«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
A. Прийнятність
35. Уряд стверджував, що заявниця втратила статус потерпілої. Зокрема, він стверджував, що заявниця не оскаржила постанову прокурора від 23 вересня 2006 року про закриття кримінальної справи і протягом подальшого періоду до зазначеної дати не подала клопотання про відновлення слідства. Він стверджував, що після зазначеної дати заявниця не зверталася до прокуратури з новими скаргами, оскільки втратила зацікавленість підтримувати свої скарги.
36. Заявниця зазначила, що слідство у справі було зупинено 23 вересня 2006 року через невстановлення винних осіб, хоча відповідальні за напад особи були відомі заявниці та слідчим органам. Заявниця також стверджувала, що через чотири роки після події, коли інформація про винних осіб та обставини події були доведені до відома державних органів, її спроби оскаржити постанову про закриття кримінальної справи виявилися неефективними.
37. Суд нагадує, що заявник буде позбавлений статусу потерпілого, якщо національні органи влади прямо або по суті визнали порушення Конвенції та надали йому відповідне відшкодування у зв’язку з цим (див. рішення у справі «Далбан проти Румунії» [ВП] (Dalban v. Romania) [GC], заява № 28114/95, пункт 44, ЄСПЛ 1999-VI). Суд зазначає, що заявниця, по суті, скаржилася на невиконання Урядом передбаченого статтею 3 Конвенції позитивного зобов’язання провести ефективне розслідування її скарг на жорстоке поводження. Оскільки питання про те, чи виконали національні органи влади свої зобов’язання провести ефективне розслідування, нерозривно пов’язане із суттю скарги заявниці, Суд долучить заперечення Уряду щодо статусу потерпілої заявниці до розгляду по суті.
38. Суд вважає, що інше заперечення Уряду щодо неподання заявницею скарги на постанову міліції від 23 вересня 2006 року також тісно пов’язане із суттю скарг заявниці за статтею 3 Конвенції. