, яка згадується в наведеному вище положенні, прямо стосується неправомірної поведінки, про яку йдеться, зокрема, у статтях 192 та 195 Кримінального кодексу.
Вимагаючи, на підставі статті 3-5 цього закону, компенсації за моральну шкоду, потерпіла особа має довести, що стверджуваний виконавець правопорушення вчинив дану неправомірну дію умисно або через грубе недбальство. Критерієм при цьому, як правило, виступає зіставлення ймовірностей, а тягар доведення лежить на позивачеві. Цей тягар може виявитися важчим, якщо встановлення відповідальності може мати серйозні наслідки для репутації відповідача, хоча й меншим, ніж при встановленні кримінальної відповідальності. Компетентний суд має визначити відповідальність, беручи до уваги всі докази, наявні в його розпорядженні на момент розгляду даної справи.
25. Об'єктивні елементи діянь, що можуть мати наслідком як кримінальну, так і цивільну відповідальність щодо виплати компенсації, не завжди ідентичні. Суб'єктивні елементи у принципі різняться: як правило, кримінальна відповідальність передбачає наявність умислу, тоді як обов'язок виплатити компенсацію вимагає наявності грубого чи простого недбальства. Можуть існувати виправдувальні обставини - такі як стан самозахисту, необхідність, провокація або незнання, - які виключають кримінальну відповідальність, але не виключають відповідальності за виплату компенсації. Особу з психічним розладом суд може звільнити від кримінальної відповідальності, але не обов'язково від цивільної відповідальності щодо виплати компенсації (див. Norges Offentlige Utredninger (офіційний збірник судових рішень Норвегії) 2000:33, "Erstatning til ofrene hvor tiltalte frifinnes for straff" ("Компенсація потерпілим у справах, у яких з обвинувачуваних було знято кримінальні обвинувачення"), монографія Й.Т.Йонсена, професора права, розділ 1, п. 1.3.2).
Цілі кримінального закону і закону про компенсацію не ідентичні. Хоча важливими умовами обох цих правових сфер є запобігання правопорушенням і реституція, у першій робиться акцент на покаранні, тоді як у другій - на розподілі фінансових збитків. Ці дві системи також доповнюють одна одну у важливих аспектах. Кримінально-правові санкції покликані, зокрема, стримувати фактичних і потенційних правопорушників від вчинення правопорушень, тоді як санкції закону про відшкодування призначені, зокрема, задовольняти потребу потерпілої особи в матеріальному відшкодуванні шкоди (див. там само, розділ 1, п. 1.2.1).
ЩОДО ПРАВА
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
26. Заявник скаржився, що рішення Верховного суду про призначення компенсації G. становило порушення його права, захищеного пунктом 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), а саме - вважатися невинуватим у вчиненні правопорушення доти, доки не буде доведено його вину.
27. Пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом".
28. Уряд оспорював це твердження і просив Суд визнати незастосовність цього положення уданій справі та відсутність порушення Конвенції ( 995_004 ).
A. Подання сторін
1. Заявник
29. Заявник стверджував, що під час розгляду компенсаційної справи після виправдання його судом його й далі "обвинувачували у вчиненні кримінального правопорушення", принаймні в автономному значенні пункту 2 статті 6. Посилаючись на тлумачення, яке Суд дав цьому формулюванню, він стверджував, що, з огляду на положення національного законодавства, формально він вважався обвинувачуваним доти, доки виправдувальний вирок суду не набрав юридичної сили. Крім того, компенсація за моральну шкоду призначалася з метою покарання і була свідомою спробою продемонструвати несхвалення суспільством відповідного діяння та необхідність виправлення вчиненого порушення. Про це свідчило рішення про призначення відшкодування, і це рішення, безперечно, спрямовувалося на знівелювання раніше винесеного у справі заявника виправдувального вироку суду.
30. Заявник просив, щоб Суд застосував у його справі такий самий підхід, як у справі "Секаніна проти Австрії" (рішення від 25 серпня 1993 року, серія A, N 266-A), в якій, дійшовши висновку про застосовність пункту 2 статті 6, Суд передусім виходив з того, наскільки тісним був зв'язок між провадженням у кримінальній справі та компенсаційною справою. Компенсаційна вимога розглядалася в контексті провадження, в якому обвинуваченого було виправдано. У своєму рішенні від 5 червня 1996 року про призначення G. компенсації Верховний суд значною мірою виходив з доказів, які розглядалися високим судом у кримінальному провадженні, демонструючи тим самим наявність зв'язку між цими двома провадженнями.
Крім того, для того щоб з'ясувати у світлі закону про компенсацію, чи вчиняв заявник кримінальне діяння, у зв'язку з яким суд до цього вже виправдав його, Верховному суду необхідно було визначити наявність певної форми вини. Верховний суд зазначив, що, взяті в цілому, наявні докази задовольняли критерій доведеності щодо встановлення факту вчинення сексуального домагання і що зіставлення ймовірностей свідчило про те, що такі дії заявника стосовно G. мали місце. Така оцінка являла собою висновок кримінально-правового характеру і, отже, становила порушення презумпції невинуватості. Лише застосовуваний при цьому критерій доведення відрізнявся від критерію, який застосовувався при визначенні кримінальної відповідальності, хоча ця відмінність була суто теоретичною. Всі інші відповідні критерії були такі самі, що й при визначенні кримінальної відповідальності.
31. Посилаючись на ці обставини, заявник стверджував, що компенсаційне питання було настільки тісно пов'язане з провадженням у кримінальній справі, що це вказує на застосовність пункту 2 статті 6, який і було порушено.
32. Заявник заперечував твердження Уряду про те, що застосовності пункту 2 статті 6 в його справі перешкоджало право потерпілої особи на доступ до суду, передбачене пунктом 1 статті 6. Це право не було абсолютним і могло підлягати обмеженню. Крім того, той факт, що потерпіла сторона користувалася підтримкою прокурора зі сприянням з боку всього державного механізму стосовно заходів розслідування, міг негативно позначитися на праві підсудного на "рівність процесуальних засобів", що є порушенням пункту 1 статті 6.
2. Уряд
33. Уряд оспорював твердження заявника про те, що в цивільному провадженні в компенсаційній справі його "обвинувачували у вчиненні кримінального злочину". Уряд також звернувся до Суду з проханням визнати відмінність цієї справи від згаданої вище справи Секаніни, а також від справ "Рушиті проти Австрії" (N 28389/95, від 21 березня 2000 року) та "Ламанна проти Австрії" N 28923/95, від 10 липня 2001 року), визнати незастосовність пункту 2 статті 6 і відсутність порушення цього положення. У тих справах відповідачем виступали органи судового переслідування, тоді як сторонами у справі Рінґвольда були інші категорії осіб. У провадженні стосовно компенсації брав участь лише представник потерпілої особи, а з боку заявника - дві приватні цивільні сторони. До того ж між результатом кримінального провадження та компенсаційною справою не було жодного зв'язку, і при цьому право потерпілої особи вимагати компенсацію зовсім не залежало від відповідної кримінальної справи. Правова підстава та правові питання у цивільному провадженні відрізнялися своїми суттєвими аспектами від такої підстави (питань) у кримінальній справі. Таким чином, критерії стосовно цивільної відповідальності відрізнялися від тих, що застосовувалися при визначенні кримінальної відповідальності, і різними були також застосовувані критерії доведення. Найважливішим є те, що у компенсаційній справі кримінальна вина заявника не оцінювалася. Крім того, апеляційне провадження у Верховному суді обмежувалося рамками компенсаційної справи, регулювалося положеннями Цивільно-процесуального кодексу та включало розгляд великої кількості нових доказів, яких раніше, під час розгляду кримінальної справи, у розпорядженні суду не було.
34. На думку Уряду, застосування пункту 2 статті 6 у таких справах суперечить формулюванню цього положення та намірам, з якими держави ратифікували Конвенцію ( 995_004 ). Між кримінальною і цивільною відповідальністю слід проводити тонку межу, яка є абсолютно необхідною. Конвенційний принцип презумпції невинуватості не міг перешкоджати судовим чи іншим органам, при вирішенні ними цивільно-правових питань, розглядати питання, чи вчиняла виправдана судом особа діяння, у зв'язку з яким проти неї було висунуто кримінальні обвинувачення. Не можна було погодитися з тим, щоб виправдувальний вирок суду в кримінальній справі мав зобов'язальну силу для органу влади, який згодом стикається з необхідністю вирішувати цивільно-правові питання, порушені тим самим набором фактів. Хоча висновок про відсутність кримінальної відповідальності, звичайно, має для суду зобов'язальну силу, він не заважає йому встановити цивільні наслідки, які випливають з тієї самої сукупності обставин. З виправдувального вироку суду не може випливати вимога, згідно з якою при подальшому вирішенні цивільних питань суд повинен виходити з презумпції, що виправдана особа не вчиняла відповідного діяння, якщо зіставлення ймовірностей свідчить про протилежне. Фактично такий підхід породив би серйозні питання з погляду вимог самої Конвенції, а саме - з погляду передбаченого пунктом 1 статті 6 права на доступ до суду для, зокрема, потерпілої особи, яка вимагає відшкодування згідно із законом стосовно відповідного цивільно-правового делікту.
35. Виходячи з викладеного вище, Уряд просив Суд визнати, що у справі заявника пункт 2 статті 6 незастосовний і його порушено не було.
B. Оцінка Суду
36. Суд знову наголошує, що у статті 6 термін "кримінальне обвинувачення" має автономне значення. Згідно з усталеною практикою Суду, при вирішенні питання, чи була особа "обвинувачуваною в кримінальному правопорушенні" для цілей статті 6, необхідно виходити з таких трьох критеріїв: категорії даного провадження згідно з національним законодавством, суттєвих характерних рис цього провадження, а також виду і суворості міри покарання, яке може бути призначене заявникові (див. рішення у справах: "Філліпс проти Сполученого Королівства" ( 980_052 ), N 41087/98, п. 31, ECHR 2000-VII, та "A. P., M. P. і T. P. проти Швейцарії" від 29 серпня 1997 року (Reports of Judgments and Decisions 1997-V, с. 1488, п. 39)). До того ж сфера застосування пункту 2 статті 6 не обмежується лише кримінальними справами, розгляд яких ще триває (див. рішення у справі "Алене де Рібемон проти Франції" від 10 лютого 1995 року, серія A, N 308, с. 16, п. 35). У деяких випадках Суд також доходив висновку, що це положення застосовне при ухваленні судового рішення вже після припинення такого провадження (див., зокрема, рішення Суду в таких справах: "Мінеллі проти Швейцарії" від 25 березня 1983 року, серія A, N 62, та "Лутц, Енґлерт і Ньолькенбокофф проти Німеччини" від 25 серпня 1987 року, серія A, N 123) або після винесення виправдувального вироку у справі (див. згадані вище рішення у справах Секаніни, Рушиті та Ламанни). Ці рішення ухвалено при вирішенні таких питань, як обов'язок обвинуваченого нести судові витрати і витрати судового переслідування, вимога відшкодування витрат, які були неминуче понесені ним (чи його спадкоємцями), або відшкодування за запобіжне ув'язнення, - тобто питань, які, за визнанням Суду, становлять наслідок і супутню обставину кримінального провадження.
Отже, Суд має з'ясувати, чи можна розцінювати судовий розгляд компенсаційної вимоги в цій справі як "кримінальне обвинувачення" проти заявника і, якщо ні, чи мав тоді такий розгляд все-таки достатній зв'язок із провадженням у кримінальній справі, який давав би підстави говорити про застосовність у цій справі пункту 2 статті 6.
37. При розгляді першого із згаданих вище критеріїв - категорії даного провадження згідно з національним законодавством - Суд вказує на аргумент заявника про те, що, з формального погляду, він залишався "обвинувачуваним" доти, доки виправдувальний вирок суду не набрав законної сили. Проте це стосувалося лише кримінальних обвинувачень, які спочатку було висунуто і потім знято з нього, і не мало жодного стосунку до компенсаційної вимоги. Суд зазначає, що правовою основою для цього були положення розділу 3 Закону 1969 року про відшкодування шкоди, який встановлює загальні національно-правові принципи розв'язання цивільно-деліктних питань, пов'язаних із завданням особистої шкоди. Як видно з формулювання статті 3-5 та із судової практики норвезьких судів, наявність кримінальної відповідальності не є передумовою для встановлення обов'язку відшкодування. Розгляд компенсаційної справи Верховним судом регулюється положеннями Цивільно-процесуального кодексу, і суд у своєму рішенні називає відповідний позов "цивільним". Отже, Суд доходить висновку, що ця компенсаційна вимога не розглядалася як "кримінальне обвинувачення" у світлі відповідного національного закону.
38. Щодо другого і третього критеріїв - характеру провадження та виду й суворості "покарання" (у цій справі це, як стверджується, - призначення каральної компенсації), - Суд зважає на те, що, хоча умови визначення цивільної відповідальності можуть у певних аспектах частково збігатися - залежно від конкретних обставин - з умовами визначення кримінальної відповідальності, рішення стосовно цивільно-правової вимоги все-таки приймається у світлі принципів, застосовуваних при розгляді цивільно-правового делікту. Результат кримінального провадження не мав вирішального значення для розгляду компенсаційної справи. Потерпіла особа мала право вимагати відшкодування, незалежно від того, було підсудного засуджено чи у цій справі виправдано; питання компенсації мало бути предметом окремої правової оцінки у світлі підходів та критеріїв доведення, які в кількох важливих аспектах відрізнялися від тих, які застосовувалися при визначенні кримінальної відповідальності. Це, фактично підтверджують обставини цієї справи: питання компенсації було єдиним питанням апеляційного розгляду у Верховному суді; у цьому провадженні брали участь лише приватні сторони; зазначене питання розглядалося у світлі положень Цивільно-процесуального кодексу, причому розглядалася велика кількість нових доказів, зібраних стосовно лише цього питання.
На думку Суду, той факт, що діяння, яке може бути підставою для цивільно-правової вимоги компенсації з огляду на норми деліктного права, а також має об'єктивні основні ознаки кримінального правопорушення, не може, попри тяжкість такого правопорушення, бути достатньою підставою для того, щоб вважати особу, яка, як стверджується, несе за зазначене діяння відповідальність у контексті деліктної справи, "обвинувачуваною у вчиненні кримінального правопорушення". Виправданням такої характеристики не може бути і той факт, що при визначенні цивільно-правових наслідків діяння використовуються докази, які розглядалися під час кримінального провадження. Інакше, як слушно зауважив Уряд, виправдувальний вирок суду в кримінальній справі мав би для потерпілої особи, з огляду на пункт 2 статті 6, небажаний ефект перешкоджання їй у можливості вимагати відшкодування на підставі закону стосовно відповідного цивільно-правового делікту, призводячи до свавільного та непропорційного обмеження її права доступу до суду, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Це також могло надавати особі, яку суд виправдав у кримінальній справі, але відповідальність якої могла б визначатися із застосуванням цивільно-правового тягаря доведення, неправомірну можливість уникнути будь-якої відповідальності за свої діяння. Таке широке тлумачення не підтверджується ані формулюванням пункту 2 статті 6, ані будь-якою спільною позицією в національних правових системах держав, які приєдналися до Конвенції. Навпаки, у значній кількості Договірних держав винесення судом виправдувального вироку не виключає можливості встановлення цивільної відповідальності стосовно тих самих фактів.
Отже, на думку Суду, хоча рішення про звільнення від кримінальної відповідальності має зберігати свою чинність при розгляді судом компенсаційної справи, це не повинно виключати можливість встановлення - на підставі менш суворого тягаря доведення - цивільно-правового обов'язку виплати компенсації у зв'язку з тими самими фактами (див., mutatis mutandis, "X. проти Австрії", N 9295/81, ухвала Комісії від 6 жовтня 1982 року, Decisions and Reports (DR) 30, с. 227, та "C. проти Сполученого Королівства", N 11882/85, ухвала Комісії від 7 жовтня 1987 року, DR 54, с. 162). Якби рішення національного органу стосовно компенсації містило формулювання, яке приписує відповідачеві кримінальну відповідальність, це порушувало б питання, яке підпадає під сферу застосування пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
В оскарженому рішенні національного органу стосовно компенсації, яке розглядається в цій справі і яке винесене окремо від виправдувального вироку, прямо чи по суті не йдеться про виконання всіх умов для визнання наявності кримінальної відповідальності заявника у зв'язку з обвинуваченнями, вже знятими з нього (див. пункти 17 - 19 вище). Розгляд цивільної справи, який відбувся після виправдання заявника судом, виправдувальному вироку не суперечив і не "скасовував" його.
39. Крім того, мета встановлення цивільно-правового обов'язку виплатити компенсацію, на відміну від мети визначення кримінальної відповідальності, полягала передусім у тому, щоб забезпечити потерпілій особі відшкодування за спричинені їй шкоду і страждання. У зв'язку із спричиненням такої шкоди розмір компенсації - 75000 норвезьких крон - можна вважати обґрунтованим. Видається очевидним, що ані з огляду на мету цієї компенсації, ані з огляду на її розмір її призначення не набуло характеру кримінальної санкції для цілей пункту 2 статті 6.
40. Виходячи з викладеного вище, Суд не вважає, що компенсаційна вимога являла собою висунення ще одного "кримінального обвинувачення" проти заявника після виправдання його судом.
41. Залишається з'ясувати, чи існував між кримінальним провадженням та подальшим розглядом компенсаційної справи зв'язок, який міг би служити підставою для включення останньої також у сферу застосування пункту 2 статті 6.
Суд знову наголошує на тому, що для вирішення питання компенсації результат провадження у кримінальній справі вирішального значення не мав. У цій конкретній справі ситуація була зворотною: незважаючи на виправдання заявника судом, призначення компенсації було юридично допустимим заходом. Отже, хоч би яким був висновок суду в розгляді кримінальної справи проти заявника, компенсаційна справа не була безпосереднім наслідком такого розгляду. У цьому аспекті ця справа явно відрізняється від справ, згаданих вище, в яких Суд дійшов висновку, що відповідні провадження у справах були наслідком і супутньою обставиною кримінальних проваджень і що пункт 2 статті 6 був застосовний у таких справах.
42. Відповідно, Суд зазначає, що пункт 2 статті 6 не був застосовним у провадженні щодо компенсаційного позову проти заявника і, отже, порушення цього положення в цій справі не було.
На цих підставах Суд
1. Постановляє, шістьма голосами проти одного, що пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) не був застосовним в оспорюваному компенсаційному провадженні.
2. Постановляє, шістьма голосами проти одного, що порушення пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) допущено не було.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 11 лютого 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).
Голова Ж.-П.Коста
Секретар С.Доллє
* * *
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції ( 995_004 ) і пункту 2 правила 74 Регламенту Суду ( 980_067 ), до цього рішення додається окрема думка пані Тюлкен, що збігається з позицією більшості, а також окрема думка п. Кости, що не збігається з позицією більшості.
Ж.-П.К. С.Д.
ОКРЕМА ДУМКА судді Тюлкен, що збігається з позицією більшості
1. У принципі, той факт, що після того, як суд виправдав особу в кримінальній справі проти неї, з посиланням на ті самі факти може вчинятися цивільний позов про відшкодування збитків, сам по собі не спричиняє ніякої особливої проблеми у зв'язку з вимогами пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Іншими словами, згідно з цим положенням, виправдувальний вирок суду не заважає суду вирішувати, чи не становить те саме діяння - якщо не брати до уваги всі обставини, за яких воно набуває кримінального характеру, - принаймні шкоду, з огляду на яку обвинувачений має нести цивільну відповідальність, якщо встановлено вину. Безперечно, необхідно, щоб суд, до якого надійшов позов про відшкодування шкоди, конкретно визначив протиправне діяння, яке стало підставою для судового рішення, як діяння, відмінне від кримінального правопорушення, стосовно якого було винесене остаточне судове рішення. Таким чином, погоджуючись з аргументом про необхідність окремого розгляду кримінальних і цивільних правопорушень, я погоджуюсь із позицією Суду, яку він виклав так: "...хоча рішення про звільнення від кримінальної відповідальності має зберігати свою чинність при розгляді судом компенсаційної справи, це не повинно виключати можливість встановлення - на підставі менш суворого тягаря доведення - цивільно-правового обов'язку виплати компенсації у зв'язку з тими самими фактами... ...Крім того, мета встановлення цивільно-правового обов'язку виплатити компенсацію, на відміну від мети визначення кримінальної відповідальності, полягала передусім утому, щоб забезпечити потерпілій особі відшкодування за спричинені їй шкоду і страждання" (див. пункти 38 - 39 рішення).
2. Основоположний принцип, який проголошується у пункті 2 статті 6, полягає в тому, що представники держави не мають права поводитися з особою як з винною у правопорушенні доти, доки це не встановлено компетентним судом згідно із законом. Крім того, тлумачення цього положення має бути таким, щоб принцип презумпції невинуватості був не теоретичною чи ілюзорною гарантією, а практичною та ефективною. Отже, пункт 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) застосовуватиметься, якщо оцінка судовими органами поведінки заявника або відповідача в цивільному провадженні стосовно компенсації за шкоду знівельовує той факт, що з нього вже остаточно було знято всі висунуті проти нього обвинувачення. Суд прямо визнає це, коли зазначає: "Якби рішення національного органу стосовно компенсації містило формулювання, яке приписує відповідачеві кримінальну відповідальність, це порушувало б питання, яке підпадає під сферу застосування пункту 2 статті 6 Конвенції" (див. пункт 38 рішення). Тому "право на презумпцію невинуватості зобов'язані поважати не лише суди, які розглядають кримінальну справу, а й суди, які безпосередньо не залучені у розгляд кримінального обвинувачення" (див. рішення у справі "Анрі проти Франції" від 22 вересня 1994 року, серія A, N 296-A, ухвала Комісії, с. 38, п. 85).
3. Отже, завдання Суду полягає у з'ясуванні можливості вважати, що на практиці цивільне провадження в компенсаційній справі, порушеній на підставі тих самих фактів, у зв'язку з якими проводилося кримінальне провадження, містить обвинувачення, характер і зміст яких говорять про наявність зв'язку з кримінальним провадженням і, отже, про застосовність пункту 2 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Але в цій справі такого зв'язку виявлено не було. У рішенні Верховного суду від 5 червня 1996 року, яке зобов'язало заявника виплатити компенсацію за моральну шкоду, згідно зі статтею 3-5(1)(b) Закону про відшкодування шкоди, ані прямо, ані опосередковано не йшлося про кримінальну відповідальність заявника за правопорушення, стосовно яких суд раніше вже виправдав його. Це рішення не суперечило остаточному виправдувальному вироку у справі заявника, і, отже, висновок про відсутність порушення пункту 2 статті 6 Конвенції є обґрунтованим.
ОКРЕМА ДУМКА судді Кости, що не збігається з позицією більшості
Вважаю очевидним те, що право на презумпцію невинуватості може зберігати свою чинність навіть після припинення кримінального переслідування чи після судового виправдання обвинуваченого, як це Суд неодноразово зазначав у своїх рішеннях - наприклад, у справах "Мінеллі проти Швейцарії" (рішення від 25 березня 1983 року, серія A, N 62), "Секаніна проти Австрії" (рішення від 25 серпня 1993 року, серія A, N 266-A), "Рушиті проти Австрії" (рішення від 21 березня 2000 року, N 28389/95,) і, звичайно, у справах "O. проти Норвегії" ( 980_240 ), "Хаммерн проти Норвегії" ( 980_246 ) та "Y. проти Норвегії" ( 980_245 ) (рішення від тієї самої дати, що й це рішення Суду).
Як на мене, то цілком очевидно, що, як слушно зазначила моя колега суддя Тюлкен у своїй окремій думці, яка збігається з позицією більшості, цивільна відповідальність і кримінальна відповідальність повністю між собою не збігаються і може виникати ситуація, коли, з огляду на цивільний делікт, потерпілій особі має бути відшкодована шкода, спричинена їй обвинуваченим у кримінальній справі, навіть незважаючи на те, що з нього ці обвинувачення були остаточно зняті судом і в кримінальному провадженні його, відповідно, було оголошено за законом невинуватим.
Однак, на мою думку, цивільний делікт все ж таки необхідно відрізняти від кримінального правопорушення, а діяння, визначені в цивільному законодавстві як протиправні й такі, що спричиняють шкоду, не обов'язково є точно такими самими, що й діяння, в яких відповідача обвинувачували в кримінальному провадженні. Інакше як принцип презумпції невинуватості, так і висновок про невинуватість виправданої судом особи виявлялися б позбавленими всякої корисної мети у разі, якби проти цієї особи виносилося рішення в цивільному провадженні, оскільки захист однієї лише презумпції доти, доки її не спростовано рішенням суду, та ігнорування при цьому доказів на підтвердження цієї презумпції були б абсурдом.
У чому тоді полягає позиція в цій справі? Заявника, якого обвинувачували в сексуальному домаганні стосовно неповнолітньої особи, виправдав високий суд, після того як присяжні визнали його невинуватість; і тому високий суд відхилив вимогу з боку потерпілої особи щодо відшкодування. Згодом Верховний суд скасував це рішення в апеляційному провадженні, обґрунтовуючи своє рішення, як процитовано в пункті 19 цього рішення Суду, так: "...суддя Ґйольстад дійшла висновку, що наявні докази задовольняють критерій доведеності - тобто свідчать про те, що сексуальне домагання мало місце [курсив мій] і що зіставлення ймовірностей чітко показує на заявника як на виконавця цього діяння" [курсив мій]. Щоправда, суддя Ґйольстад додала: "...це рішення було ухвалене незалежно від вироку у кримінальній справі і... воно не знівельовує виправдувального вироку суду".
Проте ці ретельно підібрані слова мене не переконують. З правової точки зору, виправдувальний вирок суду, безперечно, не може бути скасований, але в цій справі він, по суті, був зовсім проігнорований.
Аргументи на обґрунтування рішення Верховного суду, наведені вище, явно неможливо відокремити від його резолютивної частини. Вони формують ratio decidendi цього рішення і мають таку саму зобов'язальну силу, що й сама резолютивна частина.
Яку користь у такому випадку заявник здобув з виправдувального вироку суду в його справі (окрім того важливого факту, що він не зазнав кримінального покарання)? Йому сказали, що його виправдано у зв'язку з правопорушенням, у якому його обвинувачували, але згодом йому сказали (посилаючись на ті самі факти) про очевидність того, що він вчинив це правопорушення, і зажадали виплатити компенсацію потерпілій особі. Яка тут може бути юридична визначеність?
Тому я дійшов висновку, який відрізняється від висновку моїх колег у складі більшості. Я не вважаю цю справу відмінною від справ O. ( 980_240 ), Хаммерна ( 980_246 ) і Y. ( 980_245 ); на мою думку, пункт 2 статті 6 також застосовний у цій справі і його також було порушено.
Я, звичайно, поважаю обґрунтовану зацікавленість національних судів у захисті інтересів потерпілих осіб (які, за визначенням, невинуваті) та осіб, зацікавлених у відшкодуванні цим потерпілим. Ось чому, застосовуючи критерії доведеності, які в принципі у кримінальних справах жорсткіші (саме з огляду на дію презумпції невинуватості), ніж у цивільних справах, ці суди можуть домагатися встановлення цивільної відповідальності особи, яку вже було виправдано в кримінальному провадженні, - адже при цьому вважається, що, незважаючи на відсутність вини такої особи, вона, по суті, може нести таку відповідальність. Проте важко стверджувати спочатку одне, а потім протилежне: не можна одночасно стверджувати, що людину за законом було оголошено не винуватою у правопорушенні (у цій справі - у вчиненні сексуального домагання стосовно неповнолітньої особи) і що, незважаючи на це, вона, можливо, вчинила це правопорушення (навіть якщо така ймовірність становить лише 51%!) і повинна заплатити за це.
Тим паче не можна стверджувати, як це має місце в даній справі, що невинувата особа явно є злочинцем. На мою думку, кращим засобом досягнення справедливості в таких ситуаціях могло б бути створення компенсаційного фонду для потерпілих від злочинів, виконавці яких залишаються непокараними або особи цих виконавців не встановлено. Як помста не є правосуддям, так і співчуття не є підставою для уникнення правосуддя.