«1. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
2. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні».
22. Відповідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами» від 18 лютого 2010 року (Закон України № 1691-VI, далі - Закон України «Про підвідомчість справ»), який набрав чинності 10 березня 2010 року, передбачають:
II. Прикінцеві та перехідні положення
«...
2. Після набрання чинності цим Законом адміністративні суди завершують розгляд справ, провадження в яких було відкрито за пунктом 3 частини першої статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України. Адміністративні позови, апеляційні та касаційні скарги чи подання, подані до набрання чинності цим Законом до відповідних адміністративних судів в адміністративних справах [згідно з] пунктом 3 частини першої статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України, і за якими провадження не відкрито, передаються цими судами до відповідних судів, які здійснюватимуть розгляд [цих справ] у порядку цивільного судочинства».
23. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 09 вересня 2010 року у справі про відповідність Конституції України положень Закону України «Про підвідомчість справ» встановив, inter alia:
Вирішив:
«1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України … положення Закону України «Про … підвідомчість справ …» …, а саме:
- пункту 2 розділу II ...».
ПРАВО
І. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
24. Суд зазначає, що заявник висунув нову скаргу у своїй відповіді на зауваження Уряду щодо прийнятності та суті справи. Зокрема, він скаржився на порушення його права на доступ до суду, оскільки 02 листопада 2010 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження.
25. На думку Суду, ця нова скарга не є уточненням первинних скарг заявника до Суду, щодо яких сторони вже надали зауваження. Отже, Суд вважає неналежним розгляд зазначеної скарги у контексті цієї справи (див. рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).
ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
26. Заявник скаржився на те, що національні суди не розглянули його додаткові позовні вимоги від 16 лютого 2009 року та проігнорували його головний аргумент на підтримку його вимоги про компенсацію фактичних витрат з оплати житлово-комунальних послуг, а також що було порушено його право на розгляд його справи судом, встановленим законом. Заявник посилався на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції.
27. Суд вирішив розглянути скарги виключно за пунктом 1 статті 6 Конвенції, яку у цій справі слід розглядати як lex specialis стосовно статті 13 Конвенції.
28. Пункт 1 статті 6 Конвенції передбачає:
«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...».
А. Доводи сторін
29. Уряд посилався на аудіозапис засідання від 06 жовтня 2009 року, який підтверджував, що відповідний суд розглянув додаткові позовні вимоги заявника від 16 лютого 2009 року та документи, подані на підтримку його вимоги про компенсацію фактичних витрат з оплати житлово-комунальних послуг. Уряд визнав, що у своїй постанові від 17 листопада 2009 року Полтавський окружний адміністративний суд не розглянув додаткові позовні вимоги заявника. Стосовно скарги на порушення права заявника на розгляд справи судом, встановленим законом, Уряд стверджував про недоведення заявником, що Апеляційний суд Полтавської області діяв поза межами законодавчих норм, які регулювали здійснення ним своїх функцій.
30. Заявник підтримав свою скаргу. Стосовно законності передачі його справи він стверджував, що відповідно до чинного законодавства Харківський апеляційний адміністративний суд був зобов’язаний передати матеріали справи до суду загальної юрисдикції.
В. Оцінка Суду
1. Прийнятність
31. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(а) Доступ до суду
32. Суд повторює, що право на доступ до суду включає не лише право ініціювати провадження, але й право на вирішення спору судом (див. рішення у справі «Прихід греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» [ВП] (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania) [GC], заява № 76943/11, пункт 86, від 29 листопада 2016 року, з наведеними в ньому джерелами).
33. У цій справі заявник доповнив свій позов, висунувши додаткові грошові вимоги 16 лютого 2009 року (див. пункт 6). У своїй постанові від 17 листопада 2009 року суд першої інстанції не розглянув це питання (див. пункти 8). Заявник поскаржився до Харківського апеляційного адміністративного суду та Вищого адміністративного суду України на нерозгляд судом першої інстанції його додаткових позовних вимог (див. пункти 9 та 16). Ці суди також не прокоментували це питання (див. пункти 18 та 19).
34. Крім того, Суд вказує на те, що Уряд визнав, що у своїй постанові від 17 листопада 2009 року Полтавський окружний адміністративний суд не розглянув додаткові позовні вимоги (див. пункт 29). Таким чином, не оскаржується, що заявник не отримав жодного рішення по суті щодо його додаткових позовних вимог від 16 лютого 2009 року.
35. Зазначених обставин достатньо для висновку Суду, що заявник був позбавлений права на доступ до суду. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
(b) Суд, встановлений законом
36. Суд повторює, що згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції «суд» завжди повинен бути «встановлений законом». Ця фраза відображає принцип верховенства права, притаманний всій системі Конвенції та протоколів до неї. Фраза «встановлений законом» стосується не лише законодавства щодо створення та юрисдикції суду, але й складу колегії в кожній конкретній справі (див., наприклад, рішення у справі «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, пункт 114, від 28 листопада 2002 року); вона також поширюється на дотримання судом конкретних норм, які регулюють його діяльність (див. рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, пункт 24, від 20 липня 2006 року).
37. Суд зазначає, що ця скарга стосується двох питань, а саме: чи відповідала передача частини матеріалів справи заявника з Харківського апеляційного адміністративного суду до Апеляційного суду Полтавської області внесеним до законодавства змінам, і чи мав Апеляційний суд Полтавської області юрисдикцію розглядати справу заявника після Рішення Конституційного Суду України від 09 вересня 2010 року.
38. Стосовно першої скарги заявник погодився, що Харківський апеляційний адміністративний суд діяв у межах чинних положень законодавства (див. пункти 13 та 30). Таким чином, не оскаржується, що на момент подій матеріали справи були передані законно.
39. Щодо скарги заявника на те, що Апеляційний суд Полтавської області не був «судом, встановленим законом», Суд зауважує, що Конституційний Суд України визнав у своєму Рішенні від 09 вересня 2010 року неконституційними норми про передачу справ з адміністративних судів до судів загальної юрисдикції (див. пункти 22 та 23).
40. 14 вересня 2010 року Апеляційний суд Полтавської області розглянув справу заявника (див. пункт 18), незважаючи на відсутність законних підстав для цього у національному законодавстві після Рішення Конституційного Суду України.
41. За цих обставин Суд вважає, що справа заявника не була розглянута компетентним відповідно до національного законодавства судом, що становило порушення його права на суд, «встановлений законом» згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
42. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
(с) Відсутність обґрунтування
43. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов’язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, а питання дотримання цього зобов’язання має вирішуватися виключно з огляду на обставини справи (див., наприклад, рішення у справах «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I, «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 25, від 18 липня 2006 року, «Бендерський проти України» (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42-47, від 15 листопада 2007року, та «Богатова проти України» (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18 і 19, від 07 жовтня 2010 року).
44. У цій справі заявник стверджував, що національні суди не розглянули документи, подані ним на підтримку своєї вимоги про компенсацію 50% фактичних витрат з оплати житлово-комунальних послуг за 2006-2008 роки.
45. Суд вказує на аудіозапис засідання від 06 жовтня 2009 року (див. пункт 7). Під час цього засідання заявник надав Полтавському окружному адміністративному суду підтверджуючі документи та зазначив, що не звертався до вищого керівництва після отримання негативної відповіді від внутрішнього фінансового відділу на його заяву. Отже, не можна стверджувати, що аргументи заявника та підтверджуючі документи не були належним чином розглянуті національними судами.
46. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
47. Заявник скаржився на ненадання йому відшкодування вартості проїзду у відпустку у 2007 році (512,50 українських гривень (далі - грн), приблизно 75,40 євро на момент подій). Він посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
Прийнятність
48. Посилаючись на ухвалу про неприйнятність у справі «Свистун та інші проти України» (Svystun and Others v. Ukraine), заява № 25250/16 та 2 інші заяви, від 03 листопада 2016 року, Уряд стверджував, що цю скаргу слід визнати неприйнятною у зв’язку з відсутністю суттєвої шкоди, якої зазнав заявник, оскільки стверджувана шкода була меншою за 200 євро. Уряд також доводив, що заявник не надав доказів, які б свідчили, що невиплата відшкодування мала значний вплив на його особисте життя.
49. Заявник стверджував, що зазнав суттєвої шкоди та у будь-якому випадку матеріальна зацікавленість не була єдиним критерієм для визначення того, чи зазнав заявник суттєвої шкоди.
50. Суд зазначає, що вимога заявника стосувалася відшкодування відносно невеликої суми. Раніше Суд відхиляв вимоги з подібними невеликими сумами як неприйнятні (див., наприклад, ухвалу про неприйнятність у справі «Преобразователь-Сервіс» та 331 інші проти України» [Комітет] (Preobrazovatel-Service and 331 others v. Ukraine) [Committee], заява № 510/07, пункт 19, від 07 червня 2018 року, в якій Суд встановлював, що затримки у виконанні рішень стосувалися виплати відносно невеликих сум і відхиляв вимоги, оскільки заявники не зазнали суттєвої шкоди).
51. Суд також зазначає, що «повага до прав людини», як визначено у Конвенції та протоколах до неї, не вимагає розгляду цих скарг по суті, оскільки Суд вже розглядав подібні питання у низці інших справ (див., наприклад, рішення у справах «Сук проти України» (Suk v. Ukraine), заява № 10972/05, пункти 20-25, від 10 березня 2011 року, «Федулов проти Росії» (Fedulov v. Russia), заява № 53068/08, пункти 74-81, від 08 жовтня 2019 року, та «Шебалдіна проти України» [Комітет] (Shebaldina v. Ukraine) [Committee], заява № 75792/11, пункти 18-24, від 18 червня 2020 року).
52. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що ця скарга має бути визнана неприйнятною згідно з підпунктом «b» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.
ІV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
53. Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявник скаржився на те, що органи державної влади позбавили його власності, відмовивши у задоволенні його вимоги про компенсацію фактичних витрат з оплати житлово-комунальних послуг.
54. Суд посилається на свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункт 46) і доходить висновку, що оскільки заявник не дотримався встановленого порядку компенсації фактичних витрат з оплати житлово-комунальних послуг, він не може стверджувати про наявність у нього «законних сподівань» для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції. З цього випливає, що ця скарга несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції і має бути відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
55. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
56. Заявник вимагав 5 039,60 українських гривень (далі - грн) в якості компенсації фактичних витрат з оплати житлово-комунальних послуг за 2006-2008 роки (приблизно 580 євро на момент подій), 512,50 грн в якості відшкодування вартості проїзду у відпустку у 2007 році (приблизно 75,40 євро на момент подій) та 8 603,84 грн за затримку у виплаті відшкодування за незабезпечення речовим майном (приблизно 990 євро на момент подій). Заявник також вимагав 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
57. Уряд заперечив проти цих вимог, стверджуючи про відсутність порушення прав заявника за Конвенцією, таким чином, відсутні підстави для присудження якої-небудь суми в якості відшкодування матеріальної шкоди. Він також доводив, що вимога про відшкодування моральної шкоди була необґрунтованою.
58. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і першими двома вимогами щодо відшкодування матеріальної шкоди, тому він відхиляє ці вимоги. Вимога за затримку у виплаті відшкодування за незабезпечення заявника речовим майном є передчасною, оскільки національні суди досі не ухвалили рішення щодо цього. У зв’язку з цим Суд зазначає, що згідно з українським законодавством заявник має право звернутися за переглядом його справи з огляду на висновок Суду щодо недотримання національними судами статті 6 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі «Бочан проти України» (Bochan v. Ukraine), заява № 7577/02, пункт 97, від 03 травня 2007 року). Насамкінець, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 2 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
59. Заявник також вимагав 17 143,82 грн (741,13 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і Суді, у розмірі: 98,46 грн (9,27 євро) компенсації поштових витрат, понесених під час провадження в національних судах; 87,33 грн (8,20 євро) витрат на сплату судового збору під час касаційного провадження; 1 190 грн (114,85 євро) витрат на проїзд (поїздки на засідання до Полтавського окружного адміністративного суду та Харківського апеляційного адміністративного суду); 918,03 грн (37,33 євро) поштових витрат, понесених під час провадження у Суді, та 14 850 грн (571,48 євро) витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді.
60. Уряд заперечив проти вимоги про компенсацію дорожніх витрат на засідання національних судів і частини вимог про компенсацію поштових витрат, оскільки було неможливо встановити платника. Крім того, Уряд доводив, що вимога про компенсацію витрат на правову допомогу була надмірною. Щодо решти вимог про компенсацію поштових витрат і судового збору Уряд залишив це питання на розсуд Суду.
61. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає, що вимоги заявника мають бути задоволені у повному обсязі.
С. Пеня
62. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу щодо відсутності доступу до суду, зокрема права на вирішення спору судом, а також права на суд, встановлений законом, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 741,13 (сімсот сорок одне євро та тринадцять центів) та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 червня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Мартіньш МІТС