Рішення
«1. Рішення про примусову госпіталізацію особи до установи має ухвалювати суд або інший компетентний орган. Суд або інший компетентний орган повинен:
i. враховувати думку відповідної особи;
ii. діяти згідно з процедурами, передбаченими законом, виходячи з принципу, що відповідну особу слід побачити та проконсультуватися з нею.
...
3. Рішення про примусову госпіталізацію особи або про примусове лікування повинні бути задокументовані та містити максимальний строк, після якого, згідно із законом, вони повинні бути офіційно переглянуті. Це не обмежує права особи на перегляд та оскарження згідно з положеннями статті 25. ...».
D. Парламентська Асамблея Ради Європи
119. 25 січня 2012 року Парламентська Асамблея ухвалила Резолюцію 1859 (2012) про захист прав людини та гідності шляхом врахування раніше висловлених побажань пацієнтів. У пункті 1 Резолюції зазначено:
«Існує загальний консенсус, заснований на статті 8 Європейської конвенції з прав людини (ETS № 5) стосовно права на приватне життя, що не може здійснюватися жодного втручання, яке впливає на особу, без її згоди. З цього права людини випливають принцип персональної автономії та принцип згоди. Ці принципи передбачають, що дорослим дієздатним пацієнтом не можна маніпулювати, і що його воля, якщо вона чітко виражена, повинна переважати, навіть якщо це означає відмову від лікування: ніхто не може бути примушений до лікування проти власної волі»
Е. Організація Об’єднаних Націй
1. Проміжна доповідь Спеціального доповідача ООН з питань катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання Манфреда Новака (UN Doc. A/63/175), від 28 липня 2008 року.
120. Відповідна частина доповіді передбачає:
«63. У закладах, а також у контексті примусового амбулаторного лікування, психіатричні лікарські препарати, у тому числі нейролептики та інші препарати, що змінюють свідомість, можуть призначатися особам з психічними розладами без їхньої вільної та інформованої згоди або проти їхньої волі, під примусом або як форма покарання. Призначення в установах тримання під вартою та психіатричних закладах препаратів, у тому числі нейролептиків, що викликають тремтіння, озноб та судоми, які роблять суб’єкта апатичним та притупляють його інтелект, визнано формою катування. У справі «Віана Акоста проти Уругваю» Комітет з прав людини дійшов висновку, що поводження із скаржником, яке включало психіатричні експерименти та примусове введення транквілізаторів проти його волі, становило нелюдське поводження. Спеціальний доповідач зазначає, що примусове введення без згоди особи психіатричних препаратів, зокрема нейролептиків, для лікування психічного стану потребує ретельного вивчення. Залежно від обставин справи, завдані страждання та їхній вплив на здоров’я особи можуть являти собою форму катування або жорстокого поводження.
64. Багато держав, на законних підставах чи без них, дозволяють тримання осіб з психічними розладами в установах без їхньої вільної та інформованої згоди на підставі наявності діагностованої психічної інвалідності, часто разом із додатковими критеріями, такими як «небезпека для себе та інших» або «потреба в лікуванні». Спеціальний доповідач нагадує, що стаття 14 Конвенції про права осіб з інвалідністю забороняє незаконне або свавільне позбавлення волі, а також наявність інвалідності як виправдання для позбавлення волі.
65. У певних випадках свавільне або незаконне позбавлення волі на підставі наявності інвалідності також може завдати особі сильного болю або страждань, і це, таким чином, підпадає під сферу дію Конвенції проти катувань. Під час оцінки болю, завданого позбавленням волі, необхідно враховувати тривалість тримання під вартою, умови тримання під вартою та застосоване лікування».
2. Доповідь Спеціального доповідача ООН з питань катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання, Хуана Е. Мендеса, UN Doc. A/HRC/22/53, від 01 лютого 2013 року
121. Відповідні частини доповіді передбачають:
«32. Мандатарій визнав, що лікування інвазивного та незворотного характеру, коли воно не переслідує терапевтичної мети, може становити катування та жорстоке поводження, якщо воно відбувається або застосовується без вільної та інформованої згоди відповідної особи. Це особливо стосується випадків, коли інвазивне та незворотне лікування застосовується до пацієнтів з маргінальних груп, таких як особи з інвалідністю, без їхньої інформованої згоди, попри твердження про добрі наміри та медичну необхідність. Наприклад, мандатарій встановив, що дискримінаційний характер примусових психіатричних заходів, застосовних до осіб із психосоціальними порушеннями, відповідає вимогам про наявність наміру та мети, встановленим у статті 1 Конвенції проти катувань, незважаючи на твердження про «добрі наміри» медичних працівників.
...
64. Мандатарій продовжує отримувати повідомлення про систематичне застосування примусових заходів у всьому світі. І мандатарій, і договірні органи Організації Об’єднаних Націй визнали примусове лікування та інші психіатричні заходи в закладах охорони здоров’я формами катування та жорстокого поводження. Примусові заходи, які часто помилково виправдовуються теоріями недієздатності особи та терапевтичною необхідністю, що несумісні з Конвенцією про права інвалідів, визнаються правомірними національним законодавством і можуть підтримуватися широкою громадською підтримкою як такі, що, як стверджується, відповідають «найкращим інтересам» відповідної особи. Тим не менш, тією мірою, якою вони завдають сильного болю та страждань, вони порушують абсолютну заборону катувань та жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження (A/63/175, пункти 38, 40, 41). Керуючись занепокоєнням щодо автономії та гідності осіб з інвалідністю, Спеціальний доповідач закликає переглянути національне законодавство, яке дозволяє примусові заходи.
...
Рекомендації
85. Спеціальний доповідач закликає всі держави:
...
(c) Проводити оперативні, неупереджені та ретельні розслідування всіх тверджень про катування та жорстоке поводження в медичних закладах; за наявності доказів притягувати до відповідальності винних осіб та вживати щодо них заходи; забезпечувати потерпілим ефективні засоби юридичного захисту та відшкодування шкоди, у тому числі заходи щодо відшкодування, сатисфакції та гарантії, що це більше не повториться, а також заходи щодо реституції, компенсації та реабілітації;
...
89. Спеціальний доповідач закликає всі держави:
(a) Переглянути систему боротьби проти катувань стосовно осіб з інвалідністю згідно з Конвенцією про права інвалідів як авторитетного переліку рекомендацій щодо їхніх прав у контексті охорони здоров’я;
(b) Запровадити абсолютну заборону на всі примусові та застосовані без згоди медичні заходи щодо осіб з інвалідністю, включаючи застосування без згоди психохірургічних засобів, електрошоку та психотропних препаратів, таких як нейролептики, застосування засобів стримування та одиночного ув’язнення, як для довгострокового, так і для короткострокового застосування. Зобов’язання припинити застосування примусових психіатричних заходів, що ґрунтуються виключно на інвалідності, підлягає негайному впровадженню, а затримки у його виконанні не можуть бути виправдані нестачею фінансових ресурсів.»
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 , 4 І 5 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
122. Заявник скаржився на те, що його подальше тримання під вартою в Дніпропетровській лікарні після 24 жовтня 2014 року суперечило чинному національному законодавству. Він також стверджував про відсутність у його розпорядженні ефективної процедури, за допомогою якої він міг би оскаржити законність тримання його під вартою в лікарні до цієї дати, вимагати виписки або отримати відшкодування шкоди. Він посилався на пункти 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції, які передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(e) законне затримання осіб ... психічнохворих ...;
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування».
А. Тримання під вартою після 24 жовтня 2014 року ( пункт 1 статті 5 Конвенції)
123. Уряд стверджував, що заявник не був потерпілим від стверджуваного порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки національні органи влади прямо визнали, що тримання його під вартою з 24 по 28 жовтня 2014 року не відповідало національному законодавству та забезпечили йому відшкодування.
124. Заявник заперечив. Він стверджував, що присуджене йому відшкодування шкоди було принизливо низьким порівняно з його стражданнями.
125. Як уже встановлював Суд, рішення або заходи, вжиті на користь заявника, в принципі не є достатніми, аби позбавити його статусу «потерпілого», якщо національні органи влади прямо чи по суті не визнали порушення Конвенції, а потім не надали відшкодування за нього (див., наприклад, рішення у справі «Нада проти Швейцарії» [ВП] (Nada v. Switzerland) [GC], заява № 10593/08, пункт 128, ЄСПЛ 2012; див. також, щодо статті 5 Конвенції, рішення у справі «Московець проти Росії» (Moskovets v. Russia), заява № 14370/03, пункт 50, від 23 квітня 2009 року).
126. Суд зазначає, що національні суди визнали примусову госпіталізацію заявника з 24 по 28 жовтня 2014 року незаконною та присудили йому близько 256 євро як відшкодування шкоди (див. пункт 63).
127. Суд зауважує, що присуджена сума значно нижча за ті, що Суд зазвичай присуджує у подібних справах, і не може вважатися належним відшкодуванням (див. щодо України рішення у справі «Карапас та інші проти України» [Комітет] (Karapas and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 54575/12 та 4 інші заяви, від 22 жовтня 2020 року, в якій Суд присудив заявникам 900 євро та 1 800 євро за три та шість днів необґрунтованого тримання під вартою відповідно).
128. У зв’язку з цим Суд вважає, що заявник все ще може вважатися потерпілим від порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням його під вартою з 24 до 28 жовтня 2014 року. Суд також зазначає: сторонами не оскаржувалося те, що лікарня була державною установою, і що дії та бездіяльність її персоналу, який тримав заявника під вартою, попри ухвалу суду про припинення його примусового психіатричного лікування (див. пункти 17), могли порушити питання про відповідальність держави-відповідача за Конвенцією (див. рішення у справі «Гласс проти Сполученого Королівства» (Glass v. the United Kingdom), заява № 61827/00, пункт 71, ЄСПЛ 2004-II).
129. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, а також неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
130. Стосовно суті справи Суд бере до уваги висновки національних судів, що тримання його під вартою в лікарні протягом цього періоду було незаконним, оскільки воно не мало жодних законних підстав (див. пункти 63). Суд вважає, що свавільне тримання під вартою в психіатричній лікарні пацієнта, примусове стаціонарне психіатричне лікування якого було припинене судом, становило серйозне порушення права на свободу, закріпленого у статті 5 Конвенції.
131. Отже, у справі заявника було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
В. Перегляд законності тримання під вартою ( пункт 4 статті 5 Конвенції)
132. Уряд стверджував, що заявник мав можливість оскаржити до районного суду законність продовження примусового тримання його під вартою в психіатричній лікарні під час кожного періодичного перегляду застосування до нього примусових заходів медичного характеру в психіатричній лікарні, але він не скористався цією можливістю і тому не вичерпав доступних національних засобів юридичного захисту. Зокрема, він вирішив не відвідувати засідання районного суду та не подавав апеляційні скарги через свого захисника на ухвали районного суду щодо продовження застосування до нього психіатричного лікування. Тому Уряд вважав, що пункт 4 статті 5 Конвенції порушено не було.
133. Заявник доводив, що персонал змусив його відмовитися від його процесуальних прав, і він відчував себе заручником лікарів, побоюючись, що будь-який вияв непокори може поставити під загрозу його життя та здоров’я. Відчуваючи себе безсилим, він зрештою наважився лише подати заяву про розгляд справи в районному суді за участі приватного захисника та Омбудсмена. До розгляду справи в жовтні 2014 року районний суд розглядав його справу за його відсутності, сліпо задовольняючи подання Дніпропетровської лікарні без належної оцінки стану його психічного здоров’я. Крім того, він не мав законного права раніше — за власною ініціативою — оскаржувати необхідність свого примусового лікування.
134. Суд вважає, що наведені Урядом підстави невичерпання засобів юридичного захисту тісно пов’язані із суттю скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції, і тому їх слід долучити до розгляду справи по суті.
135. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
136. Суд повторює, що згідно з його практикою особа, піддана примусовому лікуванню, повинна мати доступ до суду та можливість бути заслуханою особисто або через представника. Перегляд законності тримання під вартою за пунктом 4 статті 5 Конвенції не повинен бути автоматичним, а радше повинен надавати можливість пацієнтам самостійно ініціювати провадження (див. рішення у справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine), заява № 67531/01, пункт 39, від 08 листопада 2005 року, з подальшими посиланнями). Таким чином, пункт 4 статті 5 Конвенції вимагає насамперед надання незалежної правової допомоги, яка забезпечить затриманому можливість постати перед суддею, який ухвалюватиме рішення про законність подальшого тримання під вартою. Доступ затриманого до судді не повинен залежати від доброї волі органу державної влади, який здійснює тримання під вартою, і надаватися на розсуд медичного персоналу або адміністрації лікарні (там само, пункт 44).
137. Хоча не завжди необхідно, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції супроводжувалася тими ж гарантіями, які передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо кримінального чи цивільного судочинства, вона повинна мати судовий характер і забезпечувати гарантії, що відповідають виду відповідного позбавлення свободи (див. рішення у справі «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункт 161, від 22 травня 2012 року). Зокрема, у провадженні, в якому розглядається апеляційна скарга на ухвалу про тримання під вартою, має бути забезпечена «рівність сторін» між учасниками, прокурором та особою, яка перебуває під вартою (див. рішення у справі «Дімітріос Дімопулос проти Греції» (Dimitrios Dimopoulos v. Greece), заява № 49658/09, пункт 47, від 09 жовтня 2012 року).
138. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що він уже розглядав систему перевірки законності тримання під вартою у психіатричній лікарні у примусовому порядку в Україні в згаданому рішенні у справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine), пункти 41–46). У згаданій справі Суд дійшов висновку, що хоча законний механізм, закріплений у зазначених статтях закону, який гарантував, що психічнохворий мав поставати перед суддею принаймні кожні пів року за поданням адміністрації лікарні, становив важливу гарантію проти свавільного тримання під вартою, він, тим не менш, був недосконалим, оскільки не передбачав незалежного права подавати індивідуальну заяву до суду пацієнтом, який примусово тримався під вартою в психіатричній лікарні. Відсутність цієї основної гарантії за пунктом 4 статті 5 Конвенції у Законі України «Про психіатричну допомогу» та Кримінальному процесуальному кодексі України призвела до висновку Суду, що у справі «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine) було порушено зазначену статтю Конвенції. Суд зауважує, що можливість для особи, до якої застосовується примусове лікування, подати індивідуальну заяву до суду з метою перевірки наявності підстав для її примусового тримання під вартою у психіатричному закладі була запроваджена у національному законодавстві у 2017 році (див. пункт 92) — тобто після того, як відбулися події у цій справі.
139. Ця ситуація ускладнюється тим фактом, що в Україні застосування примусової госпіталізації до психіатричного закладу за рішенням суду у кримінальному провадженні також розуміється як таке, що включає автоматичний дозвіл на лікування відповідного пацієнта — навіть проти його волі (див. пункт 178). У зв’язку з цим у пацієнта також немає негайного засобу юридичного захисту (див. рішення у справі «X проти Фінляндії» (X v. Finland), заява № 34806/04, пункт 170, ЄСПЛ 2012 (витяги)).
140. Наведених міркувань самих собою було б достатньо для висновку Суду, що у цій справі було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції. Однак з огляду на спосіб формулювання заявником своїх скарг, конкретний контекст тримання під вартою в психіатричній лікарні, а також важливість судового перегляду законності такого тримання під вартою для ефективного захисту від свавільного позбавлення свободи і для забезпечення гідності та фізичної недоторканності відповідних осіб, Суд повинен розглянути якість періодичного судового перегляду ex officio, на який посилався Уряд як на ефективну процедуру у справі заявника.
141. Суд зазначає, що примусова госпіталізація заявника, постановлена судом у кримінальному провадженні 09 жовтня 2012 року, переглядалася районним судом чотири рази (кожні півроку) за поданням Дніпропетровської лікарні, яка стверджувала, що заявник страждав на органічний розлад особистості (діагноз, поставлений у лікарні у березні 2013 року), що робило його небезпечним для інших осіб, а тому Дніпропетровська лікарня клопотала про дозвіл на продовження його примусового лікування в лікарні (див. пункти 11 і 12).
142. Згідно з фактами цієї справи ніщо не свідчить про те, що до 13 жовтня 2014 року районний суд критично оцінював подання Дніпропетровської лікарні перед задоволенням її клопотання про дозвіл на продовження примусового лікування заявника. Ухвали районного суду були майже однаковими кожного разу, не містили детального обґрунтування та по суті повторювали висновки оцінки Дніпропетровської лікарні без проведення будь-якого незалежного аналізу, аби визначити, чи справді заявник страждав на психічний розлад такого характеру та ступеня, що виправдовував продовження його примусового тримання під вартою (див. пункт 12).
143. Зокрема ніщо не свідчить про те, що районний суд намагався ретельно перевірити достовірність аргументів, на підставі яких заявнику, якого судово-психіатричні експерти та Дніпровський районний суд міста Дніпродзержинська визнали здоровим щодо будь-яких психічних захворювань, пізніше було поставлено діагноз психічного розладу лікарями Дніпропетровської лікарні, які контролювали його свободу та лікування. Жодного разу не було надано вказівку отримати інший незалежний медичний висновок для підтвердження або спростування висновків Дніпропетровської лікарні щодо стану психічного здоров’я заявника. Суд у минулому вважав таку можливість — скористатися іншим, незалежним психіатричним висновком — важливою гарантією проти можливого свавілля під час ухвалення рішень щодо продовження тримання в установах з примусовим наглядом (див. згадане рішення у справі «X проти Фінляндії» (X v. Finland), пункт 169, рішення у справах «M. проти України» (M. v. Ukraine), заява № 2452/04, пункт 66, від 19 липня 2012 року, та «Анатолій Руденко проти України» (Anatoliy Rudenko v. Ukraine), заява № 50264/08, пункт 117, від 17 квітня 2014 року). У зв’язку з цим Суд також посилається на рекомендацію КЗК, що періодичний перегляд рішення суду про лікування пацієнта проти його волі в психіатричній лікарні повинен включати висновок лікаря-психіатра, незалежного від лікарні, в якій пацієнт тримається під вартою (див. пункт 114).
144. До жовтня 2014 року районний суд ніколи не оцінював той факт, що стан сутінкового розладу свідомості заявника, який трапився лише один раз — за рік до його госпіталізації до Дніпропетровської лікарні — більше ніколи не повторювався. Подібним чином, ніщо не свідчить, що до 14 жовтня 2014 року районний суд коли-небудь вивчав історію хвороби заявника з метою досягнення належного розуміння стану заявника та встановлення факту, чи становив він небезпеку для інших осіб, як вважала Дніпропетровська лікарня.
145. Крім того, районний суд постановляв свої ухвали, не побачивши заявника особисто, не спостерігаючи за його поведінкою та не вислухавши його точку зору, тоді як національні процесуальні норми, в принципі, вимагали присутності заявника у засіданнях (див. пункт 71).
146. Стосовно тверджень Уряду про те, що заявник за власним вибором не брав участі у засіданнях: наявні документи, як вбачається, не підтверджують цю версію подій, а радше твердження заявника про примус. Так, його заяви про проведення засідань без його присутності, як вбачається, були заздалегідь надруковані (від руки додавалося лише ім’я заявника). Жоден з цих документів не містив причин, чому заявник (який, як свідчить його історія хвороби, наполегливо заперечував, що він був психічно хворим і потребував лікування) не міг або не бажав бути присутнім у засіданнях, у яких мали розглядатися ці питання. Ніщо не свідчить, що районний суд розслідував це питання: зокрема, в ухвалах районного суду не згадувалося причин відсутності заявника чи будь-якого обґрунтування для проведення розгляду справи за його відсутності.
147. Крім того, у своїх доповідях за 2014 і 2015 роки Омбудсмен прямо зазначила, що позбавлення пацієнтів права брати участь у судових засіданнях під час розгляду їхніх справ становило системну проблему; до того ж вона прямо вказала на факт (встановлений під час її візиту), що адміністрація Дніпропетровської лікарні наполягала на тому, щоб пацієнти відмовлялися брати участь у таких засіданнях (див. пункти 97 і 100). Висновки іноземних експертів, викладені в їхньому звіті (див. пункт 104), а також інші загальнодоступні матеріали, які містили посилання на твердження інших пацієнтів лікарні (див. пункти 105, 107 і 109), також підкріплюють твердження заявника, що його відмова від права участі в засіданнях була зроблена під примусом. Крім того, фактичний висновок Омбудсмена у доповіді за 2015 рік, що районний суд розглянув сорок п’ять справ за один день, усі за відсутності відповідних пацієнтів і суд обґрунтував свої ухвали виключно висновками лікарні, додатково ілюструє якість судового перегляду та небажання суддів ставити під сумнів медичні висновки (див. пункт 100). Твердження, висловлене Омбудсменом в її інтерв’ю для медіа щодо справи заявника (див. пункт 24), є додатковим свідченням у зв’язку з цим.
148. З огляду на наведене Суд вважає, що розгляд, який здійснював районний суд до 13 жовтня 2014 року за відсутності заявника, характеризувався явною недбалістю суду та був несумісним з основними вимогами правосуддя.
149. З огляду на наведені міркування Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та доходить висновку, що заявник не зміг отримати належної судової відповіді для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції, і його право на ініціювання позову, за допомогою якого було б вирішено питання законності тримання його під вартою, було порушено.
150. Отже, у цій справі було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.
С. Право на відшкодування шкоди ( пункт 5 статті 5 Конвенції)
151. Беручи до уваги факти справи, доводи сторін і свої попередні висновки Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені стосовно права заявника на свободу та особисту недоторканність, і немає потреби розглядати питання прийнятності та суть його скарги за пунктом 5 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] [ image ] [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
152. Заявник скаржився на те, що його тримання в Дніпропетровській лікарні та примусове введення нейролептиків (без будь-якої медичної необхідності) разом із тривалістю тримання його під вартою, затримкою у виписці та неналежними умовами тримання становило жорстоке поводження, заборонене Конвенцією. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
А. Прийнятність
1. Доводи сторін
(а) Уряд
153. Уряд повторив свої раніше наведені твердження, а саме, що заявник міг висловити свої аргументи щодо (i) стану свого психічного здоров’я та (ii) відсутності будь-якої потреби в його лікуванні під час періодичного судового перегляду тримання його під вартою в психіатричній лікарні. Уряд також висунув той самий уже зазначений аргумент про невичерпання засобів юридичного захисту (див. пункт 132) у зв’язку з цією скаргою.
154. Крім того, він стверджував, що вимога заявника була явно необґрунтованою, оскільки заявник не зміг підтримати свої твердження доказами, а тому не висунув небезпідставну скаргу. Уряд стверджував, що загальнодоступні матеріали не містили доказів, які безпосередньо стосувалися заявника, і тому не могли бути прийняті як докази, що заявник, зокрема, зазнав будь-якої форми жорстокого поводження під час перебування в Дніпропетровській лікарні.
155. Посилаючись на інформацію, надану Дніпропетровською лікарнею (див. пункти 46 і 47), Уряд стверджував, що лікування заявника нейролептиками та його діагноз, поставлений у березні 2013 року, були медично обґрунтованими. Він визнав, що заявник міг мати певні проблеми, пов’язані з побутовими умовами в лікарні, але стверджував, що ці умови все ж були загалом задовільними. Заявник не зміг довести, що будь-які страждання, яких він міг зазнати внаслідок цього, досягли мінімального рівня суворості, що підпадав під дію статті 3 Конвенції.
156. Уряд також натякнув, що якби твердження заявника були правдивими, він би подав скарги під час перебування в Дніпропетровській лікарні, в яких вказав би ці твердження, бо він мав багато можливостей це зробити. Він міг поскаржитися до органів прокуратури, які згідно із законом систематично перевіряли психіатричні лікарні з метою забезпечення дотримання закону, що регулює надання психіатричної допомоги. Посилаючись на відповідь України на візит КЗК у 2017 році, Уряд зазначив, що прокурори склали понад 180 документів, які містили зроблені ними під час відвідувань психіатричних закладів висновки, і внаслідок цього 205 державних службовців та медичних працівників були притягнуті до відповідальності у зв’язку з різними недоліками та до них були застосовані дисциплінарні стягнення. Існувала можливість подати скарги директору лікарні (у внутрішніх дворах були встановлені «скриньки для скарг»), до Міністерства охорони здоров’я України, до місцевої ради, Омбудсмену та до судів. Інформація про права пацієнтів та контактні дані різних державних органів були наявні в кожній палаті та у спеціально відведених місцях лікарні. Заявник міг би передати свої скарги через свою матір або свого захисника, якби він цього хотів. Уряд також зазначив, що заявник сам вказав під час своєї виписки, що не мав скарг на лікування або умови тримання його під вартою.
157. Насамкінець Уряд стверджував, що органи досудового розслідування та цивільний суд ретельно розглянули твердження заявника, подані ним після його виписки, та визнали їх необґрунтованими (за винятком його скарги щодо незаконного тримання під вартою після 24 жовтня 2014 року, яку задовольнив апеляційний суд у цивільному провадженні, ініційованому заявником).
(b) Заявник
158. Заявник наполягав, що його скарга була прийнятною, а його твердження підтримувалися його історією хвороби та загальнодоступними матеріалами щодо Дніпропетровської лікарні. Він стверджував, що розписка, яку він написав під час виписки, була складена через побоювання, що інакше його ніколи не випишуть з лікарні.
159. Заявник також стверджував, що теоретична можливість подання скарги до будь-якого зовнішнього органу державної влади під час перебування під вартою на практиці не існувала. Медичний персонал був безпосередньо причетний до стверджуваних порушень його прав, і будь-яка спроба подати скаргу або зібрати докази поставила б його здоров’я та безпеку під серйозний ризик з огляду на повний контроль, який лікарня мала над ним, та застосовні персоналом методи: у відповідь на його скарги, висловлені лікуючому лікареві-психіатру, були призначені антипсихотичні препарати. Крім того, листування пацієнтів перевірялося та підлягало цензурі, а керівництво проводило «роз’яснювальні бесіди» про те, що можна було писати, а що ні. Усі зустрічі з відвідувачами відбувалися у присутності персоналу. Крім того, перед зустрічами з родичами йому давали нейролептичні препарати, що впливало на його здатність ефективно спілкуватися. Можливості користуватися телефоном не було. Незалежний зовнішній орган, до якого пацієнти могли б безпечно звертатися зі скаргами на лікування та жорстоке поводження, якому вони піддавалися під контролем медичного персоналу, і який би ефективно розглядав такі скарги, не здійснював регулярних візитів. Місцевий прокурор — незалежний та ефективний орган — ніколи його не відвідував.
160. Заявник стверджував, що він подав свої твердження до національних органів влади якомога детальніше після виписки, коли він більше не побоювався за своє життя. Однак його скарги не були належним чином розглянуті.
2. Оцінка Суду
161. Суд вже відхилив попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту на тій підставі, inter alia, що ніщо не свідчило про те, що заявник на практиці мав можливість ефективно скористатися засобом юридичного захисту, на який посилався Уряд (див. пункт 149). Суд не вбачає підстав відходити від зазначеного висновку.
162. Суд також зазначає, що твердження заявника за статтею 3 Конвенції ґрунтуються на послідовному та детальному описі його особистого досвіду, який він надав Суду, на його історії хвороби, на його скаргах до національних органів влади (та їхніх відповідях на них), а також на різних незалежних та достовірних доповідях щодо лікарні. Отже, Суд вважає, що скарга заявника є небезпідставною.
163. Суд зауважує, що заявник був примусово госпіталізований до психіатричного закладу згідно з постановою суду, який розглядав кримінальне провадження, а тому він не мав права за національним законодавством виписатися з лікарні за власною ініціативою: його могли виписати лише за ухвалою компетентного суду, постановлення якої на той момент могла ініціювати лише відповідна лікарня, звернувшись з поданням. Тому після того, як заявника примусово госпіталізували на підставі постанови суду, психіатрична лікарня взяла на себе повний та ефективний контроль над його свободою та лікуванням протягом усього періоду його госпіталізації, який тривав з 06 грудня 2012 року по 28 жовтня 2014 року. Протягом цього періоду лікарня, державний заклад, за дії та бездіяльність персоналу якого могла нести відповідальність держава-відповідач згідно з Конвенцією, була зобов’язана захищати фізичну та психічну цілісність заявника.
164. Враховуючи повний контроль Дніпропетровської лікарні над заявником та його вразливість як особи, яка трималася під вартою в психіатричному закладі, можна вважати, що на органах державної влади лежав тягар доказування у зв’язку з наданням задовільної та переконливої відповіді на твердження заявника, які були послідовними та детальними.
165. З огляду на ці міркування та враховуючи наявні в нього матеріали, Суд вважає, що скарга заявника за статтею 3 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
166. Заявник стверджував, що він був психічно здоровим, наголосивши, що сутінковий розлад свідомості, який він переніс у грудні 2011 року, був винятковим явищем, що підтвердили судово- психіатричні експерти, і більше ніколи не повторювався. Він доводив, що примусове психіатричне лікування нейролептиками було застосоване до нього не у зв’язку з встановленою медичною необхідністю, а як форма покарання. Він також наполягав, що у березні 2013 року йому було поставлено хибний діагноз з наміром тримати його під вартою в лікарні, яка по суті функціонувала як установа виконання покарань. Він стверджував, що не мав практичних можливостей оскаржити свій діагноз або лікування нейролептиками, отримати іншу незалежну оцінку або іншим чином захистити свої права. Ця ситуація у поєднанні з неналежними умовами його дворічного тримання під вартою завдала йому значних страждань, що прирівнювалися до жорстокого поводження.
167. Уряд не подав зауважень щодо суті справи, вважаючи заяву неприйнятною з наведених раніше підстав.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
168. Згідно з усталеною практикою Суду, медичне втручання, якому особа піддається проти своєї волі (включаючи цілі психіатричної допомоги), може за певних умов розглядатися як лікування, заборонене статтею 3 Конвенції. Зокрема, Суд встановлював, що захід, який становить терапевтичну необхідність з точки зору встановлених принципів медицини, в принципі, не може розглядатися як нелюдський та такий, що принижує гідність. Тим не менш, Суд повинен переконатися, що існування медичної необхідності переконливо доведено, а процесуальні гарантії для такого рішення існують і дотримуються (див., наприклад, рішення у справах «В.I. проти Республіки Молдова» (V.I. v. the Republic of Moldova), заява № 38963/18, пункт 95, від 26 березня 2024 року, «Горобет проти Молдови» (Gorobet v. Moldova), заява № 30951/10, пункти 47–53, від 11 жовтня 2011 року, «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пункт 102, від 05 червня 2014 року, та «В.C. проти Словаччини» (V.C. v. Slovakia), заява № 18968/07, пункти 100–120, ЄСПЛ 2011 (витяги), з подальшими наведеними в них посиланнями).
169. Для цілей статті 3 Конвенції жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості. Оцінка такого мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, фізичні та психологічні наслідки, а у деяких випадках від статі, віку та стану здоров’я потерпілого (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 86, ЄСПЛ 2015). Для оцінки цих доказів Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі «Єрохіна проти України» (Yerokhina v. Ukraine), заява № 12167/04, пункт 52, від 15 листопада 2012 року).
170. Суд уже зазначав, що становище неповноцінності та безпорадності, характерне для пацієнтів, які перебувають у психіатричних лікарнях, вимагає підвищеної пильності під час перевірки дотримання Конвенції. Хоча органи державної влади у сфері охорони здоров’я повинні вирішувати, на основі визнаних норм медичної науки, які терапевтичні методи мають використовуватися (за необхідності примусово) для збереження фізичного та психічного здоров’я пацієнтів, які абсолютно не здатні ухвалювати рішення самостійно, а тому за яких вони несуть відповідальність, такі пацієнти, тим не менш, залишаються під захистом статті 3 Конвенції, вимоги якої не допускають жодних відступів (див. рішення у справі «Херцегфальві проти Австрії» (Herczegfalvy v. Austria), від 24 вересня 1992 року, пункт 82, Серія A № 244).
171. Суд вважав, що держави мають позитивні зобов’язання за статтею 3 Конвенції, які включають, по-перше, зобов’язання створити законодавчу та нормативно-правову базу для захисту; по-друге, за певних чітко визначених обставин зобов’язання вживати оперативних заходів для захисту конкретних осіб від ризику застосування поводження, яке суперечить цьому положенню; та, по-третє, зобов’язання проводити ефективне розслідування небезпідставних скарг про застосування такого поводження. Загалом, перші два аспекти цих позитивних зобов’язань класифікуються як «матеріальні», тоді як третій аспект відповідає позитивному «процесуальному» зобов’язанню держави (див. рішення у справі «X та інші проти Болгарії» [ВП] (X and Others v. Bulgaria) [GC], заява № 22457/16, пункти 178 і 179, від 02 лютого 2021 року).
172. Загальні принципи щодо неналежних умов тримання під вартою наведені в рішенні у справі «Муршіч проти Хорватії» [ВП] [ image ] [GC], заява № 7334/13, пункти 96–101, від 20 жовтня 2016 року, а стосовно України — у керівних справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, від 28 березня 2006 року, та «Сукачов проти України» (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, від 30 січня 2020 року. В рішенні у справі «Муршіч проти Хорватії» [ image ]) також встановлено стандарт доведення й методи оцінки доказів у справах про умови тримання під вартою (там само, пункти 127 і 128).
(b) Застосування до фактів цієї справи
(і) Чи становило примусове психіатричне лікування заявника в закритому закладі порушення статті 3 Конвенції
(1) Завдання Суду у цій справі
173. Суд зазначає, що у цій справі застосування нейролептиків у різних формах та проти волі заявника не оскаржувалося Урядом і підтверджувалося історією хвороби заявника. Проте сторони не дійшли згоди щодо медичної необхідності такого лікування. Вони також не дійшли згоди, чи страждав заявник від проблем з психічним здоров’ям, що вимагали його тривалого тримання під вартою у Дніпропетровській лікарні.
174. Суд насамперед зауважує, що один із основоположних принципів сучасної медичної етики та міжнародного права у сфері прав людини, як це широко наголошується в різних міжнародних документах, включаючи документи Ради Європи (див. пункти 111, 117, 119, 120 і 121), полягає у тому, що жодне медичне втручання не може відбуватися без вільної та інформованої згоди пацієнта (див. також рішення у справі «Піндо Мулла проти Іспанії» [ВП] (Pindo Mulla v. Spain) [GC], заява № 15541/20, пункти 137–139, від 17 вересня 2024 року). Цей принцип є наріжним каменем особистої автономії, оскільки він гарантує, що особи збережуть контроль над рішеннями щодо свого лікування, з повним розумінням пов’язаних ризиків, переваг та альтернатив. Цей принцип має особливе значення в галузі психічного здоров’я, де пацієнти часто перебувають у вразливих ситуаціях та мають підвищений ризик, що лікування буде призначено без їхнього повного розуміння чи згоди.
175. Суд визнає, що питання інформованої згоди стає складнішим у справах стосовно примусових заходів медичного характеру, призначених за рішенням суду. Сама концепція «примусових заходів медичного характеру», як вбачається, суперечить принципу особистої автономії. Водночас, виправдання таких заходів часто полягає в необхідності захисту здоров’я особи або громадської безпеки — міркувань, які розглядаються як такі, що переважають та превалюють над звичайною вимогою вільної та інформованої згоди.
176. Тим не менш, Суд наголошує, що навіть коли примусові заходи медичного характеру вважаються необхідними, вони повинні підлягати суворому нагляду, аби запобігти потенційним зловживанням та забезпечити пропорційність і виправданість втручання в особисту автономію. Зокрема, важливо, щоб надане лікування було належним та необхідним. Без таких гарантій автоматичне схвалення лікування без згоди ризикує підірвати права особи у такий спосіб, що це може бути несумісним з принципом верховенством права в демократичному суспільстві.
177. Беручи до уваги наведені міркування та обсяг скарг заявника, що в цілому стосуються ситуації, в якій він опинився, Суд вважає за необхідне окремо оцінити: (i) законодавчу та нормативно- правову базу, яка регулює примусові заходи медичного характеру в психіатричних закладах, зокрема щодо розслідування скарг на такі заходи, та (ii) фактичне лікування, застосоване до заявника, включаючи реакцію органів державної влади на порушені ним питання.
(2) Зобов’язання створити відповідну законодавчу та нормативно-правову базу щодо захисту та проведення розслідування
178. Суд зазначає, що Кримінальний кодекс України визначає примусове лікування як головну мету застосування примусових заходів медичного характеру (див. пункт 68). Хоча Закон України «Про психіатричну допомогу» загалом надає право особам, яким надається психіатрична допомога, відмовитися від лікування, він не включає випадки, коли лікування надається примусово згідно із законом. Наказ № 397, який на той момент визначав законодавчу та організаційну базу для застосування примусових заходів медичного характеру у психіатричних лікарнях із суворим наглядом, не вимагав згоди дієздатних пацієнтів на медичне втручання або прийом медичних препаратів. Слід зазначити, що Уряд не стверджував, що заявник у цій справі мав можливість відмовитися від лікування або від призначених медичних препаратів. Таким чином, Суд вважає, що в Україні постанова суду, який розглядав кримінальне провадження, про застосування до особи примусових заходів медичного характеру (таких як госпіталізація до психіатричного закладу) має розглядатися як автоматичний дозвіл на проведення лікування без згоди цієї особи.
179. Закон України «Про психіатричну допомогу» та згаданий Наказ № 397, якщо їх розглядати разом, передбачають, що діагностика пацієнта та ухвалення рішення про лікування належали до обов’язків лікуючого лікаря-психіатра. Законодавство не містило конкретних положень, чи могли поставлені психіатром діагнози або рішення щодо призначеного лікування підлягати оскарженню. Теоретично, Закон України «Про психіатричну допомогу» (стаття 25) надавав пацієнтам право вимагати альтернативного огляду лікарем-психіатром. Однак це право було наведено у загальних формулюваннях і не наводилося точної та передбачуваної процедури, яку можна було б застосувати на практиці. Крім того, у Наказі № 397 таке право взагалі не вказувалося. Лише у 2017 році, після внесення значних змін до законодавства про психічне здоров’я, це право та порядок його реалізації були визначені в новоприйнятому законі (див. пункт 93). Суд вважає, що відсутність ефективного доступу до альтернативного огляду лікарем-психіатром позбавила пацієнтів найважливіших гарантій захисту від медичного свавілля, особливо у випадках, як стверджувалося, постановлення упереджених або неточних діагнозів чи лікування. Це також суттєво підірвало їхню здатність захищати свою позицію та відстоювати власне здоров’я і свободу в судових провадженнях щодо продовження примусового лікування. Без такого доступу вже вразливі пацієнти опинилися в ще більш вразливому становищі, не маючи змоги ефективно оскаржити висновки лікарні, де вони лікувалися.
180. Подібне занепокоєння стосується права залучати зовнішнього спеціаліста з психіатрії до роботи в комісії лікарів-психіатрів лікарні перебування, яка вирішувала питання про необхідність продовження застосування психіатричного лікування (див. пункт 78). За відсутності будь-якої процесуальної бази щодо реалізації цього права, гарантія залишалася повністю теоретичною.
181. Суд також зазначає, що згідно із законодавством, чинним на момент подій, перегляди судом необхідності продовження застосування психіатричного лікування проводилися кожні пів року, при цьому пацієнти не мали права самостійно ініціювати перегляди раніше. На думку Суду, позбавлення пацієнта можливості оперативного перегляду точності його діагнозу та доцільності примусового призначення лікарських засобів протягом такого тривалого періоду могло мати потенційно серйозні наслідки для пацієнта, у тому числі несприятливі зміни його психічного стану та поведінки, наражаючи його на зайву шкоду. Таким чином, доступні на той момент перегляди лише кожні пів року не могли слугувати ефективним захистом від потенційних зловживань у процесі діагностики або лікування.
182. Крім того, Суд не може не послатися на свої наведені висновки за пунктом 4 статті 5 Конвенції, що судове провадження у справі заявника характеризувалося явною недостатньою ретельністю та явною відсутністю основних процесуальних гарантій (див. пункти 141–148).
183. Суд також зазначає, що Уряд не зміг продемонструвати існування будь-яких законодавчих положень або гарантій, що регулювали застосування медичних препаратів в якості хімічних засобів стримування.
184. Стосовно аргументу Уряду, що згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» пацієнти мали загальне право подавати скарги на будь-які рішення, дії чи бездіяльність медичного персоналу директору лікарні, вищим органам державної влади, адміністративним органам чи судам, Уряд не продемонстрував, що цей механізм міг забезпечити оперативну реакцію незалежного органу, який мав повноваження безпосередньо втручатися в процес діагностики чи призначення лікарських засобів, а також виявляти і запобігати потенційному свавіллю чи зловживанням. Суд не може ігнорувати той факт, що історія хвороби заявника свідчить, що він неодноразово запитував лікаря про медичну необхідність його подальшої госпіталізації та лікування нейролептиками. Він також висловлював лікуючому лікарю занепокоєння щодо упередженого ставлення персоналу до пацієнтів та інших «проблем тримання під вартою». Ніщо не свідчить про те, що ці скарги належним чином документувалися або розглядалися головним лікарем чи директором лікарні, як того вимагав Наказ № 397 (див. пункт 86). У випадку заявника ці скарги здебільшого завершувалися наказами або продовжувати введення антипсихотичних препаратів, або збільшити їхнє дозування. Суд вважає, що таке середовище могло сформувати культуру мовчання та страху, в якій пацієнти не відчували себе безпечно, щоб відкрито висловлювати свої скарги.
185. Загалом, враховуючи суворий нагляд за триманням заявника під вартою (який нагадував режим ув’язнення), та насамперед спосіб введення йому нейролептиків, Суд не переконаний, що заявнику було б дозволено надсилати будь-які скарги до зовнішнього органу державної влади під час перебування в лікарні. Уряд не надав доказів, які б свідчили, що на той момент у Дніпропетровській лікарні існувала будь-яка відповідна поштова служба чи інші засоби зв’язку із зовнішнім світом, належним чином захищені конкретними та практичними гарантіями щодо забезпечення конфіденційності спілкування. Наявність записів лікарів-психіатрів в історії хвороби заявника, які описували зміст його листів до матері, підтверджує, що його листування пильно контролювалося персоналом лікарні. Звіт, складений іноземними експертами після їхнього спільного візиту до лікарні зі спеціалістами Секретаріату Омбудсмена у 2015 році (див. пункт 104), також підтримує твердження заявника, що листування пильно перевірялося та підлягало цензурі, а також його твердження, що телефонні дзвінки були недоступними для пацієнтів.
186. Хоча Закон України «Про психіатричну допомогу» надавав пацієнтам право зустрічатися з відвідувачами приватно (див. пункт 78), Наказ № 397 передбачав, що такі зустрічі мали відбуватися під обов’язковим наглядом медичного персоналу та охоронців (див. пункт 86). Доповідь Уповноваженого з прав людини за 2014 рік щодо візитів у той рік додатково підтверджує існування обмежень щодо права пацієнтів спілкуватися приватно (у тому числі із захисниками), і це підкріплює твердження заявника, що його здатність вільно спілкуватися була суворо обмежена. Крім того, як уже зазначалося, окрім візиту захисника, якого найняла мати заявника у 2014 році, Уряд не надав доказів будь-яких інших візитів захисників під час перебування заявника в лікарні.
187. У будь-якому випадку Уряд не навів прикладів успішного подання скарги пацієнтом психіатричної лікарні щодо його психіатричного лікування чи будь-якого іншого питання. Наведена Урядом статистика щодо порушених прокуратурою дисциплінарних проваджень (див. пункт 156) не може слугувати доказом у зв’язку з цим, оскільки не містить конкретних деталей і стосується періоду після 2018 року. Уряд не надав доказів, які б підтверджували, що працівники прокуратури регулярно відвідували пацієнтів лікарні в період з 2012 до 2014 року.
188. Проте, навіть припустивши, що заявник зміг би подати скаргу до прокуратури, як стверджував Уряд, Суд не переконаний, що його скарга мала б реальні шанси на успіх. Суд зауважує, що прокурор був присутнім у всіх засіданнях районного суду щодо необхідності продовження застосування тримання заявника під вартою, проте до жовтня 2014 року не висловлював жодних занепокоєнь ні щодо суті справи, ні щодо процесу здійснення розгляду справи. Крім того, органи досудового розслідування мали достатньо можливостей ретельно розслідувати скаргу заявника на постановку йому неправильного діагнозу та застосування непотрібного примусового лікування нейролептиками після його виписки. Хоча слідчий, як вбачається, вжив певних слідчих дій для перевірки цих тверджень заявника (див. пункт 56), це не призвело до жодних висновків. Кримінальне провадження, порушене лише у зв’язку з невиконанням ухвали національного суду, не суттєво просунулося з моменту його порушення у 2015 році, оскільки прокуратура його неодноразово закривала та відновлювала.
189. Розглянувши зазначені елементи, Суд вважає, що чинна на той момент законодавча база України не відповідала вимозі, властивій позитивному зобов’язанню держави створити та ефективно застосовувати систему, що забезпечувала б захист пацієнтів, які проходять примусове лікування в психіатричних закладах, від порушень їхньої недоторканності, всупереч статті 3 Конвенції. Відсутність належних юридичних гарантій позбавила заявника мінімального ступеня захисту, на який він мав право згідно з принципом верховенства права в демократичному суспільстві (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Херцегфальві проти Австрії» (Herczegfalvy v. Austria), пункт 91, та рішення у справі «Нарінен проти Фінляндії» (Narinen v. Finland), заява № 45027/98, пункт 36, від 01 червня 2004 року, див. також згадане рішення у справі «Х. проти Фінляндії» (X v. Finland), пункт 221).
(3) Поводження, якому заявник був підданий у Дніпропетровській лікарні
190. Стосовно існування терапевтичної необхідності тривалого перебування заявника в психіатричній лікарні та психіатричного лікування нейролептиками, Суд зазначає, що у зв’язку з відсутністю зазначених процесуальних гарантій та як наслідок непроведення належним чином органами досудового розслідування розгляду відповідних тверджень заявника після його виписки (див. пункт 188), він не може скористатися оцінкою чи висновком, які могли бути зроблені на національному рівні у зв’язку з цим. Таке непроведення розслідування вплинуло на цілісність та достовірність подальшої оцінки, здійсненої апеляційним судом у провадженні щодо відшкодування шкоди, яка не врахувала обмежену здатність заявника збирати докази. До того ж цивільний суд не взяв до уваги твердження заявника щодо його лікування як його суто суб’єктивні уявлення, не врахував критичну важливість його свідчень з перших вуст та, вочевидь, не розглянув його історію хвороби, що ще більше підриває достовірність його висновків. Суд також не може покладатися на оцінку, здійснену районним судом до жовтня 2014 року, враховуючи недоліки цього провадження (див. пункти 141–148). Тому Суд виходитиме з позицій сторін та наявних у нього доказів.
191. Суд зазначає, що в акті судово-психіатричної експертизи від березня 2012 року заявник був визнаний здоровим та не мав жодних психічних захворювань, а також був зроблений висновок, що сутінковий розлад свідомості, який він переніс у грудні 2011 року, був окремим та таким, що завершився, епізодом, спричиненим алкогольним сп’янінням на тлі травм голови, отриманих у минулому (див. пункт 6). Цей висновок був чітким та не заперечувався Дніпровським районним судом міста Дніпродзержинська, який, як вбачається, санкціонував примусову госпіталізацію заявника, головним чином, як запобіжний захід, вважаючи, що, незважаючи на відсутність будь-яких психічних захворювань, заявник залишався небезпечним для інших осіб за відсутності гарантій, що його сутінковий розлад свідомості ніколи не повториться (див. пункт 7).
192. У документах про госпіталізацію, складених Дніпропетровською лікарнею, також не зазначалося, що заявник страждав на будь-який психічний розлад, але згадувалося про епізод сутінкового розладу свідомості, «що завершився» в якості «діагнозу». Ані черговий лікар-психіатр у день його госпіталізації, ані лікуючі лікарі-психіатри протягом десяти днів не помітили симптомів психічного розладу. Сутінковий розлад свідомості, (що завершився) залишався єдиним клінічним діагнозом до березня 2013 року, коли комісія лікарів-психіатрів визнала заявника психічно хворим (див. пункт 10).
193. Оскільки єдиним станом, згаданим у всіх документах, був стан сутінкового розладу свідомості — окремий випадок, що завершився, спричинений алкогольним сп’янінням, який стався за понад рік до госпіталізації заявника та більше ніколи не повторювався до березня 2013 року — медична підстава для його перебування в лікарні залишалася незрозумілою. Крім того, через вісім днів після його госпіталізації, 14 грудня 2012 року, заявнику — дієздатній особі — почали без його згоди давати нейролептичні препарати. Це лікування, яке щодня застосовувалося в різних формах, дозуваннях і без заздалегідь призначеного курсу, тривало протягом усієї його госпіталізації, навіть після того, як 13 жовтня 2014 року районний суд постановив ухвалу про припинення застосування примусових заходів медичного характеру.
194. Уряд не стверджував, що нейролептичний препарат вводився як частина програми лікування заявника. Дійсно, план лікування, складений 07 грудня 2012 року (наступного дня після госпіталізації заявника), посилався на стан сутінкового розладу свідомості, що завершився, як на діагноз, та передбачав загальні заходи, які зазвичай застосовуються до нещодавно госпіталізованих пацієнтів (див. пункт 29). У ньому не була уточнена медична мета госпіталізації заявника, призначене йому лікування та очікуваний результат.
195. З історії хвороби та інформаційної довідки Дніпропетровської лікарні, наданої Уряду (див. пункти 46 і 47), випливає, що нейролептики були призначені у відповідь на поведінку заявника. Однак матеріали справи не містять достовірних доказів, і це було підтверджено районним судом в його ухвалі від 13 жовтня 2014 року (див. пункт 17), які б вказували на прояви гострих психотичних симптомів під час його перебування в лікарні, таких як галюцинації, марення, небезпечно агресивна поведінка або рецидивуючий сутінковий розлад свідомості.
196. Натомість очевидно, що призначення нейролептиків та зміни у формі введення та дозуванні, збіглися за часом та відбулися після відмови заявника визнати свою провину у вчиненому злочині, оскільки він не міг згадати деталей, його послідовних тверджень, що він психічно здоровий, його наполегливих запитань про необхідність подальшої госпіталізації та лікування, його скарг на «проблеми з триманням під вартою» та висловленого ним розчарування у зв’язку з цим. Ці реакції були цілком нормальними для людини в становищі заявника; проте лікарня представила їх як небезпечні прояви психічного захворювання, що вимагали тривалого лікування в закладі із суворим наглядом, і супроводжувалися безперервним застосуванням нейролептиків. Суду не отримав задовільного пояснення, чому розчарування заявника викликало таку реакцію.
197. Суд вважає, що ця ситуація чітко вказує на каральний, а не терапевтичний характер мотивів для тримання заявника під вартою в лікарні та лікування його нейролептиками.
198. Суд зауважує, що історія хвороби заявника не містить записів, які підтверджують введення ін’єкцій аміназину за обставин, зазначених заявником (див. пункт 44). Така відсутність документування могла означати, що такі ін’єкції не були введені, як заявлялося, або що вони були введені, але навмисно не задокументовані в історії медичним персоналом. Однак Суд не вважає за належне робити припущення щодо цього конкретного питання. Він вважає, що задокументованого використання нейролептичних препаратів (у тому числі ін’єкції тизерцину) за зазначених обставин достатньо, аби показати, що лікування було спрямоване на придушення волі заявника та його невдоволення своєю ситуацією, що узгоджується з твердженнями заявника, що мета лікування була не терапевтичною, а радше полягала у здійсненні контролю над його поведінкою.
199. Суд також не може ігнорувати твердження інших пацієнтів Дніпропетровської лікарні (про які йдеться в різних доповідях за результатами візитів до Дніпропетровської лікарні у 2015 та 2018 роках – див. пункти 102–109), які підтримують твердження заявника, що нейролептики, у тому числі аміназин, широко застосовувалися медичним персоналом як засіб покарання та контролю. Крім того, Суд вказує на занепокоєння, висловлені експертами та Секретаріатом Уповноваженого з прав людини після їхнього візиту до Дніпропетровської лікарні у 2015 році, згідно з якими, тривалість перебування пацієнтів визначалася не їхнім фактичним станом психічного здоров’я чи належною оцінкою загрози, яку вони становили, а радше тяжкістю вчинених ними злочинів, причому персонал вважав, що пацієнти повинні були залишатися в лікарні принаймні стільки ж років, скільки їм було б призначено відбувати за вчинений злочин (див. пункти 101, 103, 104 і 107). Це спостереження узгоджується з твердженнями заявника щодо його власного часу перебування в закладі.
200. З огляду на наведені міркування та на основі наявних доказів Суд не може вважати, що медична необхідність тримання заявника під вартою в лікарні та його лікування нейролептиками була переконливо доведена. Крім того, ухвала районного суду, постановлена 13 жовтня 2014 року, яка санкціонувала припинення застосування примусових заходів медичного характеру та яку лікарня ігнорувала до втручання Омбудсмена та прокурора, підтверджує цей умовивід. Тому Суд вважає, що він може дійти висновку, який підтримує версію подій заявника.
201. Суд також зауважує, що нейролептиками зазвичай вважається клас препаратів, що використовуються для лікування психотичних станів, таких як шизофренія, зокрема, таких симптомів, як марення та галюцинації. З огляду на їхній значний вплив на центральну нервову систему та ризик серйозних побічних ефектів, включаючи порушення обміну речовин, розлади руху та седативний ефект, їхнє використання викликає занепокоєння у випадку відсутності підтвердженого діагнозу тяжкого психотичного розладу, який може становити небезпеку для пацієнта або інших осіб. Правові документи та доповіді, прийняті Організацією Об’єднаних Націй, вказують, що застосування нейролептиків без медичної необхідності може становити жорстоке поводження, яке заборонене Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання (див. пункти 120 і 121).
202. Хоча заявник не стверджував, що застосування нейролептиків мало будь-які довгострокові або незворотні наслідки на стан його здоров’я, Суд вважає, що сам факт психіатричного лікування нейролептиками проти його волі протягом майже двох років і без доведеної медичної необхідності у поєднанні з відсутністю ефективних юридичних гарантій проти свавілля та зловживань медичного персоналу, а також враховуючи негайні когнітивні наслідки дії нейролептичних препаратів, був таким, що викликав у заявника почуття страху, тривоги та неповноцінності, яке могло принизити та зневажити його (див., для порівняння, рішення у справі «Баталіни проти Росії» (Bataliny v. Russia), заява № 10060/07, пункт 90, від 23 липня 2015 року). Відповідне поводження становило фундаментальну неповагу до людської гідності заявника, що було рівнозначним нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню у розумінні статті 3 Конвенції.
(4) Висновок щодо нормативно-правової бази та лікування, якому був підданий заявник
203. На основі зазначених причин Суд вважає, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з невпровадженням необхідної законодавчої та нормативно-правової бази, яка б регулювала примусові заходи медичного характеру в психіатричних закладах, зокрема щодо розслідування скарг на застосування таких заходів, а також у зв’язку з фактичним лікуванням, якого зазнав заявник, у тому числі відсутність належної відповіді органів державної влади на порушені ним питання та невжиття оперативних заходів для його захисту.
(іі) Умови тримання під вартою
204. Суд зазначає, що Уряд не заперечував проти твердження заявника про переповненість або конкретних поданих ним цифр, які свідчили, що протягом усього часу перебування в Дніпропетровській лікарні у його розпорядженні було від 2,09 до 2,2 кв.м особистого простору в палатах, де його тримали (див. пункт 50). Відсутність належного простору, наданого заявнику у 2012–2014 роках, додатково підтверджувалося висновками НПМ, а у 2017 році — висновками КЗК (див. пункти 95, 97 і 115).
205. Доповідь Уповноваженого з прав людини за 2014 рік та візит тогочасного виконувача обов’язків Міністра охорони здоров’я України до лікарні (див. пункти 99, 105 і 106) також підтверджують твердження заявника, що пацієнти мали обмежений доступ до туалету. Надані Урядом фотографії ванних кімнат також підтримують твердження заявника, що душові кімнати не містили перегородок та мали окремі труби для гарячої та холодної води без змішувача, що унеможливлювало належне регулювання температури води. З огляду на такі умови Суд вважає правдоподібним твердження заявника, що було складно, якщо не неможливо, приймати душ у прийнятних умовах. Ця ситуація ще більше посилювалася тим фактом, що доступ до душових (як підтвердив Уряд) надавався лише раз на тиждень, за винятком, який, як повідомляється, робився згідно з твердженнями заявника для пацієнтів, які виконували роботи в лікарні (див. пункти 50 і 51).
206. Надані Урядом докази (див. пункт 51) та наявні доповіді щодо Дніпропетровської лікарні також підтверджують твердження заявника, що можливості для прогулянок на свіжому повітрі були дуже обмеженими.
207. З огляду на наведене Суд вважає встановленим, що протягом майже дворічного перебування заявника у Дніпропетровській лікарні він тримався в умовах переповненості з обмеженим доступом до туалетів та ванних кімнат, а також з обмеженими можливостями для здійснення прогулянок на свіжому повітрі. Наявні матеріали свідчать, що ці умови не обмежувалися індивідуальною ситуацією заявника, а мали структурний характер. Сукупний ефект цих умов мав спричинити душевні страждання та труднощі, які перевищували поріг суворості, передбачений статтею 3 Конвенції. Отже, було порушено це положення у зв’язку з умовами тримання під вартою.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 3 КОНВЕНЦІЇ
208. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, заявник також скаржився на відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з його тривалим психіатричним лікуванням в Дніпропетровській лікарні за відсутності встановленої медичної необхідності та з огляду на неналежні умови його тримання.
209. Уряд заперечив проти цього аргументу.
210. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою заявника за статтею 3 Конвенції (яка була розглянута раніше), а тому її також слід визнати прийнятною.
211. З тих самих причин, що спонукали Суд відхилити заперечення Уряду щодо невичерпання доступних національних засобів юридичного захисту та встановити, що держава-відповідач не запровадила належної законодавчої та нормативно-правової бази та не вжила оперативних заходів захисту, зокрема у відповідь на скарги (див. пункти 178–187), а також з огляду на свій висновок, наведений у пунктах 188 і 190, Суд вважає, що у заявника не було ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції. Тому Суд вважає, що у цій справі також було порушено статтю 13 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
212. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
213. Заявник вимагав загальну суму у розмірі 48 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Ця сума складалася з 35 000 євро за психологічну шкоду, завдану внаслідок жорстокого поводження та відсутності доступу до засобів захисту його прав, та 13 000 євро за страждання, спричинені порушенням його прав за статтею 5 Конвенції.
214. Уряд стверджував, що вимоги заявника були необґрунтованими та в будь-якому випадку надмірними.
215. Суд вважає, що заявник безсумнівно зазнав шкоди морального характеру внаслідок тривалого тримання під вартою та примусового лікування нейролептиками протягом значного періоду часу, за відсутності доведеної медичної необхідності та, ймовірно, з неналежних мотивів, у поєднанні з неналежними умовами тримання під вартою, все це на тлі відсутності належної нормативно- правової бази, яка б регулювала таке лікування, розгляду скарг та механізмів розслідування. Він вважає, що страждання заявника становили особливо болісне випробування, яке не може бути відшкодоване самим визнанням порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 25 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.
В. Судові та інші витрати
216. Заявник також вимагав 2 950 євро в якості компенсації судових та інших витрат, пов’язаних з представництвом його інтересів у Суді, вимагаючи, щоб ця сума була сплачена безпосередньо на рахунок його представника, пана Жарого. На підтвердження цієї вимоги заявник надав договір про надання правничої допомоги від 10 травня 2021 року, згідно з яким він зобов’язався відшкодувати захиснику судові та інші витрати з погодинною ставкою у розмірі 2 500 українських гривень (приблизно 77,50 євро), але лише у випадку, якщо Європейський суд з прав людини присудить компенсацію за надання правової допомоги, і в межах присудженої суми. Заявник також надав акт виконаних робіт від 09 лютого 2022 року, в якому зазначалося, що захисник витратив на справу тридцять вісім годин.
217. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.
218. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір — обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Х.Ф. та інші проти Франції» [ВП] (H.F. and Others v. France) [GC], заяви № 24384/19 і № 44234/20, пункт 291, від 14 вересня 2022 року).
219. У цій справі, з огляду на наявні документи та зазначені критерії, Суд вважає за доцільне присудити суму в розмірі 2 950 євро в якості компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, яка має бути сплачена на банківський рахунок, вказаний його представником.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено пункти 1 і 4 статті 5 Конвенції.
3. Постановляє , що немає потреби розглядати питання прийнятності та суть скарги за пунктом 5 статті 5 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з лікуванням заявника у Дніпропетровській психіатричній лікарні із суворим наглядом.
5. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання у Дніпропетровській психіатричній лікарні із суворим наглядом.
6. Постановляє , що було порушено статтю 13 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
7. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 25 000 (двадцять п’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 2 950 (дві тисячі дев’ятсот п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на рахунок, вказаний п. Жарим;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 05 червня 2025 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
(Victor Soloveytchik)
Секретар
Маттіас ГУЙОМАР
(Mattias Guyomar)
Голова