«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
A. Прийнятність
70. Заявник відповів, що його помістили в неправильну камеру не у зв’язку з недбалістю. Він вважав, що працівники установи вступили у змову з ув’язненими, аби вчинити тиск на нього та зробити його більш поступливим. Такі дії передбачали порушення кримінальної справи. Заявник мав право та намір подати цивільний позов про відшкодування шкоди у межах кримінального провадження.
71. Суд бере до уваги твердження заявника, що його помістили до загальної камери не через звичайну недбалість, а навмисно для покарання та вчинення тиску на нього. Не вбачається, що це твердження коли-небудь розслідувалась та було спростовано, особливо з огляду на дуже серйозні недоліки, допущені під час розслідування події (див. пункт 85). У практиці Суду встановлено, що небезпідставні скарги на навмисне застосування поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, вимагають проведення розслідування. У будь-якому випадку, навіть якби Суд визнав, що цивільно-правовий засіб юридичного захисту може вважатися ефективним принаймні стосовно деяких аспектів скарги заявника, ніщо не свідчить, що заявник коли-небудь інформували про результати службового розслідування, на які посилався Уряд. Текст висновку, складеного за результатами розслідування, йому не вручався. Навіть працівники міліції, незважаючи на проведення ними розслідування, не знали про існування та зміст цього висновку ще понад два роки після його складання (див. пункти 40 і 44).
72. Отже, Суд доходить висновку, що заявник не був зобов’язаний використовувати засіб юридичного захисту, запропонований Урядом, і заперечення Уряду щодо цього слід відхилити.
73. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Напад на заявника в слідчому ізоляторі
(a) Доводи сторін
(i) Заявник
74. Заявник стверджував, що охоронці установи умисно помістили його в камеру з іншими ув’язненими, щоб покарати за активний захист своїх прав.
75. Внаслідок нападу він зазнав численних гематом на обличчі, на деякий час частково втратив зір на правому оці, у нього був перелом ребер і запаморочення. Однак, незважаючи на його прохання викликати швидку медичну допомогу, цього зроблено не було, і він залишався без медичної допомоги протягом чотирьох годин, після чого його оглянув медичний працівник установи. Проте працівник відмовився викликати швидку медичну допомогу, призначити подальше обстеження у зв’язку з наявністю симптомів струсу мозку, отриманого заявником, встановити, чи були у нього переломи кісток або можливі пошкодження його внутрішніх органів.
76. Розслідування подій характеризувалося низкою недоліків: (i) не був отриманий відеозапис події; (ii) не було допитано ймовірних свідків; (iii) не було зроблено жодних спроб з’ясувати характер і походження тілесних ушкоджень заявника; (iv) постанова про закриття кримінального провадження була винесена 19 грудня 2014 року, але заявнику не повідомлялося про неї до 01 вересня 2016 року (див. пункти 41 та 43); (v) не було вжито жодних заходів для виконання ухвали суду про скасування первинної постанови про закриття кримінального провадження, і подібну ухвалу було винесено повторно.
(ii) Уряд
77. Уряд, заперечуючи проти прийнятності скарги заявника на незабезпечення органами державної влади його безпеки під час тримання під вартою, не надав конкретних доводів щодо суті цієї частини скарги заявника.
78. Стосовно медичної допомоги Уряд стверджував, що більша частина медичних документів установи щодо заявника була знищена після закінчення п’ятирічного строку, встановленого для зберігання таких документів.
79. Стосовно розслідування Уряд стверджував, що обсяг позитивних зобов’язань, передбачених статтею 3 Конвенції, повинен відрізнятися залежно від того, чи було заподіяне це поводження представником держави чи приватною особою. Органи державної влади негайно внесли відомості про випадок із заявником до Єдиного реєстру досудових розслідувань. На дату подання зауважень Уряду розслідування все ще тривало. Проте твердження заявника були ретельно розслідувані.
(b) Оцінка Суду
(i) Дотримання обов’язку забезпечити безпеку заявника
80. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції зобов’язує Договірні держави не лише утримуватися від жорстокого поводження, але й вживати необхідні запобіжні заходи для захисту фізичної безпеки та благополуччя осіб, позбавлених волі (див., наприклад, рішення у справах «Премініни проти Росії» (Premininy v. Russia), заява № 44973/04, пункт 73, від 10 лютого 2011 року, та «Джині проти Сербії» (Gjini v. Serbia), заява № 1128/16, пункти 72-80, від 15 січня 2019 року).
81. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд вказує на відсутність заперечень стосовно того, що заявник зазнав нападу співкамерників та отримав тілесні ушкодження незабаром після того, як 02 жовтня 2014 року його помістили в камеру разом із загальним контингентом ув’язнених установи (див. пункт 33). З огляду на велику кількість тілесних ушкоджень заявника немає сумнівів, що заявник зазнав жорстокого поводження, яке підпадало під дію статті 3 Конвенції.
82. Суд вже розглядав подібну ситуацію в рішенні у справі «Сізарєв проти України» (Sizarev v. Ukraine), заява № 17116/04, пункти 114-116, від 17 січня 2013 року) та не вбачає підстав для іншого висновку в цій справі. Законодавство України щодо тримання під вартою під час досудового слідства встановлює певні вимоги, спрямовані на забезпечення безпеки ув’язнених: зокрема, колишні працівники правоохоронних органів, такі як заявник, повинні бути ізольовані від інших ув’язнених (див. пункт 65). Не дотримавшись цієї вимоги, органи державної влади не забезпечили безпеку заявника і тому несли відповідальність за жорстоке поводження з ним його співкамерників.
83. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із незабезпеченням органами державної влади безпеки заявника в слідчому ізоляторі.
(ii) Розслідування
84. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб органи державної влади проводили ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, здійсненого приватними особами; це розслідування, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а також до встановлення і покарання винних осіб. Таке розслідування має проводитися незалежно, оперативно та з розумною швидкістю. Потерпілий повинен мати можливість ефективно брати участь у розслідуванні (див. рішення у справі «О’Кіффі проти Ірландії» [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, пункт 172, від 28 січня 2014 року).
85. Оцінюючи ефективність розслідування у цій справі, Суду достатньо послатися на перелік очевидних та елементарних слідчих дій, які мали бути проведені одразу після події, але згідно з висновками національної прокуратури так і не були проведені більше ніж через три роки (див. пункт 48). Повторювані, винесені передчасно постанови про закриття кримінального провадження лише посилюють враження, що органи державної влади не доклали ретельних зусиль для встановлення обставин події.
86. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування жорстокого поводження із заявником у слідчому ізоляторі.
87. З огляду на цей висновок, а також висновок у пункті 83 Суд вважає, що немає необхідності розглядати окремо решту скарг заявника за статтями 3 та 13 Конвенції щодо події 02 жовтня 2014 року.
2. Умови тримання під вартою
88. Заявник та Уряд подали доводи, наведені в пунктах 31 і 32.
89. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам собою, так і в сукупності з іншими недоліками (див. рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» (<...>), пункти 96-101 та 136-141, ЄСПЛ 2016).
90. Щодо протиріч у доводах заявника до та після повідомлення про заяву Уряду (див. пункт 31) Суд враховуватиме ті, які є найбільш сприятливими для позиції Уряду, зокрема, що заявник тримався у камері площею 7,3 кв.м з двома іншими особами, а потім у камері площею 6,5 кв.м зі ще однією особою. Доводи Уряду не суперечать цим твердженням: хоча Уряд стверджував, що перша камера була «розрахована» на двох осіб, він не спростував твердження заявника, що насправді він тримався там разом з ще двома іншими особами (див. пункт 32).
91. Тому Суд вважає встановленим, що з листопада 2012 року по лютий 2014 року заявник тримався у камері площею 7,3 кв.м з двома іншими особами, а з травня 2013 року по серпень 2015 року - у камері площею 6,5 кв.м з ще однією особою. Частину цього простору займав санвузол.
92. Таким чином, заявник мав у своєму розпорядженні менше 3 кв.м особистого житлового простору з листопада 2012 року по лютий 2014 року і щонайбільше від 3 до 4 кв.м особистого житлового простору з травня 2013 року до серпня 2015 року, проводячи лише годину на день поза межами цих камер.
93. Коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв.м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» (<...>), пункт 137). У цій справі щодо періоду з листопада 2012 року по лютий 2014 року виникає така презумпція, і Уряд не спростував її доводами, що існували фактори, здатні належним чином компенсувати гострий брак особистого простору.
94. Коли площа тюремної камери становить від 3 до 4 кв.м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом належності умов тримання залишається фактор простору. У таких випадках порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою зокрема, з доступом до прогулянок, природного освітлення або повітря, наявністю вентиляції, адекватною температурою у камері, можливістю приватного користування туалетом і дотриманням базових санітарно-гігієнічних вимог (там само, пункт 139).
95. У цій справі з травня 2013 року по серпень 2015 року заявник проводив двадцять три години на день у камері, де йому було відведено в кращому випадку 3,25 кв.м особистого простору. Уряд не спростував твердження щодо умов у цій камері, а надані ним документи по суті підтвердили відсутність належного провітрювання у ній (див. пункт 32). Це також підтверджується нещодавніми висновками Суду в рішенні у справі «Сукачов проти України» (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, пункти 89 та 90, від 30 січня 2020 року), щодо умов тримання у відповідній установі. Отже, інші аспекти неналежних побутових умов тримання під вартою посилювали брак особистого простору в камері, в якій перебував заявник.
96. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання під вартою.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
97. Заявник скаржився: (i) за пунктом 1 статті 5 Конвенції - на незаконність тримання його під вартою у період з 10 червня по 17 липня 2013 року, (ii) за пунктом 3 статті 5 Конвенції - на необґрунтованість та надмірну загальну тривалість тримання його під вартою, (iii) за пунктом 4 статті 5 Конвенції - на відсутність належного розгляду низки його клопотань про звільнення з-під варти (див. пункт 122). Ці положення передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
...».
A. Прийнятність
98. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Пункт 1 статті 5 Конвенції
(a) Доводи сторін
99. Заявник стверджував, що ухвала про продовження строку тримання його під вартою від 10 червня 2013 року була незаконною, оскільки національний суд постановив її за власною ініціативою, не вказавши обґрунтування для тримання заявника під вартою та не встановивши строку.
100. Уряд стверджував, що під час продовження строку тримання заявника під вартою національні суди враховували ризик, що заявник міг переховуватись від слідства та суду.
(b) Оцінка Суду
101. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 186, від 28 листопада 2017 року.
102. Тримання заявника під вартою у період з 10 червня по 17 липня 2013 року (див. пункти 20 і 21) ґрунтувалося на ухвалі суду, яка не містила причин для тримання його під вартою або чітко встановленого строку, таким чином, залишивши заявника у стані невизначеності щодо цих аспектів тримання його під вартою.
103. Суд вже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із подібними питаннями в рішенні у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 35-37, від 15 грудня 2016 року) і не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі. Суд зазначає, що після ухвалення рішення у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine) Конституційний Суд України визнав відповідне положення Кримінального процесуального кодексу України неконституційним (див. пункт 62).
104. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 10 червня по 17 липня 2013 року.
2. Пункт 3 статті 5 Конвенції
(a) Доводи сторін
(i) Заявник
105. Заявник стверджував, що підстав для тримання його під вартою не було, а ухвали судів про продовження строку тримання його під вартою не містили обґрунтування чи будь-яких доказів існування ризиків, на які посилалися суди як на підстави для продовження строку його тримання.
106. Розмір застави, встановлений як альтернативний запобіжний захід, був занадто високий (не пропорційний його заробітній платі, яка становила 8 000 грн на місяць), і визначений без урахування його доходів.
(ii) Уряд
107. Уряд зазначив, що тримання заявника під вартою тривало з 12 листопада 2012 року по 22 грудня 2014 року, тобто два роки, один місяць і десять днів. Національні суди розглядали питання про тримання заявника під вартою кожні два місяці та встановлювали існування ризику, що заявник міг чинити вплив на свідків, перешкоджати встановленню істини у справі, переховуватися від слідства та суду чи продовжувати злочинну діяльність.
108. До того ж, у клопотаннях про продовження строку дії запобіжного заходу слідчий вказував додаткові підстави для тримання під вартою, а саме: (i) що заявник був колишнім працівником міліції і міг чинити вплив на своїх колишніх підлеглих та інших свідків, а у зв’язку із великою кількістю залучених свідків було б неможливо забезпечити захист усіх; (ii) що заявник не співпрацював під час обшуку його будинку 02 листопада 2012 року та не видав незареєстровану зброю та готівкові кошти, отримані внаслідок вчинення кримінального злочину, і (iii) заявник вже користувався своїм становищем та зв’язками з іншими працівниками міліції для фальсифікації кримінального провадження за фактом смертельної дорожньо-транспортної пригоди, яку він спричинив, і міг зробити це повторно.
109. Щодо розміру застави, встановленої для заявника, вона була переглянута та зменшена (див. пункти 12 та 16). Хоча був визначений високий розмір застави, національне законодавство дозволяло суду встановити більший розмір застави, якщо менша сума не могла забезпечити дотримання процесуальних обов’язків.
(b) Оцінка Суду
110. Відповідні принципи практики Суду наведені в рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84-97, від 05 липня 2016 року) та в згаданому рішенні у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункти 222-225).
111. Суд зазначає, що національні суди обґрунтовували тримання заявника під вартою здебільшого тяжкістю обвинувачень, висунутих проти нього, та ризиком, що він, як високопоставлений працівник міліції, міг чинити тиск на свідків або перешкоджати розслідуванню іншими способами. Ці причини можна вважати доречними та достатніми на початковому етапі розслідування.
112. Зокрема, стосовно ризику перешкоджання відправленню правосуддя, в ухвалах щодо тримання під вартою, постановлених 28 грудня 2012 року та 28 лютого 2013 року, національний суд на підставі конкретних фактів навів детальне обґрунтування, чому ризик був суттєвим і чому заявника не можна було звільнити з-під варти (див. пункти 12 та 15). Суд не вбачає причин критикувати цю оцінку.
113. У тій самій ухвалі від 28 грудня 2012 року національний суд визначив розмір застави для заявника, як вимагалося згідно з національним законодавством. Дійсно, національне законодавство вимагало від національних судів одночасно встановлювати, що жоден запобіжний захід (включаючи заставу), окрім тримання під вартою, не був достатнім для запобігання ризику, який становив заявник, і, тим не менше, визначити розмір застави (див. пункт 61).
114. Якщо враховувати реалії ситуації, вбачається, що рішення про встановлення високого розміру застави для заявника ґрунтувалося не на справжній оцінці можливості звільнити заявника під заставу, а по суті становило відмову звільнити його. Це рішення, вочевидь, випливало з конфлікту між, з одного боку, обов’язком згідно з національним законодавством, яке вимагає визначення розміру застави, незалежно від конкретних обставин справи заявника, і, з іншого боку, оцінкою національних судів, що було б невиправдано звільняти його.
115. Тому Суд вважає, що у цій справі немає необхідності розглядати питання стосовно застави, і слід перейти до оцінки обґрунтування ухвал національних судів, якими було санкціоновано тримання під вартою під час судового розгляду (див., наприклад, рішення у справах «Мушук проти Молдови» (<...>), заява № 42440/06, пункт 48, від 06 листопада 2007 року, та «Олександр Макаров проти Росії» (Aleksandr Makarov v. Russia), заява № 15217/07, пункт 139, від 12 березня 2009 року).
116. Повертаючись до цього питання, Суд зазначає, що підстави, наведені в ухвалах про тримання під вартою у грудні 2012 року та лютому 2013 року, стосувались здебільшого проведення розслідування. Національні суди, зокрема, зазначали, що: (i) під час розслідування могли бути встановлені додаткові співучасники серед працівників міліції; (ii) було необхідно уникнути змови між заявником та його співобвинуваченим Г., та (iii) заявник і його знайомі у правоохоронних органах могли чинити вплив на свідків (див. пункт 12).
117. В ухвалах про тримання під вартою, постановлених на стадії судового розгляду, національні суди послідовно доводили, що встановлені на початку ризики зберігалися. Однак вони не пояснювали, яким чином питання про встановлення потенційних додаткових співучасників або можливу змову між заявником та його співобвинуваченим залишалися актуальними після 26 квітня 2013 року (див. пункт 17), коли розслідування було завершено, межі розгляду справи щодо заявника - встановлені в обвинувальному акті, показання обвинувачених і свідки - доступні обом обвинуваченим, а справа - направлена до суду.
118. Стосовно ризику надмірного тиску на свідків Суд готовий припустити, що такий ризик міг певною мірою зберігатися на стадії судового розгляду, враховуючи, що згідно із законодавством України суди можуть посилатися лише на показання, надані безпосередньо в судовому засіданні, а не ті, що були раніше надані слідчому чи прокурору (див. пункт 63 та рішення у справі «Чжан проти України» (Zhang v. Ukraine), заява № 6970/15, пункт 69, від 13 листопада 2018 року).
119. Однак Уряд не пояснив, чому, незважаючи на те, що органи державної влади усвідомлювали ризик тиску на свідків, вони не клопотали про їхній допит суддею на стадії досудового слідства для надання ними показань, які будуть вважатися допустимими доказами під час судового розгляду, навіть у випадку їхньої подальшої недоступності для допиту (національне законодавство передбачало таку можливість, див. пункт 64) або чому свідки, яким загрожував цей ризик, не могли бути допитані на початку розгляду справи як пріоритетні і чому національному суду знадобилося більше року та семи місяців - до 22 грудня 2014 року - для завершення таких допитів.
120. Загалом хоча підстави, які спочатку були наведені на стадії досудового слідства для тримання заявника під вартою, могли розглядатися як відповідні та достатні, ці підстави не змінювались зі спливом часу. Національні суди не намагалися продемонструвати наявність конкретних фактів, які б доводили, що стверджувані ризики переважали над принципом поваги до особистої свободи (див., наприклад, рішення у справах «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункти 40 і 41, від 14 жовтня 2010 року, та «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 91, від 30 січня 2018 року).
121. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
3. Пункт 4 статті 5 Конвенції
122. Заявник скаржився на те, що національні суди не провели ретельної оцінки його клопотань про звільнення з-під варти 17 липня, 15 серпня та 20 грудня 2013 року і 12 листопада 2014 року, оскільки належної відповіді на аргументи заявника надано не було.
123. Уряд стверджував, що всі клопотання заявника про звільнення з-під варти були розглянуті національними судами, і національні суди належним чином продовжували строк тримання його під вартою.
124. Суд зазначає, що він вже розглянув це питання за пунктом 3 статті 5 Конвенції. Суд не вважає за необхідне розглядати ті самі скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Ігнатенко проти Молдови» (Ignatenco v. Moldova), заява № 36988/07, пункт 91, від 08 лютого 2011 року, та «Ходорковський та Лебедєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заява № 11082/06 та № 13772/05, пункт 525, від 25 липня 2013 року). Отже, Суд вважає, що немає необхідності розглядати окремо скаргу заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
125. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
126. Заявник вимагав 35 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
127. Уряд вважав вимогу необґрунтованою та надмірною.
128. Суд присуджує заявнику 15 600 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
129. Заявник також вимагав 6 535 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, у тому числі 6 000 євро компенсації витрат на правову допомогу та 535 євро компенсації витрат на переклад і поштових витрат.
130. Уряд заперечив проти цих вимог, вважаючи їх непідтвердженими належними документами та надмірними.
131. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та його практику Суд відхиляє вимоги щодо компенсації судових витрат, понесених під час провадження на національному рівні, та вважає за належне присудити суму в розмірі 4 000 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.
C. Пеня
132. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із незабезпеченням органами державної влади безпеки заявника у СІЗО.
3. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із непроведенням ефективного розслідування жорстокого поводження із заявником у СІЗО.
4. Постановляє , що немає необхідності розглядати окремо решту скарг заявника за статтями 3 та 13 Конвенції щодо випадку, який стався 02 жовтня 2014 року у СІЗО.
5. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання під вартою.
6. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою у період з 10 червня до 17 липня 2013 року.
7. Постановляє , що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.
8. Постановляє , що немає необхідності розглядати окремо скаргу заявника за пунктом 4 статті 5 Конвенції.
9. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 15 600 (п’ятнадцять тисяч шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
10. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Арнфінн БОРДСЕН