«Обмеження, дозволені згідно з [цією] Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені».
А. Прийнятність
128. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
(а) Заявник
129. Заявник стверджував, що справжнім стимулом до порушення провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо нього, його проведення з ігноруванням основних гарантій справедливості та подальшого включення його імені до реєстру корупціонерів були зусилля Міністра внутрішніх справ України та Генерального прокурора України щодо його дискредитації та помсти у зв’язку з розслідуваннями НАБУ чи іншою діяльністю, яка негативно вплинула на цих посадовців.
130. На підтримку цього твердження заявник посилався на те, що, на його думку, було публічним виявом крайньої ворожості тогочасного Міністра внутрішніх справ України щодо нього. Заявник звернув увагу Суду на найвищу ієрархічну посаду цього міністра відносно Національної поліції, працівники якої розслідували його справу. На думку заявника, міністр мав усі можливості вплинути на відповідні розслідування. Крім того, заявник доводив, що тогочасний Генеральний прокурор України також намагався помститися йому та дискредитувати його. Заявник зазначив, що працівники прокуратури мали значний вплив як на ключового свідка, так і на суд першої інстанції у його справі.
131. Заявник також стверджував, що процесуальні недоліки у провадженні у справі про адміністративне правопорушення щодо нього були достатньо суттєвими, щоб поставити під серйозний сумнів його справжню мету.
132. Насамкінець заявник звернув увагу Суду на безуспішні спроби ініціювати внесення змін до законодавства з метою спрощення процедури його звільнення з посади Директора НАБУ та включення до підстав для такого звільнення постанови про визнання його винним у межах провадження у справі про адміністративне правопорушення. Це, на думку заявника, свідчило про те, що він особисто став мішенню.
(b) Уряд
133. Уряд стверджував про відсутність зв’язку між кримінальними провадженнями, які розслідувало НАБУ під керівництвом заявника, та провадженням у справі про адміністративне правопорушення, порушеного щодо нього.
134. На думку Уряду, підстав сумніватися в добросовісності національних органів влади, які просто виконали свій обов’язок розслідувати будь-яке твердження щодо корупції, не було. Після того, як таке твердження було отримане від Н. щодо заявника, працівники прокуратури, вважаючи, що могло бути вчинене адміністративне правопорушення, направили матеріали справи до Національної поліції України для подальшої перевірки.
135. Уряд також стверджував про відсутність доказів того, що Міністр внутрішніх справ України будь-яким чином вплинув на Національну поліцію у зв’язку з провадженням у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника.
136. Насамкінець Уряд повторив свої аргументи, які він раніше висував щодо скарг за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції, що заявник був визнаний винним у вчиненні адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, законною постановою суду, а внесення його імені до реєстру корупціонерів відповідало чинним нормам законодавства, і в будь-якому випадку все це мало незначний вплив на кар’єру заявника.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
137. Загальні принципи щодо тлумачення та застосування статті 18 Конвенції були встановлені в рішенні у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункти 287–317, від 28 листопада 2017 року, та згодом підтверджені в рішеннях у справах «Навальний проти Росії» [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява № 29580/12 та 4 інші заяви, пункти 164 і 165, від 15 листопада 2018 року, та «Селааттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)» [ВП] [ image ] [GC], заява № 14305/17, пункти 421 і 422, від 22 грудня 2020 року.
138. Згідно з практикою Суду стаття 18 Конвенції може застосовуватися у поєднанні зі статтею 6 та статтею 8 Конвенції. Стосовно її застосування у поєднанні зі статтею 6 Конвенції Суд встановив, що захищені останнім положенням права є гарантіями, щодо яких можуть проявлятися фундаментальні зловживання з боку держави (див. рішення у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» [ВП] (Ukraine v. Russia (re Crimea)) [GC], заяви № 20958/14 і № 38334/18, пункт 1338, від 25 червня 2024 року). Стосовно застосовності статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції Суд розглядав перше положення як таке, що доповнює друге, оскільки стаття 18 Конвенції прямо забороняє Високим Договірним сторонам обмежувати закріплені в Конвенції права та свободи для цілей, не передбачених самою Конвенцією (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункти 287 і 288).
139. Окремий розгляд скарги за статтею 18 Конвенції є виправданим, тільки якщо скарга на обмеження, яке було застосоване з метою, не передбаченою Конвенцією, вбачається основним аспектом справи (там само, пункт 291).
140. Суд встановлював, що існує суттєва різниця між випадками, коли передбачена мета була такою, що дійсно спонукала органи державної влади до дій, хоча вони також бажали отримати якусь іншу перевагу, та випадками, коли передбачена мета, хоча й існувала, насправді була лише прикриттям, яке дозволяло органам державної влади досягти сторонніх цілей, які були головним напрямком їхніх зусиль. Твердження, що наявність будь-якої іншої мети сама собою суперечить статті 18 Конвенції, не відобразить цієї принципової відмінності та суперечитиме предмету і меті статті 18 Конвенції, яка забороняє зловживання владою. Справді, це може означати, що щоразу, коли Суд виключає мету або підстави, про які стверджує Уряд за матеріальним аспектом положень Конвенції, він має встановлювати порушення статті 18 Конвенції, оскільки твердження Уряду будуть доказом того, що органи державної влади переслідували не тільки мету, яку Суд визнав законною, але також й іншу (там само, пункт 303).
141. З тих же підстав висновок, що обмеження переслідує мету, передбачену Конвенцією, не обов’язково виключає порушення статті 18 Конвенції. Дійсно, у протилежному випадку це положення буде позбавлено його автономного характеру (там само, пункт 304).
142. Тому Суд вважає, що обмеження може бути сумісним з матеріальним положенням Конвенції, яке його дозволяє, з огляду на переслідування ним дозволеної цим положенням мети, проте все ще порушувати статтю 18 Конвенції, оскільки воно переважно здійснювалося з іншою метою, не передбаченою Конвенцією; інакше кажучи, якщо ця інша мета була переважаючою. І навпаки, якщо передбачена мета була переважаючою, обмеження не суперечитиме статті 18 Конвенції, навіть якщо воно також переслідує іншу мету (там само, пункт 305).
143. Те, яка мета переважає у цій справі, залежить від усіх обставин. Оцінюючи це питання, Суд враховуватиме характер і ступінь критичності стверджуваної прихованої мети, а також те, що Конвенція була розроблена для підтримки та сприяння ідеалам і цінностям демократичного суспільства, заснованого на принципі верховенства права (там само, пункт 307).
144. Суд застосовує свій звичайний підхід до доведення, розглядаючи скарги за статтею 18 Конвенції (там само, пункт 310). Перший аспект цього підходу полягає в тому, що, як правило, тягар доведення не покладається на одну або іншу сторону, оскільки Суд розглядає всі наявні в нього матеріали незалежно від їхнього походження, та у тому, що за необхідності він може отримати матеріали з власної ініціативи. Другий аспект підходу Суду полягає в тому, що застосовується критерій доведеності «поза розумним сумнівом». Однак разом з цим цей критерій не збігається з критерієм національних правових систем, в яких він застосовується. По-перше, така доведеність може також випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. По-друге, рівень переконання, необхідний для досягнення висновку, нерозривно пов’язаний зі специфікою фактів, характером тверджень і відповідним конвенційним правом, про можливе порушення якого йдеться. Третій аспект підходу Суду полягає в тому, що Суд може на свій розсуд оцінювати не тільки прийнятність і відповідність, але й доказову вагу кожного представленого йому доказу. Немає жодних підстав для того, щоб Суд обмежувався прямим доказом щодо скарг за статтею 18 Конвенції або застосовував спеціальний критерій доведеності таких тверджень. Непрямі докази у цьому контексті означають інформацію про первинні або контекстуальні факти чи наслідки подій, які можуть бути підставою для висновків про первинні факти (там само, пункти 311 і 314–317).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
145. Суд вважає, що скарга заявника за статтею 18 Конвенції стосується основоположного аспекту справи, суть якого не була розглянута в ході оцінки Судом скарг заявника за пунктом 1 статті 6 та статтею 8 Конвенції. Тому Суд розгляне цю скаргу окремо (див. пункт 139).
146. Аналізуючи скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та встановлюючи порушення цього положення, Суд не мав на меті вирішувати, чи було судове провадження щодо заявника використане для будь-яких «прихованих цілей» (див. пункти 59–94). Відповідь на це запитання має бути надана зараз у контексті аналізу Судом скарги заявника за статтею 18 Конвенції (див. пункт 138).
147. Стосовно скарги заявника за статтею 8 Конвенції, то Суд визнав, що втручання в його право на повагу до приватного життя могло розглядатися як таке, що переслідувало законну мету запобігання корупції на державній службі (див. пункт 119). Залишається з’ясувати, чи переслідувало це втручання додатково якусь іншу мету, і якщо так, то чи була ця прихована мета переважаючою (див. пункти 140–143).
148. Суд зазначає, що до відповідних подій Міністр внутрішніх справ України справді виявляв ворожість до заявника (див. пункти 6–9), а також між НАБУ та ГПУ існували певні розбіжності, якщо не конфлікти (див. пункти 11 і 12). Однак, цих факторів недостатньо для будь-яких висновків (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункти 320 і 322, та рішення у справі «Саакашвілі проти Грузії» (Saakashvili v. Georgia), заяви № 6232/20 та № 22394/20, пункт 161, від 23 травня 2024 року).
149. Суд погоджується з Урядом, що будь-які твердження про корупцію мають бути належним чином розслідувані (див. пункт 134). Крім того, згідно з практикою Суду Конвенція не передбачає права не бути притягнутим до відповідальності (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункт 320).
150. Тим не менш, Суд не ігнорує деякі обставини, пов’язані з провадженням у справі про адміністративне правопорушення щодо заявника, які можна тлумачити як ознаки наявності певної прихованої мети, яка переслідувалася.
151. Згідно з твердженнями заявника, які були послідовними протягом усього судового розгляду та ніколи не спростовувалися, у березні 2019 року його друг Н. звернувся до органів державної влади з клопотанням про вилучення з офіційного реєстру відомостей про його судимість (див. пункт 30). Суд приймає аргумент заявника, що це могло розглядатися як надання органам прокуратури засобів впливу на Н. Він зазначає, що невдовзі після цього ГПУ допитала Н. як свідка у межах кримінального провадження, не пов’язаного з подіями цієї справи (див. пункт 15). Як вбачається, Н. згадував щось про свою участь в організації відпочинку для родини заявника (там само), але невідомо, що саме та за яких обставин. Як випливає з протоколу його другого допиту від 23 квітня 2019 року, цього разу присвяченого виключно питанню його стверджуваного фінансування відпочинку заявника, саме слідчий, як вбачається, узагальнив виклад подій, які нібито раніше надав Н., і, головним чином, вимагав підтвердження цього від останнього (див. пункт 16).
152. Крім того, згідно з протоколом допиту від 23 квітня 2019 року Н. стверджував, що витратив понад 16 000 євро на відпочинок заявника, тоді як пізніше відповідна сума в його показаннях зменшилася приблизно до 250 євро (див. пункти 16 і 20). На той момент протокол допиту свідка, в якому згадувалося про 16 000 євро, був переданий до медіа «джерелом у правоохоронних органах» та набув широкого висвітлення в медіа, які переважно наголошували на надзвичайно великих сумах, як стверджувалося, витрачених на «розкішний» відпочинок заявника (див. пункт 17).
153. З огляду на це Генеральний прокурор України публічно заявив, що заявник, можливо, «за свій відпочинок, а також за відпочинок ще однієї сім’ї своїх друзів, забув оплатити достатньо великі суми» (див. пункт 19).
154. Суд вважає, що всі враховані разом наведені обставини свідчать, що, окрім заявленої мети перевірки тверджень про корупцію, працівники прокуратури могли також спрямовувати свої зусилля особисто на заявника та його дискредитацію. Крім того, вбачається, що саме ця прихована мета була тією, якою насправді керувалися органи державної влади. У зв’язку з цим Суд посилається на: існування певного ступеня протистояння між НАБУ та ГПУ; вразливість Н. до тиску з боку працівників прокуратури; незрозумілі обставини, за яких він надав свої первинні показання щодо заявника, які були розтлумачені як такі, що викривали останнього; разючу різницю між первинно заявленою сумою щодо відпусток заявника, яка потрапила в медіа, та наведеною Н. сумою згодом (а саме 16 000 євро проти 250 євро); саме існування витоку інформації; та публічну заяву Генерального прокурора України.
155. Суд також зауважує, що розслідування згодом було доручено Національній поліції, яка перебувала під керівництвом Міністра внутрішніх справ України, вороже ставлення якого до заявника було загальновідомим (див. пункти 6–9, 18, 38 і 58).
156. Стосовно судового провадження у справі заявника, то Суд вже встановив, що воно було підірване серйозними недоліками. Зокрема, Суд встановив, що заявник мав обґрунтовані побоювання щодо відсутності об’єктивної безсторонності з боку судді суду першої інстанції, і ці побоювання ніколи не розглядалися (див. пункти 88–92). Крім того, Суд встановив, що національні суди розподілили тягар доведення свавільно та не розглянули вирішальні аргументи заявника, внаслідок чого позбавили його будь-якої практичної можливості ефективно оскаржити висунуті проти нього обвинувачення (див., зокрема, пункт 82).
157. Суд вважає, що спосіб здійснення цього провадження не лише не розвіяв уже наявні на той момент серйозні підозри щодо переважаючих прихованих мотивів, що стояли за притягненням заявника до відповідальності, а радше посилив їх.
158. З огляду на все наведене Суд вважає достатньо встановленим, що увага органів державної влади у цій справі була насамперед спрямована не на запобігання корупції на державній службі, як стверджував Уряд, а радше на особистий напад на моральну та професійну доброчесність заявника.
159. Таким чином, було порушено статтю 18 Конвенції у поєднанні зі статтями 6 і 8 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
160. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
161. Заявник стверджував, що, хоча він зазнав матеріальної та моральної шкоди та поніс значні витрати на правову допомогу під час провадження у Суді, він вважав, що встановлення Судом порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію в його справі.
162. Суд не вбачає підстав не погоджуватися та постановляє, що встановлення порушення саме собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої завданої заявнику моральної шкоди (див., для порівняння, рішення у справі «Центр демократії та верховенства права проти України» (Centre for Democracy and the Rule of Law v. Ukraine), заява № 10090/16, пункти 123 і 124, від 26 березня 2020 року).
163. За відсутності вимоги заявника про відшкодування матеріальної шкоди або компенсації судових та інших витрат присудження якоїсь суми у зв’язку з цим не передбачається.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушено статтю 18 Конвенції у поєднанні зі статтями 6 і 8 Конвенції.
5. Постановляє , що встановлення порушення саме собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої завданої заявнику моральної шкоди.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 квітня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна КЕЛЛЕР
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Маттіас ГУЙОМАР
(Mattias Guyomar)
Голова