазначив, що після прибуття підозрюваних він та його колеги спонтанно розійшлися будинком, оскільки «не мали часу для роздумів» (там само). Таким чином, хоча засідка була спланованою, працівники міліції, вочевидь, були здивовані приїздом підозрюваних, і їм не було надано важливої інформації стосовно підозрюваних, яких вони мали затримати. Насамкінець, незрозуміло, чому син і дочка Б. знаходилися в будинку, де проводилися сплановані заходи міліції із затримання потенційно небезпечних підозрюваних.
80. Суд також зазначає, що під час подальшого провадження виникли сумніви, чи можна було чітко ідентифікувати осіб, які здійснювали затримання, як працівників міліції, оскільки вони були у цивільному одязі (див., наприклад, рішення у справі «Хаас і Шабо проти Угорщини» (<...>), заяви № 11327/14 та № 11613/14, пункт 63, від 13 жовтня 2015 року).
81. З огляду на зазначене Суд не може дійти висновку, що заходи із затримання були сплановані і проведені так, щоб мінімізувати застосування сили зі смертельним наслідком (див., наприклад, згадане рішення у справі «Василевська та Калуцька проти Польщі» (<...>), пункт 57, та, в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі «Баббінс проти Сполученого Королівства» (Bubbins v. the United Kingdom), пункт 151).
(іі) Оцінка застосування сили
82. Щодо застосування сили Суд зазначає, що існує дві принципово різні версії того, як помер син заявника. Тоді як заявник стверджував, що його син був убитий працівниками міліції внаслідок непропорційного застосування сили, Уряд доводив, що син заявника загинув внаслідок збройної сутички між ним і працівниками міліції, яка сталася після його спроби уникнути затримання.
83. Фактичні обставини, пов’язані зі смертю сина заявника, незрозумілі. Скасовуючи постанови про закриття справи, національні суди неодноразово вказували на розбіжності у доказах стосовно наявності у сина заявника пістолета (див. пункти 32 та 33). До того ж, з наявних у Суду документів вбачається, що єдиними двома свідками, які послідовно стверджували, що син заявника був озброєний і становив загрозу, були працівники міліції М. та О. (див. пункти 19 і 20). Інші свідки або змінили свої показання під час розслідування (див. пункти 22, 23 і 29), або не могли засвідчити, що у сина заявника насправді була зброя (див., наприклад, пункти 21 і 26).
Суд також вказує на інші упущення та недоліки у розслідуванні, проведеному органами державної влади, зокрема наявність суперечностей між висновками судово-медичних експертиз стосовно способу та порядку, в якому син заявника отримав тілесні ушкодження (див. пункт 43). Насамкінець Суд зауважує, що обидва вогнепальні поранення, отримані сином заявника, були у спину (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Мансуроглу проти Туреччини» (<...>), пункт 98).
84. У зв’язку з цим у Суду виникають серйозні сумніви стосовно того, як відбувалася стрілянина, зокрема, чи був син заявника озброєним і чи становив загрозу для працівників міліції, значною мірою через спосіб проведення розслідування.
85. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що Уряд не надав достатнього та переконливого пояснення, як відбувалися ці події, і не навів вагомих доказів для спростування твердження заявника, що застосування сили зі смертельним наслідком до його сина було невиправданим.
(ііі) Висновок
86. Беручи до уваги проаналізовані обставини, Уряд не переконав Суд у тому, що заходи із затримання були сплановані та проведені таким чином, щоб мінімізувати, наскільки це можливо, застосування сили зі смертельним наслідком та будь-який ризик для життя сина заявника. Уряд не довів, що сила, яку застосували працівники міліції, була виправданою, не виходила за межі того, що було абсолютно необхідним, і була суворо пропорційною досягненню однієї або декількох цілей, передбачених пунктом 2 статті 2 Конвенції.
87. За таких обставин Суд вважає, що було порушено матеріальний аспект статті 2 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
88. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
89. Заявник вимагав 426 000 євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
90. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою і між стверджуваним порушенням конвенційних прав та моральною шкодою, якої зазнав заявник, не існувало причинно-наслідкового зв’язку.
91. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 39 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
92. Заявник також вимагав 6 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і Суді.
93. Уряд зазначив, що документами підтверджувалася лише частина вимоги заявника.
94. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за доцільне присудити суму у розмірі 70 євро в якості компенсації за всіма аспектами та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.
С. Пеня
95. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено процесуальний аспект статті 2 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушено матеріальний аспект статті 2 Конвенції.
4. Постановляє одноголосно, що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 39 000 (тридцять дев’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 70 (сімдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 грудня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Сіофра О’ЛІРІ