«1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.».
A. Доводи сторін
275. Уряд Росії стверджував, що обидва заявники неодноразово організовували масові заворушення, щоб викликати політичні хвилювання, у тому числі під час громадського заходу 06 травня 2012 року. Уряд стверджував, що під час останнього заходу заявники вступили у змову з іншими особами для прориву поліцейського оточення, направлення протестувальників за межі визначеної території, застосування насилля до працівників поліції, встановлення наметового містечка на території проведення зібрання і проведення там сидячого протесту. Уряд стверджував, що у цій справі не було втручання у права заявників за статтями 10 і 11 Конвенції, оскільки заявники планували не скористатися своїм правом на мирне зібрання, а вчинити кримінальне правопорушення. У будь-якому випадку обидва положення дозоляли обмеження цих прав в інтересах національної або громадської безпеки або для запобігання заворушенням чи злочинам.
276. Заявники заперечили проти твердження Уряду, що вони спричинили або планували викликати масові заворушення 06 травня 2012 року. Вони стверджували, що протистояння між протестувальниками і працівниками поліції було результатом надмірних заходів контролю над поведінкою натовпу, і коли протистояння почалося, другий заявник спробував вести переговори з органами державної влади за посередництва двох депутатів Державної думи і Уповноваженого з прав людини в Російській Федерації. Згідно з твердженнями заявників переміщення поліцейського оточення на вимогу протестувальників вирішило б конфлікт. Заявники також стверджували, що їхнє кримінальне покарання не переслідувало законну мету, а становило державні репресії проти лідерів опозиції для знеохочення всіх політичних активістів виражати свої погляди і брати участь в громадських зібраннях.
B. Оцінка Суду
1. Межі розгляду скарг заявників
277. Суд зазначає, що на відміну від раніше розглянутих справ активістів, засуджених за участь у масових заворушеннях на Болотній площі, заявники у цій справі були визнані винними в організації цих самих масових заворушень. Обвинувачення проти них ґрунтувалися, з одного боку, на матеріалах стеження під прикриттям і фільмі «Анатомія протесту, частина друга», та, з іншого боку, на показаннях свідка Л., які вказували, що заявники готувалися спровокувати невстановлені масові заворушення. Заявників також обвинувачували в тому, що вони були відповідальними за цей випадок масових заворушень під час мітингу на Болотній площі 06 травня 2012 року. У своїх скаргах до Суду обидва заявники зосередилися на другому пункті, оскаржуючи свою відповідальність за заворушення на Болотній площі.
278. Щодо посилання заявників на статтю 10 Конвенції у зв’язку з подіями на Болотній площі, то їхні твердження стосуються тільки питань, безпосередньо пов’язаних з проведенням зібрання без виокремлення будь-якої форми висловлювання поглядів, здійснюваної незалежно від свободи зібрань. Тому за обставин цієї справи статтю 10 Конвенції слід розглядати як lex generalis щодо статті 11 Конвенції, яка є lex specialis (див. рішення у справах «Езелін проти Франції» (Ezelin v. France), від 26 квітня 1991 року, пункт 35, серія А № 202, «Акарсубаши та Алчічек проти Туреччини» (<…>), заява № 19620/12, пункти 31-33, від 23 січня 2018 року, та «Йору проти Туреччини» (<…>), заява № 19631/12, пункт 13, від 17 жовтня 2017 року). Як такі, скарги заявників слід розглядати за статтею 11 Конвенції. З іншого боку, незважаючи на її самостійну роль і певну сферу застосування, стаття 11 Конвенції у цій справі також має розглядатися в контексті статті 10 Конвенції. Захист особистих поглядів, гарантований статтею 10 Конвенції, є однією з цілей свободи мирних зібрань, закріплених у статті 11 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Езелін проти Франції» (Ezelin v. France), пункт 37).
2. Встановлення фактів
279. Насамперед Суд зазначає, що під час провадження на національному рівні та у Суді заявники стверджували, що 06 травня 2012 року на Болотній площі масових заворушень не було. Вони стверджували, що зміна в останній момент органами державної влади схеми розміщення зібрання призвела до протистояння між протестувальниками та працівниками поліції, а також до певних окремих сутичок, але не заворушень. Суд уже розглядав ці події у зв’язку зі скаргами на деструктивні заходи безпеки, вжиті на місці проведення зібрання на Болотній площі (див. рішення у справі «Фрумкін проти Росії» (Frumkin v. Russia), заява № 74568/12, пункти 7-41 і 102-130, від 05 січня 2016 року, та згадане рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), пункти 169-171). Зокрема, він встановив, що сидячий страйк почався через несподівану зміну місця проведення зібрання, про що поліція не поінформувала організаторів. Суд також постановив, що органи державної влади доклали недостатньо зусиль для діалогу з організаторами зібрання для зменшення напруженості, спричиненої плутаниною щодо місця проведення зібрання, а також не було доведено, що прагнення організаторів полягало у прориві поліцейського оточення (див. загадане рішення у справі «Фрумкін проти Росії» (Frumkin v. Russia), пункти 113-116 і 128).
280. Твердження сторін у цій справі та подані ними матеріали не містять жодної інформації, здатної змінити зазначені висновки Суду. Тому Суд врахує ці висновки у цій справі.
281. Повертаючись до конкретних фактів цієї справи, Суд також зазначає, що вирок від 24 липня 2014 року містив посилання на матеріали стеження під прикриттям, зокрема аудіозаписи розмов, зміст яких заявники частково оскаржили. Той самий вирок також містив посилання на зміст фільму «Анатомія протесту, частина друга», який ґрунтувався на відеоматеріалах, походження і достовірність яких були оскаржені заявниками під час розгляду справи судом. Під час провадження у Суді сторони не надали детальних доводів щодо цих доказів. Беручи до уваги, що національні суди розглянули їх під час змагального судового процесу, в якому заявники могли ознайомитися та оскаржити спірні докази, Суд не зобов’язаний замінювати оцінку національних судів своєю власною оцінкою змісту і доказової сили цих записів, або ставити під сумнів встановлені на підставі них факти (див., inter alia, рішення у справах «Клаас проти Німеччини» (Klaas v. Germany), від 22 вересня 1993 року, пункт 29, Серія А № 269, та «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (<…>) [GC], заява № 37553/05, пункт 169, ЄСПЛ 2015). Тому Суд ґрунтуватиме свою оцінку на версії подій, викладеній у рішеннях на національному рівні.
3. Прийнятність
282. Суд повторює, що стаття 11 Конвенції захищає тільки право на «мирне зібрання», поняття, яке не охоплює демонстрацію, якщо її організатори та учасники мають насильницькі наміри (див. рішення у справі «Станков та Об’єднана македонська організація «Ілінден» проти Болгарії» (Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria), заяви № 29221/95 і № 29225/95, пункт 77, ЄСПЛ 2001-IX). Тому гарантії статті 11 Конвенції застосовуються до всіх зібрань, окрім випадків, коли організатори та учасники мають такі наміри, підбурюють до насилля або іншим чином виступають проти основ демократичного суспільства (див. рішення у справах «Сергій Кузнєцов проти Росії» (Sergey Kuznetsov v. Russia), заява № 10877/04, пункт 45, від 23 жовтня 2008 року, «Алексєєв проти Росії» (Alekseyev v. Russia), заяви № 4916/07, № 25924/08 і № 14599/09, пункт 80, від 21 жовтня 2010 року, «Фабер проти Угорщини» (Faber v. Hungary), заява № 40721/08, пункт 37, від 24 липня 2012 року, «Гюн та інші проти Туреччини» (<…>), заява № 8029/07, пункт 49, від 18 червня 2013 року, згадані рішення у справах «Тараненко проти Росії» (Taranenko v. Russia), пункт 66, «Кудревічюс та інші проти Литви» (<…>), пункт 92, та рішення у справі «Навальний проти Росії» [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява № 29580/12 та 4 інші заяви, пункт 98, від 15 листопада 2018 року). Тому необхідно встановити, чи підпадають факти цієї справи під сферу дії статті 11 Конвенції.
283. Суд розглянув низку справ, в яких встановлював, що зібрання на Болотній площі підпадало під сферу дії статті 11 Конвенції, і визнавав, що заявники у цих справах користувалися захистом цього положення, оскільки не були серед осіб, відповідальних за первинні акти агресії, які підірвали мирний характер зібрання (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), пункт 172, рішення у справах «Степан Зімін проти Росії» (Stepan Zimin v. Russia), заяви № 63686/13 і № 60894/14, пункт 72, від 30 січня 2018 року, та «Луцкевич проти Росії» (Lutskevich v. Russia), заяви № 6312/13 і № 60902/14, пункт 94, від 15 травня 2018 року). Проте Суд визнав, що в натовпі могла перебувати певна кількість осіб, які підбурювали до сутичок між протестувальниками та поліцією, і чия ситуація могла відрізнятися від ситуації заявників у згаданих справах (див. згадане рішення у справі «Барабанов проти Росії» (Barabanov v. Russia), пункт 72).
(a) Перший заявник
284. У цій справі перший заявник був визнаний винним у підбурюванні низки осіб прорвати поліцейське оточення, і свідки підтвердили, що у нього був такий намір. З огляду на те, що прорив оточення призвів до ескалації насилля у критичний момент та спричинив перші сутички, Суд вважає, що умисні дії першого заявника, які сприяли їхньому виникненню, не відповідають поняттю «мирного зібрання», яке захищається статтею 11 Конвенції. Тому Суд відхиляє скаргу першого заявника як несумісну з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae.
(b) Другий заявник
285. З іншого боку, щодо другого заявника Суд вважає, що дії, у вчиненні яких він обвинувачувався, - тобто участь у сидячому страйку та заохочування інших осіб приєднатися до нього, його заклики до протестувальників почати «безстрокову акцію протесту» на місці скасованого зібрання і встановити незаконне наметове містечко - демонстрували відсутність у нього насильницьких намірів. Під час розгляду справи жоден свідок не заявив, що другий заявник брав участь в яких-небудь насильницьких діях або закликав до їх вчинення; навпаки, він наполягав на «виключно мирній» формі поведінки. Слід зазначити, що перший заявник не діяв за вказівками другого заявника, вирішуючи прорватися через поліцейське оточення (див. показання свідка, депутата Державної думи Іллі Пономарьова, пункт 129). Тому стаття 11 Конвенції є застосовною до скарги другого заявника.
286. Суд зазначає, що скарга другого заявника не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
4. Суть
287. Суд встановив, що стаття 11 Конвенції є застосовною до скарги другого заявника на обвинувачення та визнання його винним в організації масових заворушень під час зібрання на Болотній площі (див. пункт 285). Отже, ці заходи становили втручання у здійснення права на свободу зібрання (див. згадане рішення у справі «Ярослав Белоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), пункт 172). Тому Суд розгляне, чи було втручання «встановлене законом», переслідувало законну мету та «необхідним у демократичному суспільстві», як вимагає пункт 2 статті 11 Конвенції.
288. Стосовно питання, чи було кримінальне покарання другого заявника законним, Суд враховує його аргумент, що сутички, які відбулися на Болотній площі 06 травня 2012 року, не могли бути охарактеризовані як «масові заворушення» у розумінні статті 212 Кримінального Кодексу Російської Федерації. Як і в попередніх справах, Суд вважає, що застосовність цього положення не була повністю неможливою, і у Суду немає підстав не погодитися з оцінкою ситуації, проведеною національними судами в межах їхніх дискреційних повноважень (там само, пункти 173-175). Тому Суд вважає, що кримінальне покарання другого заявника було «встановлено законом». Суд також визнає, що воно переслідувало законну мету запобігти заворушенням і злочинам, захистити права і свободи інших осіб, як і стверджував Уряд.
289. Повертаючись до питання, чи було кримінальне покарання другого заявника «необхідним у демократичному суспільстві», Суд зазначає, що заявнику було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк чотири з половиною роки за організацію масових заворушень на Болотній площі, і він відбував це покарання одночасно з обраним у тому самому провадженні покаранням у виді позбавлення волі на строк чотири роки за вступ у змову з метою організації багатьох масових заворушень.
290. Щодо подій на Болотній площі визнання другого заявника винним ґрунтувалося на висновку, що він, як один з організаторів події, ніс відповідальність за протистояння між протестувальниками та поліцією, і до того ж протистояння було частиною плану перемістити місце проведення зібрання за межі визначеного периметра і встановити наметове містечко у сквері на тривалий час.
291. Як зазначено в пункті 279, Суд, урахувавши доводи сторін у цій справі, підтримує свій висновок, що напруженість на Болотній площі виникла внаслідок неповідомлення органами державної влади про зміну місця проведення зібрання для запобігання встановленню незаконного наметового містечка в сквері на Болотній площі (див. згадане рішення у справі «Фрумкін проти Росії» (Frumkin v. Russia), пункт 106). Суд також вважає достатньо встановленим, що напруженість переросла у сутички через неспроможність працівників правоохоронних органів зв’язатися з організаторами зібрання для вирішення суперечки щодо розташування поліцейського оточення (там само, пункти 11-115 і 126). Проте відповідно до вироку другого заявника відповідальність за вчинення насилля була покладена на протестувальників і на нього особисто, як одного з організаторів, без оцінки рівня впливу органів державної влади на підрив мирного характеру зібрання.
292. Крім того, Суд вважає, що поведінка другого заявника та його звернення до громадськості залишалися мирними на всіх етапах. Він вимагав надання ефірного часу на головних телеканалах Росії, закликав скасувати інавгурацію п. Путіна та провести нові вибори, а також закликав учасників зібрання залишитися на місці проведення зібрання для безстрокової акції протесту. Він також міг закликати до встановлення наметового містечка, нібито натхнений рухом «Захопи». Ці заклики, зокрема залишитися після закінчення відведеного для проведення зібрання часу і встановити наметове містечко, були явно незаконними, оскільки порушували встановлені правила проведення громадських зібрань.
293. Проте жодне з тверджень другого заявника не призвело до застосування фізичної сили або дій деструктивного характеру. Навпаки, другий заявник неодноразово закликав учасників зберігати спокій та не порушувати громадський порядок. Можливість вчинення певними протестувальниками насильницьких дій не впливає на оцінку поведінки другого заявника за відсутності доказів, що він їх до цього підбурював. Самого лише факту, що другий заявник був одним з організаторів події, недостатньо для притягнення його до відповідальності за поведінку присутніх (див. рішення у справі «Месут Ілдиз та інші проти Туреччини» (<…>), заява № 8157/10, пункт 34, від 18 липня 2017 року).
294. Також висновок про насильницькі наміри другого заявника не може бути зроблений з огляду на обставини, які лежать в основі пов’язаних обвинувачень, розглянутих у тому самому провадженні, а саме: підготовка до організації масових заворушень (крім заворушень на Болотній площі). Зокрема, такі наміри не були очевидними з огляду на збір заявником коштів до та після 06 травня 2012 року для фінансування опозиційних протестів, тренінгів для активістів і кампаній в ЗМІ. У записах переговорів, розглянутих під час провадження у суді, та на які посилалися у вироку, не було жодної згадки про збройні або інші насильницькі методи здійснення політичного тиску на органи державної влади. Зокрема, пропозиція заблокувати залізницю, висловлена під час таємно записаних переговорів, на яку посилалися у вироку на національному рівні, належала першому заявнику, і в будь-якому випадку ступінь тяжкості насилля, який передбачала ця пропозиція, не оцінювався. Так, у рішеннях на національному рівні залишилося відкритим питання, чи передбачала «політична нестабільність», до якої, як стверджувалося, закликав другий заявник, елемент насилля у виді повстань або масових заворушень, на противагу пропагуванню політичних змін мирними засобами. Тому національні суди упустили вирішальний елемент дотримання балансу, передбаченого принципом пропорційності, під час обрання покарань за протиправну поведінку під час зібрань (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (<…>), пункти 142-144, та рішення у справі «Гюльджю проти Туреччини» (<…>), заява № 17526/10, пункти 110-117, від 19 січня 2016 року).
295. Суд повторює, що характер і суворість обраних покарань є факторами, які слід враховувати під час здійснення оцінки пропорційності втручання переслідуваній меті (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (<…>), пункт 146). Якщо застосовані до демонстрантів санкції є кримінальними за своїм характером, вони вимагають особливого обґрунтування (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Рай та Еванс проти Сполученого Королівства» (Rai and Evans v. The United Kingdom), заяви № 26258/07 і № 26255/07, від 17 листопада 2009 року). Мирна демонстрація, у принципі, не повинна піддаватися загрозі кримінального покарання, а особливо позбавлення свободи (див. рішення у справі «Акгьол та Гьол проти Туреччини» (<…>), заяви № 28495/06 і № 28516/06, пункт 43, від 17 травня 2011 року, та згадане рішення у справі «Гюн та інші проти Туреччини» (<…>), пункт 83). Таким чином, Суд з особливою ретельністю повинен розглядати випадки, коли застосовані національними органами державної влади санкції за мирну поведінку передбачають позбавлення свободи (див. згадане рішення у справі «Тараненко проти Росії» (Taranenko v. Russia), пункт 87).
296. У цій справі кримінальне покарання другого заявника не ґрунтувалося на оцінці характеру його поведінки, тобто, чи були його дії та наміри насильницькими або мирними. Не обґрунтувавши кримінальне покарання конкретним посиланням на насильницький характер його поведінки, національні органи влади не застосували стандарти, які відповідали принципам, закріпленим у статті 11 Конвенції, а тому не довели, що кримінальне покарання другого заявника за організацію масових заворушень на Болотній площі відповідало «нагальній суспільній потребі» (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (<…>), пункт 143).
297. Крім того, слід наголосити, що кримінальне покарання другого заявника, а особливо суворість його покарання, неминуче знеохотило його та інших лідерів опозиції, а також громадськість у цілому, брати участь у демонстраціях і загалом у відкритих політичних дебатах. Негативний вплив цього покарання також посилювався тим, що воно стосувалося відомої публічної особи та супроводжувалося масштабним провадженням у цій справі, яке широко висвітлювалося у засобах масової інформації.
298. Суд доходить висновку, що з огляду на суворість санкції, обраної другому заявнику, та відсутність оцінки рівня впливу органів державної влади на підрив мирного характеру зібрання (див. пункт 291) кримінальне покарання було заходом, непропорційним законним цілям запобігання заворушенням і злочинам, а також захисту прав і свобод інших осіб. Тому воно не було необхідним у демократичному суспільстві.
299. Отже, було порушено статтю 11 Конвенції щодо другого заявника.
IX. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ РОСІЄЮ СТАТТІ 18 КОНВЕНЦІЇ
300. Другий заявник скаржився за статтею 18 Конвенції на те, що його затримання на місці проведення зібрання, домашній арешт і подальше притягнення до відповідальності становили репресії за висловлену ним критику органів державної влади та були спрямовані на обмеження його політичної діяльності і знеохочення інших брати участь в організованих опозицією громадських зібраннях. Цю скаргу слід розглянути у поєднанні зі статтями 10 і 11 Конвенції. Стаття 18 Конвенції передбачає: