"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."
А. Щодо прийнятності
24. Уряд стверджував, що Комітет, так само як і його ліквідаційна комісія, припинив своє існування, його правонаступником стало Міністерство палива та енергетики України. У цьому відношенні Уряд зазначав, що заявник не звернувся до ДВС чи національного суду з вимогою змінити відповідача у виконавчому провадженні на Міністерство палива та енергетики України. Так само заявник не оскаржив до національних судів постанову Шевченківського районного відділу ДВС від 23 червня 2001 року про закриття виконавчого провадження.
25. Відповідно Уряд наголошував на тому, що заявник не вичерпав засоби юридичного захисту, які надані йому національним законодавством, як це вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Уряд зазначив, що ці засоби були ефективними як теоретично, так і на практиці.
26. Заявник не погоджувався. Зокрема, він наводив аргумент, що заміна кредитора у виконавчому провадженні за власною ініціативою є обов'язком державного виконавця відповідно до національного законодавства.
27. Суд нагадує, що метою пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) є надання Високим Договірним Сторонам можливості запобігти порушенню, у якому вони звинувачуються, або ж виправити такі порушення ще до того, як заяву буде передано на розгляд Суду. У той же час мають бути вичерпані лише ті засоби правового захисту, які є ефективними. Обов'язок доведення Суду того, що засіб національного юридичного захисту був ефективним, доступним як теоретично, так і практично у відповідний час, лежить на Уряді, який заявляє, що засіб юридичного захисту не вичерпано (див. "Войтенко проти України" ( 980_223 ), N 18966/02, п. 29, 29 червня 2004 року).
28. Беручи до уваги факти цієї справи, Суд зазначає, що на час подій у справі державний виконавець був зобов'язаний згідно зі статтею 11 Закону України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) замінити сторону у виконавчому провадженні у разі припинення існування попередньої сторони. Відповідно до цього ж Закону заявник мав право оскаржити дії чи бездіяльність державного виконавця та вимагати компенсації у національних судах.
29. Проте Суд нагадує, що він уже зазначав у схожих справах, що виконання рішень суду, в яких відповідачем є державні органи, можливо виконати, якщо державою передбачені та визначені асигнування на відповідні видатки Державного бюджету України шляхом здійснення відповідних законодавчих заходів (див., наприклад, згадану вище справу "Войтенко проти України" ( 980_223 ), п. 30, та справу "Глова та Брегін проти України" ( 974_063 ), NN 4292/04 та 4347/04, п. 14, 28 лютого 2006). Українська правова система не наділяє ані суди, ані Державну виконавчу службу повноваженням скасовувати закон або примушувати державу вносити зміни до Закону "Про державний бюджет". Відповідно навіть за умови, що національні суди змогли б прийняти відповідне рішення на користь заявника за його скаргою на дії виконавчої служби, виконання рішення щодо боржника все ще залишалося обов'язком держави.
30. Суд також зазначає, що, отримавши рішення та виконавчий лист проти конкретного державного органу, заявники не зобов'язані порушувати, за своєю власною ініціативою, інші провадження проти різноманітних державних органів щодо своїх вимог (див., враховуючи відповідні зміни, справу "Plotnikovy v. Russia", N 43883/02, п. 16, 24 лютого 2005 року).
31. Відповідно Суд встановлює, з огляду на обставини цієї справи, що заявник не був зобов'язаний звертатися до суду зі скаргою на дії державного виконавця.
32. Спираючись на зазначене вище, заявника не можна звинуватити у тому, що він не вичерпав засоби юридичного захисту, про які стверджує Уряд, тому умова, яка передбачена пунктом 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ), виконана. Відповідно Суд відхиляє зауваження Уряду.
33. Суд приходить до висновку, що заява порушує важливі питання фактів та права за Конвенцією ( 995_004 ), тому потребує розгляду по суті. Суд не знаходить жодних інших підстав для визнання її неприйнятною.
В. Щодо суті
34. Суд зазначає, що на цей час рішення Ленінського районного суду міста Вінниці від 23 грудня 2000 року залишається невиконаним більше ніж п'ять років та чотири місяці.
35. Суд нагадує, що він уже визнавав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ) у багатьох схожих справах (див., наприклад, справу Плотнікових, яка згадувалася вище, пп. 25-29).
36. Дослідивши всі матеріали справи, надані Суду, він вирішує, що Уряд не навів жодного факту чи переконливого аргументу, який дозволив би Суду дійти іншого висновку у цій справі. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ).
II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
37. Заявник також скаржився на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ). Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке: