Право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування шкоди
«1. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та/або моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
30. Підприємство-заявник скаржилось на те, що рішення національних судів, якими його було зобов’язано спростувати відповідну інформацію та виплатити відшкодування пані Г., порушили його право на свободу вираження поглядів за статтею 10 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.».
А. Прийнятність
31. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи до Суду
(а) Підприємство-заявник
32. Підприємство-заявник засуджувало відсутність чітких критеріїв у частині третій статті 277 Цивільного кодексу України та у судовій практиці, за допомогою яких можна було б відрізнити «негативну інформацію» від «інформації» загалом. На думку підприємства-заявника, саме поняття «негативна інформація» стосувалося особистого сприйняття; воно внесло до правової системи елемент суб’єктивності, що унеможливило для фізичних осіб передбачити, що входило у межі допустимого, а для судів - перевірити, чи було перевищено ці межі. Згідно з твердженнями підприємства-заявника частина третя статті 277 Цивільного кодексу України, яка встановила презумпцію недостовірності «негативної інформації», не відповідала вимозі «встановлені законом» статті 10 Конвенції. Підприємство-заявник додало, що 27 березня 2014 року це положення було виключено, оскільки поняття «негативна інформація» не мало визначення у законодавстві та створило презумпцію недостовірності будь-якої «негативної інформації», що з юридичної точки зору було нонсенсом.
33. Підприємство-заявник зазначило, що у цій справі воно не могло у розумних межах передбачити, що поширена ним інформація буде тлумачитися як негативна. Зокрема, воно вважало, що твердження стосовно сп’яніння працівника міліції Г. не містила жодних припущень про його особистість або репутацію, або про його дії чи поведінку, та що фраза про його навмисне вистрибування з тролейбусу жодним чином не зашкодила його репутації. Згідно з твердженнями підприємства-заявника воно поширювало твердження щодо фактів, яке не було наклепом ані саме по собі, ані у контексті, в якому його було зроблено. На його думку, твердження, що особа діяла навмисно та усвідомлювала свої дії, не могло зашкодити її репутації, оскільки усвідомлення своїх дій є однією з основних характерних рис будь-якої людини.
34. У відповідь на аргументи Уряду, що у справі «Українська Прес-Група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine), заява № 72713/01, від 29 березня 2005 року, Суд визнав відповідне чинне на той момент національне законодавство таким, що відповідало вимогам «передбачуваності» та «доступності», підприємство-заявник зауважило, що зазначена справа не була застосовною до цієї справи, оскільки стосувалася інших аспектів статті 10 Конвенції (зокрема, різниця між твердженнями щодо фактів та оціночними судженнями).
35. Підприємство-заявник також стверджувало, що втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.
36. Підприємство-заявник зазначило, що відповідні сюжети стосувалися предмета значного суспільного інтересу. Оскільки у сюжетах повідомлялося про незрозумілу поведінку працівника міліції під час виконання службових обов’язків, то вони стосувалися двох важливих питань: фізичного і психологічного здоров’я працівників міліції та здатності правоохоронних органів всебічно і неупереджено розслідувати події за участю працівників міліції. Додавши, що незадовго до відповідного інциденту сталися два інші інциденти за участю працівників міліції (стрілянина на станції метрополітену та необережне поводження з табельною зброєю), підприємство-заявник наголосило, що мета відповідних сюжетів полягала в інформуванні громадськості про тих, кому вона довірила захист громадського порядку та надала право користуватися смертельною зброєю.
37. Підприємство-заявник вважало, що покладений на журналістів статтею 10 Конвенції обов’язок діяти добросовісно не передбачав, що перед розголошенням інформації вони повинні були перевірити достовірність їхньої інформації поза розумним сумнівом. Воно наголосило, що його журналісти здійснили попередню перевірку інформації, яку поширили в ефірі. Твердження, що працівник міліції Г. відчинив двері, ґрунтувалося на заявах Л. Твердження про розслідування питання про можливе перебування працівника міліції Г. у стані сп’яніння ґрунтувалося на отриманих від представників лікарні показаннях про взяття зразків крові для аналізів і відомостях про загальну практику щодо розслідування нещасних випадків. Крім того, журналісти уточнили, що слідчі органи заперечили версію про сп’яніння, щойно про неї дізналися.
38. Підприємство-заявник також вважало, що, вимагаючи від нього доведення, що працівник міліції Г. перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, національні суди викривили суть повідомлених ним в ефірі тверджень та зобов’язали його довести факти, які ним не повідомлялися.
39. Потім підприємство-заявник наголосило, що 19 липня 2006 року заступник начальника відділу карного розшуку Київського районного відділу внутрішніх справ повідомив, що було встановлено, що працівник міліції Г. не перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, з чого вбачалося, що це питання було частиною розслідування. Щодо фактологічного підґрунтя другого твердження підприємство-заявник доводило, що за обставин справи воно цілком могло посилатися на заяви начальника міської служби безпеки дорожнього руху. Воно стверджувало, що оскільки інцидент стався у громадському транспорті та на дорозі, проведення повномасштабного пошуку свідків було б для нього надмірним тягарем; крім того, твердження було поширено в ефірі як новина, що означало, що підприємству-заявнику необхідно було встановити розумний баланс між необхідністю перевірити інформацію та потребою уникнути зволікання в інформуванні громадськості. Підприємство-заявник також заявило, що в рішенні Київського районного суду міста Харкова було зазначено, що під час судового розгляду свідок показала, що 12 липня 2006 року, перебуваючи в тролейбусі, вона бачила чоловіка, який тримався за поручень і намагався відчинити двері.
40. Підприємство-заявник також зазначило, що поширені в ефірі твердження були досить обережно сформульовані та не містили категоричних тверджень щодо фактів; у них повідомлялося про можливі версії подій і наголошувалося, що розслідування все ще тривало.
41. Насамкінець підприємство-заявник вказало, що воно не могло виконати рішення суду, оскільки йому було незрозуміло, як воно могло спростувати відповідні твердження, знову не повідомивши в ефірі «негативну» інформацію та не ставлячи себе під загрозу отримати новий позов про захист честі та гідності.
(b) Уряд
42. Уряд погодився, що факти справи свідчать про втручання в право підприємства-заявника на свободу вираження поглядів. Згідно з твердженнями Уряду втручання було виправданим відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції.
43. По-перше, Уряд зазначив, що оскаржуване втручання було «передбачено законом», додавши, що якість чинного на момент подій національного законодавства була визнана Судом у згаданій справі «Українська Прес-Група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine).
44. Уряд також стверджував, що ухвалені в цій справі рішення національних судів переслідували законну мету - захистити честь, гідність та право на захист репутації працівника міліції Г., передбачену статтею 8 Конвенції.
45. Щодо необхідності втручання Уряд зазначив, що захист, який надавався журналістам статтею 10 Конвенції, діяв за умови їхньої добросовісної діяльності для надання точної та достовірної інформації згідно з принципами відповідальної журналістики. Він наголосив, що достовірність відповідних тверджень, як тверджень щодо фактів, а не оціночних суджень, могла бути належним чином перевірена згідно з національним законодавством. Уряд наголосив, що відповідно до статті 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» телерадіоорганізації звільнялися від відповідальності за поширення інформації, якщо вони поширювали інформацію, що містилася в письмових повідомленнях органів державної влади, проте у цій справі національні суди дійшли висновку про незастосовність цього виключення, оскільки Л. не міг вважатися посадовою особою.
46. Загалом Уряд стверджував, що після ретельного розгляду матеріалів справи національні суди дійшли висновку, що підприємство-заявник не довело оскаржувані твердження, які не ґрунтувалися ні на заявах посадових осіб, ні на показаннях очевидців. Уряд повторив, що Договірні Сторони мають певну свободу розсуду під час перевірки необхідності та обсягу втручання у право на свободу вираження поглядів, особливо коли має бути встановлений баланс між конфліктуючими приватними інтересами, та коли відповідні інтереси були враховані на національному рівні відповідно до встановлених практикою Суду критеріїв, і потрібні вагомі підстави, щоб Суд замінив бачення національних судів своїм.
47. На думку Уряду, оскаржуване втручання було пропорційним меті захисту честі та гідності працівника міліції Г.; до того ж, мета відповідних тверджень полягала в демонстрації того, що такі інциденти часто траплялися з працівниками правоохоронних органів, і тому ці твердження завдали шкоди репутації правоохоронних органів України та вийшли за межі свободи вираження поглядів у демократичному суспільстві. Посилаючись на рішення у справах «Яновський проти Польщі» [ВП] (Janowski v. Poland) [GC], заява № 25716/94, пункт 33, ЄСПЛ 1999-I, та «Леснік проти Словаччини» (<...>), заява № 35640/97, пункт 53, ЄСПЛ 2003-IV, Уряд також повторив, що Суд визнав, що державні службовці можуть потребувати захисту від образливих нападів під час виконання ними своїх службових обов’язків.
48. Уряд додав, що розмір компенсації, яку підприємство-заявник мало сплатити, був незначним з огляду на його статутний капітал (399 750 грн або 54 208 євро на момент подій). Він також зауважив, що підприємство-заявник вказало, що не виконало рішення суду.
49. Підсумовуючи, Уряд зазначив, що у цій справі національні суди встановили справедливий баланс між інтересами сторін, зокрема з огляду на ретельний розгляд обставин справи, характер відповідних недостовірних тверджень і незначний розмір присудженого відшкодування.
2) Оцінка Суду
(а) Наявність втручання
50. Сторони не оскаржують і Суд погоджується, що присудження відшкодування і рішення національних судів, ухвалені проти підприємства-заявника, становили втручання в його право на свободу вираження поглядів, передбачену першим пунктом статті 10 Конвенції. Таке втручання призведе до порушення статті 10 Конвенції, якщо воно не відповідатиме критеріям, викладеним у другому пункті цієї статті. Отже, Суд має встановити, чи було таке втручання «передбачене законом», чи переслідувало одну або більше законних цілей, викладених у цьому пункті, та чи «було необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї цілі або цілей.
(b) «Встановлені законом»
51. Суд повторює, що вираз «встановлені законом» у другому пункті статті 10 Конвенції не тільки вимагає, щоб оскаржуваний захід мав законну підставу в національному законодавстві, а й також посилається на якість відповідного закону, який повинен бути доступним зацікавленій особі та передбачуваним у своїх наслідках (див., наприклад, рішення у справах «Сатакуннан Марккінапьорссі Ой та Сатамедіа Ой проти Фінляндії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 931/13, пункт 142, від 27 липня 2017 року, з подальшими посиланнями).
52. Суд зазначає, що оскаржуване втручання мало підґрунтя у законодавстві, зокрема статті 277 та 280 Цивільного кодексу України (див. пункт 29), і ці положення були доступними.
53. Щодо вимоги передбачуваності Суд неодноразово встановлював, що норма не може вважатись «законом» у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції, якщо тільки вона не сформульована достатньо чітко для того, щоб надати відповідній особі можливість регулювати свою поведінку. В особи має бути можливість, за необхідності за допомогою відповідної консультації, передбачити тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, до яких може призвести зазначена дія. Такі наслідки не повинні бути передбачувані з абсолютною впевненістю. Хоча точність є бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а закон повинен бути здатним встигати за обставинами, що змінюються. Відповідно багато законів неминуче сформульовані у термінах, які тією чи іншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення та застосування є питанням практики (там само, пункт 143 з подальшими посиланнями). У зв’язку з цим Суд наголосив, що закони про захист честі, гідності та ділової репутації, з притаманним їм акцентом на захисті честі та репутації, неминуче включають певну невизначеність, але це не позбавляє їх «правового» характеру для цілей статті 10 Конвенції (див. рішення у справі «Бусуйок проти Молдови» (Busuioc v. Moldova), заява № 61513/00, пункт 54, від 21 грудня 2004 року).
54. У цій справі частина третя статті 277 Цивільного кодексу України передбачала, що будь-яка поширена про особу негативна інформація мала вважатися недостовірною, а особу, яка її поширила, можна було зобов’язати спростувати її, якщо вона не довела її достовірність. Головний аргумент, на який посилалося підприємство-заявник у своїх доводах Суду, полягав у тому, що поняття «негативна інформація» не мало визначення у національному законодавстві та було занадто нечітким. Суд бере до уваги зауваження підприємства-заявника, що у 2014 році частину третю статті 277 Цивільного кодексу України було виключено, оскільки, inter alia, це поняття було визнано проблемним (пункт 32). Проте Суд зауважує, що поширена у цій справі інформація стосувалася нерозумної та небезпечної поведінки працівника міліції під час виконання службових обов’язків. Оскільки ім’я відповідного працівника міліції згадувалося у четвертому сюжеті (пункт 13), підприємство-заявник не може стверджувати про неможливість передбачити, що національні суди могли визнати цю інформацію такою, що завдала шкоди його репутації, а тому була негативною, і, поширюючи цю інформацію, воно ризикувало, що проти нього буде подано позов про спростування інформації відповідно до статті 277 Цивільного кодексу України.
55. Отже, Суд доходить висновку, що втручання було «встановлено законом» у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції.
(с) «Законна мета»
56. Сторони не оскаржують, а Суд погоджується, що втручання переслідувало законну мету захистити репутацію працівника міліції Г. Залишається перевірити, чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві».
(d) «Необхідне у демократичному суспільстві»
(і) Загальні принципи
57. Відповідні загальні принципи було нещодавно наведено в рішенні у справі «Редакція газети «Гривна» проти України» (Editorial Board of Grivna Newspaper v. Ukraine), заява № 41214/08, пункти 84-89 та 92-98, від 16 квітня 2019 року.
(іі) Застосування зазначених принципів у цій справі
58. Суд зазначає, що у сюжетах, у зв’язку з якими підприємство-заявника було притягнуто до відповідальності, повідомлялися факти щодо інциденту з працівником міліції Г.
59. Підприємство-заявник зазначило, що мета відповідних сюжетів полягала в інформуванні громадськості про осіб, кому вона довірила захист громадського порядку, і особливу увагу вони зосередили на фізичному і психологічному здоров’ї працівника міліції, а також здатності правоохоронних органів всебічно та неупереджено розслідувати події за участю працівників міліції. Суд погоджується з твердженням підприємства-заявника щодо цього. Він також бере до уваги зауваження підприємства-заявника, що випадок з працівником міліції Г. стався невдовзі після двох інших інцидентів за участю інших працівників міліції, тому відповідна інформація була частиною ширшого публічного обговорення цієї теми. Отже, Суд погоджується, що поширення оскаржуваної інформації стосувалося ролі засобів масової інформації у демократичному суспільстві під час обговорення питань, що були предметом законного суспільного інтересу, а тому мало розглядатися питання свободи преси.
60. З цього випливає, що під час встановлення «необхідності» втручання наявна в органів влади свобода розсуду була обмеженою (див., наприклад, рішення у справі «Медіпресс-Сосьєдаде Журналістика» проти Португалії» (Medipress-Sociedade Jornalistica, Lda v. Portugal), заява № 55442/12, пункт 41, від 30 серпня 2016 року).
61. Так, Суд зазначає, що національні суди обґрунтовували втручання у право підприємства-заявника за статтею 10 Конвенції висновком, що підприємство-заявник не довело, що поширена ним інформація була насправді точна і належно перевірена (пункти 17-24). Суд повторює, що такий висновок сам по собі не суперечить статті 10 Конвенції. Щодо першого пункту він зазначає, що поширені в ефірі підприємством-заявником твердження були скоріше припущеннями щодо фактів, аніж оціночними судженнями, а тому піддавалися доведенню (див., наприклад, рішення у справі «Кумпана та Мазаре проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 33348/96, пункт 98, ЄСПЛ 2004-XI). Щодо другого пункту Суд наголошує, що захист, який надається статтею10 Конвенції, діє за умови добросовісної діяльності підприємства-заявника для надання точної та достовірної інформації згідно з принципами відповідальної журналістики (див., наприклад, згадане рішення у справі «Редакція газети «Гривна» проти України» (Editorial Board of Grivna Newspaper v. Ukraine), пункт 86).
62. В останньому випадку оцінка Суду є різною щодо двох окремих частин сюжетів підприємства-заявника, зокрема, твердження стосовно Спростування А, з одного боку, та твердження стосовно Спростування В (див. пункт 17).
63. Національні суди встановили, що підприємство-заявник не перевірило заяви, що стосувалися Спростування А (див. пункт 20). Суд не вбачає підстав не погодитися з цією оцінкою з таких підстав.
64. Єдиним підґрунтям для цих тверджень була заява Л., яку було повідомлено у Сюжеті 1 (див. пункти 10 та 20). Проте Л. був представником підприємства, яке здійснювало експлуатацію тролейбуса, та, крім того, він відповідав за безпеку дорожнього руху на підприємстві. Підприємство могло бути притягнуте до відповідальності, якби було встановлено, що інцидент стався внаслідок технічної несправності чи недбалості з його боку. Дійсно, за певних обставин сам Л., як особа, відповідальна за службу безпеки дорожнього руху на підприємстві, міг бути притягнутий до відповідальності. Тому він, можливо, міг мати особисту зацікавленість в описі інциденту як такого, що стався виключно з вини потерпілого.
65. Втім, через місяць після інциденту, 18 серпня 2006 року, підприємство-заявник поширило як встановлений факт цю версію подій від зацікавленої сторони, чиї інтереси не співпадали з інтересами потерпілого від інциденту (див. пункт 13). Крім того, цього разу журналіст підприємства-заявника також використав зневажливе сенсуалістичне формулювання щодо працівника міліції Г.: «тролейбусний десантник».
66. Таким чином, журналісти підприємства-заявника повідомили про заяву зацікавленої сторони без безпосередньої поінформованості про інцидент, як заяву нібито неупереджених «свідків», не намагаючись перевірити цей аспект заяви та не повідомляючи глядачам, що вона була висловлена зацікавленою стороною і не могла бути перевірена.
67. Ніщо не свідчить про те, що підприємство-заявник взагалі намагалося отримати коментар щодо заяви Л. від когось, хто міг надати точку зору працівника міліції Г. (див. рішення у справі «Флакс проти Молдови № 6» (Flux v. Moldova № 6), заява № 22824/04, пункт 29, від 29 липня 2008 року, та, як протилежний приклад, рішення у справі «Де Кароліс та Французське Телебачення проти Франції» (De Carolis and France Televisions v. France), заява № 29313/10, пункт 60, від 21 січня 2016 року).
68. Через місяць ця заява зацікавленої сторони, спочатку представлена як повідомлення «очевидців», перетворилася на беззастережне твердження щодо встановленого факту, яке було ще більш підсилене використанням глузуючого сенсуалістичного формулювання (див., для порівняння, рішення у справах «Столл проти Швейцарії» [ВП] (Stoll v. Switzerland) [GC], заява № 69698/01, пункт 149, ЄСПЛ 2007-V, та «Беда проти Швейцарії» [ВП] (Bedat v. Switzerland) [GC], заява № 56925/08, пункт 60, від 29 березня 2016 року).
69. Цей факт суперечить аргументу підприємства-заявника, що воно мало забезпечити баланс між оперативним інформуванням та обов’язком перевірити інформацію, яку поширювало в ефірі (див. пункт 39). Наданий підприємству-заявнику місячний строк був достатнім для перевірки та уточнення його повідомлень. Не використавши цей час з цією метою, як це було зроблено у випадку інформації, що стосувалася Спростування В (див. далі), дії підприємства-заявника з плином часу призвели до загострення питання відсутності точності у його твердженнях, які стосувалися Спростування А, та перетворили те, що спочатку можна було вважати простою неточністю, на твердження, які можна було вважати такими, що вводили в оману та містили безпідставне знущання над тим, кого стосувалися.
70. У Сюжеті 2 підприємство-заявник стверджувало, що вірогідність перебування працівника міліції Г. у стані сп’яніння була предметом розслідування. Так само, як національні суди, вочевидь, неправильно розтлумачили це твердження як остаточне, про те, що працівник міліції Г. перебував у стані алкогольного сп’яніння (див. пункти 11, 17 та 83), журналісти підприємства-заявника неправильно поширили неперевірену заяву Л. про те, що люди бачили, як працівник міліції Г. вистрибував, як встановлений факт, що він дійсно вистрибнув.
71. Суд доходить висновку, що за цих обставин національні суди правомірно вважали, що роблячи заяви, які стосувалися Спростування А, журналісти підприємства-заявника не діяли відповідно до принципів відповідальної журналістики.
72. На противагу, Суд не переконаний, що причини, на які посилалися національні суди для обґрунтування втручання щодо Спростування В, були відповідними та достатніми.
73. Національні суди встановили, що підприємство-заявник помилково заявило, що працівник міліції Г. перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння (див. пункт 17). Проте Суд зауважує, що оскаржувані сюжети не містили такого твердження. У репортажі від 18 липня 2006 року (Сюжет 2, див. пункт 11), повідомлялося лише про те, що розслідувалися дві версії подій, у тому числі й імовірність того, що відповідний працівник міліції «міг перебувати у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння». Крім того, що ця інформація була викладена не у категоричній формі, а в умовний спосіб, а ім’я працівника міліції Г. у репортажі не згадувалося, Суд зазначає, що ця інформація ґрунтувалася на беззаперечному факті проведення аналізу крові працівника міліції.
74. Національні суди не пояснили, чому, незважаючи на використане у сюжеті буквальне формулювання, яке явно вказувало на сп’яніння працівника міліції Г. лише як на одну з версій розслідуваних подій, вони розглядали це твердження як позитивне підтвердження того, що працівник міліції Г перебував у стані сп’яніння. Вони також не взяли до уваги те, що, зокрема, наступний сюжет, в якому підприємство-заявник уточнило ситуацію (див., для порівняння, рішення у справі «ТОВ «Інститут Економічних Реформ» проти України» (Instytut Ekonomichnykh Reform, TOV v. Ukraine), заява № 61561/08, пункти 54-56, від 02 липня 2016 року).
75. Протягом дня після показу в ефірі першого сюжету підприємство-заявник оприлюднило не лише інформацію, що слідчі заперечили цю версію, а лікарі не виявили слідів алкоголю чи наркотичних речовин у крові працівника міліції, а й заяву заступника начальника відділу карного розшуку Київського районного відділу внутрішніх справ, який повідомив, що було достовірно встановлено, що відповідний працівник міліції не перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння. Втім, ця заява вказувала на те, що факт можливого сп’яніння працівника міліції Г. був предметом розслідування, як і було повідомлено у першому сюжеті.
76. Водночас, як зазначив Уряд, який посилався на згадане рішення у справі «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland), Суд також має врахувати, що оскаржувана інформація стосувалася Г. як працівника міліції.
77. Дійсно, у зв’язку з цим Суд роз’яснив в рішенні у справі «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland) та подальших справах, що може виникнути необхідність захисту державних службовців від агресивних, образливих і дискредитуючих нападів. Проте цю справу в частині щодо Спростування В слід відрізняти від справи «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland), оскільки формулювання, використані в оскаржуваному сюжеті, не можна характеризувати як «образливі та такі, що вводили в оману», як це було у справі «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland). Отже, використаний Судом підхід у справі «Яновський проти Польщі» (Janowski v. Poland) не є застосовним до цієї справи (див. рішення у справі «Савітчі проти Молдови» (Savitchi v. Moldova), заява № 11039/02, пункти 52 і 53, від 11 жовтня 2005 року).
78. Суд вважає, що втручання не ґрунтувалося на відповідних і достатніх підставах. Таким чином, незважаючи на відносно помірний характер накладеної на підприємство-заявника цивільно- правової санкції (див. пункт 18), не було продемонстровано, що втручання у право на свободу вираження поглядів підприємства-заявника було необхідним у демократичному суспільстві.
79. Отже, було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів щодо Спростування В.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
80. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
А. Шкода
81. Підприємство-заявник вимагало 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
82. Уряд стверджував, що сума, яку вимагало підприємство-заявник, була надмірною.
83. Суд вважає, що за обставин справи, зокрема з огляду на його висновки у пунктах 63-71 і той факт, що підприємство-заявник не оскаржувало рішень національних судів, якими його було зобов’язано поширити спростування, встановлення порушення статті 10 Конвенції само собою є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, яку могло зазнати підприємство-заявник.
В. Судові та інші витрати
84. Підприємство-заявник вимагало 5 040 євро компенсації судових витрат, понесених під час провадження у Суді.
85. Уряд вважав необґрунтованими вимоги щодо компенсації судових витрат і просив Суд не присуджувати жодної компенсації у випадку встановлення порушення.
86. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише в тому випадку, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за доцільне присудити підприємству-заявнику суму у розмірі 1 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.
С. Пеня
87. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів щодо Спростування В.
3. Постановляє , що встановлення порушення само собою є достатньою справедливою сатисфакцією будь-якої моральної шкоди, якої могло зазнати підприємство-заявник.
4. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити підприємству-заявнику 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 січня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мілан БЛАШКО
Голова
Сіофра О’ЛІРІ