«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
А. Прийнятність
50. Уряд стверджував, що підприємство-заявник не може більше вважатись потерпілим від порушення, оскільки постанова від 4 вересня 2003 року, якою воно визнавалося банкрутом, була скасована.
51. Підприємство-заявник не погодилось.
52. Суд зазначає, що підприємство-заявник було визнано банкрутом 4 вересня 2003 року. Оскільки підприємство не знало про цю постанову до 10 березня 2004 року, важко встановити, якою мірою до вищезазначеної дати ця постанова вплинула на підприємство-заявника.
53. Проте Суд зазначає, щодо моменту, коли підприємство-заявник дізналося про постанову від 4 вересня 2003 року, строк її оскарження сплив, а можливості подати клопотання про його поновлення не існувало (див. вище пункт 15). Отже, постанова набрала законної сили та діяла стосовно підприємства-заявника протягом значного проміжку часу, поки не була скасована у грудні 2005 року в рамках перегляду постанови за нововиявленими обставинами.
54. Суд також зазначає, що постанова від 4 вересня 2003 року була скасована на підставі порушення судом першої інстанції процесуальних норм, оскільки її було ухвалено за відсутності представника підприємства-заявника. Уряд не зазначив, чи існували у підприємства-заявника будь-які можливості вимагати відшкодування шкоди, завданої майже дворічною дією постанови про визнання його банкрутом. Зокрема, національне законодавство за таких обставин не передбачало можливості звертатися до суду з вимогою про відшкодування шкоди.
55. Насамкінець, Суд зазначає, що Уряд не надав своїх зауважень щодо твердження підприємства-заявника, що постанова від 13 грудня 2005 року виконана не була.
56. З огляду на те, що протягом тривалого часу підприємство-заявник перебувало під дією постанови про визнання його банкрутом, що її скасування не виправило наслідків ухвалення вищезазначеної постанови, а саме неможливості ведення господарської діяльності протягом близько двох років; що, як вбачається, за таких обставин не існує можливості вимагати відшкодування завданої шкоди та що на виконання постанови від 13 грудня 2005 року не було опубліковано спростування, Суд вважає, що підприємство-заявник усе ще може вважатись потерпілим від стверджуваного порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.
57. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
58. Уряд повторив свої зауваження щодо прийнятності цієї скарги.
59. Підприємство-заявник стверджувало, що внаслідок ухвалення вищезазначеної постанови його господарська діяльність стала неможливою.
60. Суд повторює, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Капітал Банк AD проти Болгарії» (Capital Bank AD v. Bulgaria), заява № 49429/99, п. 133, ECHR 2005-ХІІ (витяги).
61. Суд зазначає, що своєю постановою від 13 грудня 2005 року національний суд визнав постанову про визнання підприємства-заявника банкрутом від 4 вересня 2003 року незаконною та скасував її.
62. Суд також зазначає, що підприємство-заявник не вказало, якої конкретної шкоди воно зазнало внаслідок ухвалення постанови про визнання його банкрутом. Проте Суд вважає, що питання конкретної шкоди є більш доречним для обґрунтування вимог підприємства-заявника за статтею 41 Конвенції, якщо такі висуватимуться.
63. Суд зауважує, що згідно з національним законодавством у випадку визнання підприємства банкрутом його господарська діяльність припиняється з дати ухвалення постанови про визнання банкрутом. Крім того, зазначене підприємство не може управляти своїм майном, оскільки така функція переходить до ліквідатора. Суд також зауважує, що зазначені обмеження мають на меті ефективне здійснення процедури банкрутства та не можуть вважатися непропорційними. Проте підприємство-заявника було визнано банкрутом згідно з постановою, ухваленою за відсутності його представника, та зазначена постанова пізніше була скасована національним судом як незаконна.
64. Отже, обмеження, накладені на господарську діяльність підприємства-заявника у період з 4 вересня 2003 року по 13 грудня 2005 року, які включали управління майном підприємства-заявника ліквідатором (у цій справі - Державною податковою інспекцією у Ворошиловському районі м. Донецька, тим самим органом, який подав заяву про порушення справи про банкрутство підприємства-заявника), не можуть вважатися законними.
65. Отже, було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
А. Скарга за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості провадження про відшкодування шкоди
66. Підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості провадження про відшкодування шкоди.
67. Уряд стверджував, що підприємство-заявник не дотрималось шестимісячного строку, оскільки його скарги на несправедливе провадження у справі про відшкодування шкоди були подані тільки 24 липня 2005 року, хоча остаточне рішення у цій справі було прийнято Верховним Судом України 3 листопада 2004 року.
68. У відповідь підприємство-заявник зазначило, що під час провадження щодо відшкодування шкоди національні суди неправильно тлумачили відповідні законодавчі положення та що інформаційний лист Вищого господарського суду України не мав сили закону.
69. Суд із самого початку зазначає, що підприємство-заявник подало скарги на несправедливість провадження про відшкодування шкоди у своїх листах від 17 березня та 26 липня 2004 року. Отже, підприємство-заявник дотрималось встановленого пунктом 1 статті 35 Конвенції шестимісячного строку.
70. Суд також зазначає, що касаційна скарга підприємства-заявника на відмови судів нижчих інстанцій у задоволенні позову була повернута без розгляду внаслідок того, що підприємство-заявник не сплатило державне мито, яке вимагалося. У цьому зв'язку Суд повторює, що національні суди мають кращі можливості для тлумачення та застосовування норм матеріального та процесуального права (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ріжамадзе проти Грузії» (Rizhamadze v. Georgia), заява № 2745/03, п. 21, від 31 липня 2007 року). Підприємство-заявник не скаржилося на те, що зазначене положення було нечітким і непередбачуваним, та не заявляло, що не мало коштів, аби сплатити державне мито, яке вимагалося, і, таким чином, було позбавлене можливості подати касаційну скаргу. Воно просто наполягало на своєму власному тлумаченні цього положення. Оскільки відповідні судові рішення не виявляють будь-якого явно свавільного мотивування (див., для порівняння, рішення у справі «Донадзе проти Грузії» (Donadze v. Georgia), заява № 74644/01, п. 32, від 7 березня 2006 року), Суд вважає, що скарга підприємства-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо несправедливості провадження про відшкодування шкоди є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.
В. Скарги за статтею 1 Першого протоколу щодо невиконання рішень на користь підприємства-заявника та ненадання йому відшкодування
71. Підприємство-заявник також скаржилося за статтею 1 Першого протоколу на тривале невиконання судових рішень від 13 грудня 1999 року та 29 червня 2000 року та на неприсудження національними судами відшкодування за шкоду, завдану виконавчою службою.
72. Уряд стверджував, що стосовно своєї скарги про неприсудження відшкодування шкоди, яку, як стверджувалося, було завдано виконавчою службою, підприємство-заявник не вичерпало ефективні національні засоби юридичного захисту, оскільки воно не подало касаційну скаргу згідно з вимогами процесуального законодавства (а саме не сплатило державне мито, яке вимагалося). Уряд також повторив свої заперечення щодо дотримання шестимісячного строку подання заяв.
73. Суд зазначає, що боржником у цій справі є приватне підприємство. Суд повторює, що держава не може вважатися відповідальною за відсутність коштів у приватного підприємства та її відповідальність поширюється тільки на дії державних органів у рамках виконавчого провадження (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Шестаков проти Росії» (Shestakov v. Russia), заява № 48757/99, від 18 червня 2002 року).
74. Суд зауважує, що законодавство України передбачає можливість оскарження до судів законності дій або бездіяльності виконавчої служби при виконанні судових рішень щодо приватних боржників і можливість подання до них позовів з метою відшкодування шкоди за тривалу несплату присудженої суми (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Кукта проти України» (Kukta v. Ukraine), заява № 19443/03, від 22 листопада 2005 року).
75. Посилаючись на свої висновки, наведені вище за пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд вважає, що скарга підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, навіть якщо припустити, що воно мало виправдані очікування щодо своєї скарги про відшкодування шкоди, має бути відхилена згідно з пунктами 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
С. Скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо провадження у справі про банкрутство
76. Уряд стверджував, що підприємство-заявник втратило свій статус потерпілого щодо своєї скарги про провадження у справі про банкрутство, так як постанова від 4 вересня 2003 року була скасована.
77. У відповідь підприємство-заявник зазначило, що воно не отримувало рішення про припинення провадження у справі про банкрутство та що таке рішення не було виконано. Зокрема, податкові органи не оприлюднили спростування, як це вимагалося постановою від 13 грудня 2005 року. Крім того, підприємство-заявник вважало, що податковий орган може знову порушити справу про банкрутство, не повідомивши про це підприємство-заявника.
78. Суд зазначає, що постановою від 13 грудня 2005 року постанова від 4 вересня 2003 року, щодо якої було подано скаргу, була скасована. Відповідно підприємство-заявник не може стверджувати, що є потерпілим від порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Його скарга за пунктом 1 статті 6 Конвенції стосовно провадження у справі про банкрутство є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена згідно з підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
79. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
80. Заявник вимагав 1036440,06 грн - 1 , а підприємство-заявник вимагало 1851687,12 грн - 2 відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
81. Уряд вважав вимоги заявників надмірними та необґрунтованими.
82. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням і заявленим відшкодуванням матеріальної шкоди, а тому відхиляє цю вимогу.
83. Що стосується вимог заявників щодо відшкодування моральної шкоди, Суд вважає, що констатація ним порушення сама по собі є достатньо справедливою сатисфакцією щодо вимог підприємства-заявника. З іншого боку, Суд присуджує заявникові 4000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
84. Заявники також вимагали 806,29 грн - 3 компенсації витрат, понесених у національних судах та у Суді.
__________
- 1 Приблизно 92959,80 євро.
- 2 Приблизно 166080 євро.
- 3 Приблизно 72,32 євро.
85. Уряд зазначив, що залишає це питання на розсуд Суду.
86. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними та неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на документи, що є в розпорядженні Суду, та на зазначені вище критерії Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових витрат у національних судах і вважає за належне присудити заявникові 33 євро компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.
C. Пеня
87. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості провадження у кримінальній справі заявника та за статтею 1 Першого протоколу щодо провадження у справі про банкрутство підприємства-заявника прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушення статті 1 Першого протоколу.
4. Постановляє , що:
(a) встановлення порушення саме по собі являє собою справедливу сатисфакцію нематеріальної шкоди, якої зазнало підприємство-заявник;
(b) протягом трьох місяців з дня набуття рішенням статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач має сплатити заявнику 4000 (чотири тисячі) євро відшкодування моральної шкоди і 33 (тридцять три) євро компенсації судових витрат разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(c) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 3 лютого 2011 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН