«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
A. Прийнятність
27. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
28. Уряд стверджував, що під час дослідчої перевірки та наступного досудового слідства слідчі органи вжили всіх необхідних заходів для встановлення обставин події. Клопотання та скарги заявника було належним чином розглянуто. Крім того, на підставі статті 27 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року заявник міг висунути у суді обвинувачення щодо Р. і Л. у приватному порядку для притягнення їх до відповідальності.
29. Заявник наполягав на тому, що розслідування жорстокого поводження з ним було неефективним.
2. Оцінка Суду
30. Суд перш за все зауважує, що насильницьке поводження, якого зазнав заявник 28 листопада 2005 року, досягло мінімального рівня жорстокості, необхідного для того, щоб охоплюватися сферою застосування статті 3 Конвенції (див., a contrario, рішення від 19 листопада 2009 року у справі «Тончев проти Болгарії» (Tonchev v. Bulgaria), заява № 18527/02, пп. 38-40).
31. Стаття 3 Конвенції вимагає від держав впровадження ефективних положень кримінального законодавства з метою запобігання вчиненню злочинів проти особи, підтриманих правоохоронним механізмом запобігання, усунення порушень таких положень та покарання за них. З іншого боку, безсумнівно, загальний обов’язок держави за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції, взятий у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, не може тлумачитися як такий, що вимагає від держави, щоб вона через своє законодавство гарантувала, що жодну особу не буде піддано нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню з боку іншої особи, та якщо таке трапляється - щоб кримінальне провадження обов’язково призвело до конкретного покарання. Щоб держава понесла відповідальність, у Суді має бути доведено, що національне законодавство та, зокрема, кримінальне законодавство, застосоване до обставин справи, не передбачає фактичного та ефективного захисту прав, гарантованих статтею 3 Конвенції (див. рішення від 25 червня 2009 року у справі «Бегановіч проти Хорватії» (<…>), заява № 46423/06, пп. 70 і 71 з подальшими посиланнями).
32. Зокрема, практика Суду послідовна з приводу того, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування тверджень про жорстоке поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку фізичних осіб (див. рішення у справах «Денис Васільєв проти Росії» (Denis Vasilyev v. Russia), заява № 32704/04, п. 99, від 17 грудня 2009 року, та «Бісер Костов проти Болгарії» (Biser Kostov v. Bulgaria), заява № 32662/06, п. 77, від 10 січня 2012 року).
33. Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див. рішення від 31 липня 2012 року у справі «Мута проти України» (Muta v. Ukraine), заява № 37246/06, п. 61).
34. У цій справі органи влади було повідомлено про подію того ж дня. Через кілька днів заявник подав офіційну скаргу, вимагаючи кримінального переслідування Р. і Л. Слід також зазначити, що більш ніж через півроку твердження заявника про жорстоке поводження розглядалися виключно у порядку «дослідної» перевірки. Проте Суд у багатьох контекстах зазначав, що така слідча процедура не відповідає принципам ефективного юридичного захисту, оскільки слідчий у рамках цієї процедури може вдаватися лише до обмеженої кількості процесуальних дій, а потерпілий не має офіційного статусу, що позбавляє його можливості брати ефективну участь у процесі (див. рішення у справах «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), заяви №№ 17674/02 і 39081/02, пп. 310-312, від 1 липня 2010 року; «Головань проти України» (Golovan v. Ukraine), заява № 41716/06, п. 75, від 5 липня 2012 року, та «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, п. 105, від 26 липня 2012 року). У Суду немає підстав відходити від цих висновків у цій справі. Варто зазначити, що протягом «дослідної» перевірки міліцією було складено декілька постанов про відмову в порушенні кримінальної справи. Проте прокуратура доходила висновку, що ці постанови були необґрунтовані, та кожного разу повертала справу на додаткове розслідування (див. пункти 11 і 12). Неодноразовість таких повернень в межах одного провадження сама по собі свідчить про існування серйозних недоліків (див., наприклад, рішення від 27 листопада 2008 року у справі «Спінов проти України» (Spinov v. Ukraine), заява № 34331/03, п. 56).
35. Що стосується досудового слідства, яке почалось 14 червня 2006 року, видається, що слідчий не вжив усіх необхідних заходів для ретельного розслідування справи перед тим, як закрити її 12 червня 2007 року. Зокрема, у постанові прокуратури від 28 вересня 2007 року зазначалося, що не було проведено значної кількості слідчих дій та справу не було розглянуто всебічно (див. пункт 17). Таким чином, слідство було відновлено і через шість з половиною років після події воно ще тривало.
36. Отже, органи влади, які були уповноважені порушити та розслідувати кримінальну справу, не здійснили справжньої спроби оперативно та ретельно розслідувати справу, встановити факти та у разі необхідності притягнути до відповідальності винних осіб. Що стосується посилання Уряду на статтю 27 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, Суд вважає, що у цій справі, коли в органів влади були підстави провести розслідування за фактом можливого катування - злочину, передбаченого статтею 127 Кримінального кодексу України 2001 року, заявник не був зобов’язаний паралельно підтримувати обвинувачення щодо Р. і Л. у приватному порядку, що могло би призвести до притягнення до кримінальної відповідальності за менш серйозний злочин.
37. Вищенаведених міркувань для Суду достатньо, аби дійти висновку, що національні органи влади не провели ефективного розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження. Отже, було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 6 і 13 КОНВЕНЦІЇ
38. Заявник скаржився за статтями 6 і 13 Конвенції на те, що провадження у кримінальній справі було надмірно тривалим та що ця надмірна тривалість унеможливила отримання ним відшкодування шкоди, завданої злочинними діями щодо нього.
39. Статті 6 і 13 Конвенції передбачають таке: