«Незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:
(a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або
(b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.
Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.
Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.
...».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
24. Заявники скаржилися на те, що Верховний Суд необґрунтовано постановив повернути другого заявника до Сполученого Королівства, порушивши їхнє право на повагу до сімейного життя, передбачене статтею 8 Конвенції.
25. Стаття 8 Конвенції передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
А. Прийнятність
26. Суд зазначає, що постанова Верховного Суду від 29 серпня 2018 року, якою було зобов’язано повернути другого заявника до Сполученого Королівства, є остаточною і за загальним правилом підлягає виконанню. Таким чином, узгодженість позицій у тому, що стаття 8 Конвенції є застосовною до цієї справи, і заявники можуть вважатися потерпілими від стверджуваного порушення цього положення Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Нойлінгер і Шурук проти Швейцарії» [ВП] (Neulinger and Shuruk v. Switzerland) [GC], заява № 41615/07, пункт 90, ЄСПЛ 2010).
27. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
28. Заявники стверджували, що Верховний Суд не розглянув справу у світлі найкращих інтересів дитини і не вивчив питання наявності винятків, у тому числі існування серйозного ризику для психологічної цілісності дитини, які дозволяли національним судам відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини до Сполученого Королівства.
29. Уряд стверджував, що національні суди дотрималися своїх зобов’язань під час розгляду заяви про повернення дитини та що Верховний Суд навів достатньо підстав для видачі розпорядження про повернення дитини. Уряд наполягав, що перша заявниця, яка до того ж могла супроводжувати дитину до Сполученого Королівства, не обґрунтувала наявність загрози заподіяння фізичної чи психічної шкоди. На його думку, висновки Верховного Суду не були ні свавільними, ані явно необґрунтованими.
2. Оцінка Суду
30. Загальні принципи щодо зв’язку між Конвенцією та Гаазькою конвенцією, обсягу розгляду Судом міжнародних заяв про викрадення дітей, найкращих інтересів дитини та процесуальних зобов’язань держав наведені в рішенні Суду у справі «X. проти Латвії» [ВП] (X v. Latvia) [GC], заява № 7853/09, пункти 93-108, ЄСПЛ 2013), а також у низці інших рішень щодо проваджень у справах про повернення дітей відповідно до Гаазької конвенції (див. рішення у справах «Момуссо та Вашингтон проти Франції» (Maumousseau and Washington v. France), заява № 39388/05, пункт 68, від 06 грудня 2007 року, «Ігнакколо-Зеніде проти Румунії» (Ignaccolo-Zenide v. Romania), заява № 31679/96, пункт 102, ЄСПЛ 2000-I, «Йосуб Карась проти Румунії» (Iosub Caras v. Romania), заява № 7198/04, пункт 38, від 27 липня 2006 року, «Шоу проти Угорщини» (Shaw v. Hungary), заява № 6457/09, пункт 70, від 26 липня 2011 року, та «Аджіч проти Хорватії» (<...>), заява № 22643/14, пункти 93-95, від 12 березня 2015 року).
31. У зв’язку з цим Суд повторює, що стаття 8 Конвенції покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов’язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування «серйозного ризику» для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Як відмова враховувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції, так і недостатня аргументація в рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 Конвенції, а також меті та завданню Гаазької конвенції. Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, яка не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які мають вузько тлумачитися. Це також дозволить Суду, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд (див. згадане рішення у справі «X проти Латвії» (X v. Latvia), пункт 107).
32. У цій справі суд першої інстанції, дослідивши обставини справи під час повноцінного судового розгляду, вирішив відмовити у задоволенні заяви про повернення дитини з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією. Зокрема, посилаючись на три висновки психологічного обстеження та усні показання психолога під час судового розгляду, суд першої інстанції дійшов висновку, що повернення другого заявника до Сполученого Королівства поставить його під загрозу заподіяння психічної шкоди у розумінні пункту «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції. Під час перегляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції. Висновки судів нижчих інстанцій згодом були відхилені Верховним Судом, який дійшов протилежного висновку про відсутність ризику заподіяння психічної шкоди у випадку повернення дитини до Сполученого Королівства.
33. Таким чином, головне питання у цій справі полягає у тому, чи дотримався Верховний Суд своїх процесуальних зобов’язань за статтею 8 Конвенції стосовно надання конкретного та детального обґрунтування у контексті винятків, передбачених Гаазькою конвенцією, під час скасування рішень судів нижчих інстанцій та видачі розпорядження про повернення дитини. У зв’язку з цим Суд зазначає, що той із батьків, хто виступає проти повернення, має, в першу чергу, надати достатньо доказів щодо цього. Перша заявниця виконала свій обов’язок, надавши висновки психологічного обстеження, які мали значення для оцінки існування серйозного ризику, що повернення другого заявника поставить його під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди (див. пункт 14). Суд першої інстанції розглянув ці висновки та перевірив їх, безпосередньо допитавши психолога під час судового розгляду. Таким чином, суд першої інстанції також надав сторонам можливість перехресного допиту психолога, забезпечивши цим змагальність сторін під час розгляду висновків (див., для порівняння, згадане рішення у справі «X проти Латвії» (X v. Latvia), пункт 117). Отже, ці докази становили невід’ємну частину справи, і їх не можна було згодом опосередковано відхилити як невідповідні або неважливі.
34. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Верховний Суд видав розпорядження про повернення після розгляду справи за касаційною скаргою, і такий розгляд був обмеженим за своїм обсягом і ґрунтувався на тих самих матеріалах справи. Відхиливши заперечення за пунктом «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції, Верховний Суд офіційно не виключив із доказової бази у справі висновки психолога (див. пункт 18). Це відрізняє цю справу від справи «X проти Латвії» (X v. Latvia), в якій суди прямо відмовилися визнати допустимим доказом висновок психологічного обстеження (див. згадане рішення у справі «X проти Латвії» (X v. Latvia), пункти 26 та 117).
35. Однак у своєму стислому обґрунтуванні Верховний Суд взагалі не розглянув питання, чи були висновки психологічного обстеження та усні показання психолога відповідними та достовірними, і не навів жодних причин, чому не взяв їх до уваги. Хоча обов’язки національних судів у таких справах (див. пункт 30) не можуть розглядатися як такі, що вимагають детальної відповіді на кожне порушене стороною провадження питання, у цій справі Верховний Суд не розглянув ключові докази, які були відповідними, та не пояснив, яке значення вони мали та які висновки слід було зробити. Аналогічно, Верховний Суд не навів жодного аналізу тверджень першої заявниці про відсутність у неї можливості поїхати зі своїм сином до Сполученого Королівства через проблеми зі здоров’ям, коштами та візою (див. пункт 16 та див., для порівняння, згадане рішення у справі «X проти Латвії» (X v. Latvia), пункт 117), хоча питання про можливе заподіяння шкоди дитині у випадку її повернення було пов’язане саме з розлученням заявників. Загалом, на думку Суду, обґрунтування було настільки загальним і шаблонним, що за обставин цієї справи не могло бути результатом ефективного розгляду заперечення проти задоволення заяви про повернення.
36. З огляду на зазначені міркування Суд доходить висновку, що заявники зазнали непропорційного втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя у зв’язку з тим, що процес прийняття рішень відповідно до національного законодавства не відповідав процесуальним вимогам, передбаченим статтею 8 Конвенції, оскільки Верховний Суд не здійснив ефективний розгляд заперечення першої заявниці, яке ґрунтувалося на пункті «b» першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції.
37. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
38. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
39. Заявники вимагали 60 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
40. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.
41. Суд вважає, що заявники мали зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленим у цій справі порушенням. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявникам спільно 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
42. Заявники також вимагали 5 413,58 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах та у Суді.
43. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.
44. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі та з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити у зв’язку з провадженням у Суді суму у розмірі 1 500 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу та 30 євро компенсації поштових витрат і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам.
45. Беручи до уваги прохання заявників, суму, присуджену за цим пунктом щодо компенсації витрат на правову допомогу, слід сплатити безпосередньо на банківський рахунок захисника заявників, пана О. Заруцького (див., наприклад, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, від 15 грудня 2016 року).
С. Пеня
46. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції.
3. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 1 200 (одна тисяча двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, ця сума має бути сплачена на банківський рахунок п. О. Заруцького;
(ііі) 30 (тридцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у Суді;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 січня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Арнфінн БОРДСЕН