"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
A. Доводи сторін
35. Уряд стверджував, що заявник скаржився на жорстоке поводження лише в рамках його касаційної скарги до Верховного Суду України та скарги до Міністра внутрішніх справ України від 17 жовтня 2005 року. Він не подавав цю скаргу до прокуратури, яка уповноважена розглядати такі питання. Таким чином, заявник не вичерпав національні засоби правового захисту. Якщо він вважав національні засоби правового захисту неефективними, він повинен був подати заяву до Суду не пізніше шести місяців з моменту стверджуваного жорстокого поводження.
36. Уряд також стверджував, що скарга заявника щодо жорстокого поводження до вищезазначених державних органів влади і Суду була надто розпливчатою. Він не надав жодного опису або подробиць щодо жорстокого поводження і не підтвердив скаргу будь-якими доказами. Уряд також наголосив, що під час судово-медичної експертизи, яка проводилася того ж дня, а також пізніше в ході розслідування, заявник стверджував, що його тілесні ушкодження були отримані за інших обставин. Крім того, судово-медичний експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження не могли бути отримані заявником 20 квітня 2005 року. Тому скарга заявника щодо жорстокого поводження була абсолютно необґрунтованою. Його скарги до національних органів влади не були небезпідставними і не порушували процесуального обов’язку держави провести ефективне розслідування його тверджень про жорстоке поводження відповідно до статті 3 Конвенції.
37. Заявник не погодився, заявивши, що він подавав скаргу на жорстоке поводження до слідчого прокуратури під час його допиту 20 квітня 2005 року, однак слідчий не вніс його скаргу до протоколу. Заявник наполягав на тому, що, враховуючи його уразливий соціальний статус, він належним чином порушив перед органами державної влади питання про жорстоке поводження. Таким чином, не було жодних підстав для відхилення скарги на підставі правила щодо шестимісячного строку подання заяв.
38. Заявник також стверджував, що його медичне обстеження від 20 квітня 2005 року не було проведено належним чином і що він не був у змозі оскаржити його висновки. Він стверджував, що подав небезпідставну скаргу на жорстоке поводження до національних судів і що органи влади мали вжити відповідних заходів для розслідування його тверджень.
B. Оцінка Суду
39. Суд зазначає, що фактичні питання, порушені у цій скарзі, відомі національним органам влади. Таким чином, можна погодитись з тим, що заявник зазнав певних труднощів у збиранні доказів на обґрунтування своїх тверджень. Тим не менш, в таких справах розумно очікувати від заявників подання принаймні детального викладення оскаржуваних фактів та надання - максимально можливою мірою - певних доказів на підтвердження своїх скарг (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пункт 45, від 20 травня 2010 року). Суд також нагадує, що процесуальний обов’язок відповідно до статті 3 Конвенції розслідувати твердження про жорстоке поводження виникає лише тоді, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження, що забороняється цим положенням (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 28 жовтня 1998 року у справі "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, п. 102 і далі).
40. По-перше, Суд вважає, що скарга заявника на жорстоке поводження не була достатньо обґрунтовано викладена у його заяві до Суду. Він детально не зазначив, за яких умов він нібито зазнав жорстокого поводження, і не вказав жодних методів жорстокого поводження, що до нього застосовувались. Він також не виклав чітку послідовність подій 20 квітня 2005 року, коли він нібито зазнав жорстокого поводження. Скарга заявника складалася лише з коротких фраз про те, що він зазнав жорстокого поводження.
41. Так само, в скарзі на жорстоке поводження, яку заявник подав до органів державної влади, бракувало точності і деталізації. Зокрема, твердження про жорстоке поводження у його скарзі до Міністерства внутрішніх справ України, яка була передана до Верховного Суду України, обмежувались загальними фразами, які надавали мало інформації щодо фактів.
42. Крім того, розпливчасті і нечіткі твердження заявника не підтверджувались жодними доказами. Навпаки, судовий експерт, який проводив медичне обстеження 20 квітня 2005 року, того ж дня, одразу після стверджуваного жорстокого поводження, встановив, що заявнику було завдано лише легких тілесних ушкоджень, відповідальність за які не може бути покладено на державу, оскільки їхнє походження передувало затриманню заявника. Суд не знаходить підстав сумніватися в достовірності цих висновків, особливо з огляду на те, що на національному рівні заявник ніколи не ставив під сумнів неупередженість експерта. Більше того, протягом тривалого часу заявник стверджував, що його травми були отримані поза межами відділу міліції.
43. Насправді матеріали справи свідчать, що заявник вперше поскаржився на жорстоке поводження до державних органів влади лише у жовтні 2005 року. Така затримка серйозно підірвала шанси зібрати будь-які докази на підтримку його тверджень. Проте заявник не має розумного виправдання затягуванню справи, особливо враховуючи те, що він отримував юридичну допомогу адвоката.
44. За цих обставин Суд, дослідивши наявні матеріали, вважає скаргу на жорстоке поводження надто розпливчастою, неточною і не підкріпленою жодними доказами. Вона не була належним чином обґрунтована і викладена заявником, а тому вона повинна бути відхилена як явно необґрунтована. Суд також вважає, що заявник не подав до національних органів державної влади небезпідставну скаргу на жорстоке поводження, яка б потягнула за собою їх процесуальний обов’язок відповідно до статті 3 Конвенції провести ефективне розслідування його тверджень.
45. Відповідно скарга має бути відхилена як неприйнятна відповідно до підпункту "a" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 І ПІДПУНКТУ "C" ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
46. Заявник скаржився на те, що він не мав доступу до адвоката під час першого допиту 20 квітня 2005 року.
47. Суд вирішив розглянути скаргу за пунктом 1 і підпунктом "c" пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають таке:
"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...".
"3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя ...".
A. Прийнятність
1. Доводи сторін
48. Уряд стверджував, що скарга є неприйнятною, оскільки заявник не порушував це питання у своїх скаргах до апеляційного суду та Верховного Суду України. Крім того, Уряд стверджував, що заявник не дотримався встановленого шестимісячного строку для подання заяви, який починався з 20 квітня 2004 року, тобто з дати стверджуваного порушення.
49. Заявник стверджував, що він порушував це питання у своїх скаргах до судів вищих інстанцій, а тому вичерпав національні засоби правового захисту. Він стверджував, що підстави для відхилення цієї скарги на підставі пропуску встановленого шестимісячного строку для подання заяви відсутні.
2. Оцінка Суду
50. З матеріалів справи вбачається, що в апеляційному суді заявник не порушував питання відсутності доступу до адвоката. Тим не менше, надана Урядом копія касаційної скарги заявника, поданої до Верховного Суду України, свідчить про те, що заявник по суті порушив це питання, коли заявив, що вперше він побачив адвоката тільки наприкінці його допиту в прокуратурі 20 квітня 2005 року.
51. Суд далі зазначає, що Верховний Суд України мав достатньо повноважень, щоб ефективно розглянути цю скаргу (див. пункти 31 та 32). Після ухвалення Верховним Судом України рішення ефективні засоби правового захисту заявника були вичерпані. Те, що заявник не порушив це питання в апеляційному суді або на будь-якому іншому етапі, що передував касаційному розгляду справи, є прикрим, але не може бути підставою для висновку про те, що скарга є неприйнятною у зв’язку з невичерпанням засобів правового захисту. Суд вважає, що заявник достатньо проінформував національні органи влади про свою скаргу і що їм було надано достатньо можливостей для виправлення проблеми до того, як про неї було заявлено на міжнародному рівні.
52. Суд також зазначає, що немає жодної підстави для відхилення цієї скарги на підставі недотримання встановленого шестимісячного строку для подання заяви, оскільки рішення Верховного Суду України було ухвалено 25 липня 2006 року, а заявник звернувся до Суду 2 листопада 2006 року.
53. У світлі зазначених міркувань Суд відхиляє заперечення Уряду.
54. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
55. Уряд стверджував, що відсутність адвоката на першому допиті не вплинула на загальну справедливість провадження, оскільки заявник продовжував надавати визнавальні покази і у присутності адвоката. Окрім первинного зізнання вина заявника була належним чином встановлена на підставі численних доказів.
56. Заявник не погодився і стверджував, що хоча на момент його фактичного затримання працівники міліції мали всі підстави вважати його головним підозрюваним, вони своєчасно не надали йому адвоката. Отже, він не отримав належної правової допомоги і був не в змозі розробити стратегію свого захисту. Первинні докази, отримані у порушення його права на захист, вплинули на його подальшу поведінку і погіршили його становище.
2. Оцінка Суду
57. Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає, щоб, як правило, доступ до захисника надавався з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Та навіть якщо вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незважаючи на його підстави, не повинно незаконно порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист, як таке, буде непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані від особи під час допиту правоохоронними органами за відсутності захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 55, від 27 листопада 2008 року).
58. Сторонами не оскаржувався той факт, що 20 квітня 2005 року працівники міліції доправили заявника до відділу міліції на підставі підозри його у скоєнні вбивства. Дійсно, свідчення, зібрані працівниками міліції під час опитування різних осіб того дня, давали серйозні підстави для того, щоб підозрювати заявника. Ця підозра ще більше зміцнилася після того, як В. дав свої покази (див. пункти 8 і 9). Відповідно Суд вважає встановленим, що у відповідний період часу працівники міліції ставились до заявника як до підозрюваного (порівняйте з рішенням у справі "Смолік проти України" (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункт 54, від 19 січня 2012 року).
59. Крім того, не оскаржувався той факт, що 20 квітня 2005 року заявника було допитано працівниками міліції до прибуття адвоката. Між тим, цей допит призвів до зізнання заявника у вчиненні злочину. Таким же чином, пізніше того ж дня заявник надав визнавальні покази за відсутності адвоката, коли слідчим прокуратури оформлявся протокол його затримання (див. пункти 10 і 12).
60. Суд вважає, що згідно з вищевказаними принципами Суду заявник мав право на доступ до адвоката з моменту першого допиту, що відбувся 20 квітня 2005 року. Немає жодних ознак того, що заявник відмовився від цього права.
61. Отже, питання полягає в тому, чи була відсутність адвоката виправдана вагомими причинами. Зважаючи на факти справи, Суд не знаходить жодних вагомих причин для обмеження права заявника на доступ до адвоката впродовж цього часу. Суд також зазначає, що первинні визнавальні покази, отримані за відсутності адвоката, були використані судами для засудження заявника (див. пункти 23 і 25). За цих обставин права заявника на захист були невиправно порушені.
62. Отже, у зв’язку з цим було порушення пункту 1 і підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТУ "D" ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
63. Заявник скаржився, що суди проігнорували його клопотання про виклик і допит В. як свідка.
64. У відповідних частинах статті 6 Конвенції передбачається таке:
"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;".
A. Доводи сторін
65. Уряд стверджував, що, подаючи до національних судів клопотання про виклик та допит В. як свідка, заявник не пояснив, чому допит цього свідка є необхідним для належного розгляду справи. Тим часом, Верховний Суд України достатньою мірою вивчив це питання і надав пояснення щодо того, чому свідка В. не було допитано судами. Уряд стверджував, що національні суди були у кращому становищі для оцінки доказів, і підкреслив, що суди не посилались на покази, які В. надав під час досудового слідства.
66. Заявник стверджував, що допит свідка В. міг вплинути як на кваліфікацію злочину, так і на суворість покарання. Пояснення, надані Верховним Судом України у зв’язку з цим, не були достатніми.
B. Оцінка Суду
67. Суд повторює, що право викликати свідків не є абсолютним і може бути обмежене в інтересах належного відправлення правосуддя. Підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції не вимагає присутності та розгляду кожного свідчення на користь обвинуваченого; його головною метою, як це зазначається у фразі "на тих самих умовах", є повна рівність сторін відповідного провадження (див. рішення від 25 березня 1992 року у справі "Відаль проти Бельгії" (Vidal v. Belgium), Серія A № 235-B, стор. 32-33, пункт 33). Заявник, який стверджує про порушення свого права вимагати виклику та допиту свідків захисту, має довести, що допит цієї особи є необхідним для встановлення істини, а відмова викликати свідків порушувала його право на захист (див. рішення у справі "Гіллурі проти Франції" (Guilloury v. France), заява № 62236/00, пункт 55, від 22 червня 2006 року). Хоча для національних судів оцінка доказів, наданих йому підсудними, а також їх належності є звичайною практикою, мають існувати виключні обставини, що могли б переконати Суд, що незаслуховування особи як свідка не відповідало статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Дестрехем проти Франції" (Destrehem v. France), заява № 56651/00, пункт 41, від 18 травня 2004 року, та рішення у справі "Брікмон проти Бельгії" (Bricmont v. Belgium), п. 89, від 7 липня 1989 року, серія A, № 158).
68. У цій справі заявник скаржився, що суди не допитали В., який супроводжував його ввечері 19 квітня 2005 року та наступного дня. Заявник стверджував, що допит В. міг би змінити результат кримінального провадження.
69. Суд зазначає, що В. не був присутній під час п’ятнадцятихвилинного спілкування заявника із потерпілою, яке призвело до смерті останньої. Тому будь-які заяви, які міг зробити В., не були б вирішальними у встановленні обставин, які могли вплинути на кваліфікацію злочину у справі або суворість покарання.
70. Відмовивши у задоволенні цієї скарги, Верховний Суд України зазначив, що покази В. не мали значення для підтвердження алібі заявника, оскільки на момент вчинення злочину заявник і Л. були наодинці лише удвох; заявник повернувся до В. через п’ятнадцять хвилин після спілкування з Л. На думку Суду, це обґрунтування достатньою мірою розв’язувало зазначене питання і ясно свідчило про те, що свідок, про допит якого клопотав заявник, не надав би жодної важливої інформації, що мала б значення для захисту заявника.
71. З огляду на те, що національні суди знаходились в кращому становищі для оцінки належності доказів, Суд вважає, що факти, викладені в даній справі, не є винятком, який спонукав би Суд прийти до висновку, що незаслуховування В. як свідка суперечило пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції.
72. Відповідно, ця скарга є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту "a" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
73. Заявник скаржився на те, що суди визнали його винним на підставі визнавальних показів, отриманих внаслідок жорстокого з ним поводження. Він також скаржився на те, що його відсутність на засіданні апеляційного суду порушила його право на захист себе особисто та порушила принцип рівності сторін. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції.
A. Доводи сторін
74. Уряд стверджував, що скарга заявника, що його зізнання у вчиненні злочину було отримано внаслідок жорстокого поводження, була необґрунтованою, оскільки не було встановлено порушення статті 3 Конвенції.
75. Стосовно скарги щодо відсутності заявника на засіданні апеляційного суду Уряд спершу стверджував, що заявник ввів Суд в оману, заявляючи, що він повідомив апеляційний суд про своє бажання взяти участь у його засіданні. Уряд надав копії справжніх заяв заявника до апеляційного суду, в яких такого клопотання не містилося. Уряд також стверджував, що заявник не порушував ці питання у своїй касаційній скарзі до Верховного Суду України. В якості альтернативи Уряд стверджував, що заявник подав скаргу до Суду, не дотримавшись встановленого шестимісячного терміну строку для подання заяв, відлік якого починався з дати стверджуваного порушення його прав.
76. Заявник не погодився і підтримав свої скарги.
B. Оцінка Суду
77. Суд відхилив твердження заявника про жорстоке поводження, як неприйнятне. Таким чином, за статтею 6 Конвенції не може виникнути жодних питань у зв’язку з його твердженням, що він був засуджений на підставі доказів, отриманих внаслідок жорстокого поводження. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою.
78. Що стосується скарги заявника, пов’язаної з розглядом справи в апеляційному суді, то у своїх перших зверненнях до Суду заявник надав рукописну незавірену копію своєї апеляційної скарги, яка містила клопотання про виклик на засідання апеляційного суду. Проте Уряд представив інші копії скарг заявника, з додатками і супровідними листами, із підписами, що підтверджують їх отримання апеляційним судом. За цих обставин Суд буде покладатись на матеріали, надані Урядом, у яких немає свідчень про те, що заявник клопотав про його виклик на засідання апеляційного суду.
79. Так само, матеріали справи не свідчать про те, що заявник порушував ці питання у Верховному Суді України: він не скаржився, що не був викликаний на засідання апеляційного суду; і не стверджував, що апеляційним судом не було дотримано принципу рівності сторін. Відповідно, ці питання є неприйнятними з огляду на невичерпання національних засобів правового захисту.
80. Відповідно, ця частина скарги має бути визнана неприйнятною відповідно до пункту 1, підпункту "a" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
81. Заявник скаржився, що його тримання під вартою впродовж слідства суперечило статті 5 Конвенції. Він скаржився за статтею 6 Конвенції, що у нього не було достатньо часу на ознайомлення з матеріалами справи до судового розгляду, що призначений йому в рамках надання безоплатної правової допомоги адвокат не надав йому ефективної правової допомоги, та що Верховний Суд України розглянув його касаційну скаргу у закритому судовому засіданні. Заявник скаржився за пунктами 1 і 2 статті 6 та статтями 13 і 17 Конвенції на те, що матеріали справи були сфальсифіковані слідчим і що суди не розглянули докази належним чином і неправильно встановили факти; рішення за цивільним позовом в рамках кримінального провадження було неправильним. Посилаючись на статтю 14 Конвенції, заявник стверджував, що національні органи влади дискримінували його за ознакою національності, не надаючи йому належних відповідей на його клопотання. Насамкінець заявник стверджував, що всупереч статті 34 Конвенції його не було забезпечено копіями матеріалів справи, які були необхідні йому для використання свого права на звернення до Суду.
82. Суд розглянув ці скарги і вважає, що з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до його компетенції він не знаходить будь-яких ознак порушення прав і свобод, викладених у Конвенції або Протоколах до неї. Відповідно Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту "a" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
83. Стаття 41 Конвенції передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
84. Заявник вимагав 30000 євро відшкодування моральної шкоди.
85. Уряд стверджував, що ця вимога є необґрунтованою.
86. Суд вважає, що заявник мав зазнати страждань та хвилювань внаслідок встановленого порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції, Суд присуджує заявникові 2400 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
87. Заявник також вимагав 2872 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.
88. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.
89. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні документи та вищенаведені критерії, Суд вважає за належне присудити заявникові за цим пунктом суму в розмірі 700 євро та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись. Цю суму має бути сплачено безпосередньо на банківський рахунок адвоката заявника п. Михайла Тарахкала (див., наприклад, рішення у справі "Хрістови проти Болгарії" (Hristovi v. Bulgaria), заява № 42697/05, п. 109, від 11 жовтня 2011 року, та рішення у справі Singartiyski and Others v. Bulgaria, заява № 48284/07, п. 54, від 18 жовтня 2011 року).
C. Пеня
90. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу щодо відсутності доступу до захисника (пункт 1 та підпункт "c" пункту 3 статті 6 Конвенції) прийнятою, а решту скарг у заяві - неприйнятими.
2. Постановляє , що у цій справі було порушення пункту 1 та підпункту "c" пункту 3 статті 6 Конвенції.
3. Постановляємо :
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику наступні суми, що мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу:
(i) 2400 (дві тисячі чотириста) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;
(ii) 700 (сімсот) євро компенсації судових та інших витрат, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись, які мають бути сплачені на банківський рахунок захисника заявника п. М. Тарахкала;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 листопада 2012 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН