«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
100. Заявник вимагав 50000 євро відшкодування моральної шкоди.
101. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою.
102. Суд вважає, що заявникові було завдано моральної шкоди, яка не може бути відшкодована самим фактом встановлення порушення його прав, передбачених Конвенцією. Беручи до уваги обставини справи і здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникові 3000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
103. Заявник також вимагав 2000 євро компенсації судових та інших витрат, понесених ним у зв'язку із розглядом справи у Суді.
104. Уряд стверджував, що ця вимога є необґрунтованою, оскільки заявник не надав необхідних документів на її підтвердження.
105. Суд зауважує, що заявник не надав жодних доказів на підтвердження своїх вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Тому Суд вирішує не присуджувати компенсації за цим пунктом.
C. Пеня
106. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1. Оголошує прийнятними скарги щодо тривалості попереднього ув'язнення заявника та тривалості кримінального провадження у його справі, відмови у наданні побачень з родичами та відсутності ефективних засобів юридичного захисту за вищезазначеними скаргами.
2. Оголошує більшістю голосів решту скарг у заяві неприйнятними.
3. Постановляє одноголосно, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
4. Постановляє одноголосно, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю провадження.
5. Постановляє одноголосно, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.
6. Постановляє одноголосно, що мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з тривалістю провадження.
7. Постановляє одноголосно, що не було порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відмовою у наданні заявнику побачень з родичами.
8. Постановляє одноголосно, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 3000 (три тисячі) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на вищевказану суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
9. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 4 березня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду окрема думка судді Калайджиєвої додається до цього рішення.
П.Л.
К.В.
Додаток
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КАЛАЙДЖИЄВОЇ
Я повністю поділяю думку моїх шановних колег щодо необґрунтованої тривалості тримання під вартою та надмірної тривалості кримінального провадження щодо заявника. Вони особливо помітні у справах, подібних до цієї, в якій заявник сам звернувся до правоохоронних органів, зізнавшись у вчиненні злочину. Після досудового слідства заявник перебував під вартою і був позбавлений побачень із членами своєї сім'ї протягом майже трьох років (1999-2002) - цей строк знадобився національним органам для підготовки висновків у трьох додаткових експертизах.
Я поділяю думку, що «затримки (у провадженні кримінальної справи) були спричинені національними органами і не можуть бути виправдані складністю справи або поведінкою заявника. Крім того, з огляду на те, що заявник тримався під вартою протягом періоду, що розглядається, від національних органів вимагалася особлива сумлінність» (п. 77). Суд одноголосно (п. 51) вирішив, що при винесенні своїх рішень від 15 липня 1999 року, 1 березня 2001 року, 21 січня 2002 року та 15 квітня 2002 року (див. пункти 15, 19, 22 і 25) національні суди, «продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не наводили підстав у своїх рішеннях, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного заходу» і що «національні органи жодного разу не розглядали можливість обрання іншого запобіжного заходу, альтернативного триманню під вартою» (п. 50). Хоча висновки щодо порушення пункту 1 статті 6 і пункту 3 статті 5 Конвенції між собою не пов'язані, обидва вони однаковою мірою пов'язані з питанням, чи мав заявник «право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення з-під варти». Вони мають відношення до висновків, зроблених більшістю моїх колег щодо пункту 4 статті 5 Конвенції, з якими я не згодна.
З огляду на обставини цієї справи складається враження, що як тільки заявника було взято під варту на стадії досудового слідства, цей захід вважався автоматичним і безумовно необхідним до закінчення судового розгляду. Довгий і звивистий шлях до заміни цього підходу на підхід, заснований на принципі цінності особистої свободи, ілюструється у низці справ проти Болгарії (див. рішення від 26 липня 2001 року у справі «Ілійков проти Болгарії» (llijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, та багато наступних справ). Подібна концепція автоматично презюмованого позбавлення особи свободи за відсутності будь-якого рішення про подовження тримання під вартою відображається в положеннях Кримінально-процесуального кодексу України, що стосуються подовження тримання під вартою на однакові строки та випадків надання дозволу на подовження строків розслідування, а також автоматичного продовження тримання під вартою на час ознайомлення обвинуваченого з матеріалами справи. Будь-яка концепція «автоматичної законності» позбавлення свободи несумісна з принципами Конвенції і немає сумніву, що пункт 4 статті 5 Конвенції є процесуальною гарантією та засобом юридичного захисту проти такого тримання під вартою.
Стислість рішень судів у цій справі відображає той же принцип автоматизму та обмежену компетенцію судів при здійсненні ними перегляду тримання під вартою на стадії судового розгляду справи. Так, «національні суди не проаналізували обставини для обґрунтування його тримання», і використовували «стандартне формулювання - залишити запобіжний захід без змін», що й було одним з основних питань у скаргах заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції (див. п. 53 його зауважень).
Особисто я не можу зрозуміти, що це були за засоби юридичного захисту, які, як вважає більшість, «принаймні в теорії були ефективними. А саме, заявник мав право ініціювати судовий перегляд тримання його під вартою, а суди були правомочні виносити рішення про його звільнення» (пункт 56).
У цьому зв'язку Уряд посилався на те, що національними судами «неодноразово переглядалась законність тримання заявника під вартою (15 липня 1999 року, 1 березня 2001 року, 21 січня і 15 квітня 2002 року). Кожного разу суд приходив до висновку про правильність обрання заявнику такого запобіжного заходу та про доцільність подальшого тримання заявника під вартою». Підстави «тримати заявника й надалі є «доречними» і «достатніми», виходячи з того, що існували обґрунтовані підозри [у вчиненні заявником злочину], а також розумні підстави вважати про наявність у заявника можливості ухилитися від слідства і суду» (пп. 90 і 91 зауважень Уряду). Ці самі рішення були піддані Судом критиці за пунктом 3 статті 5 Конвенції з огляду на те, що суди «не наводили підстав у своїх рішеннях, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного заходу». На мій погляд, ці висновки в рівній мірі мають відношення до скарг заявника про формальний характер і обмежений обсяг судового розгляду. Стаття 274 Кримінального кодексу України 1960 року не вимагала від національних судів надавати будь-яке мотивування при «затвердженні» первісно обраного запобіжного заходу. її другий пункт обмежує межі їхнього розгляду шляхом посилання на критерії, що застосовувалися у процесі початкового обрання заходу. У справі заявника ці критерії були розглянуті за декілька років до того та, відповідно, межі розгляду їх судом не могли включати такі наступні обставини. як тривалість його тримання під вартою до цього моменту та/або сумлінність національних органів протягом того періоду. Приєднуючись до більшості у думці щодо формального характеру та обмеження меж судового розгляду за пунктом 3 статті 5 Конвенції, я не розумію, яким чином ті ж рішення, що критикувалися, в результаті виявилися такими, що відповідають пункту 4 статті 5 Конвенції.
Уряд України, що є відповідачем у справі, ніколи не стверджував, що існували інші доступні засоби юридичного захисту, або що протягом судового провадження заявник не подавав клопотання щодо звільнення з-під варти. Питання у справі, що розглядається, не полягає у тому, чи клопотав заявник про своє звільнення, а в тому, чи надавало йому будь-яке клопотання або законодавче положення «право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним». Суд завжди зауважував, що існування засобу юридичного захисту, якого вимагає пункт 4 статті 5 Конвенції, має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, інакше такому засобу не вистачатиме доступності та ефективності, які потребуються для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах «Ван Дроогенбрьок проти Бельгії» (Van Droogenbroeck v. Belgium), від 24 червня 1982 року, Series А № 50, с. 30, п. 54; «Де Йонг, Бальєт та Ван Дер Брінк проти Нідерландів» (De Jong, Baijet and Van den Brink v. the Netherlands), від 22 травня 1984 року, Series A № 77, с. 19, п. 39, та «Яхчі і Сарган проти Туреччини» (Yagci and Sargin v. Turkey), від 8 червня 1995 року, Series А № 319-А, p. 17, п. 42, та багато інших). Загальне право підсудного за пунктом 3 статті 263 Кримінально-процесуального кодексу «заявляти клопотання і висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду» не може бути порівняне з провадженням habeas corpus, яке вимагається за пунктом 4 статті 5 Конвенції (пункт 57), та це навіть не заперечувалося. Тому залишається нез'ясованим, наприклад, яким мав би бути компетентний суд, якою процедурою він мав би користуватися, які були терміни або строки для перегляду та на основі яких критеріїв суд мав би ухвалювати своє рішення за клопотанням про перегляд законності тримання під вартою.
Розгляд цієї справи показує, що на практиці національні суди «продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не наводили підстави своїх рішень, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного заходу». Крім того, «національні органи жодного разу не розглядали можливість обрання іншого запобіжного заходу, альтернативного триманню під вартою». Чинне національне законодавство не містить будь-якого іншого положення, яким би встановлювалася процедура звернення до суду із заявою про перегляд законності тримання особи під вартою. Крім того, не зовсім ясно, чи існує - хоча б «в теорії» - будь який засіб юридичного захисту, що задовольняв би вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції. Уряд-відповідач не довів та навіть не стверджував, що існує будь-яка інша судова практика, яка б відрізнялась від тієї, на яку посилався та яку критикував Суд в частині своїх висновків за пунктом 3 статті 5 Конвенції.