«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
Пункт 1 статті 6
«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...»
A. Відповідність критерію ratione personae
26. Уряд стверджував, що заявник не може претендувати на статус жертви порушення його прав, гарантованих статтею 3 і пунктом 1 статті 6 Конвенції, оскільки жодного рішення про екстрадицію заявника прийнято не було.
27. Заявник вважав, що відсутність офіційного рішення про його екстрадицію не означає, що державні органи України не мали наміру видати його Білорусі. Про серйозність такого наміру свідчило те, що його досі тримають під вартою.
28. Суд знову наголошує на винятковому характері застосування поняття «жертва» у справах про екстрадицію, як було сформульовано в його рішенні у справі «Зьорінґ проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom) (від 7 липня 1989 року, п. 90, серія А, № 161):
«У принципі конвенційні органи не вирішують питання про існування або, навпаки, про відсутність потенційних порушень Конвенції. Проте, якщо заявник стверджує, що в разі виконання рішення про його екстрадицію буде порушено статтю 3 Конвенції (оскільки наслідки такого заходу в запитуючій країні можна передбачити), від такого принципу необхідно відійти з огляду на серйозність і непоправність шкоди, якої можуть завдати йому страждання в разі екстрадиції та для забезпечення ефективності гарантії, закріпленої в цій статті».
29. Суд також зазначає, що провадження у справі про екстрадицію заявника ще триває, а ризик видачі його державним органам Республіки Білорусь існуватиме, допоки це питання не буде вирішено остаточно. З огляду на відсутність національного засобу юридичного захисту, який би дав змогу переглянути рішення про екстрадицію та зупинити процедуру екстрадиції до завершення такого перегляду (див. рішення від 23 жовтня 2008 року у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, п. 49), заявник не був зобов'язаний чекати остаточного рішення щодо екстрадиції, аби подати заяву до Суду. Тому Суд відхиляє це заперечення Уряду.
B. Щодо інших питань, не пов'язаних з прийнятністю заяви
30. Уряд стверджував, що заявник не обґрунтував своїх скарг за статтями 3 і 6 Конвенції. Уряд вважав, що посилання заявника на доповіді, які оцінювали загальну ситуацію з дотриманням прав людини в Республіці Білорусь, є недостатніми і що необхідно було надати докази того, що з поверненням до Республіки Білорусь самому заявникові загрожує жорстоке поводження і несправедливий судовий розгляд. Уряд також зазначив, що, незважаючи на попередні судимості, заявник не стверджував ані в національних органах, ані в Суді, що його попередні відносини з правоохоронними органами, адміністрацією установ виконання покарань і судовими органами вказують на існування такого ризику.
31. Заявник вважав, що загальна ситуація з дотриманням прав людини в Республіці Білорусь дає йому достатньо серйозні підстави для побоювань. Він також стверджував, що національні органи не допитували його з приводу попередніх судимостей.
32. При визначенні того, чи було у випадку видачі заявника доведено існування реального ризику зазнати поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, Суд має проаналізувати це питання у світлі всіх наданих йому матеріалів або, якщо необхідно, у світлі матеріалів, здобутих ним самостійно (proprio motu). У таких справах, як ця, Суд має розглянути передбачувані наслідки видачі заявника до запитуючої країни з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистої ситуації заявника (див. рішення від 30 жовтня 1991 року у справі «Вільвараджа та інші проти Сполученого Королівства» (Vilvarajah and Others v. the United Kingdom), серія A, № 215, п. 108 in fine). Оцінюючи з цією метою загальну ситуацію в конкретній країні, Суд, як правило, надає значення інформації, яка міститься в останніх доповідях таких незалежних міжнародних правозахисних організацій, як «Amnesty International», або відомостям, отриманим від урядових джерел, включаючи Державний департамент США (див., наприклад, рішення у справах «Чагал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom), від 15 листопада 1996 року, Reports of Judgments and Decisions, 1996-V, пп. 99-100; «Мюслім проти Туреччини» (Muslim v. Turkey), заява № 53566/99, п. 67, від 26 квітня 2005 року; «Саїд проти Нідерландів» (Said v. the Netherlands), заява № 2345/02, п. 54, від 5 липня 2005 року; ухвалу щодо прийнятності від 20 лютого 2007 року у справі «Аль-Моаяд проти Німеччини» (Аl-Moayad v. Germany), заява № 35865/03, п. 65-66, і рішення від 28 лютого 2008 року у справі «Сааді проти Італії» (Saadi v. Italy) [ВП], заява № 37201/06, пп. 143-146). Водночас Суд визнавав, що ймовірність зазнати жорстокого поводження у зв'язку з неврегульованою ситуацією в запитуючій країні сама по собі не спричиняє порушення статті 3 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Вільвараджа та інші проти Сполученого Королівства» (Vilvarajah and Others v. the United Kingdom), п. 111, і ухвалу щодо прийнятності від 31 травня 2001 року у справі «Фатґан Катані та інші проти Німеччини» (Fatgan Katani and Others v. Germany), заява № 67679/01) і що у випадку, коли доступні Суду джерела містять оцінку лише загальної ситуації, конкретні твердження заявника у тій чи іншій справі мають бути підтверджені іншими доказами (див. «Маматкулов і Аскаров проти Туреччини» (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [ВП] заяви № 46827/99 і № 46951/99, п. 73, ECHR 2005-І).
33. Щодо скарги заявника за статтею 6 Конвенції Суд зауважує, що у вищезгаданій справі «Зьорінґ проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom), п. 113, він постановив:
«Право на справедливий судовий розгляд кримінальної справи, втілене у статті 6 Конвенції, займає провідне місце в демократичному суспільстві. ...Суд не виключає, що питання за статтею 6 Конвенції у зв'язку з рішенням про екстрадицію може бути порушене за виняткових обставин, коли біженець уже наражався або ризикує наразитися на явне незабезпечення справедливого судового розгляду його справи...»
34. Зважаючи на обставини справи, що розглядається, Суд зазначає, що наявні міжнародні документи свідчать про серйозне занепокоєння з приводу ситуації з дотриманням прав людини в Республіці Білорусь і, зокрема, політичних прав і свобод. Але посилання на загальну ситуацію щодо дотримання прав людини в певній країні не може само по собі служити підставою для відмови в екстрадиції. З цього приводу Суд зазначає, що заявник не стверджує про свою залежність до політичної опозиції, представників якої загально визнано особливо уразливою категорією осіб в Республіці Білорусь, або до будь-якої іншої подібної групи осіб. Не посилається він і на будь-які індивідуальні обставини, які могли б служити обґрунтуванням його побоювань щодо жорстокого поводження і несправедливого судового розгляду. Особливо слід відзначити, що ані у своїх первісних доводах, ані у відповіді на зауваження Уряду заявник не стверджував, що під час його попередніх кримінальних переслідувань в Республіці Білорусь були ті чи інші обставини, якими можна було б обґрунтувати наявність серйозного ризику зазнати жорстокого поводження або несправедливого судового розгляду в майбутньому.
35. Отже, на думку Суду, заявник не обґрунтував своїх скарг на те, що його екстрадиція до Республіки Білорусь становитиме порушення статей 3 і 6 Конвенції. Таким чином, ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
36. Заявник також скаржився на те, що він не мав ефективного засобу юридичного захисту для оскарження рішення про екстрадицію до Республіки Білорусь. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка проголошує:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
37. Визнавши неприйнятними скарги заявника за статтями 3 і 6 Конвенції, Суд доходить висновку, що заявник не має небезпідставних скарг для цілей статті 13 Конвенції (див. рішення від 18 квітня 1988 року у справі «Бойл і Райс проти Сполученого Королівства» (Boyle and Rice v the United Kingdom), серія А, №131, с. 23, п. 52).
38. Отже, згідно з пунктами 3 і 4 статті 35 Конвенції, ця частина заяви має бути відхилена як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
39. Заявник скаржився, що державні органи України затримали його незаконно і що не було ефективного судового контролю за законністю тримання його під вартою. Заявник посилався при цьому на підпункт «f» пункту 1 і пункт 4 статті 5 Конвенції, відповідні положення яких передбачають: