Надання родичам дозволу на побачення з засудженим
«До набрання вироком законної сили головуючий або голова відповідного суду зобов'язані дати дозвіл близьким родичам засудженого за їх проханням на побачення з засудженим, який перебуває під вартою».
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
45. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник подав нові скарги за підпунктом «c» пункту 1 і пунктом 3 статті 5 та за пунктом 1 і підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, заявивши, що його тримання під вартою на стадії досудового слідства було незаконним, що він не постав негайно перед суддею, що він не мав доступу до аудіозапису судових засідань і що під час попереднього ув'язнення його захиснику не було надано побачення з ним. Суд зазначає, що ці нові скарги, подані із запізненням, не є уточненням початкових скарг заявника, щодо яких сторони надали свої зауваження. Таким чином, Суд вважає, що недоречно зараз розглядати ці питання окремо (див., mutatis mutandis, рішення від 19 квітня 2005 року у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, п. 20).
II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
46. Заявник скаржився, що строк його попереднього ув'язнення був надмірним і що він не мав можливості ініціювати судове провадження, в якому було б розглянуто законність його попереднього ув'язнення. Він посилався на пункти 3 і 4 статті 5 Конвенції, які передбачають таке:
«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».
A. Тривалість попереднього ув'язнення заявника
1. Прийнятність
47. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
48. Уряд стверджував, що національні органи мали підстави для тримання заявника під вартою, враховуючи те, що він підозрювався у вчиненні тяжкого злочину і міг переховуватися від слідства та суду та перешкоджати розслідуванню. Уряд вважав, що національні органи провели розслідування з належною сумлінністю, враховуючи складність справи, кількість експертиз та інших слідчих дій, які мали бути проведені.
49. Заявник не погодився. Він вважав, що в його справі національні органи не діяли з належною сумлінністю, і що рішення про продовження тримання його під вартою були невмотивовані.
50. Суд нагадує, що питання про те, чи є тривалість тримання під вартою обґрунтованою, неможна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та належно задокументованих фактів, на які посилався заявник у своїх клопотаннях про звільнення з-під варти. Таке, що продовжується, тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи (див., серед інших, справу «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 153, ECHR 2000-IV).
51. Суд зазначає, що попереднє ув'язнення заявника тривало три роки і майже одинадцять місяців, Суд також зазначає, що серйозність звинувачень щодо заявника та ризик його ухилення від слідства були зазначені у первісному рішенні про взяття заявника під варту. Надалі прокурори і суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не наводили підстав у своїх рішеннях, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного заходу. Проте, згідно з пунктом 3 статті 5 після спливу певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи зобов'язані навести інші підстави для продовжуваного тримання під вартою (див. рішення у справах «Яблонський проти Польщі» (Jablohski v. Poland), заява № 33492/96, п. 80, від 21 грудня 2000 року, та «І.А. проти Франції» (I.A. v. France), заява № 28213/95, п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VII). До того ж, такі підстави мають бути чітко зазначені національними судами (див. справу «Іловецький проти Польщі» (Ilowiecki v. Poland), заява № 27504/95, рішення від 4 жовтня 2001 року, п. 61). Однак у справі, що розглядається, таких підстав суди не наводили. Крім того, національні органи жодного разу не розглядали можливість обрання іншого запобіжного заходу, альтернативного триманню під вартою.
52. Наведені вище міркування Суд вважає достатніми для висновку про те, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
B. Відсутність перегляду законності тримання під вартою
53. Уряд зазначив, що під час судового розгляду національні суди переглядали законність тримання заявника під вартою. Уряд також зазначив, що заявник не оскаржив до судів жодної з постанов прокурора-криміналіста про тримання його під вартою. Під час судового розгляду суд вирішував продовжити строк тримання заявника під вартою у зв'язку з тяжкістю вчиненого злочину та ризиком його ухилення від правосуддя
54. Заявник не заперечував той факт, що він не оскаржував до суду постанови прокурора про тримання його під вартою, але стверджував, що таке оскарження не мало відношення до можливості періодичного перегляду законності його тримання під вартою для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції. Він стверджував, що подавав слідчому низку клопотань про звільнення, і що він не мав доступу до суду до 8 грудня 1999 року, коли він вперше постав перед суддею. Заявник також стверджував, що в ході судових засідань він неодноразово порушував питання про законність тримання його під вартою, але безрезультатно.
55. Суд повторює, що метою пункту 4 статті 5 Конвенції є захист права осіб, яких затримано і взято під варту, на судовий контроль законності застосованого до них заходу (див., mutatis mutandis, рішення від 18 червня 1971 року у справі "Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії» (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium), Series A no. 12, п. 76). Відповідний засіб юридичного захисту має бути доступним для затриманої особи під час її перебування під вартою і гарантувати їй невідкладний судовий контроль законності тримання її під вартою та, за відповідних обставин,- звільнення. Існування засобу юридичного захисту, якого вимагає пункт 4 статті 5 Конвенції, має бути достатньо визначеним як на практиці, так і в теорії, інакше такому засобу не вистачатиме доступності та ефективності, які вимагаються для цілей цього положення (див., mutatis mutandis, рішення від 24 березня 2005 року у справі "Стоічков проти Болгарії» (Stoichkov v. Bulgaria), заява № 9808/02, п. 66 in fine, та рішення у справі «Вачев проти Болгарії» (Vachev v. Bulgaria), заява № 42987/98, п. 71, ECHR 2004-VIII (витяги). Доступність засобу юридичного захисту означає, зокрема, що умови, які державні органи створили на власний розсуд, мають бути такими, щоб заявники могли реально скористатися цим засобом (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Чонка проти Бельгії» (Соnка v. Belgium), заява № 51564/99, пп. 46 та 55, ECHR 2002-І).
56. Суд зазначає, що у цій справі заявник не навів жодних подробиць, не надав документів і не обґрунтував іншим чином того, що під час його попереднього ув'язнення він подавав до суду офіційні клопотання щодо звільнення. Крім того, не переконали Суд і доводи заявника про те. що він не мав доступу до суду на етапі досудового слідства, оскільки з 4 листопада 1998 року заявник був представлений захисником, а це був п'ятий день з дати його затримання.
57. Суд також зазначає, що відповідне національне законодавство передбачало юридичні засоби захисту, що принаймні в теорії були ефективними. А саме, заявник мав право ініціювати судовий перегляд тримання його під вартою, а суди були правомочні винести рішення про його звільнення, замінивши тримання під вартою на інший запобіжний захід. Враховуючи те, що заявник не скористався цими засобами юридичного захисту, Суд не може оцінювати, чи відповідає клопотання заявника про звільнення вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції і, виходячи з обставин цієї справи, Суд не може оцінити ефективність існуючих засобів юридичного захисту на практиці. Таким чином, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
58. Заявник скаржився на те, що кримінальне провадження щодо нього було несправедливим і невиправдано тривалим. Він також скаржився, що його право на захист і його право на допит свідків були порушені. Він посилався на пункт 1 та підпункти «c» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, які передбачають таке:
«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...»
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
…
c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; ...»
A. Прийнятність
1. Право на захист
59. Заявник скаржився на порушення його права на захист під час відтворення обстановки та обставин події 31 жовтня 1998 року, яке відбувалось зі здійсненням відеозапису, коли слідчий відхилив його клопотання про залучення захисника.
60. Уряд стверджував, що порушення права заявника на захист, щодо якого він скаржився до Суду, було визнано і виправлено на національному рівні. Отже, заявник не може більше претендувати на статус жертви у зв'язку з порушенням підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.
61. Заявник не погодився із запереченнями Уряду, заявивши, що відеозапис відтворення обстановки і обставин події 31 жовтня 1998 року, яке було проведено з порушенням його права на захист, було опосередковано використано при проведенні судово-медичних експертиз, і що результати зазначених експертиз не були виключені з доказової бази.
62. Суд зазначає, що згідно з матеріалами справи, під час досудового слідства заявник був представлений захисником. Епізод, щодо якого заявник скаржився до Суду, був ретельно розглянутий національними судами і вони вирішили не приймати як доказ вищезазначений відеозапис відтворення обстановки та обставин події саме з цієї причини - порушення права заявника на захист. Крім того, за це порушення права заявника на захист слідчого було притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Що стосується аргументу заявника про те, що результати судово-медичної експертизи були пов'язані з виключеним доказом, вбачається, що слідчий, серед іншого, просив експертів встановити, чи відповідатимуть отримані фактичні дані показанням заявника. Суд вважає, що скаргу у тому формулюванні, в якому її виклав заявник, було належним чином розглянуто на національному рівні (див. пункти 27 і 29 вище), та заявник не може більше претендувати на статус жертви стверджуваного порушення. Відповідно ця заява є несумісною ratione personae з положеннями Конвенції у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.
2. Право на допит свідків
63. Уряд стверджував, що у своїй касаційній скарзі заявник не оскаржував відмову суду викликати свідків К. і Т. і, отже, не вичерпав засоби юридичного захисту, доступні йому за національним законодавством.
64. Заявник стверджував, що він декілька разів подавав до суду першої інстанції клопотання щодо виклику свідків К. і Т., а в своїй касаційній скарзі він ставив під сумнів достовірність показань свідка Т., і оскаржував оцінку показань свідків судом першої інстанції. Тому, на його думку, він непрямо зазначив про необхідність допитати цих свідків ще раз.
65. Суд не переконали аргументи заявника. Відтак, він вважає, що у своїй касаційній скарзі заявник не сформулював скаргу на невиклик судом першої інстанції окремих свідків. Отже, ця скарга має бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
3. Справедливий судовий розгляд
66. Заявник скаржився, що судовий розгляд його справи був несправедливим, що національні суди не були безсторонніми і незалежними, та що вони фальсифікували матеріали справи щодо нього і неправильно оцінили докази у справі.
67. Суд зауважує, що його завданням не є перебирання на себе ролі апеляційного суду, або, як іноді кажуть, ролі суду вищої інстанції щодо рішень, прийнятих національними судами. Повноваження щодо тлумачення і застосування відповідних норм процесуального або матеріального права належать національним судам. Крім того, національні суди мають кращі можливості для оцінки достовірності показань свідків і важливості доказів щодо спірних питань у справі (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 22 квітня 1992 року у справі «Відаль проти Бельгії» (Vidal v. Belgium), Series A № 235-B, стор. 32, п. 32, та рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Едвардз проти Сполученого Королівства» (Edwards v. the United Kingdom), Series A № 247-B, стор. 34-35, п. 34).
68. З огляду на матеріали, надані заявником, Суд констатує, що заявник не зміг обґрунтувати будь-яке твердження щодо порушення процесуальних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, у його справі.
69. Щодо скарги заявника про відсутність безсторонності судів зазначається, що сам факт прийняття судом рішення не на користь заявника не є достатньою підставою для висновку, що він не був безстороннім.
70. Отже, ця частина скарги є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
4. Тривалість провадження
71. Уряд вважав, що тривалість кримінального провадження щодо заявника була розумною.
72. Заявник не погодився.
73. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
74. Уряд вважав, що тривалість кримінального провадження щодо заявника була обґрунтованою, з огляду на складність справи. Крім того, на стадії досудового слідства у провадженні брали участь тринадцять свідків, двоє потерпілих і експерт, а на стадії судового розгляду - дев'ятнадцять свідків, двоє потерпілих і експерт. Уряд також стверджував, що заявник та інші учасники вплинули на тривалість судового розгляду. Зокрема, заявник та його захисник подали кілька клопотань про відкладення розгляду справи. Крім того, вони заявляли відводи суддям і подавали клопотання про виклик додаткових свідків, що також спричинило затримки. Крім того, Уряд зазначив, що у цій справі було проведено вісім експертиз.
75. Заявник вважав, що несе відповідальність тільки за короткі затримки і зазначив, що під час судового розгляду його справи були тривалі періоди бездіяльності суду.
76. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись в світлі обставин справи і з урахуванням таких встановлених практикою Суду критеріїв: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів (див. серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Пелісьє та Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-11, та «Луговий проти України» (Lugovoy v. Ukraine), заява № 25821/02, п. 33, від 12 червня 2008 року).
77. Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо заявника тривало з 30 жовтня 1998 року до 2 жовтня 2003 року, тобто чотири роки, одинадцять місяців і три дні. Суд також зазначає, що були періоди, коли у справі не здійснювалося жодних заходів або здійснювалося їх дуже мало. Як видається, національним органам знадобилося більше року для проведення додаткових медичних і балістичних експертиз у справі: з 10 грудня 1999 року до 5 січня 2001 року. Майже через два місяці після останньої дати було проведено попереднє судове засідання, а розгляд справи по суті був призначений на 14 січня 2002 року, тобто ще через десять з половиною місяців. Як видається, жодних дій також не було здійснено між попереднім судовим засіданням 15 квітня 2002 року і судовим засіданням з розгляду справи по суті 9 вересня 2002 року, та ця затримка становить майже п'ять місяців. На думку Суду, такі затримки були спричинені національними органами і не можуть бути виправдані складністю справи або поведінкою заявника. Крім того, з огляду на те, що заявник тримався під вартою протягом періоду, що розглядається, від національних органів вимагалася особлива сумлінність.
78. Викладених міркувань Суду достатньо, щоб дійти висновку, що провадження у справі заявника було надмірно тривалим. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
79. Заявник також скаржився на те, що під час його попереднього ув'язнення тривалістю чотири роки йому не дозволялись побачення з родиною. Відповідні положення статті 8 Конвенції передбачають таке:
«1. Кожен має право на повагу до свого ... сімейного життя...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
A. Прийнятність
80. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
81. Уряд визнав, що мало місце втручання в сімейне життя, заявника.
Тим не менш, Уряд вважав, що таке втручання було виправданим. Уряд стверджував, що питання надання дозволу на побачення з родичами регулюється національним законодавством, а саме статтею 162 Кримінально-процесуального кодексу. Відмова в наданні дозволу на такі побачення з членами сім'ї в ході досудового слідства була здійснена в інтересах суспільної безпеки та була необхідною в демократичному суспільстві. Уряд також зазначив, що після засудження заявника йому неодноразово надавалися дозволи на побачення з матір'ю і дружиною.
82. Заявник стверджував, що втручання в його сімейне життя не відповідало умовам, наведеним у пункті 2 статті 8 Конвенції.
1. Чи мало місце втручання
83. Сторони не заперечують того, що у цій справі мало місце «втручання органів державної влади» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції у право заявника на повагу до його сімейного життя, що гарантується пунктом 1 статті 8 Конвенції.
2. Чи було втручання виправданим
84. Основним питанням, яке виникає, є: чи було вищезазначене втручання виправданим відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції. Зокрема, аби не суперечити статті 8 Конвенції, втручання повинно здійснюватися «згідно із законом», переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див. рішення у справах «Сілвер та інші проти Сполученого Королівства» (Silver and Others v. the United Kingdom), від 25 березня 1993 року, Series A № 61, стор. 32, п. 84, та «Петра проти Румунії» (Petra v. Romania), від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, стор. 2853, п. 36).
85. Спочатку Суд повинен встановити, чи здійснювалося втручання «згідно із законом». Цей вираз, по-перше, вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права (див. рішення у справах «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France) та «Ювіг проти Франції» (Huvig v. France), Series A № 176-A, стор. 20, п. 27, від 24 квітня 1990 року та Series А № 176-В, стор. 52, п. 26 відповідно).
86. Стверджуючи, що ці вимоги були дотримані, Уряд у своїх письмових зауваженнях посилався на положення статті 162 Кримінально-процесуального кодексу, яка передбачає, що під час попереднього ув'язнення особам, які тримаються під вартою, можуть бути дозволені побачення з родичами.
87. Суд, по-перше, зазначає, що скарга заявника обмежується періодом його попереднього ув'язнення. Відповідно той факт, що заявник мав побачення з родичами після його засудження, не має відношення до цієї заяви. Крім того, вони дійсно регулюються різними положеннями Кримінально-процесуального кодексу, а саме статтею 345, яка зобов'язує суд надавати засудженим особам побачення з родичами.
88. Крім того, Суд зазначає, що стаття 162 Кримінально-процесуального кодексу України та частина 1 статті 12 Закону України «Про попереднє ув'язнення» 1993 року передбачають, що під час попереднього ув'язнення дозвіл на побачення з родичами може бути наданий слідчим або суддею, але ці положення не зазначають з достатньою чіткістю межі та спосіб здійснення дискреційних повноважень, наданих органам державної влади щодо обмеження спілкування осіб, що тримаються під вартою, з їхніми сім'ями. Так, вищезазначені положення не вимагають від цих органів наведення будь-якого обґрунтування їхнім дискреційним рішенням та навіть ухвалення будь-яких формальних рішень, які можна було б оскаржити, а отже, вони не містять будь-яких гарантій проти свавілля та зловживань. У справі заявника суддя просто зазначив, що заявнику буде дозволено побачення з його родичами після розгляду судом справи по суті, не навівши будь-яких пояснень, чому такі побачення не можуть бути дозволені раніше.
89. Суд вважає, що за цих обставин не можна стверджувати, що втручання в право заявника на повагу до його сімейного життя було здійснено «згідно із законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції (див., mutatis mutanids, рішення від 13 вересня 2005 року у справі «Островар проти Молдови» (Ostrovar v. Moldova), заява № 35207/03, пп. 107-108).
90. З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що немає потреби розглядати, чи було втручання у цій справі необхідним в демократичному суспільстві задля досягнення однієї із легітимних цілей у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.
91. Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
92. Заявник також скаржився, що він не мав ефективних національних засобів юридичного захисту щодо його скарг, пов'язаних з відмовою у наданні йому побачень з родичами та тривалістю кримінального провадження. Він посилався на статтю 13 Конвенції, відповідно до якої:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
93. Уряд стверджував про відсутність порушення статей 6 і 8 Конвенції, а, відтак, незастосовність статті 13 Конвенції.
A. Відсутність засобів юридичного захисту щодо скарги на тривалість кримінального провадження
94. Суд вважає, що ця скарга пов'язана зі скаргою на тривалість провадження. Він вважає, що вона не є явно необґрунтованою чи неприйнятною з будь-яких інших підстав, наведених у статті 35 Конвенції. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
95. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує ефективний засіб юридичного захисту в державних органах у зв'язку зі стверджуваним порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду справи в розумний строк (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 156, ECHR 2000-XІ). Суд також вказує на свої висновки у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) щодо відсутності у національному законодавстві ефективних і доступних засобів юридичного захисту стосовно скарг на тривалість кримінального провадження (див. рішення від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, пп. 78-79).
96. Суд не знаходить жодних підстав відходити від цієї практики у справі, що розглядається.
97. Таким чином, мало місце порушення статті 13 Конвенції.
B. Відсутність засобів юридичного захисту щодо скарги на втручання в сімейне життя
98. Суд вважає, що ця скарга пов'язана зі скаргою за статтею 8 Конвенції, розглянутою вище, і тому повинна бути також визнана прийнятною.
99. Суд зазначає, що, як видається, українське законодавство дозволяє особам, які тримаються під вартою протягом досудового слідства, побачення з членами родини, але не передбачає будь-якої процедури, яка дозволила б перевірити, чи здійснюються дискреційні повноваження слідчих органів та судів з цього питання добросовісно і чи є рішення про дозвіл або відмову у наданні побачень з родичами добре обґрунтованими і виправданими. Однак Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції не може тлумачитися як така, що вимагає наявності юридичного засобу захисту від недосконалості національного законодавства, оскільки в такому випадку Суд вимагатиме від Договірних держав інкорпорації положень Конвенції в національне законодавство (див. рішення у справах «Епплбі та інші проти Сполученого Королівства» (Appleby and Others v. the United Kingdom), заява № 44306/98, п. 56, ECHR 2003-VI, та «Островар проти Молдови» (Ostrovar v. Moldova), заява № 35207/03, п. 113, від 13 вересня 2005 року). Тому, оскільки національним законодавством не передбачено засобів юридичного захисту щодо якості статті 162 Кримінально-процесуального кодексу та частини 1 статті 12 Закону України «Про попереднє ув'язнення» 1993 року, скарга заявника не узгоджується з цим принципом. За таких обставин Суд доходить висновку про відсутність порушення статті 13 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