"Умисне ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів, вчинене посадовою особою підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, або фізичною особою...
...
Діяння, передбачені частиною 1 цієї статті,... якщо вони призвели до ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів в особливо великих розмірах, караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією майна та позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років.
Примітка. ...під особливо великим розміром коштів слід розуміти суми податку, збору чи іншого обов'язкового платежу, які в тисячу і більше разів перевищують установлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян".
ЩОДО ПРАВА
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
37. Заявник скаржився, що тримання його під вартою було нерозумно тривалим та незаконним. Він також скаржився, що законність його тримання не перевірялась. Він посилався на пункти 1 (с), З та 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), в яких, зокрема, зазначено:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним..."
A. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
38. Суд зазначає, що ці скарги не є очевидно необґрунтованими за пунктом 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) та не є неприйнятними з інших підстав. Відповідно Суд визнає їх прийнятними.
B. ЩОДО СУТІ
Пункт 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 )
(a) Зауваження сторін
39. Уряд зауважував, що тримання заявника під вартою було відповідно до закону та було зумовлено необхідністю запобігти його втечі. Уряд зазначав, що спочатку щодо заявника було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, проте він не з'являвся на допити та намагався виїхати за кордон. Більше того, у нього були міцні зв'язки за кордоном, включаючи бізнесові та фінансові ресурси. У зв'язку із цим та відповідно до статей 148, 149 та 155 Кримінально-процесуального кодексу ( 1002-05 ) органи внутрішніх справ та суди мали підстави для тримання заявника під вартою в якості запобіжного заходу для забезпечення його присутності під час судового слідства. Також Уряд звертав увагу, що з огляду на значну суму збитків, завданих заявником, його тримання під вартою було також обґрунтовано в сенсі пункту 1 (b) статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
40. Заявник не надав своїх зауважень.
(b) Загальні принципи, закріплені практикою Суду
41. Суд повторює, що слово "законний" та словосполучення "відповідно до процедури, встановленої законом" у пункті 1 статті 5 ( 995_004 ), по суті, відсилають до національного законодавства і зобов'язують забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. В той час, як правило, саме національні органи, передусім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон. Суд здійснює розгляд, щоб з'ясувати, чи було дотримано національний закон для цілей цього положення Конвенції (див., зокрема, справу "Ассанідзе проти Грузії" (Assanidze v. Georgia) [GC], N 71503/01, п. 171, ECHR 2004-II).
42. Однак, хоча "законність" тримання під вартою за національним законом є першорядним чинником, він не завжди є вирішальним. На додаток до цього Суду належить переконатися, що тримання під вартою протягом періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи. Суд також має з'ясувати, чи відповідає сам національний закон Конвенції включно із загальними принципами, які сформульовані чи які випливають з положень Конвенції (див. рішення у справі "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), від 24 жовтня 1979 року, п. 45, серія A, N 33).
(c) Законність тримання заявника під вартою
43. Уряд звертав увагу, що тримання заявника під вартою може бути виправданим відповідно до пункту 1 (b) статті 5 Конвенції ( 995_004 ) "для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом". Це твердження ґрунтувалося на великій кількості цивільних позовів та рішень цивільних судів проти заявника у контексті його підприємницької діяльності, яка слугувала підґрунтям для кримінального провадження щодо нього. Проте Суд зауважує, що відповідно до матеріалів справи ця підстава ніколи не наводилася національними судами при вирішенні законності тримання заявника під вартою. Більше того, Уряд не висував заперечення щодо застосовності пункту 1 (c) статті 5 Конвенції відносно всього періоду тримання заявника під вартою. Таким чином Суд розглядатиме цю скаргу за пунктом 1 (c) статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, "Харкман проти Естонії" (Harkmann v. Estonia), заява N 2192/03, пункт 35, рішення від 11 липня 2006 року).
44. Суд зазначає, що тримання заявника під вартою можна розділити на три періоди. До першого періоду входить тримання заявника під вартою згідно із постановами прокурорів, яке тривало із дня арешту заявника 8 серпня 1998 року до 8 серпня 1999 року, коли строк його тримання під вартою, востаннє продовжений постановою прокурора, закінчився (див. пункт 16 вище). Другий період, щодо якого не було жодного рішення, тривав з 8 серпня 1999 року до 13 липня 2000 року, коли суддя вирішив залишити заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на час судового слідства. Останній, третій, період, протягом якого була чинною вищезазначена постанова суду від 13 липня 2000 року та кілька наступних судових постанов, почався 13 липня 2000 року і закінчився визнанням заявника винним 1 вересня 2003 року.
(i) Законність тримання заявника під вартою у період із 8 серпня 1998 року до 8 серпня 1999 року
45. Суд зазначає, що спочатку тримання заявника під вартою було санкціоновано заступником прокурора Харківської області 8 серпня 1998 року. Така процедура тримання під вартою обумовлювалась застереженням, яке Україна зробила до пункту 1 (c) статті 5 Конвенції ( 995_004 ) згідно зі статтею 57 Конвенції з метою залишити незмінною до 29 червня 2001 року процедуру затримання і взяття під варту, яка на той час була чинною. Суд посилається на свої висновки у справі Невмержицький, згідно з якими за умовами зазначеного застереження Україна не мала конвенційного обов'язку гарантувати, що первісний дозвіл на затримання таких осіб, як заявник, і на тримання їх під вартою надавався відповідною постановою судді. Проте у тій же справі Суд також встановив, що зазначене вище застереження не поширюється на питання продовження тримання під вартою (див. справу "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), N 54825/00, пп. 112-114, ECHR-2005 II).
46. Тримання заявника під вартою було тричі продовжено відповідними прокурорами на строк від 6 до 12 місяців. Остання постанова про продовження тримання заявника під вартою була винесена 25 травня 1999 року заступником Генерального прокурора (див. пункт 16 вище).
47. Суд зазначає, що про продовження тримання заявника під вартою з 6 жовтня 1998 року по 8 серпня 1999 року не було винесено жодного судового рішення. Рішення про продовження застосування такого запобіжного заходу приймали прокурори, які були стороною в провадженні і яких в принципі не можна вважати "незалежними посадовими особами, яким закон надає право здійснювати судову владу" (див. справу "Меріт проти України" ( 980_110 ) (Merit v. Ukraine), N 66561/01, п. 63, від 30 березня 2004 року). За цих обставин Суд доходить висновку, що продовження тримання заявника під вартою із 6 жовтня 1998 року по 8 серпня 1999 року було незаконним у розумінні пункту 1 (c) статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
(ii) Законність тримання заявника під вартою з 8 серпня 1999 року до 13 липня 2000 року
48. Суд зазначає, що згідно зі статтею 156 Кримінально-процесуального кодексу ( 1002-05 ) в редакції на той час для тримання особи під вартою в період, протягом якого їй надавався доступ до матеріалів справи, відповідного рішення не вимагалося. У цій справі дія останньої постанови прокурора про продовження тримання заявника під вартою закінчилася 8 серпня 1999 року, через 4 дні після того, як він отримав для вивчення матеріали справи. Хоча відповідно до закону строк могло бути продовжено ще на 6 місяців Генеральним прокурором, такого продовження не було, та заявник перебував під вартою з 8 серпня 1999 року до 30 травня 2000 року без будь-якого відповідного рішення щодо його тримання на час вивчення ним матеріалів справи та до того, як справу було передано на розгляд суду першої інстанції.
49. Також Суд зазначає, що тримання заявника під вартою з 30 травня 2000 року до 13 липня 2000 року було обґрунтовано тільки тим, що слідчі органи виконують підготовку обвинувального висновку (з 30 травня 2000 року по 2 червня 2000 року) та матеріали справи передавались суду для розгляду (з 2 червня 2000 року по 13 липня 2000 року). Проте жодних рішень щодо тримання заявника під вартою у зазначений період прийнято не було, хоча, як вбачається з цієї справи, з моменту, коли заявник закінчив вивчення матеріалів справи і до того, як суд постановив тримати заявника під вартою на час судового слідства, міг сплинути значний період.
50. Суд вже вивчав та встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) у низці справ стосовно практики тримання обвинувачених під вартою лише на підставі того, що обвинувальний висновок у справі подано до суду. Суд неодноразово наголошував, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких правил, які б регулювали такі питання, внаслідок чого такі особи можуть бути позбавленими свободи протягом необмеженого строку без відповідного дозволу суду, - несумісна з принципом юридичної визначеності та принципом захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через Конвенцію і принцип верховенства права (див. справи "Корчуганова проти Росії" (Korchuganova v. Russia), N 75039/01, п. 57, від 8 червня 2006 року; "Нахманович проти Росії" (Nakhmanovich v. Russia), N 55669/00, пп. 67-68, від 2 березня 2006 року; і "Худойоров проти Росії" (Khudoyorov v. Russia), N 6847/02, пп. 146-148, ECHR 2005-X).
51. Таким чином, період тримання заявника під вартою з 8 серпня 1999 року до 13 липня 2000 року не відповідає вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
(iii) Законність тримання заявника під вартою з 13 липня 2000 року до 1 вересня 2003 року
52. Суд також зазначає, що відповідно до статті 242 Кримінально-процесуального кодексу ( 1003-05 ) національний суд у розпорядчому засіданні при вирішенні питання про віддання обвинуваченого до суду має перевірити, чи є належним запобіжний захід, який було обрано на стадії слідства (див. пункт 35 вище). Надання обґрунтування щодо запобіжного заходу вимагається від суду тільки у разі, якщо він вирішує змінити цей захід (стаття 244 КПК). Не вбачається, що суд зобов'язаний мотивувати продовження тримання обвинуваченого під вартою чи встановлювати якийсь строк при залишенні такого запобіжного заходу.
53. Суд вважає, що відсутність чітко сформульованих положень, які б визначали, чи можливо належним чином продовжити (якщо так, то за яких умов) застосування на стадії судового слідства запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на визначений період на стадії досудового слідства, не відповідає критерію "передбачуваності закону" для цілей пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ). Суд також нагадує, що практика, яка виникла у зв'язку із законодавчою прогалиною і яка зумовлює тримання особи під вартою протягом необмеженого і непередбачуваного строку, за обставин, коли таке тримання не передбачається ні конкретним положенням законодавства, ні будь-яким судовим рішенням, сама по собі суперечить принципу юридичної визначеності, який імплікований Конвенцією і який становить один із основних елементів верховенства права (див. справи "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), N 28358/95, п. 55, ECHR 2000-III, і "Кавка проти Польщі" (Kawka v. Poland), N 25874/94, п. 51, від 9 січня 2001 року).
54. Суд звертає увагу на те, що, хоча районний суд у своїй постанові від 13 липня 2000 року залишив без змін запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, він не встановив строк такого тримання і не вказав жодних підстав для свого рішення (див. пункт 21 вище). Через це заявник залишався в стані невизначеності щодо підстав, за яких його тримали під вартою після цієї дати. У цьому зв'язку Суд повторює, що відсутність будь-яких підстав у судових рішеннях, якими санкціонується тримання під вартою протягом тривалого часу, не відповідає принципові захисту від свавілля, встановленому пунктом 1 статті 5 (див. згадане вище рішення у справі Нахмановича, пп. 70-71, та рішення у справі "Сташайтіс проти Литви" (Stasaitis v. Lithuania), N 47679/99, п. 67, від 21 березня 2002 року). З огляду на ці обставини Суд вважає, що постанова районного суду від 13 липня 2000 року не забезпечила заявнику належного захисту від свавілля, який є невід'ємним складником "законності" тримання під вартою у значенні пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), і тому тримання його під вартою після 13 липня 2000 року так само не відповідає пункту 1 статті 5 Конвенції.
55. Таким чином, у цій справі було порушення пункту 1 (c) статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
2. Пункт 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 )
56. Уряд зазначав, що тривалість тримання заявника під вартою була розумною з огляду на складність справи та значну кількість слідчих дій, які мали бути проведені. Далі Уряд стверджував, що він не є відповідальним за тривалий період вивчення матеріалів справи заявником. Крім того, Уряд звертав увагу, що тривалість розгляду справи судом першої інстанції також може бути пояснена складністю справи, а також поведінкою заявника та його захисників. Кілька разів захисники не з'являлися до суду. Більше того, сам заявник багато разів скаржився на проблеми зі здоров'ям (див. пункт 23 вище). Лікарі, які обстежували заявника, визнали його скарги безпідставними. Також заявник часто поводився неналежним чином у залі суду, що унеможливлювало проведення судових засідань. Внаслідок такої поведінки заявника було видалено із зали суду (див. пункти 29 та 30 вище).
57. Заявник не надав своїх зауважень.
58. Суд зазначає, що органи слідства оголосили заявника у розшук 18 квітня 1997 року після його втечі. Заявник переховувався до його затримання 8 квітня 1998 року. Йому було призначено покарання у вигляді позбавлення волі 1 вересня 2003 року. Таким чином, період його тримання під вартою тривав 5 років та 5 місяців (див. рішення у справі "Б. проти Австрії" (B. v. Austria) від 28 березня 1990 року, пункт 39, серія A, N 175).
59. Далі Суд повторює, що, вирішуючи питання про те, чи було дотримано пункт 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), необхідно розглянути й оцінити обґрунтованість підстав, які переконали судові органи у справі, що її розглядає Суд, ухвалювати рішення із суттєвим відхиленням від принципу забезпечення поваги до особистої свободи та від презумпції невинуватості, що має місце при будь-якому ув'язненні особи без засудження її судом (див. рішення у справі "Стогмюллер проти Австрії" (Stogmuller v. Austria) від 10 листопада 1969 року, п. 4, серія A, N 9).
60. Суд зазначає, що, хоча переховування заявника протягом одного року було для органів влади достатньою причиною для тримання його під вартою на час попереднього слідства та судового слідства, тяжкість пред'явлених йому обвинувачень та ризик його втечі були єдиними підставами для суду не змінювати обраний заявнику запобіжний захід. Перше судове рішення щодо цього було прийнято через два роки та три місяці після його арешту. Проте згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою (див. справи "Яблонський проти Польщі" (Jablonski v. Poland), N 33492/96 п. 80, від 21 грудня 2000 року, та "І.А. проти Франції" (I.A. v. France), N 28213/95, п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VII). До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див. справу "Іловецький проти Польщі" (Ilowiecki v. Poland), N 27504/95, п. 61, від 4 жовтня 2001 року). Жодних таких підстав у справі, що розглядається, суди не зазначили. Крім того, національні суди жодного разу не розглядали можливості обрання альтернативних запобіжних заходів замість тримання під вартою, і органи влади, посилаючись головним чином на серйозність пред'явлених заявнику обвинувачень, продовжували тримання заявника під вартою на підставах, які не можна вважати "відповідними і достатніми".
61. Зазначені вище висновки є достатніми для визнання Судом порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) у цій справі.
3. Пункт 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 )
62. Уряд зазначав, що всі клопотання заявника протягом провадження щодо заміни тримання його під вартою на менш суворий запобіжний захід швидко та ретельно розглядалися судами. Більше того, два клопотання щодо зміни запобіжного заходу стосовно заявника, що були подані іншими сторонами провадження, також було розглянуто судом, що свідчить, на думку Уряду, про те, що право заявника на перегляд законності його тримання під вартою було забезпечено у значно більшій мірі, ніж це передбачено пунктом 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
63. Заявник не надав своїх зауважень.
64. Суд повторює, що пункт 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) забезпечує заарештованим чи затриманим особам право на перегляд матеріально-правових і процесуальних умов, які, з погляду Конвенції, є суттєвими для забезпечення "законності" позбавлення свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, яка стала підставою для затримання, а також мети, з якою застосовувалися затримання та подальше тримання під вартою (див. справу "Буткевічюс проти Литви" (Butkevicius v. Lithuania), N 48297/99, п. 43, ECHR 2002-II).
65. Що стосується фактів цієї справи, Суд зазначає, що після кількох переглядів підстав для продовження тримання заявника під вартою (див. пункти 25, 28, 60 та 61 вище) 12 березня 2003 року національний суд відмовився ще раз розглядати розумність тримання заявника під вартою на підставі того, що він вже раніше декілька разів визначав законність такого тримання, відмовивши, таким чином, заявнику в реалізації його права на перегляд законності тримання під вартою, яке закріплено пунктом 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ). На думку Суду, у цій справі не було адекватного судового реагування на скарги заявника всупереч положенням пункту 4 статті 5 Конвенції.
66. Таким чином, Суд вирішує, що у цій справі було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
67. Заявник скаржився, що тривалість провадження була несумісною із вимогою "розумного строку", яка передбачена пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Пункт 1 статті 6 Конвенції, зокрема, передбачає:
"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".
68. Уряд оскаржив це твердження.
69. Період, який має бути розглянутий, починається тільки з 11 вересня 1997 року, коли України визнала право звернення до Суду. Тим не менш для оцінки розумності періоду, який пройшов з того часу, необхідно прийняти до уваги стан провадження на той час.
70. Більше того, період, протягом якого заявник переховувався (з 11 вересня 1997 року до 8 серпня 1998 року), має бути виключений із загального строку тривалості провадження (див. рішення у справі "Гіроламі проти Італії" (Girolami v. Italy), від 19 лютого 1991 року, пункт 13, серія A, N 196-E, рішення у справі "Смірнова проти Росії" ( 980_168 ) (Smirnova v. Russia), заяви N 46133/99 та 48183/99, пункт 81, ECHR 2003-IX).
Період, який розглядається, почався 8 серпня 1998 року та закінчився 20 червня 2006 року. Таким чином, він тривав понад 7 років 10 місяців та 12 днів у судах трьох інстанцій.
A. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
71. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд далі зазначає, що скарга не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.
B. ЩОДО СУТІ
72. Уряд стверджував, що кримінальна справа щодо заявника стосувалася кількох обвинувачених осіб та значної кількості потерпілих. Більше того, ця справа стосувалася складних питань фінансових махінацій, що вимагало численних судових експертиз, допитів та клопотань про надання юридичної допомоги держав, де заявник займався підприємницькою діяльністю та мав власність.
73. Суд повторює, що розумність тривалості провадження має оцінюватись в світлі обставин справи та наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних державних органів (див., серед багатьох інших, рішення у справі "Пелісьє та Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi v. France) [GC], заява N 25444/94, пункт 67, ECHR 1999-II).
74. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) в схожих справах (див. "Пелісьє та Сассі проти Франції" (Pelissier and Sassi), згадану вище).
75. Дослідивши всі надані матеріали справи, Суд зазначає, що Уряд не навів жодного факту чи переконливого аргументу, який дозволив би дійти іншого висновку в цій справі. Не дивлячись на те, що заявник сприяв подовженню тривалості провадження, його поведінка не може виправдати загальну тривалість провадження. Беручи до уваги практику Суду з цього питання, Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку".
Таким чином, у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
76. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції ( 995_004 ) або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
77. Заявник не заявляв вимог щодо справедливої сатисфакції. Відповідно Суд вирішує, що немає підстав присуджувати грошове відшкодування.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує решту заяви прийнятною.
2. Постановляє, що у цій справі було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
3. Постановляє, що у цій справі було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
4. Постановляє, що у цій справі було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
5. Постановляє, що у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 6 листопада 2008 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
Секретар К.ВЕСТЕРДІК (C.Westerdiek)
Голова П.ЛОРЕНЦЕН (P.Lorenzen)