«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
А. Прийнятність
1. Фінансові документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці
50. Суд зазначає, що рішенням від 23 грудня 2003 року, яке набрало законної сили 08 червня 2004 року, від держави вимагалося, inter alia, повернути першому заявнику фінансові документи, пов’язані з діяльністю другої заявниці, вилучені в межах кримінальної справи.
51. Уряд зазначив, що 26 жовтня 2005 року перший заявник отримав усі документи. Перший заявник заперечив і стверджував, що того дня отримав певні, але не всі документи. Проте він не уточнив, які саме документи він не отримав у цю дату та яке значення вони мали. Тому Суд схильний прийняти позицію Уряду. Отже, ця частина скарги першого заявника має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
2. Особисті документи першого заявника
52. Уряд стверджував, що перший заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки провадження стосовно повернення його особистих документів усе ще тривало в національних судах. Уряд стверджував, що зауваження заявника були частково неправдивими і працівники міліції не вилучали його особистих документів. Уряд надав задокументовані докази, які свідчили, що у 2007 році перший заявник мав диплом лікаря, водночас він ніколи не мав паспорта для виїзду за кордон. Згідно з твердженнями Уряду єдиним рішенням, яке зобов’язувало органи державної влади повернути особисті документи першого заявника, було рішення від 17 квітня 2007 року, яке згодом скасував Верховний Суд України.
53. Перший заявник заперечив і стверджував, що зрештою він не зміг повернути свої особисті документи. Факт вилучення документів був встановлений судовими рішеннями від 21 березня 2006 року та 17 квітня 2007 року.
54. Суд зазначає, що заявник неодноразово скаржився до національних органів влади на вилучення та неповернення його особистих документів і ініціював різні провадження у зв’язку з цим. Таким чином, Суд переконався, що, хоча деякі з цих проваджень могли усе ще тривати на момент подання заяви, заявник довів свою скаргу до відома органів державної влади, надавши їм можливість виправити ситуацію. Проте документи йому не повернули. З цього випливає, що скарга не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
55. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
56. Уряд висунув аргументи, наведені в пункті 52. Заявник підтримав свої скарги.
57. Суд зауважує, що Уряд надав докази, які свідчили, що перший заявник ніколи не мав паспорта для виїзду за кордон і мав диплом лікаря у своєму розпорядженні принаймні з 2007 року. Тим не менш, Суд вважає, що саме національні суди мають встановлювати факти справи. 21 березня 2006 року, 17 квітня 2007 року та 24 жовтня 2011 року вони встановлювали, що працівники міліції вилучили документи заявника та не повернули їх. Крім того, сторонами не оскаржувалося, що рішення апеляційного суду від 17 квітня 2007 року, хоча воно згодом було скасовано, зобов’язувало працівників міліції повернути особисті документи першого заявника. Для Суду цього достатньо, щоб прийняти твердження заявника.
58. Суд вважає, що перший заявник вжив достатніх заходів, звернувшись до органів державної влади зі скаргою стосовно своїх особистих документів, і йому не потрібно було користуватися іншим засобом юридичного захисту або чекати закінчення четвертого провадження (див. пункти 37-44), перш ніж подати цю скаргу до Суду. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.
59. Суд зазначає, що вилучення документів, які часто необхідні у повсякденному житті для підтвердження особи, наприклад, паспорт, становлять втручання у приватне життя (див., наприклад, рішення у справах «Смірнова проти Росії» (Smirnova v. Russia), заяви № 46133/99 і № 48183/99, пункти 95-97, від 24 липня 2003 року, та «Ілетміш проти Туреччини» (<...>), заява № 29871/96, пункти 42 і 43, від 06 грудня 2005 року). Не беручи до уваги стверджуване вилучення паспорта першого заявника для виїзду за кордон, оскільки не зовсім зрозуміло, чи був такий паспорт йому виданий, Суд зазначає, що вилучене в нього посвідчення водія також було документом, необхідним для щоденного використання. Таким чином, його вилучення становило тривале втручання в особисте життя заявника. Суд також зазначає, що Уряд не стверджував, що неповернення особистих документів заявника після закриття кримінальної справи щодо нього мало законні підстави або переслідувало законну мету. Отже, Суд вважає, що втручання не було виправданим для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції, а тому було порушено статтю 8 Конвенції.
II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА
60. Перший заявник скаржився на тривалість кримінальної справи щодо нього. Крім того, він скаржився за статтею 3 Конвенції, що у квітні 1999 року працівники міліції одягнули на нього кайданки і побили його.
61. Крім того, він висунув скарги за статтею 5 Конвенції у зв’язку з триманням його під вартою, яке закінчилося у вересні 1999 року.
62. Він також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на результати різноманітних судових спорів і те, що деякі рішення, ухвалені на його користь, залишалися невиконаними протягом тривалого періоду часу або взагалі не виконувалися.
63. Заявник стверджував за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що працівники міліції не повернули йому різні предмети гуманітарної допомоги та особисті речі, як стверджується, вилучені у межах кримінальної справи; а арешти були незаконно накладені на його майно і не зняті вчасно.
64. Посилаючись на статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції, він стверджував, що його свобода пересування була обмежена триманням його під вартою та підпискою про невиїзд.
65. Крім того, він доводив, що відмови судів надіслати йому копії документів з матеріалів його справи становили порушення статті 34 Конвенції.
66. До того ж заявник скаржився за статтею 3 Першого протоколу до Конвенції, що він не міг проголосувати під час виборів у 1999, 2004 і 2006 роках.
67. Насамкінець він стверджував, що відновлення кримінальної справи щодо нього становило порушення статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції.
68. Уважно розглянувши ці зауваження у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, зазначених у Конвенції. З цього випливає, що ця частина заяви має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОЇ, ТРЕТЬОЇ ТА ЧЕТВЕРТОЇ ЗАЯВНИЦЬ
69. Друга, третя і четверта заявниці скаржилися на вилучення гуманітарної допомоги органами державної влади. Суд вважає, що ця скарга підлягає розгляду за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
70. Уважно розглянувши ці зауваження у контексті всіх наявних у нього матеріалів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, зазначених у Конвенції. З цього випливає, що ця частина заяви також має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
71. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
72. Заявники вимагали 45 000 000 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 4 000 000 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
73. Уряд заперечив проти цих вимог.
74. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою; тому він відхиляє вимогу щодо відшкодування матеріальної шкоди. З іншого боку, він вважає за розумне присудити першому заявнику 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
75. Заявники також вимагали 77 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах і у Суді.
76. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити першому заявнику суму у розмірі 100 євро, яка охоплює витрати на листування, понесені під час провадження у Суді.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу першого заявника на неповернення його особистих документів, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції.
3. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити першому заявнику 1 200 (одна тисяча двісті) євро в якості відшкодування моральної шкоди та 100 (сто) євро в якості компенсації судових та інших витрат й додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на ці суми; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 жовтня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Мартіньш МІТС
ДОДАТОК
Перелік заявників
№
Ім’я заявника
Рік народження/
реєстрації
Громадянство
Місце проживання
1
Борис Олександрович ПОГРЕБНИЙ
1955
Україна
м. Васильків
2
Організація «СПІЛКА БАГАТОДІТНИХ КИЇВЩИНИ»
Україна
м. Васильків
3
Організація «МИЛОСЕРДЯ»
Україна
м. Васильків
4
Організація «РОДИНА»
Україна
м. Васильків