Права учасників інформаційних відносин
Учасники інформаційних відносин мають право отримувати (виробляти, отримувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, за винятком випадків, передбачених законом.
Кожен учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод та законних інтересів має право на одержання інформації щодо;
діяльності органів державної влади;
діяльності народних депутатів;
діяльності місцевих та регіональних органів державної влади та місцевого самоврядування».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
38. Заявник скаржився на відмову національних судів розглянути його скаргу на дії ТВК. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:
«Кожен має право на (...) розгляд його справи упродовж розумного строку судом, (...), який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру (…)».
А. Прийнятність
1. Доводи сторін
39. Уряд зазначив, що стаття 6 Конвенції не є застосовною у цій справі, оскільки метою заявника було «встановити юридичну відповідальність третіх осіб», що не є правом, яке гарантується статтею 6 Конвенції, і справа не стосувалась цивільних прав та обов'язків заявника.
40. Заявник посилався на рішення у справі «Кенеді проти Угорщини» (Kenedi v. Hungary, заява № 31475/05, від 26 травня 2009 року, пункти 33-34) та стверджував, що доступ до відповідної інформації охоплюється правом на свободу вираження поглядів, що є «цивільним правом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
41. Заявник також зазначив, що якби «реальні» наміри, які спонукають позивача позиватись до відповідача в цивільному суді, мали стосунок до характеру спору, перед судами постало б нездійсненне завдання проведення великомасштабних розслідувань «можливих» намірів, перш ніж допускати цивільні скарги до розгляду. Більш того, з огляду на обґрунтування в аргументах Уряду будь-який цивільно-правовий спір був би неприйнятним, якби інтереси позивача вийшли за межі суто власних інтересів - наприклад, якби позивач позивався з метою «вимагати справедливості». Додатково заявник підкреслив, що restitutio in integrum була можлива тільки в дуже рідких випадках, у той час як в деяких ситуаціях встановлення оскаржуваного порушення, разом із певним матеріальним відшкодуванням, могло стати свого роду виправленням ситуації. Заявник вважав, що його стверджуваний намір використати рішення судів, у випадку успіху, для інших цілей, таких як формування адміністративної та судової практики у сфері доступу до інформації різними правовими засобами, не позбавили спору його «цивільного характеру».
2. Оцінка Суду
42. Суд повторює, що для застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції в його «цивільному» аспекті повинен мати місце спір щодо «права», про яке можна стверджувати, принаймні на спірних підставах, що воно визнається національним законодавством. Спір має бути справжнім та серйозним. Він може бути пов'язаний не тільки з фактичним існуванням права, але також із обсягом та порядком його реалізації. Більш того, результат розгляду повинен безпосередньо мати вирішальне значення для цивільного права (див. рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, пункт 27, ECHR 2000-VII).
43. Суд нагадує, що питання про те, чи є право цивільним у розумінні статті 6 Конвенції, має вирішуватись з посиланням на основний зміст і наслідки права.. Зокрема Суд у багатьох випадках встановлював, що стаття 6 Конвенції розповсюджується на всі справи, результат яких є вирішальним для приватних прав та обов’язків (див. рішення від 28 червня 1978 року у справі «Кьоніг проти Німеччини» (<…>), пункти 89-90, Series А, № 27). Отже, для вирішення питання про те, чи стосується справа спору між фізичною особою та органом державної влади, незважаючи на те, чи діяв останній як носій цивільних прав чи як публічної влади, не є вирішальним (див. рішення у справі «Рінгайзен проти Австрії» (Ringeisen v. Austria), від 16 липня 1971 року, пункт 94, Series А, № 13).
44. На початку своєї практики Комісія зазначила, що формулювання пункту 1 статті 6 Конвенції походить з ранніх проектів тексту пункту 1 статті 14 Пакту ООН про громадянські та політичні права, і слово «цивільний» не містилось в перших проектах, а з’явилось в процесі вдосконалення (див. рішення від 19 липня 1968 року «W., X., Y. та Z. проти Сполученого Королівства»(W., X., Y. and Z. v. the United Kingdom), заяви №№ 3435/67; 3436/67; 3437/67 та 3438/67). Хоча це спричинило обговорення того, чи може концепція «цивільних прав та обов’язків» у розумінні статті 6 Конвенції виходити за межі тих прав, які мають приватний характер (див. згадане вище рішення у справі «Кьоніг проти Німеччини» (<…>), пункт 95), у своїй подальшій практиці Суд ніколи не розглядав це питання.
45. У своїй практиці Суд прямо визнав, що більшість прав, гарантованих Конвенцією, включаючи немайнові права, є «цивільними правами» для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Атанасоглу та інші проти Швейцарії» (Athanassoglou and Others v. Switzerland), [ВП], заява № 27644/95, пункт 55, ECHR 2000-IV (право на життя та фізичну недоторканість); рішення від 17 червня 2003 року у справі «Мустафа проти Франції» (Mustafa v. France), заява № 63056/00, пункт 14 (право на зміну імені); рішення від 21 вересня 1994 року у справі«Файєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v.the United Kingdom), Series A, № 294-B (право на репутацію); ухвала щодо прийнятності від 1 липня 2003 року у справі «АВ Kurt Kellermann» проти Швеції» (АВ Kurt Kellermann v. Sweden), заява № 41579/98 (свобода об’єднань).
46. Однак у тих випадках, коли справи стосувались свободи вираження поглядів та, зокрема, доступу до інформації, Комісія та Суд встановили, що право на повідомлення інформації, яка розглядається у відкритому судовому засіданні (див. рішення від 9 березня 1987 року у справі «G. Hodgson, О. Woolf Productions Ltd. and National Union of Journalists» проти Сполученого Королівства» та «Channel Four Television Co. Ltd.» проти Сполученого Королівства» (G. Hodgson, D. Woolf Productions Ltd. and National Union of Journalists v. the United Kingdom and Channel Four Television Co. Ltd. v. the United Kingdom), заяви № 11553/85 та № 11658/85, Decisions and Reports (DR) 51, стор. 136; рішення від 24 лютого 1995 року у справі «Андре Льорш та Nouvelle Association du Courrier проти Швейцарії» (Andre Loersch and Nouvelle Association du Courrier v. Switzerland), заяви № 23868/94 та № 23869/94, DR 80, стор. 162, та рішення від 7 грудня 2010 року у справі «МакКей та «BBC Scotland» проти Сполученого Королівства» (MacKay and BBC Scotland v. the United Kingdom), заява № 10734/05, пункт 22) або отримувати копії різних пов’язаних з виборами документів, організацією виборчих спостерігачів, яка не отримує плати за таку діяльність (див. рішення від 14 квітня 2009 року у справі «Geraguyn Khorhurd Patgamavorakan Akumb v. Armenia», заява № 11721/04), не можуть бути визначені як права, які за своєю природою є цивільними для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції.
47. Суд також зазначає, що в деяких пов’язаних справах він залишив це питання відкритим (див. рішення від 10 липня 2006 року у справі «„Sdruzeni Jihoceske Matky“ проти Чеської Республіки» (<…>), заява № 19101/03, де організація з охорони навколишнього середовища скаржилась на відсутність доступу до конкретних документів на розташованій неподалік атомній станції).
48. Тим не менш, у справі «Кенеді проти Угорщини» (згадана вище), що стосувалась неможливості у розумний строк домогтися виконання остаточного судового рішення, яким заявнику надавався доступ до архівних документів, Суд зазначив, що національні суди визнали існування права, що лежало в основі доступу, якого прагнув заявник, і що такий доступ був необхідний заявнику як історику для публікації історичних досліджень, що входило до права заявника на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції. У зв’язку з цим право на свободу вираження поглядів було визнано як «цивільне право» для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Кенеді проти Угорщини», пункти 33-34).
49. Суд зазначає, що в цій справі заявник є журналістом і він вимагав запитувану інформацію для виконання професійних обов’язків (див., a contrario, рішення у справі «Andre Loersch and Nouvelle Association du Courrier» проти Швейцарії» (Andre Loersch and Nouvelle Association du Courrier v. Switzerland), згадане вище), тобто для публікації матеріалів, пов'язаних із виборами. Це включало висвітлення ходу президентських виборів, і невиконання цього завдання могло завдати шкоди його діловій репутації та кар’єрі. Отже, спір в національних судах був важливим з огляду на особисті та професійні інтереси заявника. Більш того, його право як учасника інформаційних відносин отримувати необхідні документи визнається відповідно до національного законодавства (див. пункт 37). Таким чином, Суд вважає, що право доступу до окремих документів, яке випливає з права заявника на свободу вираження поглядів, є «цивільним правом» для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції.
50. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
51. Заявник стверджував, що скаргу на національному рівні він подав за належною главою Кодексу. Він не погодився з Урядом, що ця скарга повинна була бути подана відповідно до глави 30-Б Кодексу та відповідно до Закону (див. пункт 59), тому що обидва нормативні акти містили вичерпний перелік осіб, які мають право подавати скарги в суди, і журналісти в цей перелік не входили. Ця позиція була підтримана апеляційним судом Херсонської області у його рішенні від 17 травня 2005 року. Отже заявник прийшов до висновку, що його право на доступ до суду було порушено.
52. Уряд не надав зауважень щодо суті заяви.
53. Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює «право на суд», за яким право доступу до суду, тобто право ініціювати в судах провадження у цивільних справах, становить лише один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), Series A № 18, стор. 18, пункт 36). Для того, щоб право доступу (до суду) було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити акт, який є втручанням в її права (див. рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France), Series A № 333-B, crop. 42, пункт 36).
54. У цій справі скарга заявника на відмову надати йому доступ до пов’язаної із виборами інформації не була розглянута по суті, оскільки він нібито подав її за неналежними положеннями Цивільного процесуального кодексу.
55. Суд повторює, що визначати питання про те, який правовий акт повинен застосовуватись до справи заявника не є його завданням (див., mutatis mutandis, рішення від 28 лютого 2008 року у справі «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine), заява № 37878/02, пункт 51). Однак він відзначає, що національні органи не були одностайними в цьому питанні. Зокрема, в той час як Уряд та суд першої інстанції стверджували, що скарга заявника повинна була бути подана відповідно до глави 30-Б Кодексу та Закону України «Про вибори Президента України», апеляційний суд Херсонської області прямо зазначив, що відповідно до Закону України «Про вибори Президента України» журналіст не може подавати такі скарги (див. пункт 28).
56. Також є очевидним, що глава 30-Б Цивільного процесуального кодексу є lex specialis у відношенні до глави 31-А Кодексу, яка встановлює правила розгляду скарг на дії державних органів. Однак перша глава явно виключає журналістів зі списку осіб, які мають право подавати скарги в ході виборів (див. пункт 34). Таким чином, за відсутності будь-яких прикладів з національної судової практики, незрозуміло, чи могла скарга заявника бути розглянута відповідно до глави 30-Б, як запропонував Уряд.
57. Провадження у справі заявника було припинено без розгляду справи по суті. На думку Суду, ця ситуація становить відмову в правосудді, що порушило саму сутність права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Отже, було порушення цього положення.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
58. Заявник скаржився, що члени ТВК відмовили йому в наданні певної інформації та перешкоджали йому відвідувати засідання ТВК. Він посилався на статтю 10 Конвенції, яка передбачає таке:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватись своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів...».
А. Прийнятність
59. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарги за статтею 10 Конвенції. Зокрема, він не порушив це питання перед національними судами відповідно до глави 30-Б Цивільного процесуального кодексу України.
60. Уряд також зазначив, що заявник подав скаргу до національних судів відповідно до глави 31-А Кодексу, яку він не вважав ефективним засобом захисту, який необхідно вичерпати. У результаті, він пропустив шестимісячний строк для подання заяви, який повинен обчислюватись з дати прийняття ТВК рішення та/або вчинення нею дій, які оскаржуються.
61. Заявник стверджував, що він використав правильний засіб та подав скаргу до національних судів за належною процедурою, проте суди не змогли розглянути його скаргу через неправильне тлумачення ними національного законодавства.
62. Заявник також зазначив, що існування самих лише сумнівів щодо шансів на успіх конкретного засобу захисту, який не був очевидно марним, не е причиною для невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. ухвалу щодо прийнятності від 17 грудня 2002 року у справі «Воробйова проти України» (Vorobyeva v. Ukraine), заява № 27517/02),
63. Суд повторює свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції про порушення права заявника на доступ до суду (див. пункти 54-57) та зазначає, що існування самих лише сумнівів щодо шансів на успіх конкретного засобу захисту, який не був очевидно марним, не є причиною для невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. рішення від 6 листопада 1980 року у справі «Ван Оостервік проти Бельгії» (Van Oosterwijck v. Belgium), пункт 37, Series A № 40; рішення від 16 вересня 1996 року у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey) [ВП], пункт 71, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Бруско проти Італії» (Brusco v. Italy), заява № 69789/01, ECHR 2001-IX). Через невизначеність процедури на національному рівні заявнику не можна дорікнути, що він використав той засіб захисту, який виявився найменш успішним. Отже, він не пропустив шестимісячний строк подання скарги до цього Суду.
64. За таких обставин Суд вважає, що заперечення Уряду мають бути відхилені.
65. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
66. Уряд не надав зауважень щодо суті скарги заявника.
67. Заявник стверджував, що ненаданням йому доступу до приміщень ТВК та відмовою вчасно надати йому інформацію стосовно ходу виборчого процесу органи влади порушили його право на збирання такої інформації. Він також стверджував, що це втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.
68. Суд стверджує, що збирання інформації є істотним підготовчим етапом журналістської діяльності та є невід'ємною захищеною частиною роботи преси (див. рішення від 25 квітня 2006 року у справі «Дамманн проти Швейцарії» (Dammann v. Switzerland), № 77551/01, пункт 52). Перешкоди у доступі до інформації, яка становить суспільний інтерес, можуть заважати працівникам засобів масової інформації або тим, хто працює в суміжних галузях, займатися своєю професією. В результаті вони не зможуть більше відігравати свою основоположну роль «сторожових псів суспільства» та це може негативно позначитись на їхній здатності надавати точну і достовірну інформацію (див. рішення у справі «Tarsasag a Szabadsagjogokert» проти Угорщини» (<…>), заява № 37374/05, пункт 38, ECHR 2009-...).
69. У цій справі події, що розглядаються, відбулись в день голосування та стосувались питань, здатних істотно вплинути на хід виборів (зміни в списках виборців у день голосування; присутність міліції на виборчих дільницях тощо). Таким чином, видається, що своєчасний і вільний доступ журналістів до такої інформації може мати істотне значення для висвітлення виборчого процесу в пресі. Це особливо важливо, враховуючи, що численні порушення на виборах, виявлені опозицією, незалежними спостерігачами та пресою, призвели до так званої «Помаранчевої революції» та повторних президентських виборів.
70. Суд зазначає, що за відсутності зауважень Уряду щодо суті скарги та відсутності будь-яких рішень національних судів з цього питання, доступна Суду інформація стосовно подій, які досліджуються, обмежена твердженнями заявника.
71. Відповідно до наявних матеріалів заявнику була надана деяка інформація (хоча й не та, яку він вимагав) та всі, крім одного з рішень, що запитувались, були вивішені на інформаційній дошці в день виборів або пізніше (див. пункти 12, 16, 18 та 20).
72. Враховуючи те, що заявнику перешкоджали в доступі в приміщення ТВК 31 жовтня 2004 року, Суд зазначає, що відповідно до тверджень самого заявника, йому було дозволено увійти в приміщення через півгодини.
73. Що стосується видалення заявника із засідання ТВК 21 листопада 2004 року, Суд, ґрунтуючись на показаннях різних свідків, присутніх на засіданні, не може дійти висновку, що це рішення було незаконним чи неспіврозмірним.
74. Насамкінець Суд зазначає, що заявнику, як журналісту, не перешкоджали висвітлювати виборчий процес та, якщо він вважав, що ці події були незаконними та свавільними, ніщо не заважало йому повідомити про них та привернути увагу громадськості до можливих порушень.
75. Суд доходить висновку, що немає жодних доказів того, що державні органи втручались в журналістську діяльність заявника та цим порушили його право на свободу вираження поглядів. Таким чином, порушення статті 10 Конвенції немає.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
76. Заявник скаржився за статтею 13 Конвенції на те, що оскаржити відмову у наданні йому інформації було неможливо.
77. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою, розглянутою вище, тому вона повинна бути також визнана прийнятною.
78. Беручи до уваги висновок за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункти 54-57), Суд вважає, що немає необхідності досліджувати в цій справі, чи було порушення статті 13 (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), пункт 158, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII).
IV. ІНШІ СКАРГИ
79. Заявник також скаржився на:
- тривалість провадження за його скаргою на відмову ТВК надати йому інформацію;
- відмову державних органів порушити кримінальну справу щодо членів ТВК та щодо наступних погроз, посилаючись на статтю 13 Конвенції;
- порушення статті 3 Протоколу 1 до Конвенції;
- нездійснення Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини захисту його прав.
80. Ретельно вивчивши твердження заявника у світлі всіх матеріалів, що є у розпорядженні Суду, та настільки, наскільки вони охоплюються його компетенцією, Суд доходить до висновку, що вони не виявляють будь-яких ознак порушення прав і свобод, передбачених Конвенцією.
81. З цього випливає, що ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
82. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
83. Заявник вимагав 5000 євро відшкодування моральної шкоди.
84. Уряд стверджував, що ця сума була надмірною.
85. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує 3600 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
86. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат, тому Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
87. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги за пунктом 1 статті 6 (доступ до суду), статтями 10 та 13 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятною.
2. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє , що не було порушення статті 10 Конвенції.
4. Постановляє , що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.
5. Постановляє , що:
- упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 3600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
- зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 31 липня 2012 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Стівен ФІЛЛІПС
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН