«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.».
163. Друга заявниця також скаржилася на відсутність в її розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним порушенням її прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що порушило статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
164. Уряд стверджував, що друга заявниця не зазнала суттєвої шкоди, оскільки, по-перше, мобільний телефон не був дорогим майном, а, по-друге, зрештою його їй повернули. Уряд також вважав, що не виникало жодного питання за статтею 13 Конвенції.
165. Друга заявниця заперечила проти аргументів Уряду. Вона стверджувала, що її єдиним доходом була її скромна пенсія, та, крім того, вона мала піклуватися про свого сина, який відбував покарання у виді довічного позбавлення волі, а тому не мав доходу. Вона також підтримала свою скаргу за статтею 13 Конвенції.
166. Стаття 35 Конвенції передбачає:
«3. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану відповідно до статті 34, якщо він вважає:
...
(b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і Протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.».
167. Відповідно до статті 20 Протоколу до Конвенції нове положення, з дати набрання ним чинності, застосовується до всіх заяв, які знаходяться на розгляді Суду, окрім оголошених прийнятними (див. рішення у справі «Фінгер проти Болгарії» (Finger v. Bulgaria), заява № 37346/05, пункт 68, від 10 травня 2011 року).
168. Як зазначено у практиці Суду (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Мура проти Польщі» (Mura v. Poland), заява № 42442/08, пункт 20, від 02 червня 2016 року), мета нового правила прийнятності у підпункті «b» пункту 3 статті 35 Конвенції полягає у тому, щоб надати можливість більш швидко відхиляти необґрунтовані справи і, таким чином, дозволити Суду сконцентруватися на його головному завданні - забезпечувати юридичний захист прав людини на європейському рівні (див. Пояснювальну доповідь до Протоколу № 14 до Конвенції, CETS № 194, пункти 39 і 77-79). Високі Договірні Сторони чітко висловили бажання, щоб Суд присвячував більше часу справам, які потребують розгляду по суті, як із точки зору правових інтересів індивідуального заявника, так і у більш широкому контексті норм Конвенції та європейського громадського порядку, на який вони впливають (там само, пункт 77).
169. Питання, чи зазнав заявник якої-небудь «суттєвої шкоди», є головним елементом правила, закріпленого у підпункті «b» пункту 3 статті 35 Конвенції (див. ухвали щодо прийнятності у справах «Адріан Міхай Іонеску проти Румунії» (Adrian Mihai Ionescu v. Romania), заява № 36659/04, від 01 червня 2010 року, та «Корольов проти Росії» (Korolev v. Russia), заява № 25551/05, ЄСПЛ 2010). Натхнений загальним принципом de minimis non curat praetor, цей перший критерій правила ґрунтується на тезі, що порушення права, яким би реальним воно не було з юридичної точки зору, має досягти мінімального рівня суворості для розгляду міжнародним судом (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Ладигін проти Росії» (Ladygin v. Russia), заява № 35365/05, від 30 серпня 2011 року). Оцінка такого мінімального рівня за характером речей є відносною та залежить від усіх обставин справи (див. рішення у справі «Гальяно Джорджі проти Італії» (Gagliano Giorgi v. Italy), заява № 23563/07, пункт 55, ЄСПЛ 2012 (витяги)). Суворість порушення повинна оцінюватися з урахуванням як суб’єктивного сприйняття заявника, так і того, що об’єктивно має значення у конкретній справі (див. згадану ухвалу щодо прийнятності «Корольов проти Росії» (Korolev v. Russia) та рішення у справі «Еон проти Франції» (Eon v. France), заява № 26118/10, пункт 34, від 14 березня 2013 року). Іншими словами, відсутність будь-якої «суттєвої шкоди» може ґрунтуватися на таких критеріях, як фінансові наслідки оскаржуваного питання або важливість справи для заявника (див. згадану ухвалу щодо прийнятності «Адріан Міхай Іонеску проти Румунії» (Adrian Mihai Ionescu v. Romania). Проте тільки суб’єктивного сприйняття заявника не може бути достатньо для висновку, що він або вона зазнали суттєвої шкоди. Суб’єктивне сприйняття має обґрунтовуватись об’єктивними підставами (див., inter alia, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Мура проти Польщі» (Mura v. Poland), пункти 21 і 24).
170. У цій справі не оскаржується, що другій заявниці повернули її мобільний телефон, який працівники міліції вилучили у рамках кримінального провадження щодо її сина. Отже, її скарга за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції обмежується тим, що вона не могла користуватися цим телефоном упродовж періоду, коли його утримували працівники міліції, а саме - з 23 червня 2005 року по 02 серпня 2007 року (див. пункти 59 і 61).
171. Суд зазначає, що друга заявниця не уточнила вартість мобільного телефону. Отже, неможливо встановити, чи були фінансові наслідки втручання достатньо серйозними. Крім того, вона не стверджувала, що у неї не було стаціонарного телефону або інших засобів комунікації, та що вилучення мобільного телефону серйозно ускладнило її спілкування із зовнішнім світом. Суд також зазначає, що предмет скарги не порушує важливого принципового питання.
172. За цих обставин Суд доходить висновку, що друга заявниця не зазнала будь-якої «суттєвої шкоди».
173. Другий елемент, який міститься у підпункті «b» пункту 3 статті 35 Конвенції, зобов’язує Суд у будь-якому разі розглядати справи, якщо цього вимагає повага до прав людини. Це застосовується, коли справа порушує такі загальні питання, які впливають на дотримання Конвенції, як наприклад, чи існує необхідність роз’яснити зобов’язання держав за Конвенцією або спонукати державу-відповідача вирішити системну проблему.
174. Розглядаючи цю справу з такої точки зору, Суд не вбачає жодних вагомих підстав, які б вимагали її розгляду по суті. Зокрема, він зазначає, що оскаржуване втручання, вочевидь, стосувалося одиничного випадку, а майнові права другої заявниці зрештою було відновлено. Отже, Суд доходить висновку, що повага до прав людини не вимагає розгляду цієї справи.
175. Насамкінець, підпункт «b» пункту 3 статті 35 Конвенції не дозволяє відхиляти заяву за новою вимогою прийнятності, якщо справа не була належним чином розглянута національним судом. Мета цього правила, описаного авторами як «друге захисне положення» (див. Пояснювальну доповідь, пункт 82), полягає у забезпеченні того, щоб кожна справа розглядалась судом або на національному або на європейському рівні з метою уникнення відмови у правосудді (див. згадану ухвалу щодо прийнятності у справах «Корольов проти Росії» (Korolev v. Russia) та згадане рішення у справі «Фінгер проти Болгарії» (Finger v. Bulgaria), пункт 73).
176. Суд зазначає, що спроби другої заявниці подати позов щодо відшкодування шкоди були безуспішними (див. пункти 62-65). Проте це не означає, що предмет її справи ніколи не розглядався на національному рівні. У зв’язку з цим Суд зазначає, що її син, перший заявник, порушив питання стверджуваного незаконного вилучення мобільного телефону другої заявниці разом із питанням щодо вилучення у нього низки інших цінних предметів (див. пункт 21). Органи прокуратури, а пізніше суди двох інстанцій розглянули його скаргу (див. пункти 22-26). Суд вважає це достатньою ознакою того, що у справі другої заявниці не було відмови у правосудді, право власності на телефон і підстави для його вилучення були чітко встановлені національними судами. Ще одним підтвердженням цього є те, що через деякий час мобільний телефон другій заявниці повернули.
177. Отже, друге захисне положення було дотримано.
178. Оскільки три умови критерію прийнятності було задоволено, Суд доходить висновку, що скарга другої заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «b» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
179. Щодо скарги другої заявниці на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту за статтею 13 Конвенції Суд зазначає, що це положення вимагає, щоб засіб юридичного захисту був доступний у національному законодавстві тільки щодо скарг, які можуть вважатися «небезпідставними» у розумінні Конвенції (див. рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 180, від 23 лютого 2017 року, із наведеними у ньому посиланнями). Якщо немає суттєвої шкоди, то немає небезпідставної скарги (див. рішення у справі «Васільченко проти Росії» (Vasilchenko v. Russia), заява № 34784/02, пункт 54, від 23 вересня 2010 року).
180. Отже, скарга другої заявниці за статтею 13 Конвенції є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
181. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
А. Шкода
182. Заявники вимагали такі суми в якості відшкодування моральної шкоди: перший заявник - один мільйон євро, а друга заявниця - 10 000 євро.
183. Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних і необґрунтованих.
184. Суд вважає, що за обставин цієї справи встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав перший заявник.
В. Судові та інші витрати
185. Заявники не подали вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
С. Пеня
186. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу першого заявника щодо регулярного перегляду його кореспонденції в установі виконання покарань, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з регулярним переглядом кореспонденції першого заявника в установі виконання покарань.
3. Постановляє , що Україна дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції щодо першого заявника.
4. Постановляє , що встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав перший заявник.
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 07 листопада 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мілан БЛАШКО
Голова
Сіофра О’ЛІРІ