«1. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
2. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:
(1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;
…»
Відповідно до статті 117 адміністративний суд може за ініціативою сторони провадження зупинити дію рішення, що оскаржується, шляхом застосування тимчасового заходу. Захід може застосовуватися, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача, або якщо існують підстави вважати, що невжиття заходу зробить неможливим захист таких прав, свобод та інтересів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат. Тимчасовий захід також може застосовуватися, якщо очевидним є те, що оскаржуване рішення є протиправним.
Згідно зі статтею 162 Кодексу адміністративний суд, якщо він вважає адміністративний позов обґрунтованим, може (серед іншого) визнати дію, бездіяльність або рішення, що оскаржується, протиправними, визнати нечинним рішення, про яке йдеться, та/або зобов'язати відповідача вчинити або утриматися від вчинення певних дій. Він також може зобов'язати відповідача сплатити відшкодування за шкоду, завдану протиправною дією, бездіяльністю або рішенням.
182. Питання відшкодування за протиправне затримання в Україні регулюється Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 року (далі - Закон про відшкодування). Відповідні положення цього Закону (у редакції станом на відповідний час) наведені в рішеннях у справах «Афанасьєв проти України» (Afanasyev v. Ukraine) (заява № 8722/02, п. 52, від 5 квітня 2005 року), та «Клішин проти України» (Klishyn v. Ukraine) ( заява № 30671/04, пп. 49-50, від 23 лютого 2012 року).
III. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ
183. У відповідній частині Рекомендації Rec(2006) 2 Комітету міністрів Ради Європи державам - членам «Європейські пенітенціарні правила» зазначається таке:
«…
4. Утримання ув'язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів.
…
10.1 Європейські пенітенціарні правила застосовуються щодо всіх осіб, взятих під варту судовою владою, чи засуджених до позбавлення волі.
…
18.1 Розміщення ув'язнених, і зокрема, надання місць для сну, повинне проводитися з повагою до людської гідності та, по можливості, із забезпеченням можливості усамітнення, а також відповідно до санітарно-гігієнічних вимог з урахуванням кліматичних умов, і зокрема, площі, кубатури приміщення, освітлення, опалення та вентиляції.
18.2 У всіх будівлях, де ув'язнені повинні мешкати, працювати або збиратися:
a. вікна мусять бути достатньо великими, аби ув'язнені могли читати чи працювати при природному освітленні в нормальних умовах, та забезпечувався приплив свіжого повітря, крім тих випадків, коли є відповідна система кондиціонування повітря;
b. штучне освітлення мусить відповідати загальноприйнятим технічним нормам;
…
18.3 Конкретні мінімальні вимоги щодо питань, перерахованих у пунктах 1 та 2, визначаються національним законодавством.
18.4 Національне законодавство мусить містити механізми, які не допускають порушення цих мінімальних вимог внаслідок перенаповнення в'язниць.
…
19.3 Ув'язнені повинні мати безперешкодний доступ до санітарних засобів, які відповідають вимогам гігієни та дозволяють усамітнення.
19.4 Ванних і душових повинно бути достатньо для того, аби кожен ув'язнений міг користуватися ними при температурі, яка відповідає клімату, по можливості щодня, але не менш двох разів на тиждень або частіше, якщо це необхідно для підтримки гігієни.
…
21. Кожен ув'язнений забезпечується окремим ліжком та індивідуальними постільними приналежностями, які утримуються в належному порядку та у гарному стані та оновлюються з частотою, необхідною для підтримки їхньої чистоти.
22. Ув'язнені забезпечуються комплексним харчуванням з урахуванням їх віку, стану здоров'я, релігії, культури та характеру їхньої роботи.
22.2 Вимоги щодо раціону харчування, включаючи мінімальну кількість калорій та білків, визначаються національним законодавством.
22.3 Їжа мусить готуватися та подаватися з урахуванням гігієнічних вимог.
22.4 Прийом їжі організується тричі на день з розумними інтервалами.
…
27.1 Кожен ув'язнений мусить мати можливість не менше години щодня займатися фізичними вправами на відкритому повітрі, якщо дозволяє погода.
…»
184. У відповідних витягах з доповіді Уряду України за результатами візиту до України, здійсненого Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) у період з 9 до 21 вересня 2009 року (опублікований 23 листопада 2011 року), зазначається таке:
«5. Умови тримання усіх осіб, які перебувають під вартою
а. Слідчі ізолятори (СІЗО)
і) Київське СІЗО
100. Київське СІЗО об'єднує комплекс будівель в одному з центральних районів м. Києва. Деякі з будівель ізолятора були побудовані приблизно 140 років тому. Три будівлі менші за розмірами, у більш нових корпусах розміщувалися ті особи, які працюють і відбувають покарання, жінки та неповнолітні. Новий корпус для жінок знаходився у процесі будівництва, який практично зупинився через брак ресурсів.
При номінальній місткості у 2950 місць станом на 8 вересня 2009 року в установі перебувало 3440 засуджених, включаючи 217 жінок та 69 неповнолітніх. Переважна більшість засуджених знаходилася під вартою. В установі також перебувало 297 засуджених, які очікували на результати розгляду їхніх апеляційних скарг (включаючи 41 засудженого до довічного позбавлення волі), 93 засуджених на етапуванні та 100 засуджених, які виконували різні роботи в ізоляторі та по його утриманню. Також там було 11 засуджених, які проходили судово-психіатричну експертизу та які очікували на остаточне рішення щодо їхньої кримінальної відповідальності. Загальна кількість засуджених включала 210 засуджених-іноземців (з яких 170 були з країн СНД).
З 2001, після внесення змін до Кримінального кодексу України, секція, що називалася «будинок затриманих», призначалася для тих, хто уперше відбуває покарання строком до 6 місяців.
…
103. Побутові умови, що переважали у секції для жінок, були дещо кращими [ніж умови у секції для чоловіків]. Зокрема, камери були менш переповненими (наприклад, 6 засуджених у камері площею 8 м - 2 ; 16 засуджених у камері площею 27 м - 2 ). Камери мали добрий доступ до природного освітлення, але вентиляція була невідповідною і засуджені скаржилися на те, що влітку камери ставали дуже спекотними. Санітарні приміщення у камерах були повністю пофарбованими і мали крани із холодною та гарячою водою. Деякі з камер були оздоблені самими засудженими та справляли враження домівки.
…
104. Секція для засуджених, які були позбавлені волі та працювали, забезпечувалася найкращими умовами тримання порівняно з іншими секціями. Спальні приміщення були належним чином освітлені, добре вентильовані та чисті. Вони були належним чином вмебльовані (ліжками, столами, стільцями або табуретками, кількома полицями та шафками), і засуджені могли користуватися своїм власним радіо або телевізором. Також у секції був спортивний зал, просторий «клуб», де засуджені могли переглядати фільми та грати у настільний теніс, а також каплиця.
105. В ізоляторі засуджені не забезпечувалися іншими предметами особистої гігієни, окрім мила. Як зазначалося у пункті 88, доступ до душу обмежувався одним разом на тиждень.
Що стосується продуктів харчування, то засуджені забезпечувалися триразовим харчуванням щоденно. Кількість продуктів харчування здавалася достатньою, але багато засуджених скаржилися на їхню погану якість та відсутність різноманітності. Зокрема, не було свіжих фруктів, яєць або молока (навіть для неповнолітніх). Для урізноманітнення свого раціону засуджені великою мірою покладалися на продуктові передачі від їхніх родин та покупки в магазині ізолятора.
…
У СІЗО була бібліотека із зібранням із 27000 книжок. Делегація була здивована, дізнавшись, що затриманим не дозволялося отримувати книжки (окрім Біблії) або газет з-поза меж ізолятора. КЗК хотів би отримати коментарі українських органів влади щодо такої заборони.
Єдиним регулярним заходом, що проводився поза межами камери, були прогулянки на відкритому повітрі протягом однієї години на день, що відбувалися на кількох прогулянкових майданчиках, розміщених на даху житлових корпусів.
З огляду на їхні розміри та конфігурацію, ці відкриті території з високими стінами (площею від 16 до 60 м - 2 ) не дозволяли засудженим займатися фізичними вправами. КЗК рекомендує, щоб органи влади України вжили активних заходів для надання засудженим організованих видів діяльності поза межами камери (робота, відпочинок/зібрання, освіта, спорт) у Київському СІЗО. Також Комітет рекомендує, щоб було вжито заходів для будівництва більш підходящих майданчиків для того, щоб засуджені могли займатися спортивними вправами, а також внутрішніх та зовнішніх спортивних приміщень.
…
6. Охорона здоров'я а.
a. Вступ
123. У ході візиту у 2009 році делегації було повідомлено про пропозицію щодо створення робочої групи для вивчення можливості передачі Міністерству охорони здоров'я України питань охорони здоров'я засуджених на етапуванні. КЗК може лише привітати цю ініціативу, що відповідає зауваженням, зробленим у пункті 142 звіту за результатами його візиту у 1998 році, а саме про те, що більше залучення Міністерства охорони здоров'я України до надання послуг з охорони здоров'я у в'язницях допоможе забезпечити оптимальну охорону здоров'я засуджених, а також застосування загального принципу рівності цивільної системи охорони здоров'я з тією, що існує у в'язницях. Комітет бажає, щоб його інформували про заходи, вжиті за вищезазначеною пропозицією.
У цьому контексті КЗК також бажає наголосити на потребі безперервного професійного навчання медичних працівників в'язниць з метою забезпечення їм можливості задовільно виконувати свої обов'язки. Комітет хотів би бути поінформованим щодо національної політики з цього питання.
124. Доповіді за результатами попередніх візитів КЗК до України містять низку рекомендацій, коментарів та запитів щодо надання інформації у сфері забезпечення охорони здоров'я засуджених. Незважаючи на спроби, зроблені органами влади України останніми роками, та добру волю і готовність до співпраці медичних працівників відвіданих пенітенціарних установ, забезпечення охорони здоров'я засуджених залишається проблематичним через нестачу персоналу, обладнання та ресурсів. Під час візиту делегація вислухала низку скарг засуджених, які перебували у відвідуваних установах, щодо затримок у доступі до лікаря, браку лікарських препаратів та неадекватної якості послуг.»
185. У відповідних витягах з доповіді Уряду України за результатами візиту до України, здійсненого Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) у період з 29 листопада до 6 грудня 2011 [CPT/lnf (2012) ЗО], зазначено таке:
«... 48. З нагоди цього візиту та з огляду на нещодавно отримані КЗК доповіді, делегація також детально вивчала стан справ у сфері охорони здоров'я щодо певних осіб, які утримуються у Київському СІЗО та, зокрема, пана Валерія Іващенка, пана Юрія Луценка та пані Юлії Тимошенко.
У зв'язку з цим, КЗК хотів би наголосити на тому, що завдання медиків - членів делегації не є схожими із завданнями лікуючого лікаря; їхнє завдання полягає в оцінюванні якості охорони здоров'я та, зокрема, доступу осіб, які перебувають під вартою, до лікування. Комітет також бажає нагадати, що пенітенціарні органи відповідають за охорону здоров'я усіх осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Слід вжити усіх можливих заходів для забезпечення встановлення точного діагнозу та забезпечення усім особам, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, належного лікування, що вимагається станом їхнього здоров'я.
КЗК не може не висловити свого занепокоєння щодо того, що у випадку кожної із трьох вищезазначених осіб з різних причин мали місце значні затримки в організації спеціалізованих медичних оглядів поза межами СІЗО. Проблеми такого типу неодноразово спостерігалися КЗК під час усіх попередніх візитів до Київського СІЗО, а також до інших пенітенціарних установ України. Комітет наполегливо просить органи влади України вжити усіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб у майбутньому усі особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі та потребують лікування фахівцями або проведення обстежень, без зайвих затримок доправлялися до лікарень поза межами пенітенціарних установ».
186. У відповідних витягах звіту Уряду щодо реалізації рекомендацій і зауважень, викладених у доповіді КЗК [CPT/lnf (2012)31], зазначено таке:
«Щодо пункту 48
Згідно із вищезазначеним наказом Міністерства юстиції - 4 України та Міністерства охорони здоров'я України від 10.02.2012 р. № 239/5/104 усі особи, взяті під варту, мають можливість невідкладно отримувати спеціалізовану медичну допомогу в медичних закладах Міністерства охорони здоров'я України.
__________
- 4 Редакцію пункту було змінено 26 червня 2013 року: цю частину тексту було додано.
Щодо пункту 49
Щодо засудженої Тимошенко Ю.В.
За час перебування Тимошенко Ю.В. в Качанівській виправній колонії (№ 54), включно до 9 травня 2012 року, було створено 21 медичну комісію, до складу якої входило більше 20 академіків, докторів медичних наук та кандидатів медичних наук; у 13 випадках від проведення медичних оглядів вона відмовлялась.
Крім того, відповідно до спільного наказу ДПС України, Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства закордонних справ України від 10.02.2012 № 69/105/40 «Про створення Медичної комісії за участю іноземних спеціалістів для медичного обстеження Тимошенко Ю.В. та забезпечення діяльності цієї комісії на території України» створено міжнародну медичну комісію із залученням іноземних фахівців, якою протягом 14 та 15 лютого 2012 року було проведено медичні огляди засудженої Тимошенко Ю.В. та надано відповідні рекомендації.
Також слід зазначити, що медичними працівниками Качанівської виправної колонії (№ 54) засудженій Тимошенко Ю.В. щоденно пропонувалися медичні огляди, від яких, у переважній більшості випадків, вона відмовлялася. Із 284 запропонованих оглядів у 247 випадках було отримано відмову.
Усі комісійні медичні огляди засудженої Тимошенко Ю.В. проводилися лише за умови отримання від неї письмової згоди. Медичні огляди засудженої Тимошенко Ю.В., які проводилися медичними працівниками Качанівської виправної колонії (№ 54), здійснювались відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють порядок надання медичної допомоги особам, узятим під варту, та засудженим.
20.04.2012 комісією фахівців Міністерства охорони здоров'я та ДПтС України засудженій Тимошенко Ю.В. запропоновано проведення подальшого лікування в умовах лікувально-профілактичного закладу «Центральна клінічна лікарня Укрзалізниці», у якій, згідно з оцінкою фахівців з Німеччини, створено найкращі умови для реабілітації Тимошенко Ю.В.
Після прибуття 21.04.2012 до лікарні засуджена Тимошенко Ю.В. від первинного медичного огляду, обстеження та початку курсу реабілітаційних заходів відмовилась.
Враховуючи категоричну відмову засудженої Тимошенко Ю.В. підписати інформовану згоду на первинний медичний огляд та медичне втручання, 22.04.2012 її було виписано зі стаціонару до Качанівської виправної колонії (№ 54).
Після запропонованого Тимошенко Ю.В. 04.05.2012 німецькими та українськими лікарями курсу проходження реабілітаційних заходів вона надала усну згоду на проходження цього курсу в умовах лікувально-профілактичного закладу «Центральна клінічна лікарня Укрзалізниці» під наглядом фахівців німецької клініки «Шаріте».
З метою впровадження курсу реабілітаційних заходів під наглядом фахівців німецької клініки «Шаріте» Тимошенко Ю.В. 09.05.2012 було госпіталізовано до вищезазначеного закладу охорони здоров'я, де вона перебуває по теперішній час. ...»
IV. ІНШІ ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
187. Відповідний витяг зі звіту Державного департаменту США про стан дотримання прав людини в Україні, виданий Бюро з питань демократії, прав людини і праці, зазначає таке:
«Після призначення нового Генерального прокурора 4 листопада відбулося різке зростання обвинувачень, висунутих проти опозиційних політиків, що порушило питання виникнення ознак вибіркового та політично вмотивованого судового переслідування з боку влади Януковича. З 1 листопада до 31 грудня прокуратура висунула обвинувачення проти колишнього Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко та понад восьми високопоставлених членів її уряду у зловживанні службовим становищем та/або неналежному використанні державних коштів під час перебування на посаді. Допити обвинувачених прокурорами, які часто тривали годинами та протягом кількох днів, та відмова у певних випадках від прийняття застави ще більше посилили відчуття політично вмотивованого судового переслідування (див. розділ 4). Уряд стверджував, що судові переслідування не були спрямовані на опозицію і що тривало багато розслідувань щодо членів діючого уряду, проте, лише з деякими виключеннями, це були службовці низького рівня».
188. 9 червня 2011 року Європейський Парламент ухвалив резолюцію щодо України у контексті справи Юлії Тимошенко та інших членів колишнього уряду. У відповідній частині резолюції зазначається таке:
«Європейський Парламент,
... G. враховуючи те, що дванадцять колишніх високопосадовців з уряду Тимошенко тримаються під вартою, включаючи ... колишнього першого заступника Міністра юстиції пана Євгена Корнійчука, якого було затримано 22 грудня 2010 року за обвинуваченням у порушенні законодавства щодо процедури державних закупівель юридичних послуг, ...
І. враховуючи те, що у попередній доповіді Данського Гельсінського комітету з прав людини щодо справ Луценка і Корнійчука наводяться істотні порушення Європейської конвенції з прав людини, ...
1. Наголошує на важливості забезпечення максимальної прозорості цих розслідувань та судових розглядів, а також застерігає проти можливого застосування кримінального закону як засобу досягнення політичних цілей;
2. Занепокоєний зростанням вибіркового переслідування діячів політичної опозиції в Україні, а також непропорційністю застосовуваних заходів...
3. Нагадує органам влади України про те, що принцип колективної відповідальності щодо рішень уряду не допускає судового переслідування окремих членів уряду за рішення, які приймалися колегіально; ...»
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
189. Суд зазначає, що після комунікації справи Урядові-відповідачу заявниця подала кілька нових скарг.
190. Зокрема, у листах, отриманих Судом 8 червня 2012 року, заявниця скаржилась на порушення статей 5 та 6 Конвенції та статті 4 Протоколу № 7, які мали місце під час кримінального провадження, пов'язаного з її перебуванням на посаді голови «Єдиних енергосистем України».
191. На думку Суду, нові скарги заявниці не є уточненням її початкових заяв до Суду, щодо яких сторони надали свої зауваження. Таким чином, Суд вважає, що недоречно розглядати ці питання в контексті цієї справи (див. рішення від 19 квітня 2005 року у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, п. 20).
II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ
192. Заявниця спочатку скаржилась за статтею 3 Конвенції на умови тримання її під вартою у Київському СІЗО № 13, що, згідно з її твердженнями, становило поводження, що принижує гідність, яке забороняється цим положенням Конвенції. На додаток вона зазначала, що той факт, що рішення про тримання її під вартою не було обмежене у часі, заподіяв їй триваючі психологічні страждання.
193. Стаття 3 Конвенції передбачає таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
А. Доводи сторін
194. Уряд стверджував, що скарги заявниці стосовно умов тримання її під вартою у Київському СІЗО № 13 та у Качанівській - 5 виправній колонії були явно необґрунтованими. Уряд доводив, що умови тримання заявниці під вартою в обох камерах відповідали стандартам статті 3 Конвенції.
__________
- 5 Редакцію пункту було змінено 26 червня 2013 року: у попередній редакції зазначалось « у Харківській ».
195. Заявниця стверджувала, що умови тримання її під вартою у двох з трьох камер були неприйнятними у зв'язку з поганою вентиляцією, обмеженням прогулянок, відсутністю питної води, поганим харчуванням, відсутністю опалення в одній з камер, в якій її тримали. Згідно з її твердженнями, умови тримання її під вартою у виправній колонії не могли вважатися належними, зокрема тому, що вона не мала можливості здійснювати щоденні прогулянки.
В. Оцінка Суду
196. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (див., серед інших прикладів, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV). Суд вже констатував, що розрізнення між поняттями «катування» та «нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження» має на меті «надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, яке спричиняє дуже тяжкі й жорстокі страждання» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 167, Series A № 25). Стосовно умов тримання під вартою Суд звертається до інших принципів, встановлених його практикою (див. рішення від 4 жовтня 2005 року у справі «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, пп. 75-77).
197. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див., наприклад, наведене вище рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 162).
198. Якщо особу взято під варту, держава повинна забезпечити тримання її в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний ув'язненню, і щоб здоров'я і добробут особи з огляду на практичні потреби ув'язнення були належним чином забезпечені, включаючи, серед іншого, надання їй необхідної медичної допомоги (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI). Оцінюючи умови тримання, необхідно враховувати сукупний вплив цих умов, а також тривалість тримання у цих умовах (див. рішення від 13 вересня 2005 року у справі «Островар проти Молдови» (Ostrovar v. Moldova), заява № 35207/03, п. 80).
199. Суд зауважує, що незважаючи на деякі суперечності у поясненнях заявниці стосовно площі камери та частоти, з якою їй дозволялось приймати душ (див. пункти 40 та 44 вище), сторони по суті погоджуються з тим, що: (і) заявниця трималась у Київському СІЗО № 13 впродовж чотирьох місяців і двадцяти днів разом з однією або двома іншими жінками у камері розміром приблизно 16 кв. м та (іі) їй дозволялося приймати душ щонайменше двічі на тиждень (див. пункти 40 та 44 вище). Щодо решти фактів сторони не погоджуються.
200. Суд часто встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з браком житлового простору, що надавався особам, які тримаються під вартою (див. рішення у справах «Пірс проти Греції» (Peers v. Greece), заява № 28524/95, пп. 69 et seq., ECHR 2001-111; «Худойоров проти Росії» (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, пп. 104 et seq., ECHR 2005-X; «Лабзов проти Росії» (Labzov v. Russia), заява № 62208/00, пп. 44 et seq., від 16 червня 2005 року; «Новосьолов проти Росії» (Novoselov v. Russia), заява № 66460/01, пп.41 et seq., від 2 червня 2005 року; «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, п. 103, від 28 березня 2006 року; «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 46, від 20 травня 2010 року; та «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, п. 52, від 12 січня 2012 року). Проте Суд зазначає, що, на відміну від вищезазначених справ заявниця у цій справі мала більше п'яти кв. м особистого простору у камері № 242. Суд не має будь-якої інформації щодо площі камери № 300, куди 25 листопада 2011 року було переведено заявницю перед тим, як помістити її до камери № 206 у медичній частині (див. пункт 47 вище).
201. Крім того, Суд зауважує, що наголос у скарзі заявниці в цій частині заяви робиться не на розмірі камери, а на обмеженості доступу у камері № 242 до природнього світла та свіжого повітря, відсутності гарячої води та інших побутових умов, а також відсутності опалення у камері № 300. Суд вважає, що заявниця могла зазнати певних проблем у зв'язку з побутовими аспектами тримання її у відповідних камерах. У той же час Суд не може встановити, чи був вплив цих недоліків на неї значним. Немає також будь-якого свідчення того, що системи внутрішнього освітлення або вентиляції були недостатніми, а відсутність постачання гарячої води - постійною. На додаток Суд зазначає, що заявниця підтримувала регулярні контакти з родичами, які забезпечували її достатньою кількістю постільної білизни та харчових продуктів високої якості та що впродовж усього строку її тримання у СІЗО № 13 вона також могла підтримувати зв'язок із зовнішнім світом, включаючи її захисника. Насамкінець, Суд, ґрунтуючись на наявних матеріалах, не вважає, що інші побутові умови, на які посилалась заявниця, були такими, що становили нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.
202. Що стосується побутових умов ув'язнення в Качанівській виправній колонії, Суд зауважує, що заявниця перебувала в цій пенітенціарній установі (з короткою перервою, з 20 до 22 квітня 2012 року) з 30 грудня 2011 року до 9 травня 2012 року, коли її було переведено до Центральної клінічної лікарні (див. пункти 111 та 164 вище). Отже, строк, який має враховуватися, становить чотири місяці та сім днів. Заявниця трималася разом з іншою співкамерницею у камері розмірами 37,1 кв. м, обладнаній ПВХ-вікнами, кожне площею 3,5 кв. м, які забезпечували природне освітлення та провітрювання. Камера також мала системи електричного освітлення та вентиляції (див. пункт 111 вище). Крім того, в ній була окрема душова кімната площею 3,5 кв. м та туалет площею 4,1 кв. м. Враховуючи інші умови, докладно описані вище (див. пункти 113-114), Суд вважає, що побутові умови тримання заявниці у Качанівській виправній колонії відповідали стандартам Конвенції. Суд зазначає, що заявниця не могла скористатись своїм правом на щоденну прогулянку внаслідок проблем, пов'язаних з її станом здоров'я, та що паличка, милиця або «ходунок» могли б посприяти її пересуванню. Хоча у період, що розглядається, становище заявниці могло бути некомфортним, воно не було настільки суворим, щоб досягнути рівня суворості, що вимагається для того, щоб воно підпадало під дію статті 3 Конвенції.
203. Отже, ці скарги є явно необґрунтованими та мають бути відхилені відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ЛІКУВАННЯМ, НАДАНИМ ЗАЯВНИЦІ
204. Заявниця також скаржилась за статтями 2 та 3 Конвенції про відсутність належного лікування під час її тримання під вартою. Вона відмовлялась від проведення оглядів будь-якими лікарями, окрім тих, кому вона довіряла, внаслідок наявної у неї підозри щодо неналежного лікування її лікарями та медсестрами пенітенціарної установи. На додаток до цього, той факт, що рішення про тримання її під вартою було необмеженим у часі, спричиняв їй триваючі психологічні страждання.
205. Суд вважає за належне розглянути скарги заявниці за статтею 3 Конвенції.
А. Доводи сторін
206. Уряду своїх докладних зауваженнях детально описав, яка медична допомога надавалась заявниці. Уряд дійшов висновку, що її лікування було належним та не повинно піддаватися сумніву як самою заявницею, так і Судом. Згідно з твердженнями Уряду, лікарі медичної частини СІЗО доклали справжніх зусиль для забезпечення добробуту заявниці під час тримання її під вартою у цій установі.
207. Що стосується виправної колонії у Харкові, Уряд стверджував, що у виправній колоній було все необхідне обладнання та ліки для забезпечення заявниці належним лікуванням. Крім того, заявниця мала доступ до послуг лікарів як з провідних українських, так і зарубіжних установ охорони здоров'я.
208. Отже, Уряд стверджував, що національні органи зробили все необхідне для виконання свого позитивного зобов'язання за статтею 3 Конвенції стосовно надання заявниці медичної допомоги під час її ув'язнення. Уряд вказував на її численні - на його думку, цілком невиправдані - відмови в наданні згоди на проходження медичних оглядів або інших процедур, за що, як стверджував Уряд, державні органи не можуть нести відповідальність.
209. Заявниця стверджувала, що державні органи недооцінили серйозність її проблем зі здоров'ям та не надавали їй оперативної та належної медичної допомоги до тих пір, поки у лютому 2012 року німецькі лікарі не оприлюднили звіт про її хворобу, хоча ще до того симптоми погіршення стану її здоров'я були підтверджені іншими визнаними на міжнародному рівні медичними експертами. Згідно з її твердженнями, постійне маніпулювання інформацією стосовно стану її здоров'я через надання їй знеболюючих препаратів за умови її співпраці з правоохоронними органами, які були обізнані про серйозність її захворювання, демонструвало недотримання Урядом своїх зобов'язань щодо надання належної медичної допомоги.
В. Оцінка Суду
210. Згідно з практикою Суду стаття 3 Конвенції покладає на державу обов'язок дбати про фізичне благополуччя осіб, яких позбавлено свободи (див. вищезазначене рішення у справі «Кудла проти Польщі» (<...>) п. 94). У той же час вона не може тлумачитись як така, що закріплює загальний обов'язок звільнення затриманих у зв'язку зі станом здоров'я, а, скоріше, вимагає сумісності стану здоров'я ув'язненої особи з його або її тривалим ув'язненням, навіть якщо він або вона є серйозно хворими, та залежить від здатності держави надати відповідне лікування необхідної якості у місці ув'язнення (див. рішення від 4 жовтня 2011 року у справі «Гогінашвілі проти Грузії» (Goginashvili v. Georgia), заява № 47729/08, п. 79).
211. «Адекватність» медичної допомоги залишається одним з найскладніших для визначення елементів. У цілому Суд зберігає достатню гнучкість при визначенні необхідного стандарту охорони здоров'я, встановлюючи його окремо для кожної справи. Зазначений стандарт повинен бути «сумісним з людською гідністю» ув'язненої особи, але також повинен враховувати «практичні вимоги ув'язнення» (див. рішення від 22 грудня 2008 року у справі «Алексанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, пп. 139-140). Суд також встановив, що статтю 3 Конвенції не можна тлумачити як таку, що вимагає виконання будь-якого бажання та вимоги ув'язненої особи стосовно лікування (див. рішення від 29 вересня 2005 року у справі «Метью проти Нідерландів» (Mathew v. the Netherlands), заява № 24919/03).
212. Сам по собі той факт, що ув'язнену особу оглянув лікар та призначив їй певну форму лікування, не може автоматично призвести до висновку про адекватність такого лікування (див. рішення від 29 листопада 2007 року у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви №№ 9852/03 та 13413/04, п. 116). Державні органи повинні також забезпечити докладне документування стану здоров'я ув'язненої особи та його або її лікування протягом ув'язнення (див., наприклад, рішення у справі «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, ECHR 2006-ХІІ (витяги), оперативність та точність діагнозу та лікування (див. зазначені вище рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115, та «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пп. 104-106), та за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою вилікування хвороб ув'язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. зазначені вище рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), пп. 109 та 114; «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), п. 79, та рішення від 13 липня 2006 року у справі «Попов проти Росії» (Popow. Russia), заява № 26853/04, п. 211). Державні органи також повинні довести, що були створені умови, необхідні для фактичної реалізації призначеного лікування (див. зазначене вище рішення у справі «Гумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 116, та рішення від 7 листопада 2006 року у справі «Голомийов проти Молдови» (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117).
213. Суд також констатував, що держава не може нести відповідальність за затримки, спричинені відмовами заявника від проходження медичних оглядів або від лікування у випадках, коли наявні у Суду матеріали свідчили, що заявникові надавалася кваліфікована медична допомога, але він або вона добровільно від неї відмовлялися (див. рішення від 8 листопада 2007 року у справі «Князєв проти Росії» (Knyazev v. Russia), заява № 25948/05, п. 103).
214. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що з багатотомних матеріалів справи та зауважень сторін вбачається, що питання здоров'я заявниці привернуло до себе велику увагу національних органів, які доклали зусиль та ресурсів набагато більше у порівнянні зі звичайними заходами охорони здоров'я, доступними в Україні будь-якій звичайній ув'язненій особі. Заявницю оглядали лікарі медичної частини СІЗО, але вона відмовилася від проходження більш ретельного медичного огляду. 6 серпня 2011 року вона відмовилася від огляду у лікаря загального профілю, психіатра та стоматолога, від вимірювання артеріального тиску та електрокардіографії, флюорографії, а також від здачі крові та сечі для аналізу. Вона повторила свою відмову 12 серпня 2011 року (див. пункт 59 вище). Вона консультувалась з лікарями або отримувала лікування кожного дня до 30 серпня 2011 року (див. пункти 59-69 вище). Її неодноразово оглядали лікарі у присутності лікаря П., якому вона, за її словами, довіряла (див. пункти 67, 79 та 104 вище). Тим не менш, вона відмовилась від оглядів та здачі аналізів у двох лабораторіях поза межами СІЗО та наполягала на конфіденційному огляді у лікарів, яких вона сама обере, та на лабораторних аналізах, результати яких не повідомлятимуться медичній комісії (див. пункти 61-62 та 70 вище). 27 та 30 серпня та 3 вересня 2011 року заявниці порадили пройти огляд перед медичною комісією за присутності лікаря П., якому вона довіряла (див. пункти 69-70 та 72 вище), але вона відмовилась. Крім того, її часто оглядав начальник медичної частини СІЗО, який або не знаходив серйозних змін у стані її здоров'я, або вважав його задовільним (див. пункти 61, 64-65, 68, 71, 74-75 та 81 вище). Суд зазначає, що хоча заявниця відмовилась від огляду медичною комісією у присутності лікаря П., вона вимагала проведення огляду лікарем П. під час численних візитів начальника медичної частини СІЗО (див. пункти 62-63 вище).
215. Враховуючи хід лікування заявниці у період з серпня до грудня 2011 року, Суд не може прийняти довід заявниці про те, що тільки після втручання зарубіжних лікарів їй було надане спеціалізоване лікування. У цьому зв'язку Суд звертається до висновків КЗК, представники якого відвідували СІЗО № 13 у період між 29 листопада та 6 грудня 2011 року та ретельно вивчили питання медичної допомоги, що надавалась заявниці та двом іншим ув'язненим - колишнім членам уряду, очолюваного заявницею. Хоча КЗК знову озвучив своє занепокоєння з приводу організації спеціалізованих медичних оглядів цих трьох осіб за межами СІЗО та значні затримки в організації цих спеціалізованих оглядів за межами СІЗО, він не висловив будь-якого конкретного занепокоєння у зв'язку з неналежністю наданого заявниці лікування як такого (див. пункт 185 вище).
216. Суд не забуває про той факт, що довіра пацієнта є ключовою складовою відносин між лікарем та пацієнтом. Створити її в умовах установ досудового ув'язнення та в інших пенітенціарних установах особливо важливо, але у той самий час часто дуже важко. З одного боку, пацієнти можуть відмовлятись від проходження медичного огляду через простий страх. У такому випадку лікарі повинні підвищити рівень довіри через пояснення своєї медичної ролі та свого обов'язку зберігати конфіденційність мети медичного огляду та того факту, що вони не причетні до тримання під вартою та кримінального розслідування. З іншого боку, як це має місце у цій справі, побоювання щодо можливого політичного підґрунтя може відігравати важливу роль.
217. У цій справі Суд зазначає, що заявниця була дуже обережною та регулярно відмовлялась від проходження більшості медичних процедур, які їй пропонувались. Вона пояснювала це з посиланням на її особливий політичний статус та неминучу недовіру до державних органів. У цьому зв'язку вона посилалась на поганий, за її словами, досвід інших осіб, які або захворіли, або померли в ув'язненні. У цьому зв'язку Суд нагадує про свій попередній висновок щодо того, що на таких пацієнтів, як заявниця, покладається відповідальність за спілкування та співпрацю з органами охорони здоров'я. Вирішальним питанням є те, чи могла така поведінка з її боку вважатися виправданою та чи держава дійсно зробила все, що могло розумно очікуватися від неї, для забезпечення благополуччя заявниці. Суд у цьому зв'язку підкреслює вартий уваги факт, що в історії хвороби заявниці під час її перебування у Київському СІЗО № 13 або у Качанівській виправній колонії не було зафіксовано жодного конкретного випадку, який міг би пояснити таку повну недовіру державним органам.
218. Суд надає особливої ваги тому факту, що адміністрація СІЗО, незважаючи на тривалий час, який знадобився для виконання тимчасового заходу згідно з вказівкою Суду від 15 березня 2012 року, та певні кроки, здійснені національними органами, які не продемонстрували бажання дотриматися умов зазначеного заходу (див. пункти 122-123 та 131 вище), перевела заявницю до Центральної клінічної лікарні 20 квітня 2012 року (див. пункт 133 вище), і знову 9 травня 2012 року - для проходження відповідного лікування у німецького невропатолога з берлінської лікарні «Шаріте» (див. пункт 164 вище). Заявницю оглядали спеціалісти, які вислухали її скарги, та вона пройшла відповідні спеціалізовані медичні процедури.
