Наслідки участі працівників у страйку
«Організація страйку, визнаного судом незаконним, або участь у ньому є порушенням трудової дисципліни.
Час страйку працівникам, які беруть у ньому участь, не оплачується.
Час участі працівника у страйку, що визнаний судом незаконним, не зараховується до загального і безперервного трудового стражу».
D. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року щодо практики розгляду судами трудових спорів
30. Відповідні витяги з постанови передбачають таке:
«23. За передбаченими пунктом 3 статті 40 [Кодексу законів про працю] підставами працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
В таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили... (стаття 151 [Кодексу законів про працю]) має бути врахована».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ
31. Заявниця скаржилась, що була звільнена з роботи через участь у створенні нової профспілки на КТП «Комуненергія» та через участь у пікеті 3 березня 1999 року. Вона посилалась на статтю 11 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави».
А. Прийнятність
32. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Відповідно вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
33. Заявниця стверджувала, що мало місце порушення статті 11 Конвенції у зв'язку зі звільненням її з роботи в березні 1999 року.
34. Уряд наголошував, що втручання у право заявниці на свободу зібрань і об'єднання не було і, відповідно, не було порушення пункту 1 статті 11 Конвенції. Зокрема, Уряд стверджував, що заявниця не була членом профспілки. На той момент на КТП «Комуненергія» була тільки одна профспілка і заявниця перестала бути її членом у лютому 1999 року. Уряд також стверджував, що заявниця була звільнена за неодноразове невиконання своїх трудових обов'язків, а не через трудовий спір між керівництвом і працівниками КТП «Комуненергія». На думку Уряду, пікет 3 березня 1999 року не був пов'язаний з роботою заявниці на КТП «Комуненергія». Він, скоріше, стосувався спору, який вона мала з ОВДКП «Рівнетеплокомуненерго». Незважаючи на те, що пікет був проведений навпроти приміщення КТП «Комуненергія», фактично він був спрямований проти адміністрації ОВДКП «Рівнетеплокомуненерго».
35. Суд повторює, що стаття 11 Конвенції захищає право на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими особами від свавільних, незаконних і необґрунтованих обмежень. Термін «обмеження» в пункті 2 статті 11 Конвенції не обмежується заборонами і відмовами у реацізації прав, гарантованих Конвенцією, а включає в себе також каральні заходи, застосовані після того, як такі права були реалізовані, включаючи різноманітні дисциплінарні заходи (див. рішення від 15 квітня 1991 року у справі «Езелан проти Франції» (Ezelin v. France), п. 39, Series A, № 202; рішення від 26 вересня 1995 року у справі «Фогт проти Німеччини» (Vogt v. Germany), п. 65, Series А, № 323; рішення у справі «Маестрі проти Італії» (Maestri v. Italy) [ВП], заява № 39748/98, п. 26, ECHR 2004-I, та рішення від 23 жовтня 2008 року у справі «Сергей Кузнєцов проти Росії» (Sergey Kuznetsov v. Russia), заява №10877/04, п. 35).
36. Суд зазначає, що ця справа стосується твердження заявниці про те, що дисциплінарне стягнення (звільнення), накладене на неї в березні 1999 року, є обмеженням її права на свободу мирних зібрань та об'єднання з іншими особами, що суперечить статті 11 Конвенції. Суд зазначає, що твердження заявниці складається з двох частин. По-перше, на думку заявниці, її колишній роботодавець звільнив її з роботи за участь у створенні профспілки. По-друге, дисциплінарне стягнення було застосовано до неї за участь у пікеті проти керівництва КТП «Комуненергія» 3 березня 1999 року.
37. Щодо першого аспекту скарги заявниці за статтею 11 Конвенції Суд відзначає, що залишалось неясним, чи була створена нова профспілка на КТП «Комуненергія» в лютому 1999 року. Навіть якщо припустити, що така профспілка була створена, справа не містить доказів участі заявниці у її створенні або діяльності. В цілому, Суд вважає, що заявниця не довела, що колишній роботодавець перешкоджав їй брати участь у створенні профспілки, або бути її членом, або що вона іншим чином була обмежена у здійсненні права на свободу об'єднання (див., для порівняння, рішення від 13 серпня 1981 року у справі «Янг, Джеймс та Вебстер проти Сполученого Королівства» (Young, James and Webster v. the United Kingdom), Series A, № 44, та рішення у справі «Данілєнков та інші проти Росії» (Danilenkovand Others v. Russia), заява № 67336/01, ECHR 2009-... (витяги).
38. Стосовно другого аспекту скарги заявниці за статтею 11 Конвенції, Суд зазначає, що сторони не оспорюють те, що відсутність заявниці на роботі 3 березня 1999 року (одна з підстав її звільнення) стала прямим результатом її участі в пікеті 3 березня 1999 року. Незважаючи на заперечення Уряду, Суд зазначає, що пікет був спрямований проти керівництва КТП «Комуненергія». Питання ступеня відповідальності цього підприємства за невиплату заробітної плати не має значення для розгляду цієї частини справи.
39. Суд далі зазначає, що участь заявниці у пікеті є здійсненням права на свободу мирних зібрань, а отже, підпадає під дію статті 11 Конвенції. Хоча заявниця не була de-jure піддана дисциплінарному стягненню за здійснення цього права, Суд вважає, що, беручи до уваги той факт, що пікет був спрямований проти керівництва її тогочасного роботодавця та стосувався пов'язаних із роботою питань, відокремлення участі заявниці в пікеті від його наслідків, а саме її двогодинної відсутності на роботі, буде занадто формалістичним і суперечитиме принципам практичного та ефективного застосування Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення від 2 лютого 2010 року у справі «Християнсько-демократична народна партія проти Молдови (№ 2)» (Christian Democratic People's Party v. Moldova (no. 2), заява № 25196/04, п. 25). Відповідно Суд вважає, що було втручання у право заявниці на свободу мирних зібрань тепер слід з'ясувати, чи було таке втручання виправданим.
40. У зв'язку з цим Суд повторює, що втручання становитиме порушення статті 11 Конвенції, якщо воно не «передбачено законом», не переслідує одну або більше легітимних цілей, передбачених пунктом 2, та не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей (див. згадане вище рішення у справі «Сергей Кузнєцов проти Росії» (Sergey Kuznetsov v. Russia), п. 37).
41. Суд зазначає, що заявниця оскаржила законність свого звільнення у національних судах, стверджуючи, зокрема, що вона не повинна була бути покарана за свою відсутність на робочому місці 3 березня 1999 року.
42. Суди відхилили скарги заявниці, встановивши, що звільнення відповідало національному трудовому законодавству. Незважаючи на висновки судів стосовно згаданих вище аргументів заявниці, які не були точними та ясними, видається, що їхня позиція стосовно відсутності заявниці 3 березня 1999 року ґрунтувалась на тому, що така відсутність не мала прийнятного виправдання і, відповідно, це є порушенням трудової дисципліни. Суд не вбачає достатніх підстав не погодитись із застосуванням судами відповідного національного законодавства до обставин справи заявниці.
43. Суд також зазначає, що українське законодавство передбачає право на страйк як один із засобів вирішення трудових спорів, який тягне тимчасове припинення роботи і встановлює порядок, відповідно до якого це право повинно здійснюватись. Ця процедура передбачає певні гарантії для працівників, включаючи імунітет від дисциплінарних заходів за участь у законному страйку.
44. У цій справі заявниця брала участь в акції протесту проти свого роботодавця, що спричинило її відсутність на роботі протягом двох годин. Однак заявниця не дотрималась процедури страйку, викладеної у статті 19 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року (див. вище пункт 29), і не стверджувала, що їй якимось чином завадили дотриматись її. Більш того, заявниця не заперечувала відповідність процедури, встановленої національним законодавством, вимогам статті 11 Конвенції.
45. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що дисциплінарне стягнення було накладено на заявницю законно і, отже, втручання було «передбачено законом» у розумінні пункту 2 статті 11 Конвенції. Суд також вважає, що втручання мало «легітимну мету» захисту прав колишнього роботодавця заявниці відповідно до національного трудового законодавства.
46. Суд також зазначає, що повідомлення, надіслане заявницею місцевим органам влади 22 лютого 1999 року, не містило вказівки на заплановану тривалість пікету та припущень, що заявниця мала намір страйкувати або з інших причин бути відсутньою на роботі через її участь у пікеті. У зв'язку з характером трудових обов'язків заявниці її двогодинна відсутність на роботі 3 березня 1999 року та неповідомлення її безпосереднього керівника заздалегідь про її відсутність призвели до серйозного порушення робочого процесу (див. вище пункти 5 та 13). Навіть якщо припустити, що один із колег заявниці погодився замінити її в той день, такий захід не є достатнім для того, щоб продемонструвати, що заявниця зробила все можливе для реалізації своєї свободи на мирні зібрання з належною повагою до прав та інтересів її роботодавця.
47. За таких обставин Суд вважає, що дисциплінарні заходи, застосовані до заявниці, не були непропорційними і тому порушення статті 11 Конвенції не було.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
48. Заявниця скаржилась на несправедливість судового розгляду справи стосовно її звільнення, зокрема, поставила під сумнів оцінку національними судами фактів і стверджувала, що вони не взяли до уваги її доводи, що її було звільнено через активну участь у трудовому спорі працівників із керівництвом КТП «Комуненергія». Вона посилалась на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідні положення якого передбачають:
Пункт 1 статті 6
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом,..., який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру».
49. Уряд стверджував, що розгляд справи заявниці був справедливим і що остаточні висновки, яких дійшли суди, ґрунтувались на правильній оцінці наявних доказів.
50. Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Більш того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі «Домбо Беєер Б.В. проти Нідерландів» (Dombo Beheer В.V. v. the Netherlands), п. 31, Series A, № 274).
51. Тим не менш, Суд повинен встановити, чи було провадження в цілому справедливим та чи відповідали Конвенції наслідки оцінки доказів і застосування правових норм (див., наприклад, рішення у справі «Платаку проти Греції» (Platakou v. Greece), заява № 38460/97, п. 37, ECHR 2001-I).
52. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявниця була звільнена з посади в КТП «Комуненергія» за систематичне невиконання своїх трудових обов'язків. Вона оскаржила законність свого звільнення в національних судах, стверджуючи, зокрема, що рішення роботодавця було необґрунтованим і що її було звільнено за виступи проти керівництва в трудовому спорі між останнім і працівниками.
53. Суд зазначає, що при вирішенні справи заявниці національні суди заслухали певну кількість свідків і дослідили різні документи, що стосувались як дисциплінарних заходів щодо заявниці, так і доводів сторін. Заявниці було надано можливість прокоментувати докази та доводи, подані її колишнім роботодавцем. Відмовляючи у задоволені вимог заявниці, суди навели в своїх рішеннях обґрунтування, яке видається належним і достатнім з огляду на предмет справи.
54. Беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1).
55. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що в цілому провадження у справі заявниці було справедливим і що ця частина скарги повинна бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу за статтею 11 Конвенції прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що не було порушення статті 11 Конвенції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 жовтня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН