"Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції".
39. Суд зазначає, що аргументи заявника за статтею 17 Конвенції ( 995_004 ) відносяться до скарги про несправедливий характер провадження та відповідно повинні розглядатися за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
40. Суд також зауважує, що скарги заявника стосуються двох окремих проваджень, в одному з яких позов заявника розглядав тільки суд першої інстанції. Більш того, предмети позовів, поданих заявником у кожному провадженні, відрізнялись по суті. Тому Суд вважає, що скарги заявника мають розглядатись окремо щодо кожного провадження.
A. Щодо прийнятності
1. Провадження щодо повернення страхової виплати
41. Уряд стверджував, що провадження у справі заявника за позовом до компанії "Оранта" було справедливим. Національні суди, ґрунтуючись на тлумаченні Економічним судом СНД міжнародної угоди, яка застосовувалась в справі заявника - Угода від 15 травня 1992 року, діяли згідно з принципом законності провадження.
42. Заявник заперечував.
43. Суд нагадує, що розгляд питань стосовно помилок щодо фактів та права, які начебто були припущені національним судом, не є функцією Суду доти, доки такі помилки не порушують прав та свобод, що захищаються Конвенцією ( 994_005 ) (див. рішення у справі "Гарсіа Руіз проти Іспанії" (Garcia Ruiz v. Spain), [GC], N 30544/96, п. 28, ECHR 1999-I).
44. Суд звертає увагу на те, що заявник міг наводити всі свої аргументи, що були надані достатні підстави для відхилення позову заявника, а також на те, що в матеріалах справи немає нічого, що вказувало б на свавілля або небезсторонність національних судів при розгляді позову заявника.
45. Щодо факту використання судами практики Економічного суду СНД про тлумачення Угоди ( 997_120 ) від 15 травня 1992 року Суд зазначає, що вирішення проблеми тлумачення національного законодавства, частиною якого є міжнародні договори, які ратифіковані державою, є функцією національних органів, а саме апеляційного суду і суду першої інстанції. Так само національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо. Відповідно Суд не знаходить жодного питання за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) по відношенню до того, як суди розтлумачили закон, який застосовувався у справі заявника.
46. Таким чином, ця частина заяви є явно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції та повинна бути відхиленою відповідно до частини 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
2. Провадження щодо виплати грошової компенсації
47. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки не оскаржив ухвалу від 27 січня 2003 року, якою Жовтневий районний суд визнав неподаною апеляційну скаргу заявника на ухвалу суду від 28 листопада 2003 року.
48. У відповідь заявник зазначив, що в його справі було б безрезультатним подавати нову апеляційну скаргу на ухвалу суду, який двічі відмовив передавати його подібні апеляційні скарги до суду вищої інстанції.
19. Суд доходить висновку, що питання вичерпання національних заходів тісно пов'язане з суттю скарги заявника на відсутність доступу до суду. Відповідно, уникаючи попереднього вирішення скарг заявника по суті, обидва питання мають розглядатись разом. Таким чином, Суд вирішує, що розгляд питання вичерпання національних засобів юридичного захисту має бути приєднано до розгляду скарги по суті.
50. Також Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ), та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Відповідно вона повинна бути визнана прийнятною.
B. Щодо суті
51. У своїх зауваженнях по суті скарги заявника на відсутність доступу до суду Уряд зазначив, що ухвала Жовтневого районного суду від 27 січня 2003 року відповідала статтям 139 та 294 Цивільного процесуального кодексу ( 1503-06 ) від 1963 року. Також Уряд наполягав на тому, що, замість того щоб оскаржувати ухвалу суду від 6 грудня 2002 року, заявник мав виправити недоліки апеляційної скарги у той же день.
52. Заявник не погодився, стверджуючи, що Жовтневий районний суд не мав законних підстав визнавати його апеляційну скаргу неподаною. Заявник зазначив, що його апеляційна скарга на ухвалу від 6 грудня 2002 року була спробою звернути увагу суду на несправедливість, яка, за його твердженням, мала місце з боку суду першої інстанції.
53. Суд нагадує, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду (див., наприклад, рішення у справі "Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі" (Podbielski and PPU Polpure v. Poland) N 39199/ 98, п. 62, 26 липня 2005 року).
54. Суд зазначає, що заявник стверджував, що йому незаконно відмовили у доступі до апеляційного суду Запорізької області, який мав повноваження переглянути справу як стосовно фактів, так і стосовно права, а також мав повноваження встановлювати нові факти, які не досліджувались під час розгляду справи судом першої інстанції (див. пункт 30 вище). У своїй апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції заявник посилався на невірне застосування закону судом першої інстанції. Тому Суд вважає, що, приймаючи до уваги особливості порядку апеляційного оскарження за українським законодавством, право заявника на доступ до апеляційного суду було захищено основоположними гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції ( 995_004 ).
55. У цьому зв'язку Суд нагадує, що "право на суд", одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (див. рішення "Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі" (Podbielski and PPU Polpure v. Poland), згадане вище, п. 63).
56. Звертаючись до обставин справи, Суд зазначає, що чинні на той час положення статей 294 та 295 Цивільного процесуального кодексу ( 1503-06 ) від 1963 року передбачали "фільтр" апеляційних скарг на рішення та ухвали суду першої інстанції, який здійснювався тим же судом, який мав право вирішувати питання прийнятності скарги. Підставами визнання апеляційної скарги неподаною були недодержання вимог щодо її форми та змісту, неподання протягом встановленого строку та не сплата судового мита (див. пункти 24, 27-29 вище).
57. Суд не піддає сумніву те, що ця процедура була передбачена для забезпечення належного здійснення правосуддя. Проте, приймаючи до уваги процедурні вимоги, які діяли на момент розгляду справи, та спосіб, у який вони були застосовані у справі заявника, Суд приходить до висновку, що застосовані засоби не були пропорційні меті.
58. Зокрема, двома ухвалами, від 28 листопада 2002 року та 27 січня 2003 року, Жовтневий районний суд відклав апеляційні скарги заявника на рішення цього ж суду у зв'язку із невідповідністю скарг вимогам до форми та змісту. Незважаючи на те, що формально заявник міг подати апеляційну скаргу на ухвалу від 27 січня 2003 року, вона, однак, мала пройти через суд першої інстанції. Апеляційний суд Запорізької області не міг розглянути апеляційну скаргу заявника, доки Жовтневий районний суд не вирішить передати її на розгляд.
59. Уряд не зазначив про існування доступних у національній правовій системі гарантій проти можливих свавільних відмов передати апеляційну скаргу до апеляційного суду. Таким чином, Суд вважає, що судам першої інстанції надано неконтрольоване повноваження вирішувати, чи можна передати апеляційну скаргу на рішення цього ж суду до суду вищої інстанції. Така ситуація, ймовірно, може привести до того, що апеляційну скаргу ніколи не буде передано до суду вищої інстанції, що і мало місце у справі заявника.
60. Більш того, Суд звертає увагу на те, що заявник вніс зміни до апеляційної скарги для усунення недоліків, відповідно до вказівок суду та вимог законодавства. Судова ухвала, якою в передачі апеляційної скарги до вищої інстанції було відмовлено, виглядає занадто формалізованою та не відповідає самій меті розгляду на предмет прийнятності.
61. Ґрунтуючись на зазначеному вище, Суд доходить висновку, що заявнику було відмовлено в доступі до суду. Таким чином, Суд відхиляє зауваження Уряду щодо невичерпання національних заходів юридичного захисту та встановлює, що у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
62. Суд також зазначає, що з набранням чинності новим Цивільним процесуальним кодексом ( 1618-15 ) від 2005 року суди першої інстанції були позбавлені повноваження приймати рішення щодо прийнятності апеляційних скарг на свої рішення. Апеляційні суди здійснюють виключні повноваження розглядати апеляційні скарги щодо їх прийнятності та по суті (див. пункти 32 та 33 вище).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ( 994_535 )
63. Заявник скаржився на порушення його права власності у зв'язку з відмовою органів влади виплатити йому страхову суму та грошову компенсацію за смерть сина. Він посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ), яка передбачає таке:
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".
64. Уряд стверджував, що Україна не була зобов'язана виплачувати заявнику страхову суму, оскільки відповідно до Угоди СНГ від 15 травня 1992 року ці виплати мала здійснити держава, у Збройних силах якої проходив службу син заявника. Таким чином, Уряд запропонував визнати цей аспект скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ) таким, що не відповідає принципу ratione personae.
65. Також Уряд зазначив, що скарги заявника щодо виплати грошової компенсації мають бути визнані неприйнятними, оскільки заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, бо не оскаржив рішення Жовтневого районного суду від 17 жовтня 2002 року у відповідності з процесуальними вимогами.
66. Суд вважає, що немає необхідності розглядати ці конкретні доводи Уряду щодо прийнятності скарг заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ), оскільки Суд вважає, що у будь-якому випадку ці скарги є неприйнятними з підстав, зазначених нижче.
67. Суд знову зазначає, що поняття "власність", яке передбачене першою частиною статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ), має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві, певні інші права та інтереси, які становлять майно (наприклад заборгованість), можуть також розглядатись як "право на власність" та відповідно як "власність" для цілей цієї статті. Там, де майновий інтерес за своєю природою є вимогою, він може розглядатися як "майно" тільки тоді, коли він має достатню підставу у національному законодавстві або у разі встановлення такого інтересу остаточним судовим рішенням, яке може бути виконано (див. рішення у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia ), [GC], N 44912/98, п. 52, ECHR 2004-IX, та рішення "Грецькі нафтопереробні заводи "Стрен" і Стратіс Андреадіс проти Греції" (Stran Greek Refineries and Stratis Anreadis v. Greece), від 9 грудня 1994 року, Серія А, N 301-B, ст. 84, п. 59).
68. Суд вважає, що вимоги заявника за українським законодавством щодо страхової виплати та грошової компенсації не можуть розглядатись як "власність" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ), оскільки вони не були визнані та закріплені у судовому рішенні, яке набрало законної сили. В українському законодавстві також не передбачені положення (див. відповідне національне законодавство), які б могли дозволити зробити висновок, що заявник, принаймні, мав легітимні очікування щодо отримання сум, які він вимагав.
69. Ґрунтуючись на зазначеному вище, ця частина заяви не відповідає вимозі ratione materiae положенням Конвенції відповідно до пункту 3 статті 35 Конвенції та повинна бути відхилена згідно із пунктом 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ):
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
70. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
71. Заявник вимагав 52 850 грн (1) компенсації матеріальної шкоди і таку ж суму компенсації моральної шкоди.
---------------
(1) Приблизно 7986 євро
72. Уряд стверджував, що вимоги заявника були необґрунтованими.
73. Суд не знаходить причинно-наслідкового зв'язку між порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) у справі заявника та сумою компенсації шкоди, що вимагається. Відповідно у цій ситуації Суд нічого не присуджує.
74. Щодо компенсації моральної шкоди Суд вважає, що визнання порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) саме по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за цих обставин (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Межнаріч проти Хорватії" (Meznaric v. Croatia), N 71615/01, п. 44, 15 липня 2005 року).
B. Судові витрати
75. Заявник не заявив жодних вимог у цьому зв'язку. Відповідно Суд нічого не присуджує.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Об'єднує розгляд заяви по суті та розгляд попереднього заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів за скаргою заявника відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) на відсутність доступу до суду та відхиляє ці зауваження;
2. Визнає скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) на відсутність доступу до суду прийнятною, а інші скарги - неприйнятними;
3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 );
4. Постановляє, що визнання порушення само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду, заподіяну заявнику;
5. Відхиляє інші вимоги щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 6 грудня 2007 року відповідно до пунктів 2 і З правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
Секретар Клаудія ВЕСТЕРДІК (Mrs Claudia Westerdiek)
Голова Пеер ЛОРЕНЦЕН (Mr Peer Lorenzen)