«...
За клопотанням сторін суд має право ухвалити рішення про оголошення показань потерпілого або свідка, раніше наданих під час здійснення досудового слідства або у суді, за наявності істотних суперечностей між раніше наданими показаннями і показаннями, наданими у суді.
...».
151. 29 червня 2015 року статтю 90 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації було змінено таким чином:
«Обставини, встановлені вироком, який набрав законної сили, за винятком вироку, ухваленого судом відповідно до статті 226.9 [скорочене провадження], 316 [судове засідання в рамках скороченого провадження] або 317.7 [угода про співпрацю] цього Кодексу, ухваленим у рамках цивільного, арбітражного або адміністративного судочинства, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. Водночас такий вирок або рішення не можуть наперед визначати винуватість осіб, які раніше не брали участі у кримінальній справі.»
152. Відповідні положення Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації узагальнено в рішенні у справі «Полякова та інші проти Росії» (Polyakova and Others v. Russia), заява № 35090/09 та 3 інші заяви, пункти 45-52, від 07 березня 2017 року.
153. Відповідні положення національного законодавства щодо арешту активів у кримінальному провадженні наведені в рішенні у справі «Бокова проти Росії» (Bokova v. Russia), заява № 27879/13, пункти 26-32, від 16 квітня 2019 року.
ПРАВО
I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ
154. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ ТА УКРАЇНОЮ СТАТЕЙ 3 ТА 5 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ВИКРАДЕННЯМ І ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ З ПЕРШИМ ЗАЯВНИКОМ
155. Перший заявник скаржився на викрадення з м. Києва 19 жовтня 2012 року невстановленими особами, які згодом піддали його жорстокому поводженню, катували його для отримання зізнавальних показань у вчинені злочину, який полягав у змові для організації масових заворушень у Росії. Згідно з твердженнями першого заявника невстановлені нападники могли бути представниками Російської Федерації, які діяли з мовчазної згоди українських органів влади. Він стверджував, що після викрадення був позбавлений свободи до 21 жовтня 2012 року, коли невстановлені особи доставили його до будівлі Слідчого комітету. Він також скаржився на непроведення російськими та українськими органами влади ефективного розслідування стверджуваного викрадення та жорстокого поводження. Перший заявник стверджував про порушення статей 3 і 5 Конвенції, які передбачають: