, яка згадується в наведеному вище положенні, прямо стосується неправомірної поведінки, про яку йдеться, зокрема, у статті 193 Кримінального кодексу.
Вимагаючи, на підставі статті 3-5 цього закону, компенсації за моральну шкоду, потерпіла особа має довести, що стверджуваний виконавець правопорушення вчинив дану неправомірну дію умисне або через грубе недбальство. Критерієм при цьому, як правило, виступає зіставлення ймовірностей, а тягар доведення лежить на позивачеві. Цей тягар може виявитися важчим, якщо встановлення відповідальності може мати серйозні наслідки для репутації відповідача, хоча й меншим, ніж при встановленні кримінальної відповідальності. Компетентний суд має визначити відповідальність, беручи до уваги всі докази, наявні в його розпорядженні на момент розгляду даної справи.
25. Об'єктивні елементи діянь, що можуть мати наслідком як кримінальну, так і цивільну відповідальність щодо виплати компенсації, не завжди ідентичні. Суб'єктивні елементи у принципі різняться: як правило, кримінальна відповідальність передбачає наявність умислу, тоді як обов'язок виплатити компенсацію вимагає наявності грубого чи простого недбальства. Можуть існувати виправдувальні обставини - такі як стан самозахисту, необхідність, провокація або незнання, - які виключають кримінальну відповідальність, але не виключають відповідальності за виплату компенсації. Особу з психічним розладом суд може звільнити від кримінальної відповідальності, але не обов'язково від цивільної відповідальності щодо виплати компенсації (див. Norges Offentlige Utredninger (офіційний збірник судових рішень Норвегії) 2000:33, "Erstatning til ofrene hvor tiltalte frifinnes for straff" ("Компенсація потерпілим у справах, у яких з обвинувачуваних було знято кримінальні обвинувачення"), монографія Й.Т.Йонсена, професора права, розділ 1, п. 1.3.2).
Цілі кримінального закону і закону про компенсацію неідентичні. Хоча важливими умовами обох цих правових сфер є запобігання правопорушенням і реституція, у першій робиться акцент на покаранні, тоді як у другій - на розподілі фінансових збитків. Ці дві системи також доповнюють одна одну у важливих аспектах. Кримінально-правові санкції покликані, зокрема, стримувати фактичних і потенційних правопорушників від вчинення правопорушень, тоді як санкції закону про відшкодування призначені, зокрема, задовольняти потребу потерпілої особи в матеріальному відшкодуванні шкоди (див. там само, розділ 1, п. 1.2.1.).
ЩОДО ПРАВА
I. ПРИЙНЯТНІСТЬ ЗАЯВИ
26. Уряд звернувся до Суду з клопотанням оголосити заяву неприйнятною на підставі її явної необґрунтованості.
27. Але Суд вважає, що скарга заявника з посиланням на пункт 2 статті 6 не є явно необґрунтованою, у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Якихось інших підстав для оголошення заяви неприйнятною встановлено не було. Отже, заява прийнятна.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
28. Заявник скаржиться, що рішення Верховного суду від 24 вересня 1999 року, яким було залишено без зміни рішення високого суду про призначення компенсації батькам Т., становило порушення його права, захищеного пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), а саме - вважатися невинуватим у вчиненні правопорушення доти, доки не буде доведено його вину.
29. Пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом".
30. Уряд заперечував проти цього твердження і просив Суд визнати незастосовність цього положення у даній справі та відсутність порушення Конвенції ( 995_004 ).
A. Подання сторін
1. Заявник
31. Заявник стверджував, що під час розгляду компенсаційної справи після виправдання його судом його й далі "обвинувачували у вчиненні кримінального злочину", принаймні в автономному значенні пункту 2 статті 6. Посилаючись на тлумачення, яке Суд дав цьому формулюванню, він стверджував, що, з огляду на положення національного законодавства, формально він вважався обвинувачуваним доти, доки виправдувальний вирок суду не набрав юридичної сили. Крім того, компенсація за моральну шкоду призначалася з метою покарання, була свідомою спробою продемонструвати несхвалення суспільством відповідного діяння та необхідність виправлення вчиненого порушення. Про це свідчило рішення про призначення компенсації, яке, безперечно, спрямовувалося на знівелювання раніше ухваленого у справі заявника виправдувального вироку суду.
32. Заявник просив, щоб Суд відніс його справу до тієї категорії справ, як справа "Секаніна проти Австрії" (рішення від 25 серпня 1993 року, серія А, N 266-А), в якій, дійшовши висновку про застосовність пункту 2 статті 6, Суд передусім виходив з того, наскільки тісним був зв'язок між провадженням у кримінальній справі та компенсаційною справою. У справі заявника кримінальні обвинувачення проти нього та висунута компенсаційна вимога розглядалися в об'єднаному провадженні в тому самому суді, як цього вимагає стаття 3 Кримінально-процесуального кодексу. Виправдувальний вирок і рішення стосовно відшкодування було викладено в одному протоколі судового засідання. Усні виступи сторін з аргументами стосовно відшкодування відбулися через день після зняття судом обвинувачень у судовому засіданні, яке практично було продовженням кримінального провадження. Оскільки жодних нових доказів подано не було, компенсаційне питання вирішувалося на підставі тих самих доказів, які розглядалися під час кримінального провадження. Скаргу заявника щодо оцінки високим судом цих доказів Верховний суд відхилив. Таким чином, у кількох аспектах ця справа має навіть вагоміші обставини для застосування такого підходу, яким був підхід Суду у справі Секаніни, в якій розгляд компенсаційного питання відбувся через тривалий проміжок часу, що минув після винесення виправдувального вироку суду, а суд, який здійснював цей розгляд, не був судом першої інстанції.
Для того щоб з'ясувати у світлі Закону про відшкодування, чи вчиняв заявник кримінальне діяння, у зв'язку з яким суд ще до цього вже виправдав його, високому суду необхідно було також визначити наявність певної форми вини. Його оцінка являла собою висновок кримінально-правового характеру і тим самим становила порушення презумпції невинуватості. Лише застосовуваний при цьому критерій доведення відрізнявся від критерію, який застосовувався при визначенні кримінальної відповідальності, хоча ця відмінність була не більш як теоретичною. Всі інші відповідні критерії були такі самі, що й при визначенні кримінальної відповідальності.
33. Посилаючись на ці обставини, заявник стверджував, що компенсаційне питання було настільки тісно пов'язане з провадженням у кримінальній справі, що це вказує на застосовність пункту 2 статті 6, який і було порушено.
34. Заявник заперечував твердження Уряду про те, що застосовності пункту 2 статті 6 в його справі перешкоджало право потерпілої особи на доступ до суду, передбачене пунктом 1 статті 6. Це право не було абсолютним і могло підлягати обмеженню. Крім того, той факт, що потерпіла сторона користувалася підтримкою прокурора зі сприянням з боку всього державного механізму стосовно заходів розслідування, міг негативно позначитися на праві підсудного на "рівність процесуальних засобів", що є порушенням пункту 1 статті 6.
2. Уряд
35. Уряд оспорював твердження заявника про те, що в цивільному провадженні щодо компенсації його "обвинувачували у вчиненні кримінального злочину". Уряд також звернувся до Суду з проханням визнати відмінність цієї справи від згаданої вище справи Секаніни, а також від справ "Рушиті проти Австрії" (N 28389/95, від 21 березня 2000 року) та "Ламанна проти Австрії" (N 28923/95, від 10 липня 2001 року), визнати незастосовність пункту 2 статті 6 і відсутність порушення цього положення. У тих справах відповідачем виступали органи судового переслідування, тоді як у цій справі сторонами були інші категорії осіб. Орган судового переслідування не був ані стороною, ані представником батьків потерпілої чи заявника - після завершення розгляду кримінальної справи він уже не брав участі у провадженні. У подальшому провадженні, яке стосувалося компенсації, брав участь лише представник батьків потерпілої, а з боку заявника - дві приватні цивільні сторони. До того ж між результатом кримінального провадження та компенсаційною справою не було жодного зв'язку, і при цьому право батьків потерпілої вимагати компенсацію зовсім не залежало від відповідної кримінальної справи. Своїми суттєвими аспектами правова підстава та правові питання у цивільному компенсаційному провадженні відрізнялися від такої підстави (питань) у кримінальній справі. Таким чином, критерії стосовно цивільної відповідальності відрізнялися від тих, що застосовувалися при визначенні кримінальної відповідальності, і різними були також застосовувані критерії доведення. Найважливішим є те, що в компенсаційному провадженні кримінальна вина заявника не оцінювалася.
36. Той факт, що питання кримінальної відповідальності і компенсаційне питання розглядалися в об'єднаному провадженні, не може мати вирішальної ваги для визначення застосовності пункту 2 статті 6. Право потерпілої особи вимагати відшкодування зовсім не залежало від відповідних кримінальних обвинувачень, і так само це питання могло бути порушене в окремому судовому провадженні. Об'єднане провадження було тільки обраною альтернативою, і вибір, зроблений потерпілою стороною, не повинен пов'язуватися із застосовністю цього положення. Практика об'єднання проваджень, продиктована обґрунтованою зацікавленістю в забезпеченні ефективного використання коштів та оперативності розв'язання проблем, надавала вигоди для обох сторін.
37. На думку Уряду, застосування пункту 2 статті 6 у таких справах суперечить формулюванню цього положення та намірам, з якими держави ратифікували Конвенцію ( 995_004 ). Між кримінальною і цивільною відповідальністю слід проводити тонку межу, яка є абсолютно необхідною. Конвенційний принцип презумпції невинуватості не міг перешкоджати судовим чи іншим органам, при вирішенні ними цивільно-правових питань, розглядати питання, чи вчиняла виправдана судом особа діяння, у зв'язку з яким проти неї було висунуто кримінальне обвинувачення. Не можна було погодитися з тим, щоб виправдувальний вирок суду в кримінальній справі мав зобов'язальну силу для органу влади, який згодом стикається з необхідністю вирішувати цивільно-правові питання, порушені тим самим набором фактів. Хоча висновок про відсутність кримінальної відповідальності, звичайно, має для суду зобов'язальну силу, він не заважає йому встановити цивільні наслідки, що випливають з тієї самої сукупності обставин. З виправдувального вироку суду не може випливати вимога, згідно з якою при подальшому вирішенні цивільних питань суд повинен виходити з презумпції, що виправдана особа не вчиняла відповідного діяння, якщо зіставлення ймовірностей свідчить про протилежне. Фактично такий підхід породив би серйозні питання з погляду вимог самої Конвенції, а саме - з погляду передбаченого пунктом 1 статті 6 права на доступ до суду для, зокрема, потерпілої особи, яка вимагає відшкодування згідно із законом стосовно відповідного цивільно-правового делікту.
38. Виходячи з викладеного вище, Уряд просив, щоб Суд визнав незастосовність пункту 2 статті 6 у справі заявника та відсутність у ній порушення цього положення.
B. Оцінка Суду
39. Суд знову наголошує, що у статті 6 термін "кримінальне обвинувачення" має автономне значення. Згідно з усталеною практикою Суду, при вирішенні питання, чи була особа "обвинувачуваною в кримінальному правопорушенні" для цілей статті 6, необхідно виходити з таких трьох критеріїв: категорії даного провадження згідно з національним законодавством, суттєвих характерних рис цього провадження, а також виду і суворості міри покарання, яке може бути призначене заявникові (див. рішення у справах: "Філліпс проти Сполученого Королівства", N 41087/98 ( 980_052 ), п. 31, та "А.Р., М.Р. і Т.Р. проти Швейцарії" від 29 серпня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-V, n. 39). До того ж сфера застосування пункту 2 статті 6 не обмежується лише кримінальними справами, розгляд яких ще триває (див. рішення у справі "Алене де Рібемон проти Франції" від 10 лютого 1995 року, серія А, N 308, с. 16, п. 35). У деяких випадках Суд також доходив висновку про застосовність цього положення при ухваленні судового рішення вже після припинення такого провадження (див., зокрема, рішення в таких справах: "Мінеллі проти Швейцарії" від 25 березня 1983 року, серія А, N 62, та "Лутц, Енґлерт і Ньолькенбокофф проти Німеччини" від 25 серпня 1987 року, серія А, N 123) або після винесення виправдувального вироку у справі (див. згадані вище рішення у справах Секаніни, Рушиті та Ламанни). Ці рішення ухвалено при вирішенні таких питань, як обов'язок обвинуваченого нести судові витрати і витрати судового переслідування, вимога відшкодування витрат, які були неминуче понесені ним (чи його спадкоємцями), або відшкодування за запобіжне ув'язнення - тобто питань, які, за визнанням Суду, становлять наслідок і супутню обставину кримінального провадження.
Отже, Суд має з'ясувати, чи можна розцінювати судовий розгляд компенсаційної вимоги в цій справі як "кримінальне обвинувачення" проти заявника і, якщо ні, чи мав тоді розгляд компенсаційної вимоги все-таки достатній зв'язок із розглядом кримінальної справи, який надавав би підстави говорити про застосовність у цій справі пункту 2 статті 6.
40. При розгляді першого із згаданих вище критеріїв - категорії даного провадження згідно з національним законодавством - Суд вказує на твердження заявника про те, що, з формального погляду, він залишався "обвинувачуваним" доти, доки виправдувальний вирок суду не набрав законної сили. Проте це стосувалося лише кримінальних обвинувачень, які спочатку було висунуто і потім знято з нього, і не мало жодного стосунку до компенсаційної вимоги. Суд зазначає, що правовою основою для цього були положення розділу 3 Закону 1969 року про відшкодування шкоди, який встановлює загальні національно-правові принципи розв'язання цивільно-деліктних питань, пов'язаних із завданням особистої шкоди. Як видно з формулювання статті 3-5 та із судової практики норвезьких судів, наявність кримінальної відповідальності не є передумовою для встановлення обов'язку відшкодування. Навіть коли у цій справі потерпіла сторона обрала альтернативу об'єднання компенсаційного та кримінального проваджень, як це передбачено статтею 3 Кримінально-процесуального кодексу, компенсаційний позов все одно вважатиметься "цивільним". Про це також говорить і рішення Верховного суду у справі заявника, в якому суд називає такий позов "цивільним". Отже, Суд доходить висновку, що ця компенсаційна вимога не розглядалася як "кримінальне обвинувачення" у світлі відповідного національного закону.
41. Щодо другого і третього критеріїв - характеру провадження та виду й суворості "покарання" (у цій справі це, як стверджується, - призначення каральної компенсації), - Суд зважає на те, що, хоча умови визначення цивільної відповідальності можуть у певних аспектах частково збігатися - залежно від конкретних обставин - з умовами визначення кримінальної відповідальності, рішення стосовно цивільно-правової вимоги все-таки приймається у світлі принципів, застосовуваних при розгляді цивільно-правового делікту. Результат кримінального провадження не мав вирішального значення для розгляду компенсаційної справи. Потерпіла особа мала право вимагати відшкодування, незалежно від того, було підсудного засуджено чи (як у цій справі) виправдано; питання компенсації мало бути предметом окремої правової оцінки у світлі підходів і критеріїв доведення, які в кількох важливих аспектах відрізнялися від тих, які застосовувалися при визначенні кримінальної відповідальності.
На думку Суду, той факт, що діяння, яке може бути підставою для цивільно-правової вимоги відшкодування з огляду на норми деліктного права, а також має об'єктивні основні ознаки кримінального правопорушення, не може, попри тяжкість такого правопорушення, бути достатньою підставою для того, щоб вважати особу, яка, як стверджується, несе за зазначене діяння відповідальність у контексті деліктної справи, "обвинувачуваною у вчиненні кримінального правопорушення". Виправданням такої характеристики не може бути і той факт, що при визначенні цивільно-правових наслідків діяння використовуються докази, які розглядалися під час кримінального провадження. Інакше, як слушно зауважив Уряд, виправдувальний вирок суду в кримінальній справі мав би для потерпілої особи, з огляду на пункт 2 статті 6, небажаний ефект перешкоджання їй у можливості вимагати відшкодування на підставі закону щодо відповідного цивільно-правового делікту, призводячи до свавільного та непропорційного обмеження її права на доступ до суду, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Це також могло надавати особі, з якої суд зняв кримінальні обвинувачення, але відповідальність якої могла б визначатися із застосуванням цивільно-правового тягаря доведення, неправомірну можливість уникнути будь-якої відповідальності за свої діяння. Таке широке тлумачення не підтверджується ані формулюванням пункту 2 статті 6, ані будь-якою спільною позицією в національних правових системах держав, які приєдналися до Конвенції. Навпаки, у значній кількості Договірних держав винесення судом виправдувального вироку не виключає можливості встановлення цивільної відповідальності стосовно тих самих фактів.
Отже, на думку Суду, хоча рішення про звільнення від кримінальної відповідальності має зберігати свою чинність при розгляді судом компенсаційної справи, це не повинно виключати можливість встановлення - із застосуванням менш суворого тягаря доведення - цивільно-правового обов'язку відшкодування у зв'язку з тими самими фактами (див., mutatis mutandis, "Х. проти Австрії"), N 9295/81, ухвала Комісії від 6 жовтня 1992 року, Decisions and Reports (DR) 30, с. 227; рішення у справі "М.С. проти Сполученого Королівства", N 11882/85, ухвала від 7 жовтня 1987 року, DR 54, с. 162).
42. Однак, якщо рішення національного органу стосовно відшкодування містить формулювання про встановлену наявність кримінальної відповідальності відповідача, це може порушувати питання, яке підпадає під сферу застосування пункту 2 статті 6 Конвенції( 995_004 ).
43. Отже, Суд має з'ясувати, чи можна вважати дії національних судів та використані ними формулювання при обґрунтуванні своїх рішень такими, що свідчать про очевидний зв'язок між кримінальним провадженням і подальшим розглядом компенсаційної справи і, таким чином, дають підстави говорити про застосовність до цієї справи пункту 2 статті 6.
44. Суд бере до уваги те, що виклад рішення високого суду розпочинається з такого висновку (пункт 13 вище):
"Зважаючи на всю сукупність наявних у цій справі доказів, високий суд вважає цілком ймовірним те, що [заявник] вчинив стосовно Т. правопорушення, в яких його обвинувачували, і що її батькам слід призначити компенсацію на підставі статті 3-5 (2) Закону про відшкодування шкоди..." (виділено Судом).
45. Верховний суд більшістю голосів залишив це рішення без зміни (пункт 16 вище), хоча використав обережніші формулювання. Проте, оскільки це рішення не скасувало попереднього і не вирішило спірного питання, це питання, на думку Суду, постає знову.
46. Суд бере до уваги той факт, що національні суди врахували зняття кримінальних обвинувачень із заявника. Однак, на думку Суду, високий суд, намагаючись забезпечити захист законних інтересів стверджуваної потерпілої сторони, використав формулювання - залишені без зміни Верховним судом, - які виходять за межі цивільно-правового розгляду, тим самим піддаючи сумніву правильність виправдувального вироку. Отже, існував достатній зв'язок з попереднім кримінальним провадженням, несумісний з презумпцією невинуватості.
47. Зважаючи на ці обставини, Суд доходить висновку, що пункт 2 статті 6 застосовний до провадження, в якому розглядалася компенсаційна вимога проти заявника, і що в даній справі це положення було порушено.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
48. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілий стороні справедливу сатисфакцію".
49. Вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції та судових витрат заплутані і суперечливі, але заключні слова його виступу під час слухання справи в Суді свідчать про те, що він відкликав свою попередню вимогу щодо відшкодування матеріальної шкоди, але й далі наполягає на задоволенні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди та судових витрат у розмірі, який Суд має визначити на власний розсуд.
50. Уряд заперечував проти призначення будь-якої компенсації шкоди, оскільки, на його думку, висновок про порушення становить достатню справедливу сатисфакцію. Питання щодо судових витрат Уряд не коментував.
A. Шкода
51. Суд погоджується з тим, що внаслідок порушення принципу презумпції невинуватості в цій справі заявник зазнав певної моральної шкоди. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує за цим пунктом 20000 євро.
B. Судові витрати
52. Суд бере до уваги той факт, що заявник вимагав компенсації за витрати на переклад у розмірі 26000 норвезьких крон, а також відшкодування різних витрат, пов'язаних зі слуханням справи у Страсбурзі, на загальну суму, як свідчать подані рахунки, 950 євро. Керуючись принципом справедливості, Суд вирішує призначити заявникові компенсацію в розмірі 4500 євро.
C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати
53. Суд вважає, що в разі несвоєчасної сплати мають бути нараховані відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
На цих підставах Суд одноголосно
1. Оголошує прийнятною скаргу заявника, подану з посиланням на пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
2. Постановляє, що пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) був застосовним в оспорюваному компенсаційному провадженні.
3. Постановляє, що було допущено порушення пункту 2 статті 6.
4. Постановляє:
a) що протягом тримісячного строку від дня, коли це рішення стане остаточним, держава-відповідач, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), повинна виплатити заявникові такі суми компенсації:
(i) 20000 (двадцять тисяч) євро - за моральну шкоду;
(ii) 4500 (чотири тисячі п'ятсот) євро - за судові витрати;
(iii) що ці суми мають бути переведені в одиниці національної валюти держави-відповідача за курсом на день розрахунку;
b) що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 11 лютого 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).
Голова Ж.-П.Коста
Секретар С.Долле
* * *
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) та
пункту 2 правила 74 Регламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення додається окрема думка пані Х.С.Ґрев, що збігається з позицією більшості.
Парафовано: Ж.-П.К. С.Д.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ҐРЕВ, ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
Оскільки норвезька мова не є офіційною мовою Суду, ця справа, як, можливо, більшість справ, які порушуються у зв'язку із судовими рішеннями і які виконані не англійською і не французькою мовами, породжує особливо складні лінгвістичні проблеми. Передусім це стосується справ, у яких перед Європейським судом з прав людини постає необхідність дослідити тонкі нюанси юридичних формулювань в оригінальних текстах рішень і в яких завдання перекладу полягає не стільки в дослівному перекладі тексту, скільки в переданні суті використаних у ньому формулювань.
Слід врахувати той факт, що стосовно текстів, виконаних офіційними мовами Договірної держави, Суд отримує професійну допомогу лише в перекладі з англійської на французьку мову або з французької на англійську (тексти англійською і французькою мовами, які є офіційними мовами Суду, перекладаються професійними лінгвістами іншою офіційною мовою). Тексти таких документів, як рішення національних судів, виконані офіційною мовою Договірної держави (якщо це не англійська і не французька мови), перекладаються офіційними мовами Суду його фахівцями без будь-якої допомоги з боку професійних лінгвістів. У зв'язку з цим виникає загальна проблема точного передання змісту основних документів, на які спирається Суд при з'ясуванні наявності порушення конвенційних прав у тій чи іншій справі. Не є винятковими випадки, коли формулювання, які містяться в рішеннях національних органів, відіграють важливу роль у процесі прийняття рішення Судом.
У цій справі спірне питання полягає в з'ясуванні наявності в розгляді норвезькими судами компенсаційної справи натяку на кримінальну відповідальність заявника.
На мою думку, через формулювання, які високий суд використав у своєму рішенні, та внаслідок того, що Верховний суд не скасував це рішення, було допущено очевидне порушення принципу презумпції невинуватості. На відміну від того, як сформулював своє рішення високий суд, Верховний суд у своєму рішенні обачно відокремив мотивувальну частину, яка стосується кримінальної справи, від тієї, в якій ідеться про компенсаційну вимогу.
У кримінальній справі вирішуються два основні питання. По-перше, необхідність з'ясувати, чи містили дії підсудного ознаки кримінального діяння, визначення якого міститься в обвинувальному акті, - ознаки actus reus. По-друге, це - питання стосовно наявності особистої вини підсудного - ознаки mens rea. Досить окремо від цих двох питань постає питання з'ясування деяких інших обставин, які стосуються віку підсудного, його психічного стану, а також наявності, наприклад, ознак самозахисту чи обумовленості його дій необхідністю, тобто обставин, які можуть звільняти його від кримінальної відповідальності. Лише за наявності всіх цих елементів - ознак actus reus, mens rea та відсутності обставин, які звільняють підсудного від кримінальної відповідальності, - можна встановити наявність кримінальної відповідальності.
Суть аргументації Верховного суду - і з цим Суд погодився - в тому, що рішення про наявність ознаки actus reus у кримінальній справі не є необхідною передумовою для вирішення питання цивільної відповідальності в компенсаційній справі. Іншими словами, в обох контекстах центральним питанням є: чи були в діях (i) підсудного в кримінальній справі та (ii) сторони, до якої вчинено позов у цивільній справі, ознаки (i) кримінального діяння, визначеного в обвинувальному акті, та (ii) ознаки, які дають підстави говорити про наявність цивільної відповідальності. Діяння, яке досліджується при цьому, може в обох видах справ бути ідентичним.
У цій справі увагу було приділено перекладу всього обговорення національними судами, які з'ясовували питання, чи "вчинила особа правопорушення", діючи в певний спосіб. Таким перекладом неможливо точно передати різні міркування, з яких виходили норвезькі суди.
Щоразу, коли текст явно свідчив про зосередження норвезькими судами уваги виключно на тому, чи діяла особа у певний спосіб, Суд ішов на компроміс, замінюючи слово "правопорушення" на слово "діяння". Крім того, Суд використовував словосполучення "вчинити діяння", яке має нейтральну конотацію, тобто не несе ані кримінально-правового, ані цивільно-правового значення.