«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
А. Доводи сторін
45. Заявники зазначили, що підтримали свою заяву.
46. Уряд стверджував, що на момент подій компанія 1 законно отримала своє право власності на будівлю та законно продала її компанії 2, яка згодом законно продала її компанії 3. Тому коли зазначені рішення набрали законної сили, бюро інвентаризації не змогло їх виконати. Залежно від часу ухвалення рішень їхнє виконання могло призвести до порушення майнових прав компаній 3 або 4. Отже, на думку Уряду, не було порушено статтю 6 Конвенції, а скарга за статтею 13 Конвенції була несумісною за критерієм ratione materiae з положеннями Конвенції.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
47. Насамперед Суд зауважує, що основні факти, подані сторонами, стосуються періоду 2001-2013 років, а також зазначає, що заявники не повідомили жодних фактів і не подали конкретних скарг у зв’язку з подальшими подіями. За цих обставин Суд вважає, що скарги заявників обмежуються цим періодом, і не вбачає за необхідне розглядати питання, чи продовжує поширюватися юрисдикція України у розумінні статті 1 Конвенції на вирішення оскаржуваних питань внаслідок подій в Криму у 2014 році.
48. Суд також зазначає, що вказані скарги є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
(a) Пункт 1 статті 6 Конвенції
49. Суд зауважує, що відповідно до українського законодавства, застосовного на момент подій, складовим елементом виникнення права власності на нерухоме майно було здійснення державної реєстрації таких прав власності бюро інвентаризації (див. пункт 42). Отже, провадження, за результатами яких було ухвалено остаточні рішення, що підлягали виконанню, від 04 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року, якими бюро інвентаризації зобов’язали зареєструвати право власності заявників на квартиру, стосувалися цивільних прав заявників. Тому була застосована стаття 6 Конвенції.
50. Суд повторює, що згідно з його численною практикою виконання ухваленого судом рішення має розглядатися як складова частина «судового розгляду» для цілей статті 6 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, пункт 40, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-II), а необґрунтовано тривала затримка у виконанні національними органами влади рішення, ухваленого не на їхню користь, є, як правило, порушенням цього положення (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункти 53 і 54, від 15 жовтня 2009 року).
51. Суд також зазначає, що у справі «Бурмич та інші проти України» [ВП] (вилучення з реєстру) (Burmych and Others v. Ukraine) [GC], заява № 46852/13 та інші заяви, пункт 215, від 12 жовтня 2017 року (витяги), він вилучив зі свого реєстру категорію справ проти України щодо невиконання рішень і передав їх для вирішення Комітету міністрів Ради Європи. Ці справи стосувалися грошової заборгованості, яка залишилася невиплаченою через низку факторів, що вказувало на існування структурних проблем в Україні (див. згадане рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), пункт 84). Проте, на відміну від цих справ, вказана справа стосується невиконання державним органом влади рішень, якими його зобов’язали здійснити адміністративну реєстрацію, і не пов’язана із зазначеними системними проблемами, а тому необхідно продовжити розгляд. Суд пам’ятає, що виконання рішень, які включають зобов’язання нематеріального характеру, може іноді вимагати більше часу, ніж у випадку виплати грошей, присуджених за рішенням суду (див., наприклад, рішення у справі «Тонюк проти України» (Tonyuk v. Ukraine), заява № 6948/07, пункти 38 та 40, від 01 червня 2017 року, та вказані у ньому посилання). Проте у цій справі Суд не вбачає жодного факту чи аргументу, який би виправдав невиконання остаточних рішень від 04 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року протягом періоду у більш ніж чотири роки (на момент останніх відповідних подій, про які сторони повідомили Суд).
52. Щодо аргументів Уряду про те, що виконання рішень від 04 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року призвело б до порушення майнових прав компаній 3 або 4, Суд відхиляє їх з таких підстав. Він зазначає, що 20 січня 2010 року (див. пункт 19) бюро інвентаризації повідомило заявників про неможливість виконання рішення від 04 листопада 2009 року та реєстрації їхнього права власності на квартиру, оскільки вона вже була зареєстрована як власність компанії 3. Проте в подальшому остаточному рішенні від 16 лютого 2010 року Ялтинський міський суд повторно зобов’язав бюро інвентаризації зареєструвати право власності заявників на квартиру. Він зазначив, що компанія 3 була зареєстрована як власник будівлі, а не квартири, що була окремим об’єктом нерухомого майна та належала заявникам (див. пункт 21). Насамкінець у матеріалах справи відсутній будь-який документ від бюро інвентаризації, яким він поінформував заявників про неможливість виконувати рішення у зв’язку зі стверджуваним порушенням прав компанії 4. У матеріалах також відсутні судові рішення, які набрали законної сили та підтверджували право власності компанії 4 на квартиру. Навпаки, 25 квітня 2012 року Верховний Суд України підтвердив висновки судів нижчих інстанцій, що заявники, а не компанія 4, володіли квартирою (див. пункт 33). Таким чином, Суд не розуміє, як виконання рішень від 04 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року порушило б права компанії 4.
53. З огляду на наведені міркування та його практику з цього питання (див. пункт 50) Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з невиконанням відповідних рішень.
(b) Стаття 13 Конвенції
54. Насамперед Суд зазначає, що встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з невиконанням рішень від 04 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року (див. пункти 49-53). Отже, скарга заявників за статтею 13 Конвенції, висунута у зв’язку з цим, є «небезпідставною» для цілей Конвенції, і тому також повинна бути визнана прийнятною.
55. Суд також зазначає, що ані його усталена практика (див., серед багатьох джерел, рішення у справах «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), заява № 18966/02, пункт 48, від 29 червня 2004 року, «Силенок і «Техносервіс-Плюс» проти України» (Sylenok and Tekhnoservis-Plyus v. Ukraine), заява № 20988/02, пункт 89, від 09 грудня 2010 року, та «Міхно проти України» (Mikhno v. Ukraine), заява № 32514/12, від 01 вересня 2016 року), ані будь-який факт чи аргумент не свідчать про те, що заявники мали у своєму розпорядженні які-небудь ефективні засоби юридичного захисту щодо своїх скарг на невиконання рішень. Отже, Суд доходить висновку, що у заявників не було таких засобів юридичного захисту і це становить порушення статті 13 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
56. Заявники також скаржилися на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 13 Конвенції, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції на тривалість четвертого провадження, стверджувану відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим і стверджуване загальне порушення їхніх майнових прав.
57. Суд вважає, що розглянув основне юридичне питання скарги заявників, зокрема щодо невиконання рішень від 04 листопада 2009 року і 16 лютого 2010 року та відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим (див. пункти 49-55), і немає потреби у винесенні окремого рішення стосовно прийнятності та суті інших тверджень, зазначених у попередньому пункті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 201, з подальшими посиланнями).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
58. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
А. Шкода
59. Заявники вимагали 46 426 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
60. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
61. Суд вважає обґрунтованим та справедливим присудити заявникам спільно 2 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, завданої невиконанням остаточних рішень, ухвалених на їхню користь, а також відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим.
В. Судові та інші витрати
62. Заявники не подали жодних вимог за цим пунктом.
63. Отже, у зв’язку з цим немає підстав щось присуджувати.
С. Пеня
64. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції на невиконання рішень від 04 листопада 2009 року та 16 лютого 2010 року і за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим.
2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з невиконанням зазначених рішень.
3. Постановляє , що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку зі згаданою скаргою за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
4. Постановляє , що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті решти скарг заявників.
5. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникам 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 червня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Сіофра О’ЛІРІ