(Індивідуальні заяви)
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».
50. Уряд стверджував, що кореспонденція заявника не переглядалася працівниками пенітенціарної установи. Листи заявника надходили від нього у закритих конвертах та надсилалися до Суду.
51. Заявник заперечував твердження Уряду та наполягав на тому, що його листи до Суду переглядалися працівниками СІЗО.
52. Суд повторює, що скарга за статтею 34 Конвенції має процесуальний характер та не порушує питання щодо прийнятності за Конвенцією (див. рішення у справах «Кук проти Австрії» (Cooke v. Austria), заява № 25878/94, п. 46, від 8 лютого 2000 року, та «Ергі проти Туреччини» (Ergi v. Turkey), від 28 липня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-IV, n. 105).
53. Суд також нагадує, що надзвичайно важливою умовою ефективного функціонування механізму подання індивідуальних заяв, передбаченого статтею 34 Конвенції, є забезпечення заявникам, або потенційним заявникам, можливості вільно спілкуватися з Судом, не зазнаючи жодного тиску з боку державних органів з метою примусити заявників відкликати чи змінити скарги (див. зазначені вище пункти рішень у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey) і «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey). У цьому контексті термін «тиск» означає не лише прямий примус та відверте залякування, а й інші неналежні опосередковані дії чи контакти з наміром відрадити або знеохотити заявників використовувати механізм подання індивідуальної заяви, передбачений Конвенцією (див. згадані вище рішення у справах «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey) (п. 160 і 164) і «Шарлі проти Туреччини» (<…>) (пп. 85-86).
54. Суд приділяє особливу увагу питанню ефективного використання ув’язненими права на подання заяви. Він зазначав, що ув’язнені перебувають в особливо вразливому становищі, оскільки їх листування із Судом і з рештою зовнішнього світу залежить від адміністрації установ виконання покарань (див., наприклад, рішення від у справі «Котлец проти Румунії» (<…>), заява № 38565/97, п. 71, від 3 червня 2003 року). Суд завжди наголошував на важливості дотримання конфіденційності кореспонденції Суду із заявниками, оскільки вона може містити скарги на дії адміністрації пенітенціарних установ або їхніх працівників. Розкриття листів, які надійшли із Суду чи адресовані йому, може призвести до того, що вони будуть прочитані, що, як легко можна уявити, породжує ризик того, що при нагоді працівники пенітенціарної установи можуть помститися засудженому, про якого йдеться (див. рішення у справах «Кляхін проти Росії» (Klyakhin v. Russia), заява № 46082/99, п. 118, від 30 листопада 2004 року; «Мєченков проти Росії» (Mechenkov v. Russia), заява № 35421/05, п. 123, від 7 лютого 2008 року, та «Понушков проти Росії» (Ponushkov v. Russia), заява № 30209/04, п. 80, від 6 листопада 2008 року).
55. У цій справі сторони не дійшли згоди щодо питання, переглядали чи ні працівники пенітенціарної установи листи заявника, адресовані до Суду. У цьому зв’язку Суд зазначає, що перша сторінка одного з листів заявника до Суду була проштампована печаткою пенітенціарної установи. Більш того, до жовтня 2006 року листи заявника до Суду надходили разом із супроводжувальними листами пенітенціарної установи, в яких наводився стислий виклад порушених у листі питань. Ці факти свідчать, що щонайменше частина кореспонденції заявника з Судом переглядалася працівниками пенітенціарної установи. З огляду на те, що у своїх листах до Суду заявник порушував питання щодо свого ув’язнення у вищезазначеній установі, його побоювання можливих санкцій проти нього у зв’язку з його заявою до Суду, як видається, мають певні підстави. Підсумовуючи все вищевикладене, обставини справи не вказують на те, що право заявника на вільне та конфіденційне листування з Судом було забезпечене державними органами.
56. З огляду на вищевикладене Суд доходить висновку, що Україна не дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
57. Заявник також скаржився на інші порушення за статтями 3, 5, 6, 7, 8, 10, 13, 14, 17 та 34 Конвенції.
58. Суд розглянув ці скарги та вважає, що з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів, та настільки, наскільки вони охоплюються його компетенцією, вони не виявляють жодних ознак порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї, і відхиляє їх відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтовані.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
59. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
60. Заявник вимагав 10000 євро відшкодування матеріальної шкоди. Він також вимагав відшкодування моральної шкоди, залишаючи питання конкретної суми на розсуд Суду.
61. Уряд стверджував, що вимоги були необґрунтовані.
62. Суд зазначає, що стверджувана матеріальна шкода є необґрунтованою. З іншого боку, Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, він присуджує заявникові 5000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
63. Заявник не надав жодних вимог у цьому зв’язку. Відповідно Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
64. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги щодо обмеження побачень заявника з родичами під час тримання його під вартою після засудження та перегляду державними органами листів заявника до Суду прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що мало місце порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з обмеженням побачень заявника з родичами під час тримання його під вартою після засудження.
3. Постановляє , що Україна не дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з переглядом національними органами кореспонденції заявника, яку він відправляв до Суду.
4. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 5000 (п’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати та до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 лютого 2012 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН