"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном (...).
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".
А. Щодо прийнятності
1. Заперечення щодо вичерпання національних засобів правового захисту
15. Уряд стверджує, що заявниця не вичерпала всіх національних засобів правового захисту, як того вимагає п. 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ), оскільки вона не оскаржила бездіяльність ДВС у національному суді.
16. Заявниця заперечує це твердження, посилаючись на те, що використання цього національного засобу правового захисту було б безуспішним.
17. Суд зазначає, що протягом періоду, що розглядається, стягненню присуджених виплат перешкоджали скоріше законодавчі заходи, ніж неправомірна поведінка ДВС. З цього приводу Суд нагадує свою усталену практику, відповідно до якої позов про відшкодування шкоди до ДВС не може вважатися ефективним засобом правового захисту, якщо затримка виконання судових рішень виникла з причин, що виходять за межі повноважень ДВС (див., крім багатьох інших, "Михайленки та інші проти України" ( 980_231 ), заява N 35091/02, і наступні, пп. 38 - 39, ЄСПЛ 2004-...).
2. Відповідність ratione personae (відповідальність держави)
18. Уряд стверджує, що Товариство є окремою юридичною особою і відповідно до національного законодавства держава не може відповідати за його борги.
19. Заявниця не погодилася.
20. Суд нагадує, що держава притягається до відповідальності, якщо у результаті прийняття акта національного законодавства порушуються права і свободи за Конвенцією ( 995_004 ) (див. Young, James and Webster v. the United Kingdom, рішення від 13 серпня 1981 року, серія А, N 44, с. 20, п. 49). Суд вважає, що у цьому випадку товариство-боржник без сумніву є державним підприємством у значенні статті 1 Закону "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ) (див. "Сокур проти України" ( 980_351 ), заява N 29439/02, п. 18, 26 квітня 2005 року). Як таке, воно підпадає під дію мораторію, який перешкоджає накладенню арешту та продаж майна Товариства. Таким чином, цим підтверджується відповідальність держави-відповідача за будь-яке порушення Конвенції, яке з цього випливає.
3. Висновок
21. Суд дійшов висновку, що ця заява не є явно необґрунтованою у значенні п. 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Він далі зазначає, що вона не є неприйнятною з жодних інших підстав.
Б. Щодо суті
22. Уряд стверджував, що тривале виконання рішення, винесеного на користь заявниці, було спричинене відсутністю майна у боржника, за якого держава не несе відповідальність, оскільки володіє тільки 32,67% статутного капіталу Товариства. Уряд також зазначив, що ДВС виконала всі необхідні дії для виконання рішення і не може бути відповідальною за жодні затримки. Таким чином, Уряд дійшов висновку, що порушення п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) не було.
23. Заявниця не погодилася.
24. Суд спершу зазначає, що рішення комісії з трудових спорів по справі заявниці рівносильне рішенню суду і держава несе відповідальність за його невиконання (див. вищевказану справу "Ромашов проти України" ( 980_227 ), п. 41).
25. По-друге, Суд відмічає, що національні органи влади неодноразово підтверджували, що застосування закону про мораторій ( 2864-14 ) значно ускладнює виконавче провадження проти Товариства (див. пп. 7 і 8 вище). Він також нагадує свої попередні твердження, що національне законодавство не надає стягувачеві, такому як заявники або ДВС, жодної можливості оскаржити обмеження, накладені мораторієм на примусову реалізацію майна державних підприємств, у разі зловживання або неправильного застосування. Також не має можливості подати позов про відшкодування шкоди в результаті затримки виконання через такі обмеження (див. "Трихліб проти України" ( 980_409 ), N 58312/00, п. 51, 20 вересня 2005 року).
26. По-третє, Суд відмічає, що подальша затримка стягнення присуджених заявниці виплат була спричинена рішенням міського суду від 12 червня 2002 року, яке суттєво ускладнило будь-які виконавчі провадження проти Товариства. Однак, незважаючи на неодноразові запити ДВС, суд роз'яснив своє рішення тільки після квітня 2003 року, тим самим надаючи ДВС можливість виконувати свої обов'язки. Суд стверджує, що Уряду не вдалося навести докази для виправдання цієї затримки.
27. По-четверте, Суд зазначає, що справи про банкрутство проти Товариства далі блокували виконання, оскільки господарський суд міг заборонити будь-які стягнення з боржника - суб'єкта банкрутства, і останній був би звільнений від будь-яких санкцій за затримку у виконанні своїх зобов'язань протягом розгляду справи про банкрутство. Суд нагадує, що він уже встановив у вищевказаній справі Трихліб ( 980_409 ) (пп. 49-50), що процедура, яка застосовується в подібних випадках, може призвести до порушення п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) і статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ). Суд не бачить підстав для того, щоб дійти іншого висновку в цій справі.
28. Нарешті, Суд відмічає, що рішення від 2 грудня 1999 року залишалося невиконаним до 31 березня 2005 року, тобто протягом періоду, більше ніж п'ять років і п'ять місяців, і потім було виконане тільки після подання заяви до Уряду-відповідача.
29. Суд вважає, що виконання рішення по справі заявниці було затримано без жодної поважної причини, тим самим позбавляючи положення п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) і статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ) їх практичної дії.
30. Відповідно, мало місце порушення п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) і статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
31. Заявниця також скаржилася, що у неї не було ефективних засобів правового захисту щодо її скарги відповідно до п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) і статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ). Вона обґрунтовувала свої вимоги статтею 13 Конвенції, яка передбачає таке:
"Кожен, чиї права та свободи, викладені в цій Конвенції ( 995_004 ), було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійнювали свої офіційні повноваження".
32. Уряд стверджує, що заявниця мала можливість оскаржити бездіяльність ліквідаційної комісії в арбітражному суді та оскаржити бездіяльність ДВС до національного суду й вимагати компенсації матеріальної та моральної шкоди.
33. Суд зазначає, що ця скарга пов'язана з розглянутою вище, тому не може бути визнана неприйнятною.
34. Суд посилається на свої міркування (у п. 17 вище) по цій справі щодо заперечень Уряду про національні засоби правового захисту. З тієї ж причини Суд робить висновок, що заявниця не мала ефективного національного засобу правового захисту, як того вимагає стаття 13 Конвенції ( 995_004 ), для відшкодування шкоди, завданої затримкою стягнення присудженого боргу. Відповідно, мало місце порушення цього положення.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
35. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції ( 995_004 ) або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
36. Заявниця вимагає 6000 грн. (1) для відшкодування моральної шкоди.
_______________ (1) Приблизно 1000 ЄВРО.
37. Уряд зазначив, що заявниця не зазнала жодної моральної шкоди, яка б підлягала грошовому відшкодуванню.
38. Суд вважає, що внаслідок зазначених порушень заявниця зазнала моральної шкоди, яку не можна компенсувати тільки визнанням порушення рішенням Суду. Здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості відповідно до статті 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд повністю задовольняє вимоги заявниці, тобто присуджує на її користь 1000 ЄВРО.
Б. Судові витрати
39. Заявниця не подала жодних вимог з цього приводу впродовж встановленого періоду часу, тому Суд не призначає відшкодування судових витрат.
В. Пеня
40. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, має дорівнювати граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Визнає заяву прийнятною;
2. Встановлює, що мало місце порушення п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 );
3. Встановлює, що мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 );
4. Встановлює, що мало місце порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 );
5. Вирішує, що:
(a) протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним згідно з п. 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач повинна сплатити заявниці в українських гривнях за курсом на день здійснення платежу 1000 (одну тисячу) ЄВРО компенсації моральної шкоди, а також будь-який податок, який може підлягати сплаті із зазначеної суми;
(b) після сплину вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 грудня 2005 року відповідно до пп. 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
Секретар С.ДОЛЛЄ
Голова А.Б.БАКА