«Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року [з дня виникнення права вимоги].
Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку».
32. 02 вересня 2019 року народний депутат Ф. подав до Верховної Ради України законопроєкт. Спочатку він не передбачав змін до статті 88. Пропозиція внести зміни до положень статті 88 з’явилася як пропозиція народного депутата Ф. під час підготовки проєкту до другого читання у червні 2020 року. Проєкт було прийнято, а закон про внесення змін ухвалено 14 липня 2020 року (чинний з 08 серпня 2020 року). Він передбачав внесення багатьох змін, зокрема вилучення з частини першої статті 88 Закону України «Про нотаріат» слів «а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями – не більше одного року [з дня виникнення права вимоги]». Відтоді трирічний строк для вчинення виконавчих написів застосовувався до усіх сторін незалежно, чи є вони фізичними чи юридичними особами.
II. СУДОВА ПРАКТИКА
А. Практика Конституційного Суду України
33. У двох рішеннях, які передували його рішенню від 01 липня 2020 року (див. пункт 17), Конституційний Суд України відмовляв у відкритті конституційного провадження у зв’язку з конституційними зверненнями щодо статті 45 Закону України «Про нотаріат» (рішення від 27 грудня 2001 року) та статті 88 Закону України «Про нотаріат» (рішення від 05 червня 2013 року). В останній справі заявниця, О., просила, серед іншого, надати офіційне тлумачення частини першої статті 88. О. вважала, що національним судам бракувало однозначності у застосуванні цього положення щодо документів про звернення стягнення. Конституційний Суд України відмовив у відкритті конституційного провадження у зв’язку з невідповідністю конституційного звернення вимогам.
В. Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 17 травня 2018 року у справі № 307/1580/17
34. 17 травня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі № 307/1580/17 постановив, що встановлені статтею 88 Закону України «Про нотаріат» строки не мали застосуватися у вказаній справі, оскільки сторони провадження у письмовій формі домовилися про збільшення строку позовної давності до п’ятдесяти років згідно зі статтею 259 Цивільного кодексу України (див. пункт 28).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
35. Підприємство-заявник скаржилося, що Велика Палата Верховного Суду застосувала чітке та однозначне положення національного законодавства непередбачуваним чином всупереч принципу юридичної визначеності. Воно посилалося на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:
«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...».
А. Прийнятність
36. Уряд вважав, що заява була подана поза встановленим строком, оскільки представник підприємства-заявника був присутній 02 липня 2019 року під час оголошення вступної та резолютивної частин постанови Великою Палатою Верховного Суду. В якості альтернативи, він вважав, що скарга була явно необґрунтованою.
37. Підприємство-заявник стверджувало, що інформація, яку його представник отримав 02 липня 2019 року, була недостатньою для розуміння обґрунтування постанови Великої Палати Верховного Суду. Повний текст постанови був опублікований в мережі «Інтернет» 13 серпня 2019 року, а підприємство-заявник отримало свою копію поштою 29 серпня 2019 року. Підприємство-заявник вважало, що шестимісячний строк мав обраховуватися з 13 серпня 2019 року.
38. Суд нагадує, що шестимісячний строк (застосовний на момент подій) починався з дати, коли заявник або його представник були достатньо обізнані про остаточне рішення, ухвалене на національному рівні. В принципі, це дата отримання, якщо таке передбачено національним законодавством, за винятком випадків, коли було доведено, що відповідна сторона була достатньо обізнана про рішення раніше. Саме держава, яка посилається на недотримання шестимісячного строку, повинна встановити дату, коли заявнику стало достатньо відомо про остаточне рішення на національному рівні (див. рішення у справі «З. проти Болгарії» (Z. v Bulgaria), заява № 39257/17, пункти 58 і 59, від 28 травня 2020 року, з подальшими посиланнями). У цій справі не можна вважати, що відповідною датою початку була дата усного оголошення вступної та резолютивної частин остаточної постанови: Уряд не встановив, що такої часткової інформації було достатньою, зокрема, з огляду на той факт, що стверджуване порушення Конвенції стосується саме обґрунтування оскаржуваної постанови. До того ж немає потреби ухвалювати рішення, чи розпочався початок обліку шестимісячного строку 13 чи 29 серпня 2019 року, оскільки в будь-якому випадку заява була подана раніше, ніж через шість місяців від першої з цих двох дат. З цього випливає, що заперечення Уряду має бути відхилене.
39. Оскільки скарга підприємства-заявника не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
40. Підприємство-заявник стверджувало, що Велика Палата Верховного Суду не мала законних підстав для застосування чітко сформульованого положення закону в спосіб, відмінний від того, у який воно було висловлено. Пряме застосування чіткого та однозначного положення Закону України «Про нотаріат» було єдиним способом, який відповідав принципу юридичної визначеності. Воно також зазначило, що більшість науковців, яких попросили надати коментарі з цього питання (див. пункт 11), дійшли висновку, що позовна давність у Цивільному кодексі України відрізнялася за своєю природою від позовної давності в Законі України «Про нотаріат». Воно також вказало, що зміни, внесені до Закону України «Про нотаріат» у липні 2020 року, підтверджували рішення Конституційного Суду України, що регулювання діяльності нотаріату є виключною компетенцією Верховної Ради України, як єдиного законодавчого органу в Україні.
41. Уряд стверджував, що Верховний Суд діяв у межах своїх повноважень і навів достатнє обґрунтування для своєї постанови. Він вважав, що Верховний Суд міг діяти трьома різними способами:
1) він міг дотримуватися усталеної практики та підтвердити, що визнання продовження позовної давності за згодою сторін також було застосовне до вчинення виконавчих написів нотаріусами;
2) він міг би встановити, як і зробив, що встановлений законом строк позовної давності, закріплений у частині першій статті 88 Закону України «Про нотаріат», не міг бути змінений за згодою сторін згідно з частиною другою цієї ж статті, але оскільки встановлений законом строк позовної давності в Законі України «Про нотаріат» був пов’язаний зі строком позовної давності в Цивільному кодексі України, вони мали бути однаковими; або
3) він міг відступити від усталеної практики розгляду згоди сторін на продовження строку позовної давності як такої, що також застосовна до вчинення виконавчих написів нотаріусами, і дійти висновку про відсутність зв’язку між позовною давністю у Цивільному кодексі України та позовною давністю у Законі України «Про нотаріат».
Уряд вважав, що підприємство-заявник було незадоволене тим, що в її справі не був обраний третій сценарій. Він також посилався на висновки чотирьох науковців, які підтримали позицію, яку зрештою зайняла Велика Палата Верховного Суду.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
42. Суд підтверджує, що згідно зі статтею 19 Конвенції його обов’язок полягає в забезпеченні дотримання взятих на себе Договірними Сторонами Конвенції зобов’язань. Враховуючи субсидіарний характер системи Конвенції, завдання Суду не полягає у розгляді стверджуваних помилок щодо питань факту, допущених національним судом, якщо тільки і тією мірою, якою вони могли б порушувати захищені Конвенцією права та свободи, і якщо така оцінка на національному рівні не є явно свавільною (див. рішення у справах «Кононов проти Латвії» [ВП] (Kononov v. Latvia) [GC], заява № 36376/04, пункт 189, ЄСПЛ 2010, та «Василяускас проти Литви» [ВП] (Vasiliauskas v. Lithuania) [GC], заява № 35343/05, пункт 160, ЄСПЛ 2015).
43. Саме національні органи влади, зокрема суди, повинні тлумачити національне законодавство та вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства (див. рішення у справах «Рохлена проти Чехії» [ВП] (Rohlena v. the Czech Republic) [GC], заява № 59552/08, пункт 51, ЄСПЛ 2015, та «Жідік проти Румунії» (Jidic v. Romania), заява № 45776/16, пункт 83, від 18 лютого 2020 року). Суд не замінюватиме їхнє тлумачення власним за відсутності свавільності. Це стосується, зокрема, тлумачення судами норм процесуального характеру, таких як часові обмеження, що регулюють подання документів або скарг (див. рішення у справах «Техедор Ґарсія проти Іспанії» (Tejedor Garcia v. Spain), від 16 грудня 1997 року, пункт 31, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-VIII, та «Мірагалль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and Others v. Spain), заяви № 38366/97, № 38688/97, № 40777/98, № 40843/98, № 41015/98, № 41400/98, № 41446/98, № 41484/98, № 41487/98 і № 41509/98, пункт 33, ЄСПЛ 2000-I).
44. У зв’язку з цим Суд також повторює, що право на справедливий судовий розгляд повинно тлумачитися у контексті Преамбули Конвенції, яка проголошує принцип верховенства права частиною спільної спадщини Договірних держав. Наразі одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, inter alia, гарантує певну стабільність правових ситуацій та сприяє довірі суспільства до судів. З іншого боку, постійне ухвалення суперечливих судових рішень може призвести до виникнення стану юридичної невизначеності, який, ймовірно, знизить довіру суспільства до системи правосуддя, тоді як така довіра, безперечно, є одним із важливих компонентів держави, яка керується законом (див. рішення у справі «Недждет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини» [ВП] [ image ] [GC], заява № 13279/05, пункт 57, від 20 жовтня 2011 року, з подальшими посиланнями). Крім того, це суперечило б закріпленому в Конвенції принципу юридичної визначеності, якби національні суди могли ухвалювати рішення, що суперечать закону, і таким чином в непередбачуваний спосіб тлумачити положення національного законодавства, обґрунтовуючи його абстрактним твердженням поза межами будь-яких розумних дискреційних повноважень суду (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Анджелковіч проти Сербії» [ image ], заява № 1401/08, пункт 27, від 09 квітня 2013 року, та «Панталон проти Хорватії» (Pantalon v. Croatia), заява № 2953/14, пункт 52, від 19 листопада 2020 року).
45. Однак вимоги юридичної визначеності та захисту законної довіри громадськості не надають набутого права на послідовність судової практики. Розвиток судової практики сам собою не суперечить належному відправленню правосуддя, оскільки неспроможність підтримувати динамічний і еволюційний підхід може завадити реформам або покращенням (див. згадане рішення у справі «Недждет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини» [ВП] [ image ] [GC], пункт 58, з подальшими посиланнями).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
46. Насамперед Суд зазначає, що причиною залишення без задоволення касаційної скарги підприємства-заявника Великою Палатою Верховного Суду була суперечлива судова практика щодо питання про можливість продовження строків, передбачених статтею 88 Закону України «Про нотаріат», шляхом письмового договору між сторонами (див. пункти 10, 31 і 34). Велика Палата Верховного Суду витлумачила статтю 88 Закону України «Про нотаріат» у такий спосіб, що відповідні строки могли бути змінені лише законом. Цей аспект нового тлумачення, як вбачається, не оскаржувався підприємством-заявником і не є предметом його скарги до Суду.
47. Підприємство-заявник було незадоволене тим фактом, що Велика Палата Верховного Суду пішла далі та по-новому розтлумачила частину першу статті 88 Закону України «Про нотаріат» щодо різниці строків для фізичних та юридичних осіб. Велика Палата Верховного Суду вирішила, що строк мав бути однаковим, хоча стаття 88 була чіткою та однозначною щодо цього: якщо сторонами провадження були юридичні особи, строк становив один рік, тоді як у всіх інших випадках строк становив три роки.
Суд зауважує, що частина перша статті 88 Закону України «Про нотаріат» не дає можливості для тлумачення тривалості відповідного строку, оскільки як підприємство-заявник, так і банк були юридичними особами. Цей висновок також підтвердив Конституційний Суд України, який встановив, що частина перша статті 88 Закону України «Про нотаріат» була конституційною і виключала можливість її довільного трактування (див. пункт 17). Крім того, сторони не припускали, що існували різні тлумачення цього положення до постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року. За цих обставин і з огляду на чіткий текст закону оскаржувана зміна тлумачення більше нагадувала поправку до закону, аніж врегулювання розбіжностей у судовій практиці.
Уряд стверджував, що постанова у справі підприємства-заявника мала корисний наслідок, ініціювавши внесення змін до Закону України «Про нотаріат». Проте, беручи до уваги розподіл повноважень між Верховною Радою України і судовою владою, а також між різними судовими органами, як це передбачено українським законодавством, Суд не може підтримати ідею, що відмова вищого судового органу загальної юрисдикції України застосувати визнаний Конституційним Судом України однозначним і таким, що виключає можливість його довільного трактування, закон, була законним засобом спонукати законодавця до внесення до нього змін.
48. Суд не може виключати, що навіть у ситуації усталеної практики з відповідного питання вищий національний суд може правомірно змінити тлумачення, якщо це виправдано важливими міркуваннями та якщо воно застосоване з належним урахуванням його впливу на вже існуючі ситуації (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Вальверде Дігон проти Іспанії» (Valverde Digon v. Spain), заява № 22386/19, пункт 53, від 26 січня 2023 року). Основною причиною, наведеною Великою Палатою Верховного Суду, була різниця строків ініціювання цивільних проваджень згідно з відповідним цивільним законодавством та строків звернення за вчиненням виконавчого напису згідно із Законом України «Про нотаріат» і на цій підставі бажаність однакового підходу (див. пункт 12). Велика Палата Верховного Суду не згадала будь-які серйозні несприятливі наслідки, які виникли, незважаючи на існування різних строків протягом понад двох десятиліть, для обґрунтування такої радикальної зміни тлумачення, як оскаржуване у цій справі. Насправді її позиція не вбачається такою, яку одностайно або переважно підтримала більшість науковців у галузі права (див. пункти 11, 40 і 41). Верховний Суд також не розглянув наслідки свого нового тлумачення щодо існуючих ситуацій і, таким чином, юридичної визначеності.
49. Підсумовуючи, у цій справі Велика Палата Верховного Суду по-новому розтлумачила чіткий і однозначний однорічний строк, встановлений Верховною Радою України для вчинення виконавчих написів нотаріусами на документі, якщо сторонами провадження були юридичні особи, у спосіб, що суперечив самому положенню, і зробила це без будь-якої вагомої причини та без урахування впливу зміни тлумачення на юридичну визначеність. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що нове тлумачення однозначних положень статті 88 Закону України «Про нотаріат» зробило результат провадження непередбачуваним і суперечило принципу юридичної визначеності.
50. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
51. На підставі тих же наведених фактів і аргументів підприємство-заявник скаржилося за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на порушення його майнових прав.
52. Беручи до уваги свої висновки за статтею 6 Конвенції, Суд вважає, що він розглянув основне питання у скарзі підприємства-заявника і немає потреби ухвалювати окреме рішення щодо питання прийнятності та суті твердження про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
53. Підприємство-заявник не подало вимогу щодо справедливої сатисфакції. Тому Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму у зв’язку з цим.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє , що немає потреби розглядати скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 лютого 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
(Victor Soloveytchik)
Секретар
Маттіас ГУЙОМАР
(Mattias Guyomar)
Голова