Вирішення питань, пов’язаних з підготовкою до судового розгляду
«...
3. Під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом II [заходи забезпечення кримінального провадження] цього Кодексу. За відсутності зазначених клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування, вважається продовженим».
58. 23 листопада 2017 року Конституційний Суд України визнав останнє речення частини третьої статті 315 КПК України неконституційним на підставі того, що воно суперечило положенню Конституції України, згідно з яким тримання під вартою має ґрунтуватися на вмотивованій ухвалі суду. Конституційний Суд України посилався, зокрема, на рішення Суду у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункт 36, від 15 грудня 2016 року), в якому Суд встановив, що тримання обвинуваченого під вартою на стадії судового розгляду на підставі простого продовження строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обраного на стадії досудового розслідування, і без наведення підстав для такого рішення призвело до того, що обвинувачений перебував у стані невизначеності стосовно підстав тримання його під вартою, і це не відповідало принципу захисту від свавілля, передбаченому пунктом 1 статті 5 Конвенції.
59. Частина перша статті 303 містить перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчих і прокурорів, які підлягають оскарженню під час досудового розслідування. Постанова слідчого про затримання підозрюваного в цьому списку не вказана. Частиною другою статті 303 передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора, які не підлягають оскарженню під час досудового розслідування, можуть бути предметом розгляду суду першої інстанції під час підготовчого засідання.
II. ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОГО СУДУ ВІД 27 ТРАВНЯ 2019 РОКУ У СПРАВІ № 766/22242/17
60. У зазначеній постанові Верховний Суд розглянув апеляційну скаргу на ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 05 червня 2018 року про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою позивача на ухвалу Херсонського міського суду від 28 травня 2018 року. Останньою ухвалою Херсонський міський суд залишив без задоволення скаргу позивача на незаконність його затримання, подану згідно зі статтею 206 КПК України. Верховний Суд залишив без змін ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 05 червня 2018 року, встановивши, що ухвала міського суду, постановлена на підставі статті 206 КПК України, оскарженню не підлягала. Крім того, Верховний Суд зазначив, що стаття 206 КПК України передбачала механізм звільнення особи, яка була позбавлена свободи за відсутності ухвали суду. Цей механізм не включав оскарження рішень, дій чи бездіяльності працівників правоохоронних органів у зв’язку із затриманням у порядку, передбаченому статтею 208 КПК України (положення, яке регулює затримання особи за відсутності ухвали суду). Стосовно таких рішень, дій чи бездіяльності, затриманий міг висловити заперечення [про незаконність затримання] під час вирішення питання про застосування запобіжних заходів та/або під час підготовчого засідання та судового розгляду.
ПРАВО
I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ
61. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні (пункт 1 правила 42 Регламенту Суду).
II. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
62. У відповідь на зауваження Уряду заявник повторив скарги, які Суд уже визнав неприйнятними, а саме, що його тримали в скляній кабіні під час деяких судових засідань всупереч статті 3, пункту 1 статті 6 і статті 13 Конвенції, і було порушено статтю 18 Конвенції у поєднанні з підпунктом «с» пункту 1 та пунктами 4 і 5 статті 5 і пунктом 1 статті 6 Конвенції. Оскільки рішення Суду відхилити ці скарги є остаточним, вони не входять у межі розгляду справи.
63. Крім того, Суд зауважує, що після повідомлення про справу Уряд держави-відповідача заявник подав нову скаргу, стверджуючи, що умови тримання його під вартою були неналежними.
64. На думку Суду, нова скарга заявника не є уточненням його первинних скарг до Суду, щодо яких сторони надали зауваження. Тому Суд не вважає за доцільне розглядати ці питання у контексті цієї справи (див. рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
65. Заявник скаржився на те, що він не мав доступу до належної медичної допомоги під час тримання під вартою і тримався у металевій клітці під час судових засідань, які відбулися у 2017-2018 роках. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
А. Прийнятність
1. Щодо наданої заявнику медичної допомоги
66. Уряд стверджував, що під час тримання заявника під вартою він перебував під постійним медичним наглядом і отримував необхідне лікування. Крім того, йому була надана можливість відвідувати заклади охорони здоров’я під час перебування під домашнім арештом й органи державної влади не несли відповідальність за його лікування упродовж того часу. Уряд закликав Суд визнати зазначену скаргу неприйнятною.
