«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
1. Прийнятність
82. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту, оскільки він не подав вищезазначені скарги до національних судів в рамках окремих судових проваджень.
83. Суд зазначає, що він вже відхиляв подібні заперечення Уряду у низці інших справ щодо України (див., наприклад, рішення у справах «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, п. 87, від 10 грудня 2009 року, «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 64, від 20 травня 2010 року). Уряд не надав жодних відомостей, які б у цій справі могли дозволити Судові відійти від своїх висновків, а тому Суд вважає, що цю частину заяви не можна визнати неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів правового захисту. Її також не можна визнати неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(а) Стаття 3
84. Уряд стверджував, що погіршення стану здоров’я заявника під час тримання під вартою було природнім, зважаючи на його численні захворювання та моральний стрес, властивий триманню під вартою та участі у кримінальному провадженні. З моменту прибуття до СІЗО заявник перебував під постійним медичним наглядом і йому надавалося належне лікування як у медичній частині СІЗО, так і в місцевих лікарнях.
85. Заявник стверджував, що обстеження його лікарями-спеціалістами не здійснювалося у розумні проміжки часу, а нагляду за ним та його лікуванню бракувало послідовності. Він зазначив, що погіршення стану здоров’я під час тримання під вартою довело, що лікування, яке йому надавалось, не було належним. Стан його здоров’я був несумісним з умовами тримання під вартою у СІЗО, а належне лікування мало включати лікування в умовах стаціонару спеціалізованої лікарні. Він також скаржився, що у СІЗО інсулін та інсулінові шприци не надавалися безкоштовно.
86. Суд зазначає, що загальні принципи, які застосовуються у сфері надання медичної допомоги особам, що тримаються під вартою, були стисло наведені в рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), (заява № 40107/02, пп. 58-59, від 10 лютого 2011 року).
87. У цій справі органи влади знали про поганий стан здоров’я заявника та вжили у зв’язку з цим певних заходів. Зокрема заявника неодноразово оглядали медичні працівники СІЗО та лікарі медичних закладів. Він отримував лікування як власне у СІЗО, так і поза його межами. Суд зазначає, що доводи Уряду стосовно причин погіршення стану здоров’я заявника не є безпідставними.
88. За цих обставин Суд розгляне, чи дотрималась держава своїх зобов’язань щодо охорони здоров’я заявника під час тримання його під вартою.
89. По-перше, Суд зауважує, що українські судово-медичні експерти (див. пункти 62, 64-67) чітко зазначили у своїх висновках від 12 листопада 2010 року, 28 січня і 8 червня 2011 року, що лікування, надане заявникові під час тримання його під вартою, було неналежним. Суд не бачить підстав ставити їх висновки під сумнів. Більше того, 2 червня 2010 року сам СІЗО визнав свою нездатність надати заявникові належне лікування під час тримання під вартою (див. пункти 38-39).
90. По-друге, 11 лютого, 9 березня і 2 червня 2010 року відповідно лікарі СІЗО встановлювали, що заявник потребує спеціалізованого медичного обстеження і лікування в умовах стаціонару у медичному закладі. Проте органами влади не було вжито жодних заходів для своєчасного забезпечення такого лікування (див. пункти 29 та 38). Фактично лише після застосування Судом правила 39 заявника було поміщено до медичного закладу для обстеження в умовах стаціонару.
91. По-третє, висновкам судів щодо можливості тримання заявника під вартою бракувало достатньої вмотивованості. Зокрема, суди, які розглядали клопотання заявника про звільнення з-під варти, не спростували жоден з медичних висновків про те, що лікування, надане заявникові, було неналежним та що відповідне лікування не може бути забезпечене в умовах СІЗО. Видається, що суди були задоволені тим, що заявник, перебуваючи під вартою, отримував певне лікування і навіть не спробували встановити, чи було воно належним (див. пункти 17, 19, 21-23).
92. Насамкінець, з висновків судово-медичних експертів від 12 листопада 2010 року і 28 січня 2011 року видається, що перевезення заявника в автомобілі, не обладнаному спеціальним медичним устаткуванням, було небезпечним для його життя і навіть могло бути смертельним (див. пункти 62-64). Не стверджувалось, що автомобіль та вагон потягу, в яких перевозили заявника, були обладнані будь-яким таким устаткуванням. Суд також зауважує, що, хоча органи влади були цілком обізнані про поганий стан здоров’я заявника з 5 жовтня 2009 року, районний суд до кінця 2010 року не призначав обстеження заявника для встановлення можливості його перевезення.
93. Суд вважає, що вищенаведених висновків достатньо, щоб дійти висновку, що держава не дотрималась своїх обов’язків за статтею 3 Конвенції. Відповідно було порушення цього положення.
(b) Стаття 13
94. Суд, зважаючи на свої висновки щодо вичерпання національних засобів правового захисту (див. пункт 83), а також на відсутність ретельного розгляду скарг заявника національними судами, вважає, що заявник не мав ефективного засобу правового захисту у зв’язку з його твердженнями про неналежну медичну допомогу під час тримання під вартою. Відповідно було порушення статті 13 Конвенції.
B. Стверджувані неналежні умови тримання заявника під вартою та його перевезення, а також відсутність у зв’язку з цим засобів правового захисту
95. Заявник скаржився на неналежні умови тримання у медичній частині СІЗО, зокрема на відсутність скла у вікні його камери та якість харчування у СІЗО. Він також скаржився, що умови його перевезення становили порушення статті 3 Конвенції, оскільки його не транспортували в автомобілях з медичним обладнанням. Він також скаржився за статтею 13 Конвенції, що не мав ефективного засобу правового захисту у зв’язку з цим. Заявник також скаржився, що під час перебування у міських лікарнях він постійно був прикутий наручниками.
96. Уряд стверджував, що автомобіль, в якому перевозили заявника, передбачав циркуляцію свіжого повітря та що умови перевезення заявника були належними. Вартових конвою, які супроводжували заявника у потязі, було повідомлено про те, що вони мають вживати заходів з огляду на поганий стан здоров’я заявника.
97. Суд зауважує, що заявник не надав жодних документальних доказів, які б дали Судові змогу встановити правдивість його тверджень стосовно побутових умов тримання у СІЗО. Хоча у справах, що стосуються умов тримання під вартою, Суд не завжди вимагає від заявників підтверження всіх та кожного твердження конкретними документами, визнаючи, що відповідна інформація та можливості перевірки фактів у таких випадках перш за все знаходяться в руках органів влади, для того, щоб Суд переклав тягар доведення та розглянув скарги по суті, вони щонайменше повинні бути чітко і послідовно сформульовані (див., наприклад, рішення у справі «Трепашкін проти Росії» (Trepashkin v. Russia), заява № 36898/03, п. 85, від 19 липня 2007 року). На думку Суду, в цій справі вказаної вимоги не було дотримано, оскільки виклад заявником фактів не був достатньо детальним, щоб можна було чітко побачити характер та ступінь його страждань та показати, чи досягло оскаржуване жорстоке поводження рівня тяжкості, який підпадає під дію статті 3 Конвенції. Отже, Суд доходить висновку, що заявник не подав небезпідставної скарги стосовно побутових умов тримання його під вартою у СІ3О. Суд також зазначає, що твердження заявника стосовно застосування до нього наручників під час перебування у лікарні не підтверджуються жодними доказами, а тому їм бракує обґрунтованості.
98. Суд не вважає, що умови перевезення заявника як такі були несумісними з вимогами статті 3 Конвенції. Що стосується скарг заявника на те, що його перевозили не в обладнаному медичним устаткуванням автомобілі, цю скаргу розглянуто та встановлено порушення статті 3 щодо неналежного лікування. Відповідно небезпідставної скарги за статтею 13 Конвенції подано не було.
99. З огляду на зазначене вище Суд доходить висновку, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
А. Скарги заявника за підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції
100. Заявник скаржився, що тримання його під вартою з 29 січня по 9 березня 2010 року не охоплювалося жодним судовим рішенням.
101. Він також скаржився, що з 9 березня 2010 року по 23 травня 2011 року тримання його під вартою було незаконним, оскільки рішення суду від 9 березня 2010 року не містило жодних підстав для тримання його під вартою та не встановлювало його строку. Заявник також скаржився, що національне законодавство не дозволяє судам, які призначають або продовжують запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, розглядати питання про існування «обґрунтованої» підозри, на підставі якої його тримають під вартою.
102. Заявник посилався на підпункт «с» пункту 1 статті 5 Конвенції, в якому зазначено таке:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
…
(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
…»
1. Прийнятність
103. Суд вважає, що скарга про нерозгляд питання про існування «обґрунтованої» підозри є необґрунтованою, оскільки суди розглянули це питання (див. пункт 7). Отже, ця частина скарги має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
104. Решта скарги не є явною необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
105. Уряд доводив, не посилаючись на будь-які конкретні положення законодавства, що тримання заявника під вартою відповідало національному законодавству, а його скарги були необґрунтованими.
106. Заявник не погодився.
107. Суд зазначає, що у період з 29 січня по 9 березня 2010 року тримання заявника під вартою не охоплювалося жодним судовим рішенням, а ґрунтувалося лише на тому факті, що заявник очікував початку розгляду справи судом. Суд вже встановлював, що така практика не відповідає принципам правової визначеності та захисту від свавілля (див. згадане вище рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пп. 71-72 і 98). Суд не вбачає підстав для того, щоб у цій справі відійти від своїх висновків. Відповідно Суд доходить висновку, що тримання заявника під вартою у період з 29 січня по 9 березня 2010 року не було законним.
108. Суд також вже розглядав справи проти України, в яких суди не обґрунтовували свої рішення про досудове тримання під вартою або не встановлювали строку такого тримання під вартою. В рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) (згадане вище, пп. 73-76 і 98) Суд постановив, що така практика становить повторювану системну проблему в Україні. У цій справі немає переконливих аргументів, здатних переконати Суд дійти іншого висновку.
109. Відповідно у зв’язку з незаконністю тримання заявника під вартою з 29 січня 2010 року по 23 травня 2011 року також було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
В. Скарга заявника за пунктом 3 статті 5 Конвенції
110. Заявник скаржився, що загальна тривалість досудового тримання його під вартою була невиправданою. Він посилався на пункт 3 статті 5 Конвенції, відповідні частини якого передбачають таке:
«[Кожному], кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має ... бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.».
1. Прийнятність
111. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
112. Уряд стверджував, що для тримання заявника під вартою існували достатні підстави та що органи влади продемонстрували старанність при розслідуванні та розгляді справи заявника.
113. Заявник з цим не погодився.
114. Як неодноразово встановлював у своїй практиці Суд, розумність строку тримання під вартою ніколи не оцінюється абстрактно. Іншими словами, пункт 3 статті 5 Конвенції не може вважатися таким, що безумовно дозволяє тримання під вартою, якщо тривалість такого тримання не перевищує певного строку. Обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами влади (див., наприклад, рішення у справі «Шишков проти Болгарії» (Shishkov v. Bulgaria), заява № 38822/97, п. 66, ECHR 2003-І). Суд наголошує на тому, що тривале існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є обов’язковою умовою (sine qua non) законності її продовжуваного тримання під вартою, але із закінченням певного періоду часу такої підозри вже недостатньо. У таких випадках Суд має встановити, чи інші підстави, наведені судовими органами, продовжують виправдовувати позбавлення особи свободи. Якщо такі підстави є «відповідними» і «достатніми», Суд має також з’ясувати, чи виявили відповідні національні органи влади «особливу старанність» під час цього провадження (див. рішення у справ «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV).
115. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що строк, який має враховуватися, почався 29 вересня 2009 року та закінчився 23 травня 2011 року, і, відповідно, тривав близько одного року і восьми місяців. На думку Суду, з огляду на вік заявника, стан його здоров’я та той факт, що його було обвинувачено у вчиненні ненасильницького злочину, цей період не може вважатися коротким.
116. Суд також зауважує, що первісне затримання заявника ґрунтувалося на серйозності обвинувачень проти нього, а також на інших підставах, таких як імовірність його ухилення від слідства і суду та перешкоджання слідству. Хоча спочатку тримання заявника під вартою, можливо, було виправдане цими підставами, після спливу певного проміжку часу суди були зобов’язані надати більш чіткі підстави для продовження тримання під вартою (див. рішення у справі «Гавула проти Україні/ (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07, пп. 89-90, від 16 травня 2013 року). Проте вони неодноразово посилалися на ті ж підстави і не надавали жодних конкретних відомостей. Зокрема, вони не пояснили, в який спосіб заявник може вплинути на свідків та перешкодити слідству. Суд також зазначає, що доводи заявника стосовно, як стверджувалося, неналежності лікування, яке він отримав у СІЗО, також не було розглянуто належним чином (див. пункт 91).
117. Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції за подібних обставин (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Доронін про України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пп. 63-64, від 19 лютого 2009 рої та згадане вище рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine). пп. 79-81, 99 і 101). Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів або переконливих аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Відповідно було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
C. Скарги заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції
118. Заявник скаржився, що строк, який знадобився районному суду для розгляду його клопотання про звільнення з-під варти від 31 травня 2010 року, був надмірним. Він посилався на пункт 4 статті 5 Конвенції, в якому зазначається таке:
«Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.».
1. Прийнятність
119. Уряд стверджував, що сам по собі строк розгляду клопотання заявника не був надмірним.
120. Заявник не погодився.
121. Суд зазначає, що ця скарга не є явною необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
122. Пункт 4 статті 5 Конвенції, гарантуючи особам, яких заарештовано або взято під варту, право ініціювати судове провадження для встановлення законності тримання їх під вартою, також проголошує їх право на ухвалення, після порушення відповідного провадження, без зволікань судового рішення щодо законності тримання під вартою (див. рішення у справі «Кадем проти Мальти» (Kadem v. Malta), заява № 55263/00, п. 43, від 9 січня 2003 року). Питання про те, чи було дотримано права особи за пунктом 4 статті 5 Конвенції, має розглядатися з огляду на обставини кожної конкретної справи.
123. Суд вважає, що стан здоров’я заявника та відсутність належного лікування під час тримання під вартою, визнана СІЗО 2 червня 2010 року (див. пункти 38-39), вимагали термінового розгляду його клопотань про звільнення з-під варти. Клопотання від 31 травня 2010 року було розглянуто за сім днів. Цей строк сам по собі не видається тривалим і Суд не виключає, що міг би погодитися з позицією Уряду, якби було встановлено, що заявник під час перебування під вартою мав доступ до належного лікування. Проте з огляду на наведені вище висновки за статтею 3 Конвенції Суд вважає, що органи влади, розглядаючи це клопотання, не продемонстрували достатньої оперативності. Таким чином, вони не дотрималась вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції щодо судового розгляду «без зволікання». Отже, Суд доходить висновку, що було порушення цього положення.
D. Скарга заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції
124. Заявник скаржився за пунктом 5 статті 5 Конвенції, що він не мав ефективного засобу правового захисту у зв’язку із зазначеними вище скаргами за статтею 5 Конвенції. Пункт 5 статті 5 Конвенції передбачає таке:
«Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.».
1. Прийнятність
125. Уряд стверджував, що заявник міг вимагати відшкодування за незаконне тримання під вартою за статтею 1176 Цивільного кодексу України, чинного з 1 січня 2004 року, та Закону про відшкодування шкоди. Оскільки він не скористався такою можливістю, заявник не вичерпав доступних йому національних засобів правового захисту.
126. Заявник не погодився.
127. Суд зазначає, що заперечення Уряду тісно пов’язане з суттю скарги заявника, а тому приєднує його до розгляду по суті.
128. Суд зазначає, що ця скарга не є явною необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
129. Суд нагадує, що пункту 5 статті 5 Конвенції дотримано, якщо існує можливість клопотати про відшкодування шкоди у зв’язку із позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1, 3 або 4 (див. рішення у справі «Стоічков проти Болгарії» Stoichkov v. Bulgaria), заява № 9808/02, п. 72, від 24 березня 2005 року). Отже, право на відшкодування шкоди, зазначене у пункті 5, передбачає, що порушення одного з попередніх пунктів статті 5 було встановлено або національним органом влади, або Судом.
130. У цій справі Суд встановив порушення пунктів 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції. Отже, пункт 5 статті 5 Конвенції є застосовним. Суд зауважує відсутність свідчень того, що у ситуації заявника національне законодавство забезпечувало його право на відшкодування шкоди (див. рішення у справі «Корнейкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/055 п. 80, від 19 січня 2012 року). Уряд не надав жодних відомостей, які б могли дати Судові змогу відійти від своїх висновків у наведеній вище справі «Корнейкова проти України» (Korneykova v. Ukraine).
131. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду (див. пункт 125) та робить висновок, що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ
А. Відсутність у заявника можливості обирати курс лікування та лікарів, а також відсутність національних засобів правового захисту у зв’язку з цим
132. Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції, що курс лікування був призначений йому без його на те згоди, і йому не було дозволено обрати альтернативний курс лікування або пройти обстеження у незалежних лікарів. Він також скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів правового захисту у зв’язку з цим. Стаття 8 Конвенції передбачає таке:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
133. Уряд стверджував, що заявник не довів, що йому будь-коли відмовляли у задоволенні клопотання про надання медичної інформації.
134. Суд вважає, що ці скарги тісно пов’язані з питанням медичної допомоги за статтею 3 Конвенції і також є прийнятними. Проте, оскільки вони охоплюються ширшим питанням щодо адекватності медичної допомоги, наданої заявникові під час тримання його під вартою (див. пункти 84-93), Суд не вбачає підстав для ухвалення окремих рішень стосовно суті цих питань.
В. Скарга на відмову у наданні копій медичних документів
135. Заявник скаржився, що СІЗО проігнорував клопотання його дружини від 29 червня 2010 року щодо надання його медичних документів. Він також стверджував, що копії медичних документів, надані СІЗО його дружині та заявнику, містили неправдиву і неповну інформацію.
136. Суд зазначає, що заявник не довів, що його дружина дійсно подала до СІЗО зазначене клопотання, він також не вказав, чому вважає надані відомості неточними чи неправдивими. Розглянувши аргументи заявника у світлі наявних матеріалів, Суд доходить висновку, що оскаржувані питання (тією мірою, якою вони належать до сфери його компетенції) не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
137. Отже, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
138. Заявник стверджував, що Уряд не вжив тимчасового заходу, щодо якого Суд дав вказівку 16 березня 2011 року, оскільки (і) його госпіталізація 18 березня 2011 року відбулась лише у зв’язку з погіршенням стану його здоров’я та не була пов’язана з рішенням Суду; та (іі) у міських лікарнях № 8 і № 9 не було відповідних ресурсів для лікування його хвороб, а тому вони не були «спеціалізованими закладами» у розумінні рішення Суду від 16 березня 2011 року. Зокрема, міська лікарня № 9 не була належним чином обладнана для проведення коронарографії.
139. Заявник також скаржився, що після його першого клопотання згідно з правилом 39 медичний персонал СІЗО припинив надавати йому медичну допомогу та реєструвати його скарги.
140. Заявник посилався на статтю 34 Конвенції, в якій зазначено таке:
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.».
141. Уряд не погодився.
142. Суд зазначає, що 16 березня 2011 року він відповідно до правила 39 Регламенту Суду вирішив вказати, що Уряд:
«повинен забезпечити отримання заявником лікування у спеціалізованому закладі, зазначеному у висновку від 28 січня 2011 року. Уряд повинен протягом двох тижнів повідомити Суд про здійснені ним кроки на виконання заходу.».
143. 17 березня 2011 року Суд повідомив Уряд про своє рішення, а 18 березня 2011 року заявника було госпіталізовано.
144. Заявника було доправлено до лікарні наступного дня після того, як Суд повідомив Уряд про своє рішення про застосування тимчасового заходу (див. пункти 46-47). Немає свідчень того, що госпіталізація заявника здійснювалась не згідно з рішенням Суду від 16 березня 2011 року і що органи влади, таким чином, не виконали вказівку щодо застосування тимчасового заходу. Суд також доходить висновку, що час, який минув з моменту повідомлення Уряду про застосування тимчасового заходу до його виконання може вважатися адекватним.
145. Суд також зауважує, що під час зазначеної госпіталізації заявник більшість часу знаходився у кардіологічному відділенні міської лікарні № 9, у штаті якої був ендокринолог. Суд не знаходить підстав для сумніву в тому, що кардіологічне відділення було спеціалізованою установою у розумінні рішення Суду. Що стосується твердження заявника про відсутність в лікарні обладнання для коронарографії, Суд зазначає, що органи влади запропонували заявникові пройти коронарографію в іншій лікарні у м. Кривому Розі, але заявник відмовився від доправлення до цієї лікарні.
146. Наскільки заявника можна зрозуміти, він наполягає, що єдиним спеціалізованим закладом, який відповідає рішенню Суду від 16 березня 2011 року, є Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска. Суд у зв’язку з цим зазначає, що відправною точкою при визначенні того, чи виконала держава-відповідач тимчасовий захід, є формулювання самого заходу (див. рішення у справі «Паладі проти Молдови» (Paladi v. Moldova) [ВП], заява № 39806/05, п. 91, від 10 березня 2009 року). У цій справі рішення Суду від 16 березня 2011 року не вказувало конкретно на жоден медичний заклад. У висновку судово-медичних експертів від 28 січня 2011 року також не говорилося, що Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска є єдиною установою, в якій заявникові може бути надане лікування, якого він потребує.
147. Суд також зазначає, що в матеріалах справи не міститься доказів того, що після першого клопотання заявника про застосування тимчасового заходу медичний персонал СІЗО припинив надавати йому медичну допомогу і реєструвати його скарги, або що невідповідність такої допомоги та відсутність ефективного засобу правового захисту, встановлені у контексті розгляду скарг заявника за статтями 3 і 13 Конвенції, були пов’язані з його скаргами до Суду.
148. З огляду на зазначені вище обставини Суд робить висновок, що держава-відповідач дотрималась своїх обов’язків за статтею 34 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
149. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
А. Шкода
150. Заявник вимагав 40000 євро відшкодування моральної шкоди, завданої йому погіршенням стану його здоров’я внаслідок ненадання належної медичної допомоги під час тримання його під вартою. Він також вимагав 2950 євро відшкодування витрат, пов’язаних з лікуванням під час тримання під вартою.
151. Уряд заперечив ці вимоги.
152. Суд не знаходить зв’язку між вимогою щодо витрат, пов’язаних з лікуванням, та встановленими у справі заявника порушеннями, а тому відхиляє цю вимогу як необґрунтовану. Суд вважає, що заявник явно зазнав моральної шкоди внаслідок порушень у його справі. З огляду на конкретні обставини справи та приймаючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 16000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
153. Заявник також вимагав 5426 євро у зв’язку з представництвом його інтересів у Суді та 2500 євро у зв’язку представництвом його інтересів в національних органах.
154. Уряд заперечив ці вимоги.
155. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на наявні у нього документи та вищезазначені критерії, Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 3000 євро за витрати, понесені під час провадження у Суді.
C. Пеня
156. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Долучає до суті заперечення Уряду про невичерпання національних засобів правового захисту стосовно скарги за пунктом 5 статті 5 Конвенції та відхиляє його після розгляду скарги по суті.
2. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції про неналежність лікування під час тримання під вартою, скаргу за статтею 13 про відсутність національних засобів правового захисту у зв’язку із зазначеною вище скаргою за статтею 3 Конвенції, скарги за статтею 5 про незаконність і тривалість тримання заявника під вартою, нерозгляд його клопотання про звільнення з-під варти впродовж розумного строку та відсутність засобів правового захисту у зв’язку з цим, скарги за статтями 8 і 13 на відсутність у заявника можливості обирати лікарів і курс лікування та відсутність національних засобів правового захисту у зв’язку з цим, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
3. Постановляє , що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з недотриманням державою свого обов’язку щодо охорони здоров’я заявника під час тримання під вартою.
4. Постановляє , що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного засобу правового захисту щодо скарг заявника за статтею 3 на невідповідність медичної допомоги.
5. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 29 січня 2010 року по 23 травня 2011 року.
6. Постановляє , що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції з огляду на загальний строк досудового тримання заявника під вартою.
7. Постановляє , що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку із несвоєчасним розглядом органами влади клопотання заявника про звільнення з-під варти від 31 травня 2010 року.
8. Постановляє , що було порушення пункту 5 статті 5 Конвенції.
9. Постановляє , що немає необхідності окремо розглядати скарги за статтями 8 і 13 Конвенції стосовно відсутності у заявника можливості обирати курс лікування та лікарів і відсутності національних засобів правового захисту у зв’язку з цим.
10. Постановляє , що держава дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
11. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 16000 (шістнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 3000 (три тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
12. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 липня 2015 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Ангеліка НУССБЕРГЕР