«Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку».
45. Положення Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань 2003 року, які втратили чинність з 23 січня 2015 року (далі - Правила внутрішнього розпорядку), на момент подій передбачали:
«84. ...Засуджені, які злісно порушують режим відбування покарання, можуть бути переведені з дільниці соціальної реабілітації до дільниці ресоціалізації …
88. ...Підставою для приймання та тримання засуджених у [дисциплінарному ізоляторі]… є [винесення] мотивованої постанови начальника установи … після перевірки пояснень засуджених … та отримання медичного висновку про можливість тримання їх у цих приміщеннях за станом здоров’я.
Засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення… Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею за відсутності порушення з боку засудженого ...».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
46. Заявник скаржився на те, що на його життя під час перебування під вартою негативно вплинули покарання у формі дисциплінарних стягнень і переведення до інших колоній, застосовані адміністрацією колоній після ухвалення Судом рішення за заявою № 30663/04. Суд вважає, що ця скарга має розглядатися за статтею 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
А. Прийнятність
47. У своїх зауваженнях у відповідь на додаткові запитання Суду Уряд доводив, що ця заява мала бути відхилена у зв’язку зі зловживанням правом на подання індивідуальної заяви, оскільки заявник, як стверджувалося, не повідомив Суд про своє звільнення.
48. Заявник заперечив, стверджуючи, що він повідомив Суд у своєму формулярі заяви про постанову Дрогобицького суду від 09 серпня 2011 року та про відповідне судове провадження.
49. Суд нагадує, що відповідно до правила 55 Регламенту Суду будь-яке заперечення стосовно неприйнятності, наскільки дозволяють їхній характер та обставини, мають бути висунуті Договірною Стороною відповідачем у її письмових та усних зауваженнях щодо прийнятності заяви (див. рішення у справі «Селахаттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)» [ВП] (<...>) [GC], заява № 14305/17, пункт 199, від 22 грудня 2020 року).
50. У цій справі Уряд висунув заперечення, стверджуючи про зловживання правом на подання індивідуальної заяви, 07 липня 2021 року у своїх зауваженнях у відповідь на додаткові запитання, поставлені Судом, тоді як свої первинні зауваження Уряд подав 31 березня 2017 року. Суд не повинен визначати, чи може за цих обставин Уряд бути позбавлений можливості висунути це заперечення, оскільки у будь-якому випадку заявник повідомив Суд про своє звільнення 08 листопада 2011 року.
51. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
52. Заявник скаржився на те, що зміна режиму його ув’язнення була способом покарання його адміністрацією колоній за позитивний результат розгляду його справи у Суді. Він стверджував, що його переведення з дільниці соціальної реабілітації до дільниці ресоціалізації було незаконним, оскільки ґрунтувалося на постановах від 25 грудня 2008 року та 18 січня 2009 року, якими його було поміщено до дисциплінарного ізолятора та які пізніше були визнані неправомірними прокуратурою. Крім того, його чотири переведення до різних колоній не мали законного обґрунтування. Його родина та його захисник не були поінформовані про його переведення, і коли вони приїхали з іншого міста відвідати його, їм відмовили в можливості побачитися з ним у зв’язку з його поміщенням до дисциплінарного ізолятора, хоча ці заходи згодом були визнані прокуратурою неправомірними. Насамкінець, його переведення створило ситуацію, коли подання заяви про його умовно-дострокове звільнення було відкладене на півтора року.
53. Уряд стверджував, що документи колоній, які стосувалися скарг заявника, були знищені у зв’язку із закінченням строку їхнього зберігання, і він не мав доступу до документів, які зберігалися у колонії № 1. Крім того, Уряд доводив, що заявник подав цю заяву до Суду без будь-яких перешкод й тримання його під вартою в дисциплінарному ізоляторі установи було правомірним і передбачуваним та застосовувалося без свавілля згідно з положенням 88 Правил внутрішнього розпорядку (див. пункт 45). Він не навів подальших підстав для накладення стягнень або не прокоментував їхню законну мету чи пропорційність. Уряд стверджував, що не було зв’язку між накладеними стягненнями та ухваленням рішення Суду за заявою № 30663/04, а час накладення цих стягнень був збігом. Стосовно переведення між колоніями Уряд стверджував, що вони були здійснені відповідно до чинної інструкції та двох положень, які регулювали переведення засуджених, усі три з яких були затверджені Державним департаментом з питань виконання покарань у 2003 році і скасовані у лютому 2012 року. Проте Уряд не посилався на жодне конкретне положення у трьох вказаних документах. Він стверджував, що не міг надати подальші коментарі стосовно переведення заявника з однієї колонії до іншої. Насамкінець, заявника було звільнено умовно-достроково.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
54. Усталена практика Суду передбачає, що під час тримання під вартою засуджені продовжують користуватися всіма основоположними правами та свободами, крім права на свободу (див. рішення у справі «Хорошенко проти Росії» [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC], заява № 41418/04, пункти 116 і 117, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями). Тримання під вартою, як і будь-який інший захід, що позбавляє особу її свободи, призводить до невід’ємних обмежень її приватного та сімейного життя (там само, пункт 106).
55. Поняття «приватне життя» є широким і не підлягає вичерпному визначенню. Залежно від обставин воно може охоплювати моральну та фізичну недоторканість особи, що, у свою чергу, може поширюватися на ситуації, пов’язані з позбавленням свободи (див. рішення у справі «Ранінен проти Фінляндії» (Raninen v. Finland), від 16 грудня 1997 року, пункт 63, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-VIII). Крім того, можуть існувати обставини, за яких статтю 8 Конвенції можна вважати такою, що забезпечує захист у ситуаціях стосовно умов тримання під вартою, в яких не досягається рівень суворості, необхідний для порушення статті 3 Конвенції (там само, пункт 63). Хоча органи державної влади користуються широкими дискреційними повноваженнями у питаннях, пов’язаних з виконанням вироків, низка аспектів ситуації засуджених стосується їхніх прав за статтею 8 Конвенції (див. рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви № 11082/06 та № 13772/05, пункти 835-838, від 25 липня 2013 року з подальшими посиланнями).
56. Будь-яке втручання в право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не було здійснено «згідно із законом», не переслідувало законну ціль або цілі згідно з пунктом 2 і не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення у справі «Слівенко проти Латвії» [ВП] (Slivenko v. Latvia) [GC], заява № 48321/99, пункт 99, ЄСПЛ 2003-X).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
57. Суд зауважує, що оскаржувані заходи, які складалися з низки суворих стягнень, накладених на заявника під час тримання під вартою, дуже суттєво вплинули на його повсякденне життя у колонії. Наприклад, заявнику більше не дозволялося тимчасово покидати межі колонії або відвідувати свою родину, зберігати гроші чи носити цивільний одяг (див. пункт 13). Отже, йшлося про його право на повагу до приватного життя, і стаття 8 Конвенції була застосовна. Крім того, оскаржувані заходи становили втручання в приватне життя заявника, яке передбачало, inter alia, застосування суворішого режиму тримання під вартою та переведення до різних колоній, розташованих у віддалених місцях (див. рішення у справі «Маслак проти Словаччини (№ 2)» (Maslak v. Slovakia (no. 2)), заява № 38321/17, пункт 140, від 31 березня 2022 року та згадане рішення у справі «Ходорковський і Лєбєдєв проти Росії», пункти 837 і 838).
58. Сторони не погоджуються щодо того, чи були оскаржувані заходи законними та виправданими.
59. Стосовно дисциплінарних стягнень і встановлення суворішого режиму ув’язнення Суд зазначає, що безпосередньо перед оприлюдненням рішення Суду за заявою № 30663/04 від 18 грудня 2008 року адміністрація колонії одинадцять разів застосовувала до заявника заохочення за хорошу поведінку та помістила його під менш суворий режим тримання під вартою, що дозволило йому тимчасово покидати межі колонії та зустрічатися з родиною (див. пункт 10). Однак у грудні 2008 року та січні 2009 року він поміщався в дисциплінарний ізолятор на п’ятнадцять і десять діб за порушення умов відбування покарання (див. пункти 11 і 12), а згодом зіткнувся з несприятливою зміною умов тримання під вартою, коли був переведений з дільниці з найменш суворим режимом до дільниці з більш суворим (див. пункт 13). Застосовне законодавство, тобто статті 100 та 101 Кримінально-виконавчого кодексу України, передбачало, що зміна режиму відбування покарання була можлива лише у випадку злісного порушення порядку відбування покарання (див. пункт 44). Суд зауважує про відсутність тверджень Уряду, що неналежна поведінка, за яку адміністрація колонії наклала два стягнення, які призвели до поміщення заявника під суворіший режим - відсутність на робочому місці та зберігання мобільного телефона (див. пункти 11-13), становили злісні порушення в розумінні чинного законодавства.
60. Стосовно переведення між колоніями Суд зауважує, що спочатку заявник відбував покарання у колонії № 1, яка знаходилася за 18 км від його дому (див. пункт 10). Однак після ухвалення рішення Суду від 18 грудня 2008 року, з 2009 року по 2011 рік його тричі переводили до інших колоній: 24 травня 2009 року - до колонії № 2, яка знаходилася за 450 км від його дому (див. пункт 20); 07 травня 2010 року - до колонії № 3, яка знаходилася за 72 км від його дому (див. пункт 21); і 23 березня 2011 року - до колонії № 4, яка знаходилася за 1390 км від його дому (див. пункт 22).
61. Суд зазначає, що сторони не надали копії відповідних документів про поміщення заявника до дисциплінарних ізоляторів і під суворіший режим тримання під вартою або про його переведення до трьох інших колоній у період з 2009 року до 2011 року. Водночас Уряд визнав, що «деякі стягнення», накладені на заявника, згодом були визнані прокурором неправомірними.
62. Єдиним доступним документом щодо стягнень заявника та його переведень є постанова Дрогобицького суду від 16 травня 2011 року. Цей суд описав стягнення як «безпідставні та незрозумілі» та такі, що були накладені «за незрозумілі, суперечливі та неоднозначні, порушення, виходячи із його раніше тривало-бездоганної поведінки» - і зазначив, що прокурор скасував їх як упереджені та безпідставні. Згодом начальник ДВК № 2 [колонія № 3] скасував ці стягнення після внутрішнього розгляду, в результаті якого було доведено їхню неправомірність (див. пункт 35). Стосовно переведення заявника суд зазначив, що «навіть злісні порушники умов відбування покарання відбува[ли] таке в одній установі, а переведення було можливе лише у виняткових випадках» (там само). Дійсно, відповідно до статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України переведення дозволялося лише у виняткових випадках (див. пункт 44).
63. Справді, зазначене судове рішення було скасовано з невідомих причин (див. пункт 37), а справу було направлено до Дрогобицького суду на новий розгляд. Однак це не вплинуло на обґрунтованість постанов прокурора та начальника ДВК № 2 [колонія № 3] стосовно скасування стягнень як необґрунтованих і неправомірних. До того ж після повернення справи на новий розгляд національний суд знову постановив звільнити заявника на підставі аналізу його одинадцяти заохочень, його позитивного ставлення до роботи та навчання, а також відсутності зауважень адміністрації колонії № 4 до його поведінки або дотримання ним вимог режиму установи (див. пункт 38). Остання постанова, в якій не повторювалося формулювань, використаних в постанові від 16 травня 2011 року, але й не вказувалося, що наведені в ній висновки були неправильними, набрала законної сили (див. пункт 39).
64. На думку Суду, наведеного достатньо для висновку, що оскаржувані дисциплінарні стягнення, які призвели до застосування до заявника суворішого режиму відбування покарання, а також оскаржувані рішення про неодноразове переведення заявника до інших колоній не мали законних підстав.
65. Таким чином, Суд вважає, що оскаржуване заявником втручання було незаконним, а тому немає необхідності визначати, чи переслідувало втручання законну мету, і якщо так, чи було воно пропорційним переслідуваній меті.
66. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 18 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ
67. Заявник поскаржився поверхово та без наведення додаткових деталей на те, що він був підданий покаранням під час перебування у колонії в помсту за успішний результат розгляду його заяви у Суді. Заявник посилався на статтю 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
68. Уряд стверджував про неподання «обґрунтованої скарги» на порушення статті 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, оскільки скаргу заявника за статтею 8 Конвенції слід було визнати неприйнятною.
69. Загальні принципи щодо тлумачення та застосування статті 18 Конвенції були наведені Великою палатою в її рішенні у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункти 287-317, від 28 листопада 2017 року).
70. З відповідної практики випливає, що Суд має, наскільки це можливо, мати змогу ознайомитися з відповідними документами. У доводах як заявника, так і Уряду бракує достатніх деталей стосовно цього питання, що перешкоджає розгляду та ухваленню рішення Судом стосовно мети спірного поводження.
71. За цих обставин Суд не може не визнати, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена як неприйнятна відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
72. Заявник скаржився на те, що він був підданий покаранням адміністраціями колоній після ухвалення Судом рішення за заявою № 30663/04.
73. Беручи до уваги факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 8 Конвенції (див. пункти 65 і 66), Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені в цій заяві, і немає потреби виносити окреме рішення щодо прийнятності та суті скарги за статтею 34 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справах «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014, та «Рот проти Німеччини» (Roth v. Germany), заяви № 6780/18 і № 30776/18, пункти 83-84 і 99-101, від 22 жовтня 2020 року).
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
74. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
75. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він просив Суд взяти до уваги трирічний період, протягом якого його переводили до нових колоній, розташованих далеко від його дому, несправедливого покарання та суворого режиму, застосованого до нього без будь-яких обґрунтованих підстав. Можливість його умовно-дострокового звільнення була поставлена під сумнів.
76. Уряд вважав суму у розмірі 50 000 євро надзвичайно надмірною. Він стверджував, що вимога про відшкодування не мала бути підставою для неправомірного збагачення, і просив Суд відхилити вимогу заявника щодо справедливої сатисфакції.
77. Суд присуджує заявнику 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
В. Судові та інші витрати
78. Заявник вимагав 1 250 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу пані О.Є. Сапожнікової під час провадження у Суді.
79. Уряд стверджував, що ця сума була необґрунтованою.
80. З огляду на наявні в нього документи та свою практику Суд вважає за розумне присудити суму у розмірі 850 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника, як було зазначено заявником.
С. Пеня
81. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 8 Конвенції.
2. Оголошує неприйнятною скаргу за статтею 18 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції.
4. Постановляє , що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суть скарги заявника за статтею 34 Конвенції.
5. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 850 (вісімсот п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, пані О.Є. Сапожнікової;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Сіофра О’ЛІРІ