67. Заявник стверджував, що під час тримання під вартою йому не надавалися належні медичний догляд і допомога. Він вважав, що поміщення його під домашній арешт лише підкреслило незаконність позбавлення його доступу до закладів охорони здоров’я під час перебування під вартою. Заявник стверджував, що після його повторного поміщення під варту 14 листопада 2019 року проблема з доступом до спеціалізованої медичної допомоги виникла знову і тривала до його звільнення 09 січня 2020 року.
68. Суд повторює, що відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я такої особи та її благополуччя забезпечувалися належним чином (див., наприклад, рішення у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, пункт 95, ЄСПЛ 2002-VI).
69. Проте Суд встановив, що стаття 3 Конвенції не може тлумачитися, як така, що гарантує кожному ув’язненому отримання медичної допомоги на тому самому рівні, що і в «найкращих закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я» (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мірілашвілі проти Росії» (Mirilashivili v. Russia), заява № 6293/04, від 10 липня 2007 року). Суд також зазначив, що готовий визнати, що, в принципі, ресурси медичних частин установ [пенітенціарної] системи обмежені порівняно з ресурсами закладів охорони здоров’я МОЗ» (див. рішення у справі «Грішін проти Росії» (Grishin v. Russia), заява № 30983/02, пункт 76, від 15 листопада 2007 року). Загалом стандарт надання медичної допомоги має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненої особи, а також враховувати «практичні вимоги ув’язнення» (див. рішення у справі «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, пункт 140, від 22 грудня 2008 року).
70. Суть скарги заявника у цій справі стосується стверджуваної відсутності ефективного лікування його серцевих і тривалих та хронічних неврологічних захворювань. Як вбачається з наявних матеріалів, стан здоров’я заявника почав погіршуватися із січня 2018 року. Відтоді він отримував медичну допомогу та лікування як у пенітенціарних закладах, так і закладах охорони здоров’я МОЗ (див. пункти 43, 44, 46 і 55).
71. Суд зауважує, що адміністрація СІЗО негайно відреагувала на погіршення стану здоров’я заявника, забезпечивши його стаціонарне лікування та організувавши різноманітні медичні обстеження (див. пункти 46, 48 і 55). Заявник перебував під постійним наглядом лікарів, які регулярно оглядали його та призначали відповідне лікування, а також медичні обстеження, які згодом проводилися.
72. Справді, приватний кардіолог рекомендувала заявнику пройти стаціонарне лікування у спеціалізованому медичному закладі за межами СІЗО (див. пункт 44), і національні суди мусили декілька разів втручатися, аби дати вказівки адміністрації СІЗО надати заявнику медичну допомогу (див. пункти 51, 53 і 54). Не роблячи припущень стосовно того, чи міг приватний кардіолог провести комплексне обстеження заявника у СІЗО за відсутності необхідного обладнання та дати конкретні і перевірені рекомендації щодо лікування заявника, зазначається, що пенітенціарні органи діяли згідно з рекомендаціями лікаря та вказівками судів стосовно надання медичної допомоги заявнику. Крім того, заявник не довів, що стан його здоров’я погіршився внаслідок стверджуваного ненадання достатньої медичної допомоги (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 103, від 10 грудня 2009 року, та «Пивоварник проти України» (Pivovarnik v. Ukraine), заява № 29070/15, пункт 40, від 06 жовтня 2016 року).
73. Щодо твердження заявника про труднощі з доступом до медичної допомоги, з якими він стикнувся під час перебування під домашнім арештом і під час його подальшого поміщення під варту 14 листопада 2019 року, тобто після того, як було повідомлено про цю справу, зазначається, що заявник не надав відповідні задокументовані докази у зв’язку з цим.
74. Загалом Суд вважає, що заявник недостатньо обґрунтував свої скарги на стверджувані недоліки наданої йому під час тримання під вартою медичної допомоги. До того ж з матеріалів справи незрозуміло, чи досягли б ці недоліки необхідного рівня суворості за статтею 3 Конвенції, якби були встановлені.
75. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
2. Щодо тримання заявника у металевій клітці
76. У цій справі з огляду на доводи сторін та всі матеріали, які стосуються відповідних фактів (див. пункти 32 і 33), Суд вважає встановленим, що насправді заявника тримали в металевій клітці лише під час засідань апеляційного суду 30 травня 2017 року та 20 липня 2018 року.
77. Вважаючи, що стверджуване порушення не може розглядатися як триваюча ситуація для цілей статті 35 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі «Свинаренко та Сляднєв проти Росії» [ВП] (Svinarenko and Slyadnev v. Russia) [GC], заяви № 32541/08 та № 43441/08, пункт 86, ЄСПЛ 2014 (витяги)), він також вважає, що заявник не дотримався правила шестимісячного строку згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції, яке діяло на момент подій у зв’язку з його скаргою, поданою 18 жовтня 2018 року, стосовно тримання у металевій клітці 30 травня 2017 року. Тому Суд визнає цю частину скарги неприйнятною як подану поза встановленим строком. Він також визнає неприйнятною скаргу заявника на поміщення до металевої клітки під час інших засідань, як не підтверджену доказами, а тому явно необґрунтовану. Таким чином, ця частина заяви має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
78. Стосовно скарги на поміщення заявника до металевої клітки під час засідання в апеляційному суді 20 липня 2018 року, Суд зазначає, що вона не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
79. Суд уже встановлював порушення статті 3 Конвенції у низці подібних справ і вважав, що тримання підсудних у металевих клітках під час судових засідань було стандартною практикою в Україні, яка не передбачала здійснення оцінки існування будь-яких реальних і конкретних ризиків для безпеки у залі суду, які б вимагали тримання підсудного у металевій клітці під час засідань (див. рішення у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункт 132, від 04 липня 2019 року). Ця справа є ще одним прикладом такої практики. Хоча справді 30 травня 2017 року в залі суду стався певний інцидент (див. пункт 9), Уряд не надав доказів, що 20 липня 2018 року в залі суду існував реальний і конкретний ризик для безпеки, який вимагав тримати заявника в металевій клітці під час цього засідання. Навіть якщо можна було очікувати, що напруга в залі суду зросте знову, не було доведено відсутність інших засобів для її стримування.
80. У цій справі Суд не вбачає підстав відступати від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
81. Заявник скаржився, посилаючись на підпункт «c» пункту 1 статті 5 Конвенції, на те, що 30 травня 2017 року його утримували в залі засідань Черкаського апеляційного суду у результаті подій за участю громадськості, а подальше його «повторне затримання» слідчим того ж дня було свавільним.
82. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що ухвала суду від 16 березня 2018 року про призначення його справи до судового розгляду була незаконною, оскільки була ухвалена на підставі законодавчого положення, яке не було чинним на той момент, оскільки було визнано неконституційним 23 листопада 2017 року. Він також скаржився на те, що тримання його під вартою у період з 16 березня по 15 травня 2018 року на підставі ухвали суду тривало шістдесят один день всупереч вимогам Кримінального процесуального кодексу України, який обмежував максимальний строк тримання під вартою на підставі одної ухвали суду до шістдесяти днів.
83. Заявник також скаржився за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою під час досудового розслідування було невиправданим і необґрунтованим.
84. Посилаючись на пункт 4 статті 5 Конвенції, заявник скаржився на те, що національні суди не провели належного розгляду його скарги від 31 травня 2017 року щодо законності його затримання 30 травня 2017 року.
85. Заявник посилався на пункти 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним ...».
А. Пункт 1 статті 5 Конвенції
1) Прийнятність
(а) Щодо тримання заявника в залі суду протягом приблизно двох годин 30 травня 2017 року
86. Уряд стверджував, що події 30 травня 2017 року в апеляційному суді були винятковими: заявника тримали лише короткий період часу в інтересах його власної безпеки та громадського порядку. У відповідь на агресивну поведінку групи осіб присутні в залі суду працівники поліції намагалися зупинити цю групу осіб і гарантувати безпеку заявника. Заявник повторив свою скаргу.
87. Суд зауважує, що незрозуміло, якою мірою за відсутність у заявника можливості вільно покинути залу суду протягом трохи більше ніж двох годин між проголошенням ухвали апеляційного суду про його негайне звільнення та до нової постанови про його затримання, складеної слідчим, несли відповідальність правоохоронні органи, або ж це було результатом фактичної ситуації, створеної приватними особами, присутніми в залі суду (див. пункт 10). На думку Суду, стосовно того, що присутні в залі суду працівники поліції не дали заявнику змогу негайно піти, то конкретну ситуацію слід розглядати як обмеження свободи пересування заявника, а не як позбавлення свободи у розумінні статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Остін та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Austin and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 39692/09 та інші заяви, пункти 52-69, від 15 березня 2012 року), де події, що передували справі, відрізнялися, але також передбачали обмеження, які стали тимчасово необхідними через поведінку третіх осіб). Беручи до уваги конкретні обставини та відносно короткий проміжок часу, коли заявник був заблокований у залі суду, Суд вважає, що стаття 5 Конвенції не застосовувалася. Крім того, зазначаючи, що доводи заявника не можна тлумачити як такі, які містять, по суті, скаргу за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, положенням про свободу пересування, Суд вважає, що відповідна скарга має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції як несумісна за критерієм ratione materiae з її положеннями.
88. У будь-якому випадку з огляду на те, що заявник знаходився у ситуації, коли його праву на свободу загрожувала присутня в залі суду громадськість і зазначені обставини могли розглядатися як такі, що призвели до виникнення позитивного зобов’язання держави захищати його свободу (див., наприклад, рішення у справі «Сторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, пункти 101 і 102, ЄСПЛ 2005-V), Суд вважає, що в цій справі відсутні вказівки щодо невиконання цього зобов’язання.
89. Зважаючи на те, що агресивна поведінка приватних осіб, які були присутні в залі суду, почалася одразу після проголошення апеляційним судом ухвали про звільнення заявника, Суду важко відшукати наявність в органів державної влади практичного вирішення, яке одразу ефективно могло б припинити дії, забезпечивши при цьому свободу та фізичну безпеку заявника відповідно до їхнього конвенційного обов’язку захищати життя затриманих і осіб, які тримаються під вартою (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Келлер проти Росії» (Keller v. Russia), заява № 26824/04, пункт 88, від 17 жовтня 2013 року). Крім того, Суд зазначає, що заявник не стверджував, що органи державної влади мусили зробити щось інше за цих обставин, аби одночасно забезпечити його свободу та безпеку одразу після проголошення апеляційним судом ухвали про його звільнення.
(b) Щодо незаконності «повторного затримання» заявника слідчим 30 травня 2017 року
90. Суд зауважує, що на момент обміну зауваженнями між сторонами у межах заяви № 62209/17 заявник ще не подав позов про відшкодування шкоди у зв’язку з ухвалою апеляційного суду від 12 червня 2017 року. Проте, коментуючи зауваження Уряду щодо прийнятності та суті заяви № 50933/18, заявник вказав, не навівши додаткових відомостей, що провадження за позовом про відшкодування шкоди дійсно було ініційовано й апеляційний суд присудив йому 5 000 українських гривень (див. пункт 31).
91. Ухвалення рішення або вжиття заходів на користь заявника, в принципі, не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу «потерпілого», якщо тільки національні органи прямо або по суті не визнали наявність порушення Конвенції та не надали відшкодування шкоди (див., наприклад, рішення у справі «Нада проти Швейцарії» [ВП] (Nada v. Switzerland) [GC], заява № 10593/08, пункт 128, ЄСПЛ 2012, див. також щодо статті 5 Конвенції рішення у справі «Московець проти Росії» (Moskovets v. Russia), заява № 14370/03, пункт 50, від 23 квітня 2009 року). Лише якщо ці дві умови задовольняються, допоміжний характер захисного механізму, встановленого Конвенцією, перешкоджає розгляду заяви Судом (див. рішення у справі «Руман проти Бельгії» [ВП] (Rooman v. Belgium) [GC], заява № 18052/11, пункт 129, від 31 січня 2019 року).
92. Суд зауважує, що 12 червня 2017 року апеляційний суд прямо визнав, що «повторне затримання» заявника слідчим 30 травня 2017 року було здійснено з порушенням національного законодавства та Конвенції, і зазначив, що ця ухвала давала заявнику можливість успішно подати позов про відшкодування шкоди та отримати таке відшкодування (див. пункт 31). Заявник не стверджував, що сума була недостатньою.
93. З огляду на зазначене Суд вважає, що заявник більше не може вважатися «потерпілим» від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції для цілей статті 34 Конвенції у зв’язку з його «повторним затриманням» 30 травня 2017 року (див. аналогічний висновок в рішенні у справі «Дубовцев та інші проти України» (Dubovtsev and Others v. Ukraine), заява № 21429/14 та 9 інших заяв, пункти 58-65, від 21 січня 2021 року). Тому ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.
(с) Щодо продовження строку тримання заявника під вартою згідно з ухвалою Тальнівського суду від 16 березня 2018 року
94. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами, стверджуючи, що третє речення частини третьої статті 315 Кримінального процесуального кодексу України, застосоване судом першої інстанції, було визнано Конституційним Судом України неконституційним 23 листопада 2017 року, і тому заявник мав право на відшкодування шкоди. На думку Уряду, заявник мав ініціювати адміністративне провадження, аби вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою.
95. Заявник стверджував, що Уряд не вказав, який порядок отримання відшкодування можна було б вважати ефективним в його справі, і не довів свої твердження прикладами відповідних судових рішень.
96. Суд зазначає, що Уряд не посилається на конкретне положення національного законодавства, яке передбачало б право вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою, якщо відповідне положення законодавство було визнано неконституційним за відсутності рішення національного суду про визнання тримання відповідної особи під вартою незаконним. Уряд також не навів прикладів з національної судової практики, аби довести ефективність запропонованого ним засобу юридичного захисту.
97. З огляду на зазначене заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичної захисту має бути відхилено.
98. Суд також зазначає, що скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції на стверджувану незаконність тримання заявника під вартою з 16 березня до 15 травня 2018 року не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
99. Заявник стверджував, що 16 березня 2018 року суд першої інстанції залишив його під вартою, не навівши причин для цього рішення та ґрунтуючись на положенні законодавства, яке на той момент було визнано неконституційним (див. пункт 58). Він також стверджував, що тримання його під вартою у період з 16 березня по 15 травня 2018 року на підставі ухвали суду від 16 березня 2018 року було незаконним, оскільки тривало шістдесят один день замість максимальних шістдесяти днів.
100. Уряд доводив, що в ухвалі суду від 16 березня 2018 року була допущена технічна помилка щодо тривалості санкціонованого тримання під вартою (по 16 травня 2018 року). Уряд додав, що суд повернувся до питання продовження строку тримання заявника під вартою на один день раніше, ніж було санкціоновано до цього, а саме: 15 травня 2018 року. У результаті строк тримання заявника під вартою на підставі однієї ухвали суду не перевищив максимальний строк і відповідав вимогам національного законодавства.
101. Суд зазначає, що після ухвалення ним свого згаданого рішення у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), пункти 35 і 36), в якому він встановив, що ненаведення будь-яких підстав судовими органами у своїх рішеннях про продовження строку тримання під вартою протягом тривалого періоду часу було несумісним з принципом захисту від свавілля, передбаченим пунктом 1 статті 5 Конвенції, Конституційний Суд України визнав останнє речення частини третьої статті 315 КПК України неконституційним (див. пункт 58). Однак, попри рішення Конституційного Суду України, у цій справі суд першої інстанції послався на це останнє положення, постановивши, що строк тримання заявника під вартою мав «вважатися продовженим» (див. пункт 23).
102. Отже, вбачається, що тримання заявника під вартою у період з 16 березня по 15 травня 2018 року не відповідало вимозі законності, передбаченій пунктом 1 статті 5 Конвенції. У будь-якому випадку, обставини тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду часу подібні до тих, які Суд критикував у згаданому рішенні у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), пункти 35-37).
103. За таких обставин немає необхідності вирішувати питання, чи мала та сама ухвала суду від 16 березня 2018 року ще й інші недоліки, як стверджував заявник.
104. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 16 березня по 15 травня 2018 року.
В. Пункт 3 статті 5 Конвенції
105. Заявник скаржився на те, що ухвала суду від 26 липня 2017 року про продовження строку тримання його під вартою була необґрунтованою. Крім того, він скаржився на надмірну тривалість тримання його під вартою під час досудового розслідування.
106. Уряд стверджував, що у своїй ухвалі від 26 липня 2017 року Соснівський суд навів відповідні та достатні підстави для виправдання продовження строку тримання заявника під вартою. Уряд також доводив, що загальна тривалість тримання заявника під вартою під час досудового розслідування була розумною з огляду на характер пред’явлених йому обвинувачень та наявність ризиків його переховування, зокрема можливий вплив на його співобвинувачених та інших учасників провадження.
1. Прийнятність
107. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
108. Суд посилається на загальні принципи, наведені в згаданому рішенні у справі «Корбан проти України» (Korban v. Ukraine), пункти 154-157), які так само застосовні і до цієї справи.
109. Щодо періоду, який слід розглядати для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції, Суд зазначає, що цей період розпочався 16 травня 2017 року, коли заявника затримали. Під час судового розгляду тримання заявника під вартою було замінено на цілодобовий домашній арешт (з 22 серпня по 14 листопада 2019 року та з 09 січня по 30 квітня 2020 року; див. пункти 29-30), однак Уряд не заперечував проти застосовності статті 5 Конвенції до домашнього арешту заявника, який з огляду на його рівень і напруженість вважається позбавленням свободи у розумінні цього положення (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункт 104, від 05 липня 2016 року, з подальшими посиланнями). Згідно з останньою інформацією, отриманою від сторін під час обміну зауваженнями у Суді (квітень 2020 року), заявник перебував під цілодобовим домашнім арештом до 30 квітня 2020 року. Період, який розглядається для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції, становить, таким чином, близько двох років та одинадцяти місяців.
110. Суд також зазначає, що тяжкість пред’явлених заявнику обвинувачень та ризик його переховування або втручання в розслідування були згадані в первинній ухвалі про поміщення його під варту (див. пункт 15). Майже немає сумнівів, що ці підстави виправдовували його початкове позбавлення свободи.
111. Проте Суд зазначає, що строк тримання заявника під вартою під час досудового розслідування було продовжено низкою ухвал, постановлених районними судами та апеляційним судом за стандартним зразком. Зокрема, за винятком ухвали від 12 червня 2017 року (див. пункт 18), вони обмежилися повторенням низки підстав для тримання під вартою в абстрактний та стереотипний спосіб без наведення фактичних елементів і причин, чому вони вважали ці підстави все ще відповідними у справі заявника (див. пункти 22 і 25).
112. Оскільки вони були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази, ухвали судів про тримання заявника під вартою під час досудового розслідування не свідчили, що було зроблено належну оцінку подальшого виправдання позбавлення заявника свободи, незважаючи на сплив часу.
113 . У цій справі Суд не вважає за необхідне перевіряти, чи проводилося кримінальне провадження щодо заявника з належною ретельністю, поки він був позбавлений свободи до розгляду пред’явлених йому кримінальних обвинувачень, і чи несли відповідальність органи державної влади за затримки або її ніс заявник. Це пов’язано з тим, що міркувань у попередніх пунктах достатньо для висновку, що, використовуючи стандартне формулювання, яке містить лише перелік підстав для тримання під вартою, без розгляду конкретних фактів у справі заявника, національні суди не навели «відповідних» і «достатніх» підстав для обґрунтування необхідності продовження строку та загальної тривалості тримання заявника під вартою під час досудового розслідування з 16 травня 2017 року по 22 серпня 2019 року.
114. Однак Суд зазначає стосовно періоду з 22 серпня 2019 року по 30 квітня 2020 року, що ухвали судів про застосування або продовження строку цілодобового домашнього арешту заявника (див. пункти 26-29), як вбачається, не свідчать про наявність такого самого недоліку. Зокрема, необхідність продовження позбавлення заявника свободи була оцінена з огляду на стан його здоров’я, в результаті чого було застосовано більш м’який запобіжний захід. Коли було встановлено, що Городищенський суд не здійснив належну оцінку ризику переховування чи впливу на співобвинувачених, апеляційний суд скасував його ухвалу та обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, яке невдовзі було змінено на домашній арешт, коли клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою було визнано необґрунтованим (див. пункти 26-28). Отже, період тримання заявника під вартою з 22 серпня 2019 року по 30 квітня 2020 року, коли заявник перебував під домашнім арештом, не вбачається недостатньо обґрунтованим судами.
115. З огляду на наведені міркування Суд вважає, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою під час досудового розслідування з 16 травня 2017 року по 22 серпня 2019 року.
С. Пункт 4 статті 5 Конвенції
116. Заявник скаржився на те, що перегляд питання законності його «повторного затримання» 30 травня 2017 року був формальним і суперечив пункту 4 статті 5 Конвенції.
1. Прийнятність
117. Уряд не заперечував проти прийнятності цієї скарги. По-перше, Суд зазначає, що визнання незаконності затримання та отримане заявником відшкодування (див. пункти 19 і 31), які стали підставою для висновку Суду, що заявник більше не міг вважатися потерпілим від одного з порушень пункту 1 статті 5 Конвенції, як він стверджував (див. пункт 93), не стосувалися того, як суди переглядали питання законності його «повторного затримання», і тому не вплинули на прийнятність скарги за пунктом 4 статтею 5 Конвенції. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
118. Заявник доводив, що перегляд законності «повторного затримання» був формальним, оскільки суддя Придніпровського суду, який розглядав його скаргу від 31 травня 2017 року (див. пункт 14), лише перевірив наявність протоколу затримання у матеріалах справи. Суддя не оцінив зазначені в протоколі підстави для затримання заявника і не розглянув конкретні аргументи заявника у зв’язку з цим.
119. Уряд стверджував, що суддя, розглядаючи скаргу заявника, належним чином перевірив законність його затримання. Перевірки, що у матеріалах справи містився відповідний протокол затримання, на думку Уряду, було достатньо для ухвалення суддею такого рішення. Уряд також підкреслив, що 12 червня 2017 року апеляційний суд визнав «повторне затримання» заявника 30 травня 2017 року незаконним.
120. Загальні принципи щодо права на ефективний засіб юридичного захисту для оскарження законності затримання за пунктом 4 статті 5 Конвенції узагальнено в рішенні у справі «Расул Джафаров проти Азербайджану» (Rasul Jafarov v. Azerbaijan), заява № 69981/14, пункти 140-142, від 17 березня 2016 року).
121. Суд зауважує, що 31 травня 2017 року заявник подав скаргу до відповідного національного суду, посилаючись на статтю 206 КПК України, вимагаючи визнати його «повторне затримання» 30 травня 2017 року незаконним, а також постановити ухвалу про його негайне звільнення. Заявник прямо посилався на той факт, що причини для його затримання, зазначені в протоколі від 30 травня 2017 року - по суті стверджуване затримання на місці злочину (див. пункт 13),- не мали нічого спільного з фактичними обставинами, за яких його затримали. З огляду на беззаперечні факти, що заявника було «повторно затримано», оскільки натовп, присутній у залі суду, бурхливо відреагував на ухвалу суду про його звільнення, аргумент заявника був явно доречним під час розгляду питання законності його «повторного затримання». Проте 31 травня 2017 року районний суд відмовив у задоволенні скарги, не приділивши уваги аргументам заявника (див. пункт 14).
122. У зв’язку з цим Суд нагадує, що хоча пункт 4 статті 5 Конвенції не накладає на суддю, який розглядає скаргу щодо взяття під варту, обов’язку розглядати кожен зазначений у доводах заявника аргумент, його гарантії були б позбавлені свого змісту, якби суддя, посилаючись на національне законодавство та практику, вважав би неважливими або ігнорував вказані ув’язненим конкретні факти, які б могли поставити під сумнів «законність» позбавлення свободи (див. рішення у справі «Ніколова проти Болгарії» [ВП] (Nikolova v. Bulgaria) [GC], заява № 31195/96, пункт 61, ЄСПЛ 1999-II).
123. Обставини цієї справи свідчать про те, що районний суд не дотримався зазначених гарантій під час розгляду скарги заявника від 31 травня 2017 року (див. пункт 14). Це означає, що перегляд законності «повторного затримання» заявника, здійснений районним судом, був явно неналежним і не відповідав вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції.
124. Однак, хоча насправді ухвала районного суду від 31 травня 2017 року, в принципі, не підлягала оскарженню, Суд зазначає, що 12 червня 2017 року апеляційний суд у окремому провадженні, головним предметом якого було інше питання, розглянув повторну скаргу заявника на його «повторне затримання» 30 травня 2017 року та встановив, що воно було здійснено з порушенням порядку, передбаченого КПК України. Апеляційний суд визнав, що тримання заявника під вартою з моменту його повторного затримання 30 травня і по 01 червня 2017 року, коли районний суд ухвалив продовжити строк тримання його під вартою, не відповідало національному законодавству (див. пункт 19).
125. Суд зауважує, що можливість розглядати питання про незаконність затримання особи під час судового розгляду питання про застосування запобіжного заходу у кримінальному провадженні, як це зробив апеляційний суд 12 червня 2017 року у справі заявника (див. пункт 16), знаходить підтримку у відповідній практиці Верховного Суду (див. пункт 60 стосовно постанови Верховного Суду від 27 травня 2019 року у справі № 766/22242/17, яка хоча й була ухвалена після подій у цій справі, вбачається такою, що відображає вже існуючу практику).
126. Беручи до уваги той факт, що заявник успішно скористався зазначеною процедурою та було ухвалено судове рішення про визнання незаконним його «повторного затримання» 30 травня 2017 року (див. пункт 19), і він не подавав скарги на дванадцятиденну затримку, з якою зрештою відбувся належний перегляд законності його повторного затримання, Суд вважає, що за конкретних обставин цієї справи не можна вважати, що питання законності повторного затримання заявника 30 травня 2017 року не було розглянуто належним чином. Отже, не було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.
V. ІНШЕ СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
127. Посилаючись на статтю 6 Конвенції, заявник також скаржився на те, що національні суди, розглядаючи питання тримання його під вартою під час досудового розслідування, не були незалежними з огляду на тиск, який чинився на них з боку громадськості та через бездіяльність органів державної влади.
128. Однак з огляду на факти справи та доводи сторін Суд вважає, що зазначене питання не виявляє жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
129. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
130. Заявник вимагав 15 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 220 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
131. Уряд заперечив проти вимог заявника стосовно відшкодування матеріальної шкоди як невизначених конкретно та непідтверджених відповідними задокументованими доказами. Стосовно вимог заявника про відшкодування моральної шкоди Уряд вважав їх необґрунтованими та надмірними.
132. Суд вважає, що вимоги заявника стосовно відшкодування матеріальної шкоди не є обґрунтованими; тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує заявнику 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
В. Судові та інші витрати
133. Заявник також вимагав 28 838,53 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і Суді. Він зазначив, що його захисники витратили 150 годин на його справу з погодинною ставкою у розмірі 100 євро. Крім того, заявник вимагав 2 757,71 євро в якості компенсації адміністративних і поштових витрат. Він не надав задокументованих доказів на підтримку зазначених вимог.
134. Уряд стверджував, що вимоги заявника стосовно компенсації судових та інших витрат були необґрунтованими, оскільки заявник не підтвердив свої вимоги відповідними задокументованими доказами, такими як копія договору із захисниками, акти виконаних робіт, квитанції та інші задокументовані докази на підтримку вказаної вимоги.
135. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд відхиляє вимоги заявника, оскільки він не підтвердив їх відповідними задокументованими доказами.
С. Пеня
136. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує об’єднати заяви.
2. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції на поміщення заявника до металевої клітки під час засідання в апеляційному суді 20 липня 2018 року, за пунктом 1 статтею 5 Конвенції на стверджувану незаконність тримання його під вартою з 16 березня до 15 травня 2018 року, за пунктом 3 статті 5 Конвенції на необґрунтованість і тривалість тримання його під вартою під час досудового розслідування, а також за пунктом 4 статті 5 Конвенції на відсутність перегляду законності його затримання 30 травня 2017 року, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
3. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
5. Постановляє , що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з позбавленням заявника свободи з 16 травня 2017 року до 22 серпня 2019 року.
6. Постановляє , що не було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.
7. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Сіофра О’ЛІРІ