«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
A. Прийнятність
260. Уряд стверджував, що перший заявник не оскаржував в національних судах переведення його до виправної колонії в Красноярській області. Аналогічне заперечення щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту було нещодавно розглянуто і відхилено на тій підставі, що заявник не мав у своєму розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами за статтею 8 Конвенції (див. рішення у справі «Войнов проти Росії» (Voynov v. Russia), заява № 39747/10, пункт 47, від 03 липня 2018 року). Суд не вбачає підстав відходити від цього висновку. Отже, він відхиляє заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою.
261. Суд зазначає, що скарги за статтею 8 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому ця частина заяви має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Перший заявник
262. Перший заявник заперечив твердження Уряду про неможливість організувати його присутність на похороні матері і зазначив, що він тримався під вартою в м. Москві - тому самому місті, де відбувався похорон.
263. Що стосується переведення до виправної колонії в Красноярській області, то перший заявник вважав його незаконним відповідно до національного законодавства, а також таким, що порушувало статтю 8 Конвенції. Він зазначив, що поїздка з м. Москви до місця тримання його під вартою включала п’ятигодинний переліт і була дорогою. Тому друзі, родичі і прихильники не відвідували його регулярно.
(b) Уряд Росії
264. Щодо неможливості першого заявника відвідати вмираючу матір і/або бути присутнім на її похороні Уряд стверджував, що присутність першого заявника на похороні була практично неможливою через повідомлення про це в останній момент. Уряд зазначив, що телеграма Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації щодо смерті матері першого заявника 08 квітня 2015 року була отримана Федеральною службою виконання покарань Російської Федерації 10 квітня 2015 року, і це завадило службі організувати своєчасне доставляння першого заявника наступного дня на місце проведення похорону. Уряд додав, що перший заявник особисто не клопотав про присутність на похороні. Він не прокоментував стверджувану відмову дати першому заявнику дозвіл на короткочасний виїзд, щоб відвідати матір перед її смертю.
265. Щодо переведення першого заявника до установи виконання покарань у Красноярській області Уряд стверджував, що воно було законним і не порушувало право першого заявника на сімейне життя. Уряд зазначив, що в цій установі першого заявника відвідували родичі і він регулярно надсилав листи своїй дружині. Уряд вказав, що частина друга статті 73 Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації передбачала виняток із загального правила про розподіл ув’язнених, коли було неможливо помістити ув’язненого до установи виконання покарань, розташованої в області його «проживання», у зв’язку з чим його не перевели до Іркутської області.
2. Оцінка Суду
(a) Дозвіл відвідати хвору мати та її похорон
266. Суд зазначає, що Уряд не заперечував, що під час тримання першого заявника під вартою йому не було надано дозвіл на короткочасний виїзд, щоб відвідати вмираючу матір або згодом бути присутнім на її похороні. Уряд не стверджував, що перший заявник не мав права на такий дозвіл. Уряд посилався на повідомлення про бажання бути присутнім на похороні у занадто короткий строк і подання цього клопотання Уповноваженим з прав людини в Російській Федерації, а не самим заявником. Уряд не навів жодного обґрунтування щодо залишення без задоволення попереднього клопотання першого заявника про побачення з важко хворою матір’ю.
267. Суд повторює, що сприяння адміністрацією установи виконання покарань підтриманню зв’язків засуджених зі своїми близькими родичами є важливою складовою їхнього права на повагу до сімейного життя (див. рішення у справах «Мессіна проти Італії (№ 2)» (Messina v. Italy (no. 2), заява 25498/94, пункт 61, ЄСПЛ 2000-X, «Курковський проти Польщі» (Kurkowski v. Poland), заява № 36228/06, пункт 95, від 09 квітня 2013 року, та «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), заява № 28403/05, пункт 78, від 23 жовтня 2014 року). Суд також повторює, що відмова в задоволенні клопотання про відвідання похорону близького родича є втручанням у право на повагу до сімейного життя (див. рішення у справах «Шемкампер проти Франції» (Schemkamper v. France), заява № 75833/01, пункт 31, від 18 жовтня 2005 року, «Лінд проти Росії» (Lind v. Russia), заява № 25664/05, пункт 92, від 06 грудня 2007 року, та «Фельдман проти України (№ 2)» (Feldman v. Ukraine (№ 2), заява № 42921/09, пункт 32, від 12 січня 2012 року). Беручи до уваги те, що стаття 8 Конвенції не гарантує особі, яка тримається під вартою, безумовне право на отримання дозволу відвідати похорон родича, і навіть якщо сам характер її ситуації передбачає застосування різноманітних обмежень її прав і свобод, однак кожне з таких обмежень має бути виправдано як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. згадані рішення у справах «Лінд проти Росії» (Lind v. Russia), пункт 94, та «Фельдман проти України (№ 2)» (Feldman v. Ukraine (№ 2), пункт 34). Органи державної влади можуть відмовити особі у праві відвідати похорон її батьків, тільки якщо для цього існують вагомі підстави та неможливо знайти альтернативне рішення (див. рішення у справах «Птоський проти Польщі» (Ptoski v. Poland), заява № 26761/95, пункт 37, від 12 листопада 2002 року, та «Гімон проти Франції» (Guimon v. France), заява № 48798/14, пункти 44-51, від 11 квітня 2019 року).
268. У цій справі російські органи влади не розглянули клопотання першого заявника, в яких він зазначав про важку хворобу його матері, а після її смерті органи державної влади вважали, що у них було недостатньо часу вжити необхідні заходи для його участі в похороні. Остання відмова не ґрунтувалася на оцінці індивідуальної ситуації першого заявника, зокрема того, що заявнику не було надано можливість побачитися з матір’ю перед її смертю. Дефіцит часу, який ускладнював планування присутності на похороні, не був достатньою підставою для відмови. Для похорону є типовим, що він організовується в дуже короткі строки і вважається невідкладною справою. У цій справі перший заявник фізично міг приїхати на похорон, який відбувався наступного дня у тому самому місті. Отримання клопотання від Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації, а не першого заявника, не повинно було мати значення, оскільки з листа Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації було очевидно, що клопотання подав захисник заявника (див. пункт 144). На думку Суду, рішення про відмову у задоволенні клопотання першого заявника на виїзд за межі ізолятора було ухвалено у спосіб, несумісний із зобов’язанням держави здійснити індивідуальну оцінку конкретної ситуації першого заявника і довести, що обмеження його права бути присутнім на похороні родича було «необхідним у демократичному суспільстві».
269. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з відмовою надати дозвіл першому заявнику відвідати його важко хвору матір і згодом бути присутнім на її похороні.
(b) Віддалене розташування виправної колонії
270. Як було зазначено (див. пункт 267), важливою складовою права ув’язненого на повагу до сімейного життя є дозвіл або за необхідності сприяння органів державної влади у підтриманні зв’язків з його близькими родичами, а щодо питань сімейних побачень стаття 8 Конвенції вимагає від держав враховувати інтереси ув’язненого та його родичів і членів родини. Поміщення засудженого до конкретної установи виконання покарань може порушити питання за статтею 8 Конвенції, якщо його вплив на приватне і сімейне життя ув’язненого виходить за межі «звичайних» труднощів та обмежень, притаманних самій концепції позбавлення волі, зокрема через географічне розташування віддалених установ виконання покарань і сучасний стан транспортної системи (див., з подальшими посиланнями, згадане рішення у справі «Полякова та інші проти Росії» (Polyakova and Others v. Russia), пункт 81).
271. Суд уже здійснював аналіз національної правової системи Росії у контексті географічного розподілу ув’язнених (там само, пункти 90-115) і дійшов висновку, що система не забезпечувала належний рівень правового захисту від можливих зловживань, а частини друга та четверта статті 73 і стаття 81 Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації не відповідали критерію «якості закону» (там само, пункти 117 і 118).
272. У доводах Уряду щодо цієї справи ніщо не переконує Суд відійти від зазначених висновків. Тому Суд вважає, що у цій справі втручання у право першого заявника на повагу до його сімейного життя відбувалося не «згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.
273. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з переведенням першого заявника до виправної колонії в Красноярській області.
VIII. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТЕЙ 10 ТА 11 КОНВЕНЦІЇ
274. Заявники скаржилися на порушення їхніх прав на свободу вираження поглядів і права на свободу мирних зібрань. Вони стверджували, що їх притягнули до відповідальності за заворушення на місці проведення зібрання на Болотній площі, хоча, на їхню думку, це сталося через органи державної влади, а також що визнання їх винними в організації масових заворушень було незаконним, свавільним і непропорційним. Обидва заявника посилалися на статтю 11 Конвенції, а перший заявник також посилався на статтю 10 Конвенції. Ці статті передбачають: