"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права".
A. Щодо прийнятності
37. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд далі зазначає, що заява не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.
B. Щодо суті
1. Аргументи сторін
38. Уряд зауважив, що ухвала від 20 лютого 2004 року не змінила рішення суду від 5 жовтня 2001 року, а тільки дозволила його перегляд. Уряд також зазначив, що рішення від 21 квітня 2004 року, яким апеляційний суд скасував рішення суду від 5 жовтня 2001 року, в подальшому було скасовано Верховним Судом.
39. Заявник не погодився. Він зауважив, що причини для поновлення строку товариству-відповідачу були безпідставні з огляду на те, що фінансове становище відповідача на кінець 2001 року було більш ніж задовільним, що може бути підтверджено відповідними документами. Він також зазначив, що товариство-відповідач раніше вже скористалося своїм правом на апеляційне оскарження рішення суду від 5 жовтня 2001 року. Заявник вважав, що поновленням строку для повторної апеляційної скарги після спливу значного періоду часу національний суд порушив принцип юридичної визначеності та незаконно продовжив судове провадження.
2. Оцінка Суду
(a) Стаття 6 Конвенції ( 995_004 )
40. Суд нагадує, що право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Рябих проти Росії" ( 980_172 ) (Ryabykh v. Russia), заява N 52854/99, п. 52, ECHR 2003-X).
41. Суд зазначає, що ця справа стосується не екстраординарного перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами (див., серед інших справ, рішення у справі "Трегубенко проти України" ( 980_355 ) (Tregubenko v. Ukraine), заява N 61333/00, пп. 34-38, рішення від 2 листопада 2004 року; та рішення у справі "Правєдная проти Росії" (Pravednaya v. Russia), заява N 69529/01, пп. 27-34, рішення від 18 листопада 2004 року), а відновлення провадження через значний період часу шляхом поновлення строку на ординарне апеляційне оскарження. Суд зазначає, що правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, як у цій справі, де нібито складне економічне становище перешкоджало відповідачу сплатити державне мито (див. пункти 19 та 20 вище), таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Олександр Шевченко проти України" ( 974_256 ) (Aleksandr Shevchenko v. Ukraine), заява N 8371/02, п. 27, рішення від 26 квітня 2007 року, та "Трух проти України" (Trukh v. Ukraine) (ухвала), заява N 50966/99, від 14 жовтня 2003 року). У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata, особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків.
42. Суд зазначає, що стороні у провадженні було поновлено строки, не дивлячись на те, що товариство було поінформовано про рішення від 5 жовтня 2001 року якщо не одразу ж після його винесення, то в найкоротші строки. Товариство подало першу апеляційну скаргу у листопаді 2001 року, але вона не була розглянута з низки причин, і несплата державного мита була лише однією із них (див. пункт 11 вище). Через два роки товариство подало нову апеляцію, стверджуючи, що воно не могло сплатити державне мито в той час, коли рішення суду першої інстанції могло б бути оскаржене відповідно до законодавства. Суд зазначає, що товариство не стверджувало про відсутність коштів, а наполегливо стверджувало про відсутність вільних коштів для сплати державного мита. Більше того, немає свідчень того, що товариство коли-небудь зверталося із проханням відстрочити чи розстрочити сплату державного мита, що воно могло б зробити відповідно до національного законодавства (див. відповідне національне законодавство вище). У такій ситуації, надаючи дозвіл товариству подати повторну апеляційну скаргу зі спливом значного проміжку часу та після початку виконання рішення суду на підставах, які, на думку Суду, мали на меті не виправлення серйозних судових помилок, а лише перегляд та нове вирішення справи, національні суди порушили принцип юридичної визначеності та "право на суд" заявника, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Таким чином у цій справі було порушення цієї статті.
(b) Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 )
43. Суд нагадує, що існування заборгованості, підтверджене обов'язковим та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, "легітимні сподівання" на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ). Скасування такого судового рішення прирівнюється до втручання у його чи її право на мирне володіння майном (див., серед інших, "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania) [GC], заява N 28342/95, п. 74).
44. Уряд погодився, що рішення суду від 5 жовтня 2001 року становить "майно", але зауважив, що тут не було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ), оскільки рішення апеляційного суду міста Харкова, яким було скасовано згадане вище рішення суду, у свою чергу, було скасовано Верховним Судом.
45. Заявник не погодився.
46. Суд зауважує, що у цій справі внаслідок відновлення провадження присуджена судом сума була значно зменшена. Скасування обов'язкового до виконання рішення позбавило заявника впевненості в обов'язковому рішенні суду та позбавило можливості отримати кошти, яких він легітимно очікував (див. пункти 20 та 27 вище).
47. За цих обставин Суд дійшов висновку, що відновлення провадження та скасування рішення суду від 5 жовтня 2001 року поклало на заявника надмірний тягар та, таким чином, було несумісним зі статтею 1 Першого протоколу ( 994_535 ). Таким чином, тут було порушення цієї статті.
II. ТРИВАЛІСТЬ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ
48. Заявник скаржився, що органи державної влади не виконали рішення суду від 5 жовтня 2001 року у належний строк. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ).
49. Уряд стверджував, що держава не може відповідати за борги товариства, оскільки воно було окремою юридичною особою і держава володіла лише невеликою часткою акцій. Більше того, ця частка була зменшена із 25% до 19,99% у грудні 2002 року. Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ) більше не захищав майно боржника від виконавчого провадження. Далі Уряд зауважив, що заявник не використав доступні йому засоби юридичного захисту згідно з національним законодавством.
50. Заявник зауважив, що він працював у державному радгоспі та його подальша реорганізація у відкрите акціонерне товариство не звільняє державу від відповідальності сплатити йому заборгованість.
51. Суд зазначає, що на момент винесення рішення на користь заявника держава володіла незначною часткою акцій товариства (25%). Після набрання рішенням суду від 5 жовтня 2001 року законної сили на боржника розповсюджувалась дія Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ) порівняно короткий період часу - близько тринадцяти місяців - до зменшення державної частки до 19,99%. З цього часу відповідальність держави поширюється тільки на дії залучених до виконавчого провадження державних органів (див. ухвалу у справі "Шестаков проти Росії" (Shestakov v. Russia) (dec.), заява N 48757/99, рішення від 18 червня 2002 року).
52. Заявник скаржився на дії державного виконавця за кримінальним законодавством, але розслідування не встановило вини державного виконавця у невиконанні рішення суду. Тим не менше заявник не оскаржив до суду постанову від 7 вересня 2004 року про закриття кримінальної справи проти державного виконавця. Також він не подав цивільний позов щодо стягнення з виконавчої служби шкоди через невиконання рішення суду, винесеного на його користь.
53. Суд повторює, що, як він вже встановлював у схожих справах, законодавство України передбачає можливість оскарження до суду законності дій та бездіяльності державної виконавчої служби під час виконавчого провадження та вимагати від державної виконавчої служби відшкодування шкоди, завданої через затримку виплати присудженої суми (див., наприклад, ухвалу у справі "Кукта проти України" (Kukta v. Ukraine) (dec.), заява N 19443/03, рішення від 22 листопада 2005 року). У цій справі заявник цього не зробив і відповідно не може вважатись як такий, що вичерпав засоби юридичного захисту, доступні йому за національним законодавством.
54. Із цього слідує, що ця скарга має бути відхилена відповідно до пунктів 1, 3 та 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
IV. ІНШІ СКАРГИ
55. Оскільки заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) на те, що засідання в апеляційному суді проводилося за його відсутності, Суд зауважує, що ухвала апеляційного суду від 21 квітня 2004 року була скасована Верховним Судом саме з цієї причини. Відповідно заявник більше не може вважатись жертвою за цією скаргою. Таким чином, Суд вирішує, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
56. Заявник також посилався на статті 8 та 14 Конвенції ( 995_004 ) щодо виконавчого провадження. Скарга за статтею 8 Конвенції ґрунтувалася на твердженні заявника, що присуджена сума могла б бути використана ним для кращого лікування його сина, який хворів на лейкемію та помер у березні 2003 року. Суд зазначає, що заявник не порушував ці питання перед національними судами. У будь-якому разі його твердження є необґрунтованими та не можуть бути основою для небезпідставної скарги на порушення цього положення. Суд вирішує, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
57. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції ( 995_004 ) або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
58. Заявник вимагав 103 110 грн (еквівалент 14 133 євро) відшкодування матеріальної шкоди, що включає 42 086,06 грн плюс інфляційні втрати. Він також вимагав 100 000 євро відшкодування моральної шкоди, стверджуючи, що його син помер від раку, оскільки він не мав присудженої суми для його кращого лікування.
59. Уряд вважає ці вимоги безпідставними та такими, що не стосуються справи.
60. Щодо вимог відшкодування матеріальної шкоди Суд зауважує, що сума, присуджена заявнику рішенням національного суду від 1 березня 2006 року є несуттєвою у порівнянні із сумою, яка була присуджена рішенням суду від 5 жовтня 2001 року. Суд вбачає за необхідне присудити заявнику 5780 євро, яка є еквівалентом присудженої йому суми національним судом відповідно до скасованого рішення.
61. Стосовно вимоги відшкодування моральної шкоди Суд вбачає, що заявник зазнав певної моральної шкоди в результаті встановлених порушень, констатація яких сама по собі не може становити достатньої сатисфакції (див. рішення у справі "Трегубенко проти України" ( 980_355 ) (Tregubenko v. Ukraine), згадане вище, п. 63). Тим не менш сума, яку вимагає заявник, є надмірною. Здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд присуджує заявнику 1000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові витрати
62. Заявник не виклав жодних вимог стосовно відшкодування судових витрат у встановлений строк. Відповідно Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
63. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу стосовно поновлення провадження та скасування рішення суду від 5 жовтня 2001 року прийнятною, а решту заяви - неприйнятною.
2. Постановляє, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статтю 1 Першого протоколу ( 994_535 ).
3. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач має сплатити заявнику:
- 5780 (п'ять тисяч сімсот вісімдесят) євро відшкодування матеріальної шкоди;
- 1000 (одну тисячу) євро відшкодування моральної шкоди, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнутий;
- зазначені суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) після спливу вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 3 квітня 2008 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
Секретар К.ВЕСТЕРДІК (C.Westerdiek)
Голова П.ЛОРЕНЦЕН (P.Lorenzen)