...
Допуск до державної таємниці надається дієздатним громадянам України віком від 18 років … органами Служби безпеки України після проведення їх перевірки. Порядок надання допуску до державної таємниці визначається Кабінетом Міністрів України …».
VII. ПОСТАНОВА ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ № 2 ВІД 28 БЕРЕЗНЯ 2008 РОКУ
54. Постановою Пленуму Верховного Суду України № 2 від 28 березня 2008 року у редакції, чинній на момент подій, було розглянуто «деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства». Відповідне положення постанови передбачало:
«3.
... Під іншими технічними засобами отримання інформації слід розуміти [у тому числі] такі засоби, які дають змогу негласно фіксувати поза каналами зв’язку розмови, дії [та] обстановку …».
VIII. ПОЛОЖЕННЯ ПРО АВТОМАТИЗОВАНУ СИСТЕМУ ДОКУМЕНТООБІГУ СУДУ , ЗАТВЕРДЖЕНЕ РІШЕННЯМ № 30 РАДИ СУДДІВ УКРАЇНИ ВІД 26 ЛИСТОПАДА 2010 РОКУ
55. Відповідні норми Положення у редакції, чинній на момент подій, передбачали:
«...
3.1.12. У разі неможливості виконання суддею, який входить до складу колегії суддів, обов’язків судді ([у зв’язку з] тимчасовою непрацездатністю, відрядженням, відпусткою тощо), який не є головуючим суддею (суддею-доповідачем) у справі, повторний автоматичний розподіл судових справ не здійснюється. Заміна відсутнього судді, який входить до складу колегії суддів, здійснюється відповідно до встановлених засад формування складу колегій суддів.
3.1.13. Повторний автоматичний розподіл справи у визначених законодавством випадках ([у тому числі] відвід, самовідвід судді, недопустимість повторної участі судді в розгляді справи, відсутність допуску або дозволу до роботи з документами, що містять інформацію з обмеженим доступом тощо) здійснюється за письмовим розпорядженням керівника апарату суду (особи, яка виконує його обов’язки) згідно з додатком № 1 до Положення».
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
56. Заявниця скаржилася на те, що негласні аудіозапис та відеозйомка її розмов, проведених в її кабінеті, були незаконними та непропорційними, і вони становили порушення її права на повагу до приватного життя. Вона посилалася на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
А. Прийнятність
57. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала ефективних національних засобів юридичного захисту. Зокрема, вона не подала окремого позову щодо визнання незаконним проведення оперативно-розшукових заходів з метою отримання відшкодування за завдану шкоду згідно із Законом України «Про відшкодування шкоди». Крім того, заявниця могла подати позов про відшкодування шкоди навіть за відсутності виправдувального вироку або постанови про закриття кримінального провадження. Насамкінець Уряд стверджував, що заявниця відмовилася від свого права порушувати питання законності втручання в її право на повагу до приватного життя до Суду, оскільки вона погодилася з тим, щоб апеляційний суд розглянув матеріали ОРС № 1208 у спеціальній кімнаті суду. Таким чином, заявниця погодилася з будь-якими подальшими висновками, яких дійшов цей суд у зв’язку з цим питанням.
58. Заявниця не надала своїх коментарів у зв’язку з цим.
59. Суд зауважує, що він вже розглянув аналогічне заперечення щодо прийнятності в рішенні у справі «Лисюк проти України» (Lysyuk v. Ukraine), заява № 72531/13, пункти 35 і 45–47, від 14 жовтня 2021 року, та відхилив його, встановивши, що заявник у тій справі, порушивши питання про стверджуване незаконне спостереження у його скаргах, мав змогу скористатися національним засобом юридичного захисту, який був ефективним. Цей засіб юридичного захисту був першим кроком двоетапного механізму визнання порушення та відшкодування шкоди. Вказаний заявник не мав права вимагати відшкодування шкоди в цивільних судах, оскільки суди, які розглядали кримінальну справу, не винесли окремої ухвали, якою б визнали незаконність заходів спостереження, і не визнали цей факт у будь-якому зі своїх рішень по суті кримінальної справи.
60. У цій справі Суд зауважує, що заявниця висунула свої заперечення щодо законності негласних відеозйомки та аудіозапису її дій у кримінальних судах. Суд вважає, що заявниця не була зобов’язана подавати позов про відшкодування шкоди, оскільки вона не отримала рішення чи ухвалу суду, якими б визнавалася незаконність проведення оперативно-технічних заходів. Стосовно стверджуваної відмови від прав, то хоча факти щодо неї можуть бути доречними для обґрунтування скарги заявниці за статтею 8 Конвенції, вони не стосуються питання вичерпання національних засобів юридичного захисту чи інших аспектів питання прийнятності цієї скарги.
61. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.
62. Суд зазначає, що скарга за статтею 8 Конвенції не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Відеозйомка, проведена працівниками СБУ
(а) Доводи сторін
63. Заявниця стверджувала, що оперативно-технічні заходи, які здійснювалися в її кабінеті щодо неї, були незаконними, оскільки їй не було надано доступу до постанов суду, якими було надано дозвіл на негласну відеозйомку її дій, і національні суди не здійснили ефективної перевірки, чи були зазначені постанови суду ухвалені стосовно неї, чи були виправданими заходи, які мали бути вжиті, та строк їхнього виконання.
64. Уряд визнав, що було втручання у права заявниці за статтею 8 Конвенції. Він також стверджував, що оперативно-технічні заходи були проведені згідно із Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» та в інтересах суспільства з метою запобігання або зупинення правопорушення, і вони були пропорційними переслідуваній законній меті.
(b) Оцінка Суду
65. Відповідні принципи практики Суду щодо негласних слідчих дій наведені в рішенні у справі «Роман Захаров проти Росії» [ВП] (Roman Zakharov v. Russia) [GC], заява № 47143/06, пункти 227–234, ЄСПЛ 2015), та, в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі «Денисюк та інші проти України» (Denysyuk and Others v. Ukraine), заява № 22790/19 та 3 інші заяви, пункт 88, від 13 лютого 2025 року.
66. Суд зауважує, що сторони погодилися, що проведення оперативно-технічних заходів щодо заявниці становило втручання в її права, гарантовані статтею 8 Конвенції, і Суд не вбачає підстав вважати інакше.
67. Суд також зауважує, що, якщо таке втручання не суперечить статті 8 Конвенції, воно має здійснюватися згідно із законом, переслідувати законну мету за пунктом 2 та бути необхідним у демократичному суспільстві (див. рішення у справі «Драгоєвіч проти Хорватії» [ image ], заява № 68955/11, пункт 79, від 15 січня 2015 року).
68. Заявниця не стверджувала, що нормативно-правова база, яка регулювала порядок ухвалення постанов суду про надання дозволу на негласну відеозйомку її дій, була неналежною. Суть її скарги полягала в тому, що національні суди, як стверджується, не перевірили законність оперативно-технічних заходів, про проведення яких клопоталося, і їй не було надано доступ до постанов суду, якими було санкціоноване спостереження.
69. Суд зауважує, що згідно із Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» у редакції, чинній на момент подій, оперативно-розшукові заходи, у тому числі «застосування інших технічних засобів отримання інформації», мали бути санкціоновані рішенням суду (див. пункт 52).
70. У цій справі 08 серпня та 07 листопада 2008 року Апеляційний суд Житомирської області санкціонував негласну відеозйомку заявниці (див. пункт 21). Однак, лише записи, здійснені згідно з постановою від 07 листопада 2008 року, були використані як викривальні докази щодо неї. Таким чином, Суд розгляне питання законності втручання у право заявниці на повагу до її приватного життя, його необхідності та пропорційності лише щодо постанови від 07 листопада 2008 року.
71. Суд зауважує, що заявниця та її захисник зверталися до апеляційного суду з клопотанням про надання їм доступу до матеріалів ОРС № 1208, у тому числі постанови від 07 листопада 2008 року. Однак оскільки відповідні матеріали були засекреченими, а ні заявниця, ні її представник не мали спеціального допуску, заявниця була змушена погодитися на розгляд апеляційним судом матеріалів ОРС № 1208 у спеціальній кімнаті (див. пункт 39).
72. У зв’язку з цим Суд відхиляє аргумент Уряду, що заявниця відмовилася від свого права на порушення питання законності постанов, якими було надано дозвіл на застосування оперативно- технічних заходів щодо неї, оскільки вона погодилася на розгляд колегією апеляційного суду матеріалів ОРС № 1208 у спеціальній кімнаті, і тим самим погодила ся з висновками апеляційного суду щодо законності цих постанов (див. пункт 57). Суд вважає, що якби заявниця не погодилася на розгляд апеляційним судом цих документів у спеціальній кімнаті, це не вплинуло б на заборону їй отримати доступ до цих документів, оскільки згідно із Законом України «Про державну таємницю», саме Служба безпеки України мала повноваження надавати громадянину допуск до державної таємниці лише після проведення їхньої перевірки (див. пункт 53).
73. Крім того, Суд зауважує, що апеляційний суд не розглянув питання існування вагомих підстав для засекречення відповідних постанов суду щодо спостереження після припинення проведення оперативно-технічних заходів. Він також не прокоментував, чи могли відповідні документи, принаймні частково, бути розсекречені.
74. Суд повторює, що під час розгляду клопотання про розкриття рішення суду про санкціонування проведення оперативно-технічних заходів національні суди зобов’язані забезпечити належний баланс інтересів суб’єкта спостереження та суспільних інтересів (див., наприклад, рішення у справі «Зубков та інші проти Росії» (Zubkov and Others v. Russia), заява № 29431/05 та 2 інші заяви, пункт 129, від 07 листопада 2017 року). Крім того, суб’єктам спостереження має бути надано доступ до відповідних документів, якщо відсутні вагомі підстави для відмови в цьому (там же).
75. У цій справі за відсутності будь-якого розгляду питання існування вагомих підстав для повного засекречення відповідних документів та відмови заявниці в доступі до них, органи державної влади не забезпечили важливої гарантії щодо законності заходів спостереження.
76. Суд також зауважує, що апеляційний суд обмежив свій юридичний аналіз питань законності та пропорційності втручання лише загальними формулюваннями (див. пункт 40). Незрозуміло, чи перевірив апеляційний суд існування відповідних та достатніх підстав, що виправдовували застосування оперативно-розшукових заходів щодо заявниці. Також незрозуміло, чи був виправданим характер, обсяг та тривалість втручання, особливо враховуючи той факт, що оперативно-розшукову справу № 1208 було зареєстровано 20 лютого 2008 року (див. пункт 22), а тому до заявниці застосовувались оперативно-технічні заходи близько року.
77. Зазначені питання залишилися без відповіді під час провадження у Суді частково у зв’язку з тим, що до 2023 року, коли відбувся обмін зауваженнями сторін, матеріали оперативно-розшукової справи № 1208 вже були знищені згідно з відповідними нормами національного законодавства (див. пункт 44). Хоча немає підстав для сумнівів, що постанова від 07 листопада 2008 року про надання дозволу на застосування оперативно-технічних засобів у кабінеті заявниці мала фактологічне та законодавче підґрунтя, Суд вважає, що наведених в пунктах 73–76 міркувань достатньо, щоб вважати встановленим, що у 2014–2015 роках національні суди не розглянули питання законності та пропорційності відповідного втручання у такий спосіб, щоб забезпечити достатні гарантії від невиправданого посягання на права, захищені статтею 8 Конвенції.
78. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.
2. Аудіозапис, зроблений І.П.
(а) Доводи сторін
79. Заявниця стверджувала, що аудіозапис її розмови з І.П. був незаконним.
80. Уряд не надав коментарів у зв’язку з цим.
(b) Оцінка Суду
81. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), заява № 43571/12, пункти 39 і 40, від 08 липня 2021 року.
82. Суд зауважує, що у ході засідання суду першої інстанції працівник Служби безпеки України Т.С. засвідчив, що він дав І.П. диктофон «з метою забезпечення її безпеки» (див. пункт 28). Суд також зазначає, що Уряд визнав, що було втручання держави у права заявниці, гарантовані статтею 8 Конвенції.
83. Заявниця подала до національних судів скаргу, що аудіозапис її розмови з І.П. був незаконним. Однак вони не надали коментарів щодо цього. Суд зазначає, що матеріали справи не містять посилання на рішення суду, яким би було надано дозвіл на здійснення І.П. аудіозапису розмови із заявницею, і Уряд у своїх зауваженнях не стверджував про існування такого рішення суду. Таким чином, Суд не має іншого вибору, окрім як дійти висновку, що національні суди не надавали попереднього дозволу на негласний аудіозапис розмови між заявницею та І.П. у березні 2009 року.
84. Суд уже встановив порушення статті 8 Конвенції на тій підставі, що відповідні оперативно- технічні заходи були проведені без попереднього надання дозволу національних судів на їхнє проведення, або що національні суди не надали коментарів щодо тверджень заявника про незаконність таких заходів (див. згадане рішення у справі «Берлізев проти України» (Berlizev v. Ukraine), пункти 40 і 42, рішення у справі «Шантаре та Лабазніковс проти Латвії» [ image ], заява № 34148/07, пункти 60–62, від 31 березня 2016 року, та згадане рішення у справі «Лисюк проти України» (Lysyuk v. Ukraine), пункти 53 і 55). Немає підстав відходити від зазначеного висновку у цій справі. Отже, Суд вважає, що втручання в право заявниці на повагу до її приватного життя не відповідало чинному законодавству.
85. Отже, у зв’язку з цим також було порушено статтю 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
86. Заявниця скаржилася на різні порушення пункту 1 статті 6, підпункту «b» пункту 3 статті 6 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини яких передбачають:
«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, встановленим законом, ... , який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.»
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту ...
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення …».
А. Прийнятність
87. Уряд стверджував, що заявниця не порушила в апеляційному суді питання про призначення судді К., як стверджується, з порушенням порядку. Враховуючи, що зазначений порядок дій був єдиним доступним національним засобом юридичного захисту, і заявниця звернулася до Суду після завершення провадження, вона не дотрималася шестимісячного строку, а тому її скаргу слід відхилити, як подану поза встановленим строком.
88. Заявниця відповіла, що вона порушувала це питання у ВССУ у своїй касаційній скарзі, і цей суд мав юрисдикцію для розгляду її скарги.
89. Суд повторює, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції Суд може розглядати питання лише після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту. Правило вичерпання національних засобів юридичного захисту вимагає лише, щоб заявник звертався до засобів юридичного захисту в межах національної правової системи, які є доступними та достатніми для надання відшкодування у зв’язку зі стверджуваними порушеннями (див. рішення у справі «Мікаллеф проти Мальти» [ВП] (Micallef v. Malta) [GC], заява № 17056/06, пункт 55, ЄСПЛ 2009).
90. Суд зауважує, що заявниця подала свою скаргу на стверджуване незаконне призначення судді К. до ВССУ. Згідно з чинним законодавством касаційний суд міг скасувати рішення суду, якщо воно було ухвалене незаконним складом суду, незалежно від того, чи було це питання порушено у суді нижчої інстанції чи ні (див. пункти 47 і 48). Таким чином, заявниця подала скаргу до компетентного суду, а тому органи державної влади мали можливість розглянути її (див., наприклад, рішення у справі «Вучковіч та інші проти Сербії» (попереднє заперечення) [ВП] [ image ] (preliminary objection) [GC], заява № 17153/11 та 29 інших заяв, пункт 71, від 25 березня 2014 року). Уряд не довів, що застосований заявницею засіб юридичного захисту був неефективним або неналежним. Отже, заперечення Уряду має бути відхилено.
91. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Стверджуване порушення права на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленим законом
92. Заявниця скаржилася, що призначення судді К. заступником голови апеляційного суду для розгляду її справи було незаконним. Згідно з нормою 3.1.13 чинного Положення, новий суддя у справі заявниці мав бути призначений (випадковим чином) автоматизованою системою документообігу суду, чого зроблено не було.
93. Уряд стверджував, що зміни у складі апеляційного суду були здійснені правильно згідно з нормою 3.1.12 Положення. Крім того, ВССУ розглянув скаргу заявниці у зв’язку з цим та відхилив її як необґрунтовану.
94. Відповідні принципи щодо вимоги «незалежного та безстороннього суду, встановленого законом» наведені в рішенні у справі «Гудмудур Андрі Астрадссон проти Ісландії» [ВП] [ image ] [GC], заява № 26374/18, пункти 211–216, 233, 234 і 242, від 01 грудня 2020 року).
95. У цій справі скарга щодо вимог до «суду, встановленого законом» та «незалежності та неупередженості» випливає з того ж основного питання, а саме, з порядку призначення судді К. для заміни судді З. під час розгляду справи заявниці.
96. Суд повторює, що саме національні суди повинні керувати своїми провадженнями задля забезпечення належного відправлення правосуддя. Призначення справи до розгляду конкретним суддею чи судом підпадає під повноваження національних органів влади у таких питаннях. Хоча Суд не зобов’язаний оцінювати, чи існували вагомі підстави для національних органів влади перепризначити справу до розгляду конкретним суддею чи судом, Суд повинен бути впевнений, що таке перепризначення було сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Бочан проти України» (Bochan v. Ukraine), заява № 7577/02, пункт 71, від 03 травня 2007 року).
97. Суд зауважує, що Положення, затверджене рішенням № 30 Ради суддів України, передбачало, що у випадках, коли суддя не мав допуску до державної таємниці, вибір його заміни мав здійснюватися (випадковим чином) за допомогою автоматизованої системи документообігу суду (див. пункт 55). Натомість апеляційний суд дотримувався порядку, який регулював заміну судді у випадках, коли його присутність не могла бути забезпечена з таких причин, як відпустка або відрядження. Незрозуміло, чому була проігнорована норма, що передбачала обов’язкове використання автоматизованої системи документообігу суду. Також незрозуміло, яких критеріїв дотримувалися під час вибору судді К. зі списку суддів, які мали спеціальний допуск до таємних документів. Відповідна ухвала про його призначення не містила такої інформації (див. пункт 38).
98. Наведених міркувань та відсутність роз’яснень Верховного Суду України та Уряду достатньо для висновку Суду, що відповідні порушення були настільки серйозними, що підривали саму суть права постати перед судом, встановленим законом.
99. Суд вважає, що питання, яке залишилося, стосовно того, чи скомпрометували ці самі порушення також незалежність та неупередженість того ж суду, не потребує подальшого розгляду (див. рішення у справі «X та інші проти Словенії» (X and Others v. Slovenia), заява № 27746/22, пункт 128, від 19 грудня 2024 року).
100. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з цим.
2. Стверджуване порушення права на розгляд справи протягом розумного строку
101. Заявниця скаржилася на надмірну тривалість кримінального провадження, порушеного щодо неї.
102. Уряд заперечив проти цього аргументу, стверджуючи, що досудове розслідування було проведено без будь-яких невиправданих затримок, за які могли нести відповідальність органи державної влади, що національні суди оперативно розглянули справу заявниці, та що лише у зв’язку з неявкою сторін провадження, у тому числі заявниці та її представника, у засідання їх неодноразово відкладали.
103. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішеннях у справах «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] [ image ] [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II, та «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).
104. Суд зазначає, що провадження розпочалося 18 лютого 2009 року (див. пункт 14), коли заявницю повідомили про порушену щодо неї кримінальну справу, та закінчилося 27 жовтня 2015 року (див. пункт 42), коли ВССУ постановив остаточну ухвалу у кримінальній справі. Таким чином, провадження тривало шість років, вісім місяців і дев’ять днів й охоплювало три інстанції.
105. Суд зауважує, що заявниця неодноразово висувала свої скарги у національних судах стосовно законності зупинення провадження та надмірної тривалості досудового розслідування (див. пункти 25 і 26). Однак національні суди не прокоментували ці скарги. Суд також зауважує, що суд першої інстанції не перевірив зміст матеріалів ОРС № 1208, як того вимагав апеляційний суд (див. пункт 27), а також їх не розглянув апеляційний суд (див. пункт 32). Це невиконання зобов’язань призвело до скасування ухвали апеляційного суду та подальшої затримки у розгляді справи (див. пункт 34). Крім того, СБУ не надавала матеріали ОРС № 1208 без невиправданої затримки, тому апеляційний суд був зобов’язаний звернутися з листом до Генерального прокурора України та повідомити його про перенесення двох засідань внаслідок такого невиконання зобов’язань (див. пункт 36).
106. Водночас Суд зазначає, що провадження у цій справі не було складним, оскільки воно стосувалося лише двох випадків і не вимагало проведення численних процесуальних дій. Таким чином, Суд не переконаний, що органи досудового розслідування та національні суди діяли з належною ретельністю.
107. Розглянувши всі надані йому матеріали та враховуючи його практику з цього питання, Суд повинен дійти висновку, що тривалість кримінального провадження щодо заявниці була надмірною.
108. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з цим.
3. Інші стверджувані порушення пункту 1 статті 6, пункту «b» пункту 3 статті 6 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції
109. Заявниця також скаржилася на те, що рішення національних судів не мали належного обґрунтування; що суддя Х., який розглядав її справу в Нетішинському суді у 2013 році та ухвалив вирок першої інстанції щодо неї, як стверджується, був призначений без використання автоматизованої системи документообігу суду, а суд першої інстанції не був незалежним і безстороннім. Вона також скаржилася на те, що отримані правоохоронними органами в результаті оперативно- розшукових заходів матеріали були несправедливо використані для притягнення її до відповідальності та визнання її винною; що прокуратура незаконно отримала зразки її мови; що їй не було надано доступу до постанов суду, якими було надано дозвіл на використання оперативно-технічних засобів щодо неї, і тому вона не змогла підготувати свій захист; що їй не було надано можливості поставити запитання ключовим свідкам у суді; і що національні суди несправедливо використали аудіозапис її розмови з І.П. як доказ проти неї, і вони не розглянули її аргументи у своїх рішеннях у зв’язку з цим.
110. Суд зазначає, що ці скарги пов’язані зі скаргою, розглянутою раніше, а тому мають бути визнані прийнятними.
111. Беручи до уваги наведені висновки, що апеляційний суд, який постановив ухвалу від 26 грудня 2014 року про визнання заявниці винною, не був судом, встановленим законом, Суд вважає, що немає потреби розглядати, чи порушило ухвалення цього вироку або провадження у першій інстанції статтю 6 Конвенції з додаткових підстав.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
112. Заявниця скаржилася на те, що вона не мала у своєму розпорядженні ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з її скаргою на надмірну тривалість кримінального провадження та скаргою на незаконне втручання в її право на повагу до приватного життя. Вона посилалася на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
113. Уряд стверджував, що ця скарга була явно необґрунтованою.
114. Заявниця підтримала свою скаргу.
115. Суд зазначає, що заявниця подала небезпідставні скарги на порушення її прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції (тривалість провадження) та статтею 8 Конвенції (незаконність негласного спостереження). З цього випливає, що стаття 13 Конвенції застосовується. Суд також вважає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
1. Засоби юридичного захисту у зв’язку з тривалістю провадження
116. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує ефективний засіб юридичного захисту в національному органі влади від стверджуваного порушення вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про розгляд справи судом протягом розумного строку (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] [ image ] [GC], заява № 30210/96, пункт 156, ЄСПЛ 2000-XI). Суд також посилається на свій висновок в інших справах проти України про відсутність у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами на тривалість кримінального провадження (див. рішення у справі «Нечай проти України» (Nechay v. Ukraine), заява № 15360/10, пункти 77–79, від 01 липня 2021 року з подальшими посиланнями в ньому).
117. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.
118. Отже, було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 6 Конвенції.
2. Засоби юридичного захисту у зв’язку з втручанням у право заявниці на повагу до її приватного життя
119. Беручи до уваги свої висновки за статтею 8 Конвенції у пунктах 78 і 85, Суд вважає, що немає потреби розглядати цю скаргу окремо (див. згадане рішення у справі «Денисюк та інші проти України» (Denysyuk and Others v. Ukraine), пункт 153).
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
120. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
121. Заявниця вимагала 6 325 429 українських гривень (далі — грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди за невиплачену заробітну плату з моменту її звільнення та 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
122. Уряд заперечив проти цих сум як надмірних та необґрунтованих.
123. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою, тому він відхиляє цю вимогу. Однак він присуджує заявниці 1 600 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
В. Судові та інші витрати
124. Заявниця також вимагала 40 000 грн (3 555 євро на момент подій) у якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, та 3 000 євро — витрат, понесених під час провадження у Суді. Заявниця надала копії двох договорів про надання правової допомоги, укладених з її відповідними захисниками.
125. Уряд стверджував, що ці суми були необґрунтовано високими.
126. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір — обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні документи та наведені критерії Суд вважає за доцільне присудити суму в розмірі 1 500 євро, які охоплюють витрати за всіма пунктами, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з відсутністю достатніх гарантій щодо законності негласної відеозйомки в кабінеті заявниці.
3. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з записом І.П. своєї розмови із заявницею.
4. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з правом заявниці постати перед судом, встановленим законом.
5. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю провадження.
6. Постановляє , що немає потреби розглядати решту скарг, поданих за пунктом 1 статті 6 та підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції.
7. Постановляє , що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективних засобів юридичного захисту щодо надмірної тривалості провадження.
8. Постановляє , що немає потреби розглядати решту скарг за статтею 13 Конвенції.
9. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 1 600 (одна тисяча шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
10. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 вересня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
[ image ]
Секретар
Катержіна ШІМАЧКОВА
[ image ]
Голова