219. У цілому Суд вважає, що Уряд надав достатні свідчення для того, щоб надати йому змогу дійти висновку, що національні органи надали заявниці всебічну, ефективну та прозору медичну допомогу. Отже, ця частина заяви має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
IV. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ ІЗ ЗАЯВНИЦЕЮ ПІД ЧАС ЇЇ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ДО ЦЕНТРАЛЬНОЇ КЛІНІЧНОЇ ЛІКАРНІ 20 КВІТНЯ 2012 РОКУ
220. Заявниця скаржилась на те, що її було перевезено до Центральної клінічної лікарні проти її волі та що під час її перевезення вона зазнала тілесних ушкоджень. Вона також стверджувала, що цю подію не було належним чином розслідувано.
221. Уряд заперечив це твердження.
A. Прийнятність
222. Уряд стверджував, що заявницю не можна вважати такою, що вичерпала національні засоби юридичного захисту щодо її скарги про жорстоке поводження під час її перевезення до лікарні 20 квітня 2012 року. Уряд вказував на те, що вона не оскаржила постанову прокуратури від 3 травня 2012 року про відмову в порушенні кримінальної справи за вищезазначеною скаргою.
223. Суд нагадує, що він вже розглядав подібне заперечення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine, заява № 23893/03, рішення від 15 травня 2012 року), та дійшов висновку, що Урядом не було доведено, що вказаний ним засіб юридичного захисту спроможний забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв'язку зі скаргами на жорстоке поводження з боку працівників міліції та неефективне розслідування (там само, пп. 93-98). Суд не вбачає жодної причини доходити іншого висновку у цій справі та зазначає, що заявниця не була зобов'язана використовувати зазначену процедуру оскарження.
224. Відповідно заперечення Уряду має бути відхилене. Суд також вважає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
225. Уряд стверджував, що скарга заявниці про жорстоке поводження під час її перевезення з виправної колонії до лікарні була необґрунтованою, оскільки не було свідчень того, що синці на тілі заявниці були наслідком застосування до неї сили з боку працівників виправної колонії або того, що державні органи якимось іншим чином були причетні до тілесних ушкоджень, зазнаних заявницею.
226. Що стосується розслідування твердження про жорстоке поводження, Уряд доводив, що національні органи доклали всіх розумних зусиль для встановлення істини. їхній висновок про те, що скарга заявниці була необґрунтованою, не свідчив про неефективність розслідування. Уряд посилався, inter alia, на пояснення працівників, які були присутні у виправній колонії у той день та на час подій. Зокрема, троє працівників відділу нагляду і безпеки виправної колонії підтвердили, що відділення № 1 виправної колонії, в якому розміщалася камера заявниці, було обладнане камерами спостереження, що працювали у режимі реального часу без запису. 20 квітня 2012 року під час спостереження камери заявниці через монітори працівник не бачив, щоб будь-хто з працівників виправної колонії під час відвідання камери заявниці застосовував до неї фізичний примус, не чув будь-яких звуків. Як тільки працівники виправної колонії залишили камеру, працівник бачив, що заявниця прийняла душ, зібрала свої речі та лягла у ліжко. Протягом спостереження працівники виправної колонії не помітили, щоб заявниця зазнала будь-яких тілесних ушкоджень.
227. Заявниця наполягала на своїх первісних твердженнях.
2. Загальні принципи
(а) Стверджуване жорстоке поводження
228. Суд неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції втілює одну з найбільш основоположних цінностей демократичних суспільств. Навіть за найважчих обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незважаючи на поведінку потерпілої особи (див., серед багатьох інших джерел, зазначене вище рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 119, та «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП]), заява № 25803/94, п. 95, ECHR 1999-V).
229. Суд також повторює, що твердження про жорстоке поводження повинні підкріплюватися відповідними доказами. Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом», але додає, що така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростованих презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 121).
230. Коли особа заявляє, що під час перебування під вартою вона зазнала тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження, Уряд зобов'язаний надати повне та достатнє пояснення того, яким чином були завдані ці тілесні ушкодження (див. рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria) від 4 грудня 1995 року, п. 34, серія А, № 336).
231. Стосовно затриманих осіб Суд наголошував, що вони перебувають у вразливому становищі, та що державні органи зобов'язані захищати їхнє фізичне благополуччя (див. рішення у справі «Тарарієва проти Росії» (Tarariyeva v. Russia), заява № 4353/03, п. 73, ECHR 2006-XV (витяги); зазначене вище рішення від 4жовтня 2005 року у справі «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), п. 77, та рішення у справі «Муїзель проти Франції» (Mouisel v. France), заява № 67263/01, п. 40, ECHR 2002-IX). Щодо особи, позбавленої свободи, будь-яке застосування фізичної сили, необхідність якого не була викликана суворою необхідністю внаслідок її власної поведінки, принижує людську гідність та в принципі є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. рішення від 7 грудня 2006 року у справі «Шейдаєв проти Росії» (Sheydayev v. Russia), заява № 65859/01, п. 59, та зазначене вище рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 38). Тягар доведення покладається на Уряд, який має довести за допомогою переконливих аргументів, що застосування сили, наслідком якого стали тілесні ушкодження у заявника, не було надмірним (див., наприклад, рішення від 12 квітня 2007 року у справі «Дзвонковський проти Польщі» (Dzwonkowski v. Poland), заява № 46702/99, п. 51).
(b) Адекватність розслідування
232. Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу про жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції», за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування має бути спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102, Reports 1998-VIII).
233. Зобов'язання щодо розслідування «не є зобов'язанням результату, а зобов'язанням засобів»: не кожне розслідування обов'язково закінчується успішно або доходить висновку, який співпадає з викладом подій позивачем. Проте воно в принципі повинно бути здатне призвести до встановлення фактів справи та, якщо твердження виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб (див. рішення у справах «Пол та Одрі Едвардз проти Сполученого Королівства» (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, п. 71, ECHR 2002-II та «Махмут Кайя проти Туреччини» (Mahmut Kaya v. Turkey), заява № 22535/93, п. 124, ECHR 2000-III).
234. Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні робити серйозну спробу встановити, що відбулось, та не повинні покладатись, закриваючи справу або ухвалюючи рішення, на поспішні та необґрунтовані висновки (див. вищезазначене рішення у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria) пп. 103 et seq.). Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, inter alia, показання свідків та висновки судових експертів (див. рішення у справах «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrikulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, пп. 104 et seq., ECHR 1999-IV, та «Гюль проти Туреччини» (<...>), заява № 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року). Будь-який недолік розслідування, який підриває його здатність щодо встановлення причини тілесних ушкоджень та винних осіб, створюватиме небезпеку недотримання цього стандарту.
3. Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
235. Суд зазначає, що, як було встановлено, кілька синців з'явилися на тілі заявниці під час її ув'язнення у виправній колонії. Сам по собі цей факт вимагає пояснень з боку державних органів щодо їхнього походження. У цьому зв'язку Суд нагадує, що ненадання переконливого пояснення щодо тілесних ушкоджень суперечитиме зобов'язанню держави нести відповідальність за благополуччя ув'язненої особи, яка знаходиться під її повним контролем.
236. Суд зауважує, що 23 квітня 2012 року заявниця подала до прокуратури Харківської області скаргу на її примусове перевезення до лікарні та жорстоке поводження під час перевезення 20 квітня 2012 року (див. пункт 137 вище). Вперше її оглянули 24 квітня 2012 року, коли вона показала свої синці лікарям виправної колонії (див. пункт 140 вище). Згідно з актом огляду були виявлені легкі тілесні ушкодження у вигляді синців, які утворилися внаслідок дій тупих твердих предметів за механізмом удару-стиснення за день-два до огляду заявниці. Проте в акті було зроблено висновок, що видима давність синців не співпадає з часом стверджуваного жорстокого поводження, вказаного заявницею. Суд також зауважує, що того ж дня для огляду заявниці було запрошено судово-медичного експерта, але вона відмовилась проходити такий огляд (див. пункт 141 вище).
237. Пізніше того ж дня начальник слідчого відділу прокуратури Харківської області, завершивши одноденне розслідування події, відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників виправної колонії у зв'язку з відсутністю доказів того, що вони завдали їй тілесні ушкодження (див. пункт 142 вище). Після скасування зазначеної постанови 25 квітня 2012 року була призначена додаткова перевірка (див. пункт 143 вище). Згідно з твердженнями Уряду, слідчим були зібрані показання працівників виправної колонії, лікарів та водія карети швидкої допомоги, які чергували 20 квітня 2012 року, членів медичної комісії, працівників лікарні та інших осіб, які були свідками перевезення заявниці до лікарні та стверджували, що заявниця не скаржилась на завдання їй будь-яких тілесних ушкоджень та що вони не бачили у неї будь-яких ознак ушкоджень (див. пункти 150-161 вище).
238. Уряд також посилався на той факт, що відеоспостереження за заявницею 20 квітня 2012 року не виявило нічого незвичайного. Проте Суд зазначає, що згідно з твердженнями Уряду відеоспостереження - принаймні 20 квітня 2012 року - працювало без запису (див. пункт 154 вище), а наслідком цього є те, що Суд не може перевірити точність тверджень Уряду.
239. Суд також зазначає, що в рамках розслідування 26 квітня 2012 року заявницю було знову запрошено пройти судово-медичний огляд з метою встановлення походження та давності синців, але вона відмовилась. Внаслідок цієї відмови завідувачу кафедри судово-медичної експертизи Харківської медичної академії післядипломної освіти МОЗ України було доручено оцінити тілесні ушкодження заявниці виключно на основі акта огляду від 24 квітня 2012 року. Зроблений ним висновок засвідчив, що стан синців та їхня поява за один-два дні до огляду заявниці були такими, що виключали їхнє завдання 20 квітня 2012 року. На додаток, ознайомившись з історією хвороби заявниці, він зазначив, що з 16 серпня 2011 року рецидивні гематоми час від часу виникали на тілі заявниці, та вони не були наслідком зовнішніх ударів, а були пов'язані з особливостями судинної системи та системи кровообігу заявниці (див. пункт 146 вище). 3 травня 2012 року слідчий знову відмовив у порушенні кримінальної справи (див. пункт 149 вище).
240. Суд додає, що розташування синців на тілі заявниці видається таким, що співпадає з її твердженням про те, що 20 квітня 2012 року її силоміць витягли з ліжка, вдарили у живіт. Проте Суд не може ігнорувати наданих йому медичних висновків про те, що давність синців, виявлених при огляді заявниці, не відповідає часу, який вона вказала, та що були інші причини походження синців, які не були наслідком завданої травми. Ці висновки могли б бути належним чином підтверджені або спростовані, якби заявниця пройшла повний судово-медичний огляд, від якого вона двічі відмовилась. За відсутності такого судово-медичного висновку внаслідок рішення заявниці не проходити огляд Суд не може вважати встановленим відповідно до необхідного критерію доведеності, що синці виникли 20 квітня 2012 року при перевезенні до лікарні внаслідок поводження з нею, яке становить порушення статті 3 Конвенції.
241. Оскільки заявниця подала небезпідставну скаргу на жорстоке поводження до національних органів за статтею 3 Конвенції, виникло процесуальне зобов'язання здійснити ефективне розслідування стверджуваних фактів. Проте, як Суд вже зазначив вище, ефективності розслідування перешкоджало небажання заявниці співпрацювати з національними органами через її постійні відмови пройти судово-медичні огляди, які могли підтвердити або спростувати висновки щодо дати та причини виникнення в неї синців.
242. Вищенаведених міркувань Суду достатньо, щоб дійти висновку, що розслідування за скаргою заявниці про жорстоке поводження під час її перевезення до Центральної клінічної лікарні було «ефективним». Отже, не було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
243. Заявниця стверджувала, що у лікарні вона знаходилась під цілодобовим спостереженням, та що керівництво виправної колонії оприлюднило повний звіт про стан її здоров'я в українських засобах масової інформації. Вона посилалась на статтю 8 Конвенції, яка передбачає таке:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
244. Уряд стверджував, що заявниця повинна була оскаржити до прокурора вищого рівня або до суду постанову прокуратури Харківської області від 1 червня 2012 року про відмову у вжитті заходів у зв'язку з її твердженнями про постійне спостереження за нею в лікарні та оприлюднення звіту про стан її здоров'я. Вона також повинна була оскаржити ці ж дії безпосередньо в адміністративних судах.
245. Суд нагадує, що мета статті 35 Конвенції полягає в наданні Договірним державам можливості запобігти порушенню, у зв'язку з яким проти них заявлено скарги, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги буде подано до Конвенційних установ. Відповідно держави звільняються від надання відповідей щодо своїх дій в міжнародному органі до тих пір, поки вони не отримають можливості виправити ситуацію за допомогою своєї власної правової системи. Це правило ґрунтується на відображеному у статті 13 Конвенції припущенні (з яким воно тісно пов'язано) про наявність в національній правовій системі ефективного засобу юридичного захисту щодо стверджуваного порушення. Таким чином, це є важливим аспектом принципу підпорядкованості механізму захисту прав, встановленого Конвенцією, національним системам гарантування прав людини. Отже, скарга, призначена для подання до Суду, має бути подана - принаймні, по суті - до відповідного національного органу та з дотриманням формальних вимог та строків, встановлених національним законодавством (див. вищезазначене рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France), п. 74).
246. По-перше, стосовно скарги заявниці за статтею 3 Конвенції Суд вже зазначив, що судовий засіб юридичного захисту щодо постанови прокуратури не є ефективним у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції (див. пункт 223 вище), та вважає, що той самий висновок є застосовним і щодо цієї скарги за статтею 8 Конвенції. По-друге, Суд вважає, що Кодекс адміністративного судочинства України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року (отже, національні суди мали можливість тлумачити його впродовж більш ніж семи років), може вважатися prima facie таким, що забезпечує ефективний засіб юридичного захисту для того виду скарг, що висувалися заявницею. Для подання цього конкретного виду скарги до національних судів не передбачено докладних процедур, а Уряд не навів будь-яких прикладів з національної судової практики. Проте зазначене питання охоплювалося частиною першою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (див. пункт 181 вище), який визначає юрисдикцію адміністративних судів, і в ньому ніщо не вказує на те, що спір у цій справі виключається пунктом 2 зазначеного положення.
247. Суд зазначає, що заявниця у цій справі скористалася можливістю, передбаченою Кодексом адміністративного судочинства України. Треба визнати, що вона не мала успіху, оскільки Київський окружний адміністративний суд відхилив її адміністративний позов (див. пункти 173-174 вище). Проте Суд зазначає, що рішення суду першої інстанції може бути оскаржено в апеляційному, а потім - у касаційному порядку. Суд також зазначає, що заявниця не клопотала про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, передбачених статтею 117 Кодексу адміністративного судочинства України (див. пункт 181 вище).
248. Відповідно скарги заявниці за статтею 8 Конвенції мають бути відхилені відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
VI. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
249. Посилаючись на підпункт «b» пункту 1 статті 5 Конвенції, заявниця скаржилась на те, що її досудове тримання під вартою було незаконним та свавільним. Вона також скаржилась за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що для її тривалого тримання під вартою не було підстав. Заявниця також скаржилась за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що вона не могла ефективно оскаржити законність її досудового тримання під вартою. Насамкінець, вона скаржилась на те, що в неї не було ефективного та гарантованого права на відшкодування за тримання під вартою всупереч вищезазначеним положенням.
250. Відповідні положення статті 5 Конвенції передбачають таке:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановлено/законом:
... b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»
A. Прийнятність
251. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Пункт 1 статті 5 Конвенції
(а) Доводи сторін
252. Заявниця стверджувала, що тримання її під вартою було свавільним та несумісним з цілями пункту 1 статті 5 Конвенції.
253. Вона посилалась, зокрема, на рішення Суду від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, згідно з яким попереднє ув'язнення на невизначений строк, незважаючи на його відповідність національному законодавству, суперечить тлумаченню Судом пункту 1 статті 5 Конвенції.
254. Заявниця також зазначала, що не було свідчень існування ризику її переховування від правосуддя, виявленого або під час національного провадження, або під час провадження у Суді. Вона вказала на те, що, навпаки, вона завжди виконувала вказівки слідчого та завжди з'являлась на всі слідчі дії та судові засідання.
255. Вона також стверджувала, що не існувало ризику того, що вона здійснюватиме незаконну діяльність, в якій її обвинувачували, оскільки обвинувачення щодо неї стосувались її діяльності на посаді прем'єр-міністра, яку вона припинила обіймати задовго до того, як було порушено зазначену кримінальну справу.
256. Заявниця також вказала на те, що національні суди на жодній стадії провадження не розглядали можливість застосування менш жорсткого запобіжного заходу як альтернативи тримання її під вартою.
257. Уряд стверджував, що попереднє ув'язнення заявниці здійснювалося за розпорядженням судових органів та в подальшому продовжувалося судовими рішеннями, винесеними в порядку, передбаченому національним законодавством. Отже, воно відповідало вимогам підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.
258. Уряд висловив думку, що національний суд навів відповідні та достатні підстави на обґрунтування вибору запобіжного засобу, які ґрунтувались на конкретних фактах справи та документах з матеріалів справи. Уряд зазначив, зокрема, що в якості підстави для тримання заявниці під вартою суд послався на те, що вона може в подальшому ухилитись від суду та виконання процесуальних рішень і перешкоджати встановленню істини у справі. Суд вважав підтвердженням існування таких ризиків відмови заявниці повідомити суд про своє місце проживання під приводом того, що зазначена інформація міститься в матеріалах справи. Крім того, суд зазначив, що його листи, раніше надіслані на адресу, вказану нею, поверталися до нього поштою. На додаток, під час засідання 5 серпня 2011 року заявниця відмовилась надати письмове підтвердження того, що її повідомлено про дату, час та місце наступного судового засідання. Насамкінець, вона запізнилась на засідання 5 серпня 2011 року без будь-якої поважної причини.
259. Уряд також вказав на тяжкість злочинів, в яких підозрювалась заявниця, та на зневагу, з якою вона ставилась до суду та учасників судового розгляду, не виконуючи розпорядження головуючого та перешкоджаючи допиту свідків.
260. Уряд також наголосив на тому, що, ухвалюючи рішення про взяття заявниці під варту, суд взяв до уваги її аргументи та аргументи її захисника проти зміни запобіжного заходу.
261. Уряд також зазначив, що загальний строк тримання заявниці під вартою був відносно коротким.
(b) Оцінка Суду
(і) Загальні принципи
262. Суд наголошує на тому, що стаття 5 Конвенції втілює основоположне право людини, а саме - захист особи від свавільного втручання держави у її право на свободу (див. рішення від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 76, Reports 1996-VI). Цей перелік винятків, встановлений у пункті 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме - гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див. вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 170).
263. При оцінці законності будь-якого позбавлення свободи Суд не обмежується проголошеними видимими цілями взяття та тримання під вартою, про які йдеться, але також розглядає істинні наміри та цілі, що стоять за ними (див. рішення у справах «Боцано проти Франції» (Bozano v. France), від 18 грудня 1986 року, п. 60, Series А № 111, та «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia), заява № 5829/04, п. 142, від 31 травня 2011 року).
264. Суд у своїй практиці також вже констатував, що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливо, щоб було дотримано загального принципу юридичної визначеності. Отже, важливо, щоб умови, за яких відповідно до національного законодавства здійснюється позбавлення свободи, були чітко сформульовані, та щоб застосування цього законодавства було передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (див., серед інших джерел, рішення у справі «Медведєв та інші проти Франції» (Medvedyev and Others v. France) [ВП], заява № 3394/03, п. 80, ECHR 2010 року, з подальшими посиланнями).
265. Крім того, для того, щоб позбавлення свободи вважалося несвавільним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, самого факту, що цей захід застосовується згідно з національним законодавством, що відповідає вищезазначеним стандартам, ще недостатньо - він також повинен бути необхідним за даних обставин (див. рішення у справах «Нештяк проти Словаччини» (<…>), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року, та «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пп. 27-28, від 14 жовтня 2010 року).
266. Насамкінець, Суд наголошує на тому, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи - незалежно від того, наскільки коротким він є - повинно бути переконливо доведено державними органами (див. рішення у справах «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 8 квітня 2004 року, та «Кастравет проти Молдови» (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року).
(іі) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
267. Суд зазначає, що рішення про взяття заявниці під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пп. 52-55, від 6 листопада 2008 року; «Соловей і Зозуля проти України» (Solovey and Zozulya v. Ukraine), заяви №№ 40774/02 та 4048/03, п. 59, від 27 листопада 2008 року, та «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 59, від 19 лютого 2009 року). Крім того, Суд констатував, що ця проблема є повторюваною у справах щодо України внаслідок існування законодавчих прогалин (див. вищезазначене рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), п. 98).
268. Суд вважає, що ця справа порушує низку серйозних питань стосовно законності попереднього ув'язнення заявниці, які заслуговують на подальший розгляд.
269. Суд зауважує, що постанова про взяття під варту від 5 серпня 2011 року не містила посилань на будь-які порушення заявницею впродовж попередніх місяців зобов'язання не залишати місто як запобіжного заходу. Хоча суддя зазначив, що заявниця відмовилась надати розписку про те, що вона повідомлена про дату, час та місце наступного судового засідання, він не вказав, що заявниця не з'являлась на будь-яке з судових засідань. Те саме стосується стверджуваної недоставки поштою деяких з листів суду на її адресу: суд не стверджував, що це перешкодило їй виконати її процесуальні зобов'язання. Відмова заявниці назвати свою адресу в судовому засіданні, як видається, також не мала будь-якого негативного впливу на її участь у провадженні, як вимагалося, з огляду на те, що її адреса вже містилась в матеріалах справи. Що стосується її запізнення на декілька хвилин у судове засідання 5 серпня 2011 року, вважати це небажанням з її сторони до співпраці не було підстав. Відповідно з висунутих щодо неї причин взяття її під варту не вбачається жодного ризику ухилення заявниці від правосуддя.
270. Як вбачається з постанови про взяття під варту, а також з клопотання прокурора щодо зміни запобіжного заходу та його фактичного контексту, головною підставою для взяття заявниці під варту були її ймовірне перешкоджання встановленню істини у справі та зневажлива поведінка. Ці підстави не включені в список підстав, які могли би виправдати позбавлення свободи за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції. Крім того, Суду незрозуміло, яким чином заміна підписки заявниці про невиїзд на взяття під варту була за тих обставин найбільш відповідним запобіжним заходом.
271. З огляду на те, що підстави, а, отже, мета попереднього ув'язнення заявниці залишалися незмінними до самого її засудження, Суд вважає, що позбавлення її свободи впродовж всього цього строку було свавільним та незаконним.
272. Отже, у цьому зв'язку було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
2. Пункт 4 статті 5 Конвенції
(а) Доводи сторін
273. Заявниця стверджувала, що вона не мала засобу юридичного захисту для того, щоб оскаржити постанови про взяття її під варту від 5 серпня 2011 року. Крім того, всі її клопотання про звільнення відхилялись з формальних причин, без урахування будь-яких її аргументів.
274. Уряд стверджував, що, навіть якщо постанова про взяття під варту від 5 серпня 2011 року насправді не підлягала апеляційному оскарженню, перший перегляд законності її взяття під варту вже був включений до зазначеної постанови.
275. Уряд також стверджував, що законність тримання заявниці під вартою неодноразово переглядалась компетентним судом на підставі її клопотань та клопотань її захисника про звільнення. Уряд стверджував, що кожне з цих клопотань та аргументи, що містилися в них, ретельно розглядались судом та щодо них виносились окремі процесуальні рішення. Печерський суд постійно залишав без змін застосований до заявниці запобіжний захід у зв'язку з незмінністю підстав, наведених в першій постанові про взяття під варту від 5 серпня 2011 року. Зокрема, суд зазначив про відсутність підстав для зміни запобіжного заходу. Уряд у цьому зв'язку наголосив, що наведення таких самих підстав обґрунтування тримання заявниці під вартою впродовж всього зазначеного строку не може вважатися таким, що суперечить її правам за статтею 5 Конвенції.
(b) Оцінка Суду
276. Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає право осіб, яких затримано або взято під варту, на перегляд процесуальних і матеріальних умов, які з точки зору Конвенції є суттєвими для забезпечення «законності» позбавлення їх свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та легітимність мети, з якою особу затримано та потім узято під варту (див. рішення у справі «Буткявічюс проти Литви» (<…>), заява № 48297/99, п. 43, ECHR 2002 року - ІІ та вищезазначене рішення у справі «Соловей і Зозуля проти України» (Solovey and Zozulya v. Ukraine), п. 70).
277. Суд вже констатував, що ще одне з призначень ухвалення обґрунтованого рішення з цього питання полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що їхні позиції були враховані. Хоча стаття 5 Конвенції не накладає на суддю, що здійснює перегляд законності взяття особи під варту, зобов'язання розглядати кожен аргумент, що міститься в клопотаннях апелянта, її гарантії будуть позбавлені своєї сутності, якщо суддя, ґрунтуючись на національному законодавстві та судовій практиці, поводитиметься з конкретними фактами, на які посилається затримана особа, як з несуттєвими, або ігноруватиме їх, що може поставити під сумнів «законність» позбавлення свободи (див. рішення у справі «Ігнатеско проти Молдови» (Ignatenco v. Moldova), заява № 36988/07, пп. 77-78, від 8 лютого 2011 року, з подальшими посиланнями).
278. Суд зазначає, що у цій справі законність тримання заявниці під вартою декілька разів переглядалась національними судами. Проте відповідні судові рішення не відповідають вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, обмежуючись у своїй мотивувальній частині просто зазначенням того, що постанова про зміну запобіжного заходу, винесена під час судового розгляду справи, оскарженню не підлягає, та, по суті, повторюють попередньо наведені та, як зазначалося вище, недостатні підстави (див. пункти 31-32 та 35-36 вище).
279. Суд зауважує, що у своїх численних клопотаннях про звільнення заявниця висувала конкретні та доречні доводи на користь її звільнення - такі, як її незмінне дотримання зобов'язань за підпискою про невиїзд до взяття її під варту та той факт, що вона не робила спроб ухилитися від правосуддя або перешкоджати встановленню істини у справі. Крім того, велика кількість публічних осіб надіслали листи з наданням особистих гарантій та клопотанням про її звільнення. На додаток, було зроблено пропозицію звільнити її під заставу. Проте суд відхилив усі ці клопотання, не вказавши, чи розглядався будь-який з цих аргументів взагалі, явно вважаючи їх несуттєвими для питання законності попереднього ув'язнення заявниці (див. пункти 34-35 вище).
280. Отже, Суд доходить висновку, що межі та характер судового перегляду, наданого заявниці Печерським судом, не відповідають вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції.
281. Суд уже констатував, що загалом національне законодавство не передбачає процедури судового розгляду питання законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, яка б задовольняла вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, п. 297).
282. Отже, було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
3. Пункт 5 статті 5 Конвенції
(a) Доводи сторін
283. Заявниця стверджувала, що в неї не було ефективного та гарантованого права на відшкодування у зв'язку зі стверджуваними порушеннями статті 5 Конвенції.
284. Уряд стверджував, що заявниця могла би мати право на відшкодування у зв'язку з її триманням під вартою, якби його було визнано незаконним національними судами.
(b) Оцінка Суду
285. Суд зазначає, що право на відшкодування за пунктом 5 статті 5 Конвенції виникає лише у випадку, коли порушення одного з її інших чотирьох пунктів (у цій справі - підпункту «а» пункту 1 та пункту 4 статті 5 Конвенції) було встановлено прямо чи по суті Судом або національними судами (див., наприклад, рішення у справах «Свєтослав Дімітров проти Болгарії» (Svetoslav Dimitrov v. Bulgaria), заява № 55861/00, п. 76, від 7 лютого 2008 року та «Чагдаш Сахін проти Туреччини» (<…>), заява № 28137/02, п. 34, від 11 квітня 2006 року), У цьому зв'язку ефективне використання права на відшкодування, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, повинно забезпечуватись з достатньою певністю (див. рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 182, від 17 січня 2012 року, з подальшими посиланнями).
286. Суд зазначає, що питання відшкодування за незаконне тримання під вартою регулюється в Україні Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (див. пункт 182 вище). Право на відшкодування виникає у випадку, коли незаконність тримання під вартою встановлюється рішенням суду. Законодавством України не передбачається процедури звернення до національного суду з вимогою відшкодування шкоди за позбавлення свободи, яке було визнане цим Судом таким, що порушує той чи інший пункт статті 5 Конвенції.
287. Суд вже вказав на існування цієї законодавчої прогалини в інших справах проти України (див., наприклад, рішення у справі «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 233, від 21 квітня 2011 року). Ця проблема залишається актуальною і в цій справі.
288. Отже, було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.
VII. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 18 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 5 КОНВЕНЦІЇ
289. Заявниця скаржилась на те, що тримання її під вартою мало приховані мотиви. Вона скаржилась, зокрема, що тримання її під вартою було використано державними органами з метою усунення її від політичного життя та ненадання їй можливості взяти участь у парламентських виборах 28 жовтня 2012 року. Вона посилалась на статтю 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції, яка передбачає таке:
«Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені».
А. Прийнятність
290. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
291. Заявниця наголошувала на тому, що вона є найсильнішим опозиційним лідером. Вона стверджувала, що справжньою метою тримання її під вартою було не дати їй можливості взяти участь у парламентських виборах 28 жовтня 2012 року, а разом з цим - повністю усунути її з політичної арени. У цьому зв'язку вона посилалась на численні доповіді національних та закордонних спостерігачів щодо переслідування владою України представників опозиції. Заявниця також вказала на низку інших кримінальних справ, які були порушені щодо неї - як стверджувалося - без будь-яких підстав. Насамкінець, у контексті інших її скарг та документів, наданих Суду, вона висловила сумнів у компетентності та чесності судді К., який розглядав її справу в суді першої інстанції та ухвалив рішення про взяття її під варту на час судового провадження. Згідно з її твердженнями, вдавшись до цього заходу, суддя К. покарав її не більш ніж за неповагу до нього; тим часом заявниця не вважала, що він заслужив на таку повагу.
292. Уряд зазначив, що заявниця обіймала посаду Прем'єр-міністра України впродовж тривалого часу та що вона залишається лідером опозиційної партії, що користується широкою підтримкою населення. Отже, її діяльність, а також будь-які події з її участю завжди привертали до себе увагу та ставали об'єктом дискусій як у засобах масової інформації, так і в українських і закордонних офіційних колах. Тим не менш, Уряд робив наголос на політичному характері цих дискусій, які треба відрізняти від судового провадження. У цьому зв'язку Уряд посилався на висновок Суду у вищезазначеній справі «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia, п. 259) про те, що «політичні процеси докорінно відрізняються від судових». Відповідно Уряд стверджував, що публічне значення кримінального провадження щодо заявниці та взяття її під варту не може вважатися свідченням упередженості щодо неї.
293. Уряд також висловив думку, що, окрім свого посилання на активну політичну діяльність, заявниця не надала доказів на підтвердження того, що її було позбавлено свободи з ціллю, іншою, ніж та, що передбачена статтею 5 Конвенції. Насамкінець, Уряд стверджував, що тримання заявниці під вартою було пов'язано виключно з її поведінкою під час розгляду її справи судом, переслідувало законну ціль і відповідало критеріям, передбаченим підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.
2. Оцінка Суду
294. Суд наголошує на тому, що стаття 18 Конвенції не має самостійного значення і може бути застосована лише в поєднанні з іншими статтями Конвенції (див. рішення у справі «Гусинський проти Росії» (Gusinskiy v. Russia), заява № 70276/01, пункт 75, від 19 травня 2004 року). Як Суд вже констатував у своїй практиці, що вся структура Конвенції ґрунтується на презумпції добросовісності дій органів державної влади країн-учасниць. Дійсно, будь-яка державна політика чи окремий захід може мати «прихований мотив», а презумпція добросовісності є спростовною. Однак заявник, який стверджує, що його права і свободи були обмежені з неналежних підстав, повинен переконливо довести, що справжня ціль державних органів була не такою, як її було проголошено (або яка може обґрунтовано припускатись виходячи з контексту). Простої підозри про те, що державні органи користувались своєю владою для іншої цілі, ніж та, що передбачена Конвенцією, не достатньо, щоб довести порушення статті 18 Конвенції (див. вищезазначене рішення у справі «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia), п. 255).
295. Коли подається скарга за статтею 18 Конвенції, Суд застосовує дуже суворий стандарт доведення. Результатом цього є те, що існує лише декілька справ, в яких було встановлено порушення цього положення Конвенції. Так, у вищезазначеному рішенні у справі «Гусинський проти Росії» (Gusinskiy v. Russia, пункти 73-78) Суд погодився, що свободу заявника було обмежено, inter alia, для іншої цілі, ніж та, що передбачена статтею 5 Конвенції. Суд у цій справі ґрунтував свої висновки на угоді, яка була підписана між особою, яка трималась під вартою, і Міністром зв'язку та масових комунікацій Російської Федерації. З цієї угоди явно вбачалось, що заявника було взято під варту для того, щоб примусити його продати державі свою медіа-компанію. У рішенні від 13 листопада 2007 року у справі «Чеботарі проти Молдови» (Cebotari v. Moldova, заява № 35615/06, пункт 46 et seq.) Суд встановив порушення статті 18 Конвенції за обставин, коли затримання заявника було явно пов'язане із заявою, яка перебувала на розгляді Суду. Проте такі справи залишаються рідкими (див., a contrario, рішення у справі «Сисоєва та інші проти Латвії» (Sisojeva and Others v. Latvia) [ВП], заява № 60654/00, п. 129, ECHR 2007 року - ІІ, та вищезазначене рішення у справі «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia), п. 261).
296. Звертаючись до цієї справи, Суд вказує на загальну подібність її обставин до обставин, що розглядалися у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine, заява № 6492/11, п. 104, рішення від 3 липня 2012 року). Як у вищезазначеній справі, невдовзі після зміни влади заявниця, яка була колишнім Прем'єр-міністром України та лідером найсильнішої опозиційної партії, була обвинувачена у зловживанні владою та притягнута до кримінальної відповідальності. Багато національних та зарубіжних спостерігачів, включаючи різноманітні неурядові організації, засоби масової інформації, дипломатичні кола та окремих публічних осіб, вважали ці події частиною політично-вмотивованого переслідування лідерів опозиції в Україні.
297. Що стосується скарг заявниці за статтею 18 Конвенції у цій справі, Суд зазначає, що вони мають подвійний зв'язок у поєднанні зі статтею 5 Конвенції - стосовно дійсної мети її досудового тримання під вартою, та у поєднанні зі статтею 6 Конвенції - стосовно справедливості кримінального переслідування заявниці та його стверджуваних прихованих мотивів - 6 . Відповідно Суд обмежить тут свій розгляд скаргою заявниці за статтею 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції стосовно її досудового тримання під вартою.
__________
- 6 Межі другого зазначеного питання охоплюються заявою № 65656/12.
298. Як Суд вже постановляв у зазначеній вище справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), коли йдеться про твердження щодо політичних або інших прихованих мотивів у контексті кримінального переслідування, важко розмежувати досудове тримання під вартою від кримінального провадження, в рамках якого таке тримання було застосовано (п. 108). Проте, як і у вищенаведеній справі, Суд вбачає низку певних ознак досудового тримання заявниці під вартою, які дозволяють йому розглядати це питання окремо від більш загального контексту політично мотивованого переслідування лідера опозиції шляхом ініціювання декількох кримінальних справ після зміни влади та перед парламентськими виборами.
299. Суд вже констатував, що хоча тримання заявниці під вартою формально здійснювалося для цілей, що передбачаються підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, але як фактичний контекст, так і мотивування, наведене державними органами (див. пункти 269-270 вище), вказують, що справжньою метою обрання цього заходу було покарання заявниці за неповагу до суду, яку, як стверджувалося, вона демонструвала своєю поведінкою впродовж провадження.
300. У світлі цих міркувань та застосовуючи підхід, подібний до підходу, вже застосованого при юридичному тлумаченні схожих обставин у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), Суд не може не дійти висновку, що позбавлення заявниці свободи, що дозволяється підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, було застосовано не з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, а з інших причин.
301. Суд вважає це достатньою підставою для того, щоб констатувати порушення статті 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції.
VIII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
302. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
303. Заявниця не подала будь-яких вимог щодо відшкодування шкоди або компенсації судових та інших витрат.
304. Відповідно за цими пунктами нічого не присуджується.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1. Оголошує одноголосно скаргу за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявницею під час її переведення до лікарні 20 квітня 2012 року та його розслідування, а також скарги за статтями 5 і 18 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє чотирма голосами проти трьох, що не було порушення статті 3 Конвенції щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявницею під час її перевезення до лікарні 20 квітня 2012 року та щодо ефективності розслідування на національному рівні.
3. Постановляє одноголосно, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
4. Постановляє одноголосно, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
5. Постановляє одноголосно, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.
6. Постановляє одноголосно що було порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 5 Конвенції.
Учинено англійською мовою та постановлено 30 квітня 2013 року на публічному слуханні в Палаці прав людини в м. Страсбурзі.
Заступник Секретаря
Стівен ФІЛЛІПС
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються такі окремі думки:
(a) спільна особлива думка суддів Юнгвірта, Нуссбергер та Потоцького;
(b) спільна відмінна думка суддів Шпільманна, Віллігера та Нуссбергер.
Д.Ш.
Дж. С. Ф.
СПІЛЬНА ОСОБЛИВА ДУМКА
СУДДІВ ЮНГВІРТА, НУССБЕРГЕР ТА ПОТОЦЬКОГО
Ми погоджуємося з тим, що у цій справі було порушення статті 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції. Проте ми вважаємо, що мотивування більшості суддів не вирішує основної скарги заявниці, яка стосується взаємозв'язку між порушеннями прав людини та демократією, а саме того факту, що взяття її під варту було використано державними органами для усунення її від політичного життя та позбавлення її можливості взяти участь у парламентських виборах 28 жовтня 2012 року (див. пункт 289).
Уся філософія Конвенції ґрунтується на тому припущенні, що державні органи держав-учасниць діють добросовісно. Дійсно, будь-яка державна політика чи окремий захід може мати «прихований мотив» та слугувати іншим цілям, ніж ті, що були проголошені. Це викликає особливе занепокоєння у випадках, коли кримінальне законодавство використовується для інших цілей, ніж притягнення до відповідальності осіб, що вчинили злочин або протиправне діяння. У таких випадках встановлення тільки порушень прав людини, гарантованих статтями 5 та 6 Конвенції, не буде достатнім, оскільки такий підхід не викриє та не вкаже на справжню проблему, а саме на свідоме зловживання державною владою.
Отже, до твердження заявниці про порушення статті 18 Конвенції треба підходити дуже серйозно. У той же час, простої підозри, що державні органи скористалися своєю владою з ціллю, яка не входить до переліку цілей, визначеного Конвенцією, не може бути достатньо, щоб довести порушення статті 18. Отже, Суд правомірно застосовує дуже суворий стандарт доведення (див. вищезазначене рішення у справі «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia), пп. 255-256). Проте ця вимога не повинна унеможливлювати для заявниці можливість доведення порушення статті 18 Конвенції. Що стосується оцінки доказів порушення статті 18, то до уваги мають бути взяті декілька факторів.
По-перше, формулювання статті 18 Конвенції містить слово «ціль», яке неминуче пов'язане із суб'єктивним наміром, який може бути розкритий лише особою або особами, які його мають, якщо він випадково не задокументований в якийсь спосіб (див., для порівняння, наприклад, зазначене вище рішення у справі «Гусинський проти Росії» (Gusinskiy v. Russia), пп. 73-78, в якому намір державних органів недвозначно випливав з угоди, підписаної особою під вартою та Міністром зв'язку та масових комунікацій Російської Федерації). Загалом, розумінням того, що Суд називає «прихованим мотивом», володіють тільки державні органи та воно недоступне заявникові. Отже, треба прийняти доказ неналежних мотивів державних органів, який ґрунтується на висновках, зроблених на основі конкретних обставин та контексту справи. Інакше захист, гарантований статтею 18 Конвенції, на практиці виявиться неефективним.
По-друге, ґрунтуючись на обставинах та контексті справи, Суд, тим не менш, не може застосовувати подвійні стандарти та з більшою легкістю встановлювати порушення статті 18 у поєднанні зі Статтями 5 або 6 Конвенції у випадку, коли заявник має певне визначне становище у суспільстві. Як зазначив Суд у рішенні у справі «Ходорковський проти Росії», «високе політичне положення не гарантує імунітету» (див. вищезазначене рішення у справі «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia), п. 258). У той же час, при тлумаченні статті 18 Конвенції треба враховувати прямий зв'язок між захистом прав людини та демократією. Якщо права політично активних осіб обмежуються з метою перешкодити або унеможливити їхню участь у політичному житті країни, демократія знаходиться під загрозою.
По-третє, стаття 18 Конвенції посилається на «обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод». Отже, згідно з цим недвозначним формулюванням вищезазначене положення забороняє не тільки «зловживання усією юридичною машиною держави-відповідача ab initio» та «недобросовісну діяльність, яка від початку і до кінця здійснюється з порушенням Конвенції та демонстрацією кричущої зневаги до неї» (див. вищезазначене рішення у справі «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia), п. 260), але також забороняє використання конкретних запобіжних заходів - таких, як досудове ув'язнення з неналежною метою (див. вищезазначене рішення у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), п. 109).
По-четверте, вірним є те, що політичний процес є докорінно відмінним від процесу відправлення правосуддя. При встановленні того, що при обмеженні політика в правах людини державні органи мали неналежні мотиви, Суд не може прийняти в якості доказу думки та рішення політичних установ або неурядових організацій, або заяви інших політичних осіб (див. вищезазначене рішення у справі «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia), п. 259). Суд має ґрунтувати свої висновки щодо порушення статті 18 Конвенції тільки на конкретних фактах справи.
По-п'яте, Суд постановив, що тягар доведення має бути покладено на заявника, навіть коли встановлено наявність достатніх доказів існування неналежного мотиву (див. вищезазначене рішення у справі «Ходорковський проти Росії» (Khodorkovskiy v. Russia) п. 256). Тим не менш, це не означає, що у справах, коли державні органи не можуть висунути будь-якого «належного мотиву», це не можна вважати доказом «неналежного мотиву».
У світлі цих міркувань ми вважаємо, що у цій справі було порушення статті 18 Конвенції не тільки - як встановила більшість - тому, що метою постанови про взяття під варту було покарання заявниці за неповагу до суду (див. пункт 299), але у зв'язку з існуванням «прихованих мотивів».
Ми виходимо з того, що Суду цій справі встановив, що підстави, наведені судом першої інстанції для обґрунтування взяття заявниці під варту, не відповідали вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції. Це означає, що взяття заявниці під варту 5 серпня 2011 року на невизначений строк було свавільним згідно з Конвенцією.
Отже, вирішальним питанням є те, чи була постанова про взяття під варту, незважаючи на свавільність, тим не менш, винесена добросовісно або чи відрізнялась справжня мета державних органів при застосуванні такого запобіжного заходу від проголошеної та чи мотивувалася прихованим наміром, який може бути доведений згідно з критеріями, що вимагаються Конвенцією. Для того, щоб відповісти на це питання, Суд має розглянути обмеження прав заявниці - особливо постанову від 5 серпня 2011 року про взяття під варту на невизначений строк - у ширшому контексті та врахувати такі чинники, як момент часу, коли було винесено цю постанову, статус заявниці та спосіб, в який діяли державні органи.
У цьому контексті ми вважаємо, що неможливо повністю відокремити це питання від характеру кримінального провадження щодо заявниці, хоча розгляд Судом скарги за статтею 18 Конвенції у цій справі не стосується судового розгляду як такого - 7 . На нашу думку, рішення про взяття заявниці під варту має бути розглянуте у ширшому контексті зазначеного провадження та становища і статусу самої заявниці на момент порушення кримінальної справи. Тільки за рік до взяття її під варту заявниця була головним політичним опонентом Президента України та отримала 45,47 % голосів підтримки населення (див. пункт 12). Більш важливим є те, що партія заявниці проголосила про свій намір взяти із заявницею в якості її лідера участь у парламентських виборах, що мали відбутися у жовтні 2012 року - іншими словами, на час взяття заявниці під варту повинна була розпочатися підготовка до виборів.
__________
- 7 Це питання є частиною заяви № 65656/12.
Ми також хотіли б зауважити, що обвинувачення, висунуті щодо заявниці у цій справі, не стосувалися корупції або шахрайства, або злочинів, що могли бути пов'язані з її намірами отримати фінансовий прибуток. Навпаки, зловживання владою, в якому її було обвинувачено, стосувалось тільки обставин політичного рішення, прийнятого нею на посаді Прем'єр-міністра України при підписанні міжнародної газової угоди на умовах, які, як згодом заявлялося, були несприятливими для країни.
Крім того, треба враховувати спосіб, в який здійснювалося розслідування. Хоча добре відомо, що в Україні слідство в кримінальних справах часто триває роками, у надзвичайно складній справі щодо заявниці слідство було завершене з дивовижною швидкістю, а саме у період з 11 квітня 2011 року до 25 травня 2011 року, тобто менше ніж за шість тижнів. І ще більше значення має той факт, що слідство здійснювалось у такий спосіб, що повністю перешкоджало заявниці продовжувати свою політичну діяльність. Так, їй було надано п'ятнадцять робочих днів на те, щоб ознайомитися з матеріалами справи, які складались з 4000 сторінок; її також щоденно викликали до ГПУ для допитів (див. пункт 15); а після початку судового розгляду справи засідання проводились практично щоденно (див. пункт 27).
Також слід зазначити, що обвинувачення були висунуті не тільки щодо заявниці, а також і щодо щонайменше восьми високопосадовців її Уряду: за зловживання владою та/або нецільове використання державних коштів протягом перебування на посаді. Твердження Уряду про те, що здійснюване ним кримінальне переслідування не було націлене на опозицію та що тривали розслідування також щодо членів правлячої партії, виявилося таким, що не відповідає істині за кількома винятками, які стосувались тільки чиновників нижчого рівня (див. пункт 187). У справі колишнього Міністра внутрішніх справ Луценка Суд вже встановив порушення пункту 1 статті 5, пункту 2 статті 5, пункту 3 статті 5, пункту 4 статті 5 та статті 5 у поєднанні зі статтею 18 Конвенції (вищезазначене рішення у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine); розгляд інших справ ще триває.
Постанова про взяття заявниці під варту, винесена 5 серпня 2011 року після проведення 16 засідань, не стосувалась будь-яких порушень заявницею підписки про невиїзд - запобіжного заходу, якого вона повністю дотрималась. У ній також не вказувалося на те, що заявниця не з'явилася у будь-яке судове засідання. Той факт, що один раз заявниця запізнилася у засідання на декілька хвилин та що вона не повідомила свою адресу, яка вже містилася в матеріалах справи, не надавав вагомих підстав для встановлення з її боку небажання співпрацювати, при цьому слугуючи обґрунтуванням для взяття її під варту на невизначений строк.
Враховуючи відсутність будь-якої прийнятної підстави для тримання під вартою на невизначений строк та ці конкретні обставини справи, ми вважаємо доведеним на основі критерію, що вимагається статтею 18 Конвенції, що наведені у поданні про зміну запобіжного заходу та у постанові причини про взяття заявниці під варту були не тільки недостатніми у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, а також були не єдиними причинами: були ще приховані мотиви, що лежали в основі дій відповідних органів, які по суті були пов'язані не з належним розглядом кримінальної справи, а, скоріш, з особистістю заявниці та її впливом як провідного опозиційного політика в Україні.
Такими є наші мотиви для висновку, що було порушення статті 18 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті Конвенції у зв'язку з взяттям заявниці під варту.
СПІЛЬНА ВІДМІННА ДУМКА
СУДДІВ ШПІЛЬМАННА, ВІЛЛІГЕРА ТА НУССБЕРГЕР
Ми не можемо погодитися з висновком Суду, що не було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з жорстоким поводженням із заявницею під час її перевезення до Центральної клінічної лікарні 20 квітня 2012 року.
Скарги заявниці стосуються як матеріального, так і процесуального аспектів статті 3 Конвенції. Що стосується першого аспекту, то ми зазначаємо, що сторони не оспорюють, що оскаржувані тілесні ушкодження, а саме синці на тілі заявниці, з'явилися після примусового перевезення її до лікарні. Таким чином, скарга заявниці про жорстоке поводження під час її перевезення до лікарні, яку вона належним чином подавала на національному рівні, була prima facie небезпідставною, та з огляду на усталену практику Суду з цього питання від державних органів вимагалось здійснити ефективне розслідування.
Ми нагадуємо, що Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини справи. Отже, ми вважаємо за належне, по-перше, розглянути, чи належним чином державними органами розслідувалась скарга заявниці, а згодом повернутися до питання, чи дійсно мало місце стверджуване жорстоке поводження з огляду на відповідні висновки національних органів.
Ми нагадуємо, що стаття 3 Конвенції вимагає, щоб розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження було ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні робити серйозну спробу встановити, що відбулось, та не повинні покладатись, закриваючи справу або ухвалюючи рішення, на поспішні та необґрунтовані висновки (див. вищезазначене рішення у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), пп. 103 et seq.). Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, inter alia, показання свідків та висновки судових експертів (див. вищезазначені рішення у справах «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrikulu v. Turkey), пп. 104 et seq. та «Гюль проти Туреччини» (<...>), п. 89).
Розслідування має бути спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та покарання, незважаючи на її основоположну важливість, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. вищезазначене рішення у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102, та вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 131).
Ми також нагадуємо, що, щоб розслідування катування чи жорстокого поводження з боку уповноважених державою осіб вважалося ефективним, має бути дотриманий такий загальний принцип: особи, які проводять перевірки, і ті, хто проводить розслідування, повинні бути незалежними інституційно та ієрархічно від будь-кого, хто причетний до подій у справі; тобто слідчі мають бути незалежними на практиці (див. рішення у справі «Баті та інші проти Туреччини» (Bab and Others v. Turkey), заяви №№ 33097/96 та 57834/00, п. 135, ECHR 2004-IV (витяги).
23 квітня 2012 року заявниця подала до прокуратури Харківської області скаргу про примусове перевезення її до лікарні та жорстоке поводження під час перевезення 20 квітня 2012 року. Вперше її оглянули 24 квітня 2012 року, коли вона показала свої синці лікарям виправної колонії незважаючи на той факт, що вона подала клопотання про медичний огляд попереднього дня. Згідно з актом відвідування, були виявлені легкі тілесні ушкодження у вигляді синців, які виникли внаслідок компресійного удару або контакту з тупим предметом за один-два дні до огляду заявниці. Проте видима давність синців, зазначена в акті, не співпадала з часом жорстокого поводження, на який вказувала заявниця. Крім того, того ж дня провести огляд заявниці було запрошено судово-медичного експерта, але вона відмовилась від проходження зазначеного огляду.
Пізніше того ж дня начальник слідчого відділу прокуратури Харківської області, завершивши одноденне розслідування події, відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників виправної колонії за відсутністю доказів того, що вони завдали їй тілесних ушкоджень. Після скасування зазначеної постанови 25 квітня 2012 року було призначене додаткове розслідування.
3 травня 2012 року слідчий прокуратури знову відмовив у порушенні кримінальної справи щодо будь-кого з працівників виправної колонії за відсутністю в їхніх діях складу злочину. У своїй постанові він посилався на відмови заявниці пройти судово-медичний огляд, які мали місце двічі - 24 та 26 квітня. Згідно з твердженнями Уряду, слідчим були відібрані показання у працівників виправної колонії, які мали стосунок до події, лікарів, водія карети швидкої допомоги, які чергували 20 квітня 2012 року, членів медичної комісії, працівників лікарні та інших осіб, які були свідками перевезення заявниці до лікарні та стверджували, що заявниця не скаржилась на завдання їй будь-яких тілесних ушкоджень та що вони не бачили у неї будь-яких ознак ушкоджень.
Тим не менш, ми зазначаємо, що з матеріалів справи не вбачається, що слідчий намагався отримати будь-яке пояснення того, чому перевезення заявниці було здійснено настільки поспішно, пізно ввечері, оскільки в попередніх записах в історії хвороби заявниці ніщо не вказувало на те, що стан її здоров'я потребував термінового перевезення, яке не могло чекати до ранку. Крім того, слідчий, як видається, не намагався дізнатись, чому співкамерницю заявниці вивели з камери приблизно о 21:00 20 квітня 2012 року (див. пункт 160), тобто безпосередньо перед тим, як до камери завітали працівники виправної колонії, щоб перевезти заявницю до лікарні. Слідчий не намагався отримати пояснення щодо такої незвичайної події, яка стає ще більш дивною з огляду на те, що єдиний нейтральний свідок, який не входив в ієрархію виправної колонії та не був пов'язаний з державними органами, був виведений з камери.
Ще більше значення має той факт, що якими б не були свідчення осіб, що мали стосунок до перевезення заявниці до лікарні 20 квітня 2012 року, заявниця, перебуваючи в ув'язненні, отримала синці, які, як випливає з акту відвідування від 24 квітня та доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 25 квітня, утворилися внаслідок стискання. Це, на нашу думку, вимагало більш ретельної перевірки походження тілесних ушкоджень, що не повинна була обмежуватись опитуванням осіб, які мали безпосередній стосунок до перевезення до лікарні. З наявних матеріалів справи ми не вбачаємо, що така ретельна перевірка була здійснена. Зокрема, в акті медичного огляду від 24 квітня зазначалось, що давність синців не співпадає з часом, вказаним заявницею, та розташування тілесних ушкоджень є таким, що не виключає самоушкодження. Проте немає жодних свідчень того, що слідчий здійснив будь-які кроки для точного встановлення часу, коли, на думку працівників медичної частини виправної колонії або завідувача кафедри судово-медичної експертизи Харківської медичної академії післядипломної освіти МОЗ України, який підтвердив їхній висновок у своєму висновку від 26 квітня, ці тілесні ушкодження ймовірно могли бути отримані. Також не вбачається, що версія про те, що тілесні ушкодження заявниці могли бути завдані нею самою (якщо така версія вважалася достовірною), не наводилась слідчим ані при опитуванні самої заявниці, ані при опитуванні працівників виправної колонії, в якій, за твердженнями державних органів, за заявницею велося постійне відеоспостереження. Також немає свідчень того, що слідчим перевірялася вперше висунута у висновку від 26 квітня 2012 року теорія про те, що синці заявниці були спричинені не компресійним ударом, як було попередньо встановлено, а були пов'язані з особливостями судинної системи та системи кровообігу заявниці. Зокрема, не видається, що для встановлення ймовірності виникнення зазначених синців без будь-якої зовнішньої причини, було здійснено будь-яку спробу вивчення історії хвороби заявниці, на яку у висновку робилося посилання.
Вірним є те, що на перешкоді перевірці двічі ставали відмови заявниці проходити судово-медичний огляд, як зазначалося у постанові від 3 травня 2012 року. Проте ми не можемо проігнорувати той факт, що вся історія ув'язнення заявниці характеризувалася її недовірою до державних органів, включаючи медичний персонал та експертів, які працювали в державних установах та, на її думку, не мали достатньої незалежності. За цих обставин ми не вважаємо необґрунтованим бажання заявниці у ситуації, коли вона стверджувала про напад на неї з боку працівників виправної колонії, пройти обстеження у експерта, якого вона вважала цілком незалежним від державних органів. У цьому зв'язку ми зауважуємо, що згідно із законодавством України особи не мають прямого доступу до судово-медичних оглядів без дозволу слідчого або судді. У будь-якому випадку, незважаючи на те, чи можна вважати її відмови обґрунтованими, чи ні, це не звільняло слідчі органи від обов'язку вжити таких заходів, які були для них можливі, для встановлення характеру та походження нещодавніх синців, які безперечно виникли під час ув'язнення заявниці. За наведених вище причин ми не знаходимо будь-якого підтвердження, що були здійснені необхідні кроки.
З огляду на виявлені недоліки ми доходимо висновку, що перевірка не була ретельною та не відповідала вимогам статті 3 Конвенції.
Ми також зауважуємо скарги заявниці про відсутність незалежності перевірки зазначеного питання. Проведення перевірки було доручене слідчому прокуратури Харківської області. Начальник слідчого відділу прокуратури Харківської області двічі відмовляв у порушенні кримінальної справи щодо працівників виправної колонії за відсутністю в їхніх діях складу злочину. З огляду на наш висновок про те, що перевірка у цій справі у будь-якому разі не відповідала вимогам ретельності, ми не вважаємо, що необхідно також встановлювати, чи відповідала зазначена перевірка вимозі незалежності. На нашу думку, було порушення процесуальних вимог статті 3 Конвенції.
Звертаючись до матеріального аспекту скарги заявниці, ми зауважуємо, що у цій справі немає переконливих доказів стосовно обставин, за яких заявниця зазнала ушкоджень, та, зокрема, стосовно точного характеру та ступеня сили, застосованої до неї. Тим не менш, ми вважаємо, що синці, які були виявлені на тілі заявниці, відповідали її версії про напад на неї одного або більшої кількості працівників виправної колонії під час її перевезення до лікарні. Крім того, беззаперечним є те, що синці виникли під час ув'язнення заявниці, що покладало на Уряд тягар наведення переконливого пояснення того, яким чином виникли синці, яке не включало у себе застосування до заявниці фізичної сили з боку працівників виправної колонії (див. вищезазначене рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 34, та рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII). Висування гіпотез без докладання будь-яких зусиль для доведення їхньої достовірності не може вважатися достатнім. З огляду на зазначену вище неналежність перевірки обставин виникнення синців, ми дотримуємося думки, що Уряд не навів будь-якого переконливого пояснення виникнення у заявниці синців під час її перебування в ув'язненні. Відповідно, на нашу думку, було порушення також і матеріального аспекту статті 3 Конвенції.