«Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.».
45. Відповідно до частини другої статті 286 Кримінального кодексу України 2001 року порушення водієм правил безпеки дорожнього руху або експлуатації його транспорту, що спричинило смерть або заподіяло тяжкі тілесні ушкодження людині, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років і, додатково, позбавленням права керувати транспортним засобом до трьох років.
46. Національне законодавство та практика щодо права на вільний вибір захисника наведені в рішенні Суду у справі «Загородній проти України» (Zagorodniy v. Ukraine), заява № 27004/06, пункти 36-43, від 24 листопада 2011 року).
ПРАВО
I. ЩОДО LOCUS STANDI ПАНІ РАДЗЕВІЛ
47. Суд зазвичай дозволяє близьким членам родини підтримати заяву, якщо він або вона мають законний інтерес, коли заявник помер після подання до Суду заяви (див. рішення у справі «Мюррей проти Нідерландів» [ВП] (Murray v. the Netherlands) [GC], заява № 10511/10, пункт 79, від 26 квітня 2016 року з подальшими посиланнями). У цій справі не оскаржувалося, що пані Радзевіл, дружина заявника та його законний спадкоємець (див. пункт 4), має право підтримати заяву від імені заявника, і Суд не вбачає підстав для іншого висновку (див., наприклад, рішення у справі «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and Others v. Ukraine), заяви № 30582/04 та № 32152/04, пункт 90, від 06 жовтня 2015 року). З практичних підстав у цьому рішенні п. Радзевіл і далі іменуватиметься «заявником», хоча наразі такою вважатиметься пані Радзевіл (див. рішення у справі «Далбан проти Румунії» [ВП] (Dalban v. Romania) [GC], заява № 28114/95, пункт 2, ЄСПЛ 1999-VI).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
48. Заявник скаржився за статтею 6 Конвенції на несправедливий судовий розгляд, оскільки не було дотримано його право не свідчити проти себе та йому було свавільно відмовлено у праві на вільний вибір захисника. Заявник також скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження щодо нього. Відповідні положення Конвенції, на які він посилався, передбачають:
«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...
...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд...».
A. Прийнятність
49. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Справедливість провадження
(a) Доводи сторін
(i) Щодо стверджуваного порушення права заявника не свідчити проти себе
50. У своєму формулярі заяви заявник зазначив, що не було дотримано його права не свідчити проти себе, оскільки, по-перше, до першого допиту міліцією йому не було роз’яснено відповідне конституційне положення, а, по-друге, документ, який він підписав за відсутності можливості прочитати його, містив недостовірну інформацію. Заявник також зазначив, що працівники міліції сказали йому, що не відпустять його, поки він не підпише «пояснення». У своїх подальших доводах до Суду у відповідь на зауваження Уряду заявник зазначив, що 12 вересня 2002 року підписав «пояснення» «під сильним тиском працівників міліції, [які погрожували] посадити його до в’язниці».
51. Заявник стверджував, що, хоча підписане ним 12 вересня 2002 року «пояснення» було недопустимим доказом, національні суди de facto використали його для обґрунтування засудження заявника. На його думку, це серйозно підірвало загальну справедливість судового розгляду, зокрема з огляду на суперечності в інших доказах.
52. Уряд зауважив, що оскаржуване «пояснення» було чітко виключено з переліку доказів у справі заявника. Уряд заперечив незаконність або свавільність підходу національних судів до перевірки достовірності показань працівника міліції Т., зокрема у контексті цього «пояснення».
53. Крім того, Уряд зазначив, що відповідно до практики Суду оцінка наявних доказів була прерогативою національних судів. Засудження заявника було обґрунтовано великою кількістю доказів, у тому числі показаннями свідків дорожньо-транспортної пригоди.
54. Насамкінець, Уряд зазначив, що заявник мав достатньо можливостей поставити питання працівникам міліції та свідкам, висунути будь-які аргументи для спростування їхніх показань та оскаржити правдивість їхніх показань так, як вважав за потрібне.
(ii) Щодо стверджуваного обмеження права заявника на захист з використанням юридичної допомоги захисника, вибраного на власний розсуд
55. Заявник скаржився на свавільне залишення без задоволення його клопотання дозволити йому призначити захисника, вибраного на власний розсуд, для його представництва під час провадження в апеляційній інстанції. Він стверджував, що обставини його справи були аналогічні обставинам у згаданому рішенні у справі «Загородній проти України» (Zagorodniy v. Ukraine), в якому Суд встановив порушення пунктів 1 та 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з залишенням без задоволення клопотання заявника щодо представництва його інтересів захисником, який не мав свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
56. Крім того, заявник посилався на свій похилий вік (72 роки на момент розгляду справи в апеляційному суді) і стан стресу та розгубленості. Згідно з його твердженнями після залишення без задоволення його клопотання щодо представництва його інтересів П. та І. він не міг ефективно брати участь у засіданні. Він стверджував, що, не маючи належної кваліфікації для висунення будь-яких юридичних аргументів в апеляційному суді, він відчував себе безпомічним і приниженим.
57. Уряд заявив, що між цією справою та згаданою справою «Загородній проти України» (Zagorodniy v. Ukraine) має бути проведена різниця. Він зауважив, що у зазначеній справі заявнику було відмовлено в отриманні допомоги захисника, вибраного на власний розсуд, під час досудового слідства та провадження у суді. Однак у цій справі під час досудового слідства та розгляду справи у суді першої інстанції, тобто під час найбільш важливих стадій кримінального провадження, протягом яких збиралися та оцінювалися докази, заявника представляв вибраний ним захисник, який мав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Крім того, цей захисник подав апеляційну скаргу від імені заявника.
58. Уряд також вважав важливим, що під час засідання апеляційного суду захисники І. та П., про призначення яких своїми представниками безуспішно клопотав заявник, були присутніми в залі і заявник міг попросити у них поради. Так само, вони могли допомогти йому скласти касаційну скаргу, не представляючи його офіційно.
(b) Оцінка Суду
(i) Загальні принципи
59. Загальні принципи щодо права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, доступу до захисника, а також взаємозв’язку цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені в рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC], заява № 71409/10, пункти 120-150, від 09 листопада 2018 року.
60. Також загальні принципи щодо права на правову допомогу за власним вибором наведені в рішенні у справі «Дворський проти Хорватії» [ВП], (Dvorski v. Croatia) [GC], заява № 25703/11, пункти 76-82, ЄСПЛ 2015.
(ii) Застосування зазначених принципів до фактів цієї справи
( α ) Право не свідчити проти себе
61. Суд зазначає, що перший контакт заявника з міліцією відбувся 12 вересня 2002 року в лікарні, куди він прийшов за власною ініціативою дізнатися про стан здоров’я Г. (див. пункт 9). Ніщо не свідчить, що до цього моменту органи державної влади мали будь-які підстави підозрювати причетність заявника до дорожньо-транспортної пригоди. Працівник міліції Т. згодом зазначив, що заявник добровільно зізнався, що збив Г. своїм автомобілем (див. пункт 31); заявник це заперечив (див. пункт 35). У будь-якому випадку зрозуміло, що його перша розмова з міліцією стала підставою для пред’явлення йому «кримінального обвинувачення» у розумінні статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 50541/08 та 3 інші, пункт 249, від 13 вересня 2016 року, та «Сімеонови проти Болгарії» [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC], заява № 21980/04, пункт 110 і 111, від 12 травня 2017 року). Отже, захист, передбачений цим положенням, повинен був застосовуватися до заявника з цього моменту і надалі.
62. Суд також зазначає, що першою проведеною після цього слідчою дією був огляд місця події того ж дня. Згідно з твердженнями заявника він у ній участі не брав. У протоколі огляду місця події не було посилань на будь-які висунуті заявником твердження. Як також вбачається з цього документа, під час огляду не було виявлено жодних слідів дорожньо-транспортної пригоди або будь-яких інших корисних для слідства показників (див. пункт 10).
63. Першими задокументованими зізнавальними показаннями заявника було «пояснення», підписане ним 12 вересня 2002 року. Згідно з твердженнями заявника йому не було роз’яснено його право не свідчити проти себе відповідно до статті 63 Конституції України. Крім того, він нібито був змушений підписати «пояснення» під психологічним тиском і за відсутності можливості прочитати його, оскільки не мав із собою окулярів. Заявник також заперечив визнання ним того, що він збив Г., всупереч тому, що було зазначено в цьому документі (див. пункти 11, 12, 16 і 35).
64. Суд зазначає, що твердження заявника, що його примусили свідчити проти себе, є досить нечітким і не підтверджується жодними доказами.
65. Щодо питання, чи були заявнику належним чином роз’яснені його процесуальні права перед підписанням «пояснення» 12 вересня 2002 року, Суд зазначає, що у цьому документі містився запис, що заявнику було роз’яснено зміст статті 63 Конституції України, яка передбачає право не свідчити проти себе (див. пункти 11 та 44). Хоча заявник стверджував, що не зміг прочитати документ, Уряд цього не оскаржив. Крім того, немає жодних доказів роз’яснення заявнику його права на правову допомогу, як це передбачено статтею 59 Конституції України (див. пункт 44). У «поясненні» такого посилання не було. Тому Суд буде виходити з припущення, що заявнику ці процесуальні права роз’яснені не були.
66. Іллічівський суд визнав, що відповідне «пояснення» не було належним процесуальним документом і виключив його з матеріалів (див. пункт 31). Однак, незважаючи на це рішення, оскаржувані зізнавальні показання відіграли певну роль в оцінці національними судами відповідних фактів з огляду на те, що Іллічівський суд посилався на них, вважаючи, що ці твердження співпадали з іншою наявною інформацією та підтверджували правдоподібність показань працівника міліції Т. (див. пункт 31). Отже, Суд вважає, що за таких обставин офіційне виключення зізнавальних показань заявника не виправило процесуальні недоліки, які виникли на ранній стадії досудового слідства.
67. Залишається з’ясувати, чи підірвало непряме посилання національних судів на надані за відсутності необхідних процесуальних гарантій зізнавальні показання заявника в його «поясненні» від 12 вересня 2002 року загальну справедливість кримінального провадження щодо нього.
68. У цьому контексті Суд тією мірою, якою вони стосуються цієї справи, розгляне різні фактори, які випливають з його практики та узагальнені в згаданому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 150).
69. У зв’язку з цим Суд зауважує, що низка факторів вказують на користь визнання провадження справедливим.
70. Насамперед, ніщо не свідчить, що заявник був особливо вразливим, коли надавав зізнавальне «пояснення» від 12 вересня 2002 року. Також немає доказів, що його примусили це зробити у результаті фізичного жорстокого поводження або психологічного тиску (див. пункт 64).
71. Суд зазначає, що обставини, за яких було отримано оскаржуваний документ, були належним чином проаналізовані судом першої інстанції, який вирішив виключити його з доказової бази на тій підставі, що він не був складений відповідно до процесуальних вимог (див. пункт 31). Хоча, незважаючи на це рішення, на відповідне «пояснення» опосередковано посилалися, його роль була досить обмеженою. Крім того, були інші вагомі докази проти заявника, у тому числі показання свідків (див. пункт 29).
72. Суд також зазначає, що заявник, якого протягом усього судового розгляду представляв захисник, вибраний на його власний розсуд (див. пункти 14 і 33), мав достатньо можливостей оскаржити допустимість доказів або заперечити проти їхнього використання.
73. Насамкінець, слід зазначити, що справу розглядали професійні судді трьох інстанцій. Національні суди належним чином розглянули всі наявні докази та аргументи заявника щодо будь-яких процесуальних недоліків, з якими він міг стикнутися на початкових стадіях слідства, а їхні рішення були належним чином фактично та юридично обґрунтовані.
74. Отже, лише той факт, що національні суди опосередковано посилалися на зізнавальні показання заявника, на думку Суду, не може вважатися таким, що підірвав загальну справедливість судового розгляду його справи.
( β ) Право на захист себе, використовуючи юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд
75. Суд зазначає, що під час досудового слідства та розгляду його справи у суді першої інстанції заявника представляв вибраний на власний розсуд захисник, який також підготував і подав апеляційну скаргу від імені заявника. Лише згодом заявник безуспішно клопотав, щоб його представляли двоє інших захисників, зокрема заявивши про це 12 травня 2008 року та повторно у засіданні апеляційного суду 26 серпня 2008 року (див. пункти 14, 33, 36-37 та 39-40). На цій стадії його право вільно обирати захисника було обмежено, оскільки вибрані ним на власний розсуд представники були юристами, однак не мали свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. На думку Суду, таке обмеження права на вільній вибір захисника не може саме собою порушити питання за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення у справі «Майзіт проти Росії» (Mayzit v. Russia), заява № 63378/00, пункт 68, від 20 січня 2005 року) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» [ВП] (Meftah and Others v. France) [GC], заява 32911/96 та 2 інші, пункт 45, ЄСПЛ 2002-VII) може вимагатися певна юридична кваліфікація.
76. Суд зауважує, що апеляційний суд залишив без задоволення клопотання заявника з тих самих юридичних підстав, які критикувалися Судом у згаданому рішенні у справі «Загородній проти України» (Zagorodniy v. Ukraine), пункти 53-56). Зокрема, відповідне національне законодавство не було чітким. Проте Суд погоджується з Урядом, що обставини цієї справи відрізняються від обставин у згаданій справі (див. пункт 57). Дійсно, заявник у цій справі мав можливість скористатися правовою допомогою захисника, вибраного на свій власний розсуд, під час найважливіших стадій кримінального провадження. Крім того, ніщо не свідчить, що після цього під час засідання апеляційного суду йому було заборонено консультуватися з двома практикуючими юристами, вибраними на його власний розсуд, які були присутні та перебували поруч з ним під час цього засідання (див. пункт 37).
77. Як неодноразово встановлював Суд, відповідність вимогам справедливого судового розгляду має розглядатися у кожній справі з огляду на хід провадження в цілому, а не на підставі окремого розгляду одного конкретного аспекту або одного конкретного випадку, хоча не можна виключати, що конкретний фактор може бути настільки вирішальним, що дасть змогу оцінити справедливість судового розгляду на більш ранній стадії провадження (див. згадане рішення у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 121).
78. Суд не вбачає жодних ознак, що залишення без задоволення клопотання заявника щодо представництва його інтересів в апеляційному суді практикуючими юристами, вибраними на його власний розсуд, мало непоправно негативний вплив на загальну справедливість судового розгляду його справи.
( γ ) Висновок
79. Суд вважає, що загалом кримінальне провадження щодо заявника було справедливим для цілей статті 6 Конвенції.
80. Отже, у зв’язку з цим зазначене положення не було порушено.
2. Тривалість провадження
(a) Доводи сторін
81. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на надмірну тривалість провадження щодо нього та необґрунтовані затримки. Зокрема, він зазначив, що апеляційному суду знадобилося майже два роки для розгляду апеляційної скарги його захисника (див. пункти 33 і 38).
82. Уряд зауважив, що у зв’язку з відсутністю матеріалів справи (див. пункт 43) не міг сформувати свою позицію щодо цієї скарги.
(b) Оцінка Суду
83. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин відповідної справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» [ВП] (<...>) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II).
84. Хоча Суд не може скористатися зауваженнями Уряду з цього питання (див. пункт 82), він вважає, що в наявних матеріалах справи достатньо документів для доведення того, що тривалість відповідного провадження не може вважатися обґрунтованою у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
85. Суд зауважує, що кримінальне провадження щодо заявника, яке стосувалося дорожньо-транспортної пригоди, офіційно розпочалося 20 вересня 2002 року (див. пункт 13) та закінчилося 05 січня 2009 року, коли Верховний Суд України залишив без задоволення касаційну скаргу заявника (див. пункт 42). Таким чином провадження тривало в цілому шість років і майже чотири місяці. Така тривалість, яка не була короткою в абсолютному вимірі, навряд могла бути виправдана складністю справи.
86. Для ухвалення вироку 13 грудня 2006 року (див. пункт 28) у справі заявника Іллічівському суду знадобилося чотири роки і приблизно три місяці за відсутності будь-яких затримок з вини заявника. Водночас можна встановити такі затримки у провадженні, відповідальність за які несли органи державної влади: понад два місяці в результаті повернення справи на додаткове розслідування (див. пункти 18 і 19) та вісім місяців у зв’язку із закінченням строку повноважень судді, у провадженні якого перебувала Справа (див. пункти 23 та 24). Слід також зазначити, що Іллічівському суду довелося неодноразово призначати проведення певних слідчих дій, що також вплинуло на тривалість провадження. Так, майже через чотири роки після дорожньо-транспортної пригоди виникла необхідність повторно провести відтворення обстановки та обставин відповідної події (див. пункт 25).
87. Суд також бере до уваги затримку у розгляді апеляційної скарги заявника: судам знадобилося більше одного року лише для вирішення питання її прийнятності (див. пункти 33 і 34).
88. Тому Суд вважає, що у цій справі тривалість кримінального провадження щодо заявника була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».
89. Отже, у зв’язку з цим було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
90. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
91. Заявник вимагав 2 955 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Він зазначив, що це була сума, сплачена ним за цивільним позовом у рамках кримінального провадження щодо нього. Він також вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
92. Уряд заперечив проти цих вимог.
93. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і матеріальною шкодою, що вимагалася; отже, він відхиляє цю вимогу. Суд вважає, що заявник мав зазнати моральної шкоди. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, він присуджує заявнику 500 євро за цим пунктом.
B. Судові та інші витрати
94. Заявник, якому було надано правову допомогу (див. пункт 2) також вимагав 2 520 євро компенсації судових витрат, понесених під час провадження у Суді, які відповідали сорока двом годинам роботи з погодинною ставкою 60 євро для підготовки зауважень у відповідь на зауваження Уряду. Заявник зазначив, що надасть копію договору про правову допомогу та всі інші документи для обґрунтування його вимоги «пізніше». Але він цього не зробив.
95. Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої та надмірної.
96. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд відхиляє зазначену вимогу у повному обсязі.
C. Пеня
97. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що не було порушено статтю 6 Конвенції у зв’язку зі справедливістю кримінального провадження щодо заявника.
3. Постановляє , що було порушено статтю 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю кримінального провадження щодо заявника.
4. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 грудня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Андреа ТАМ’ЄТТІ
Голова
Джон Фрідрік КЬОЛБРО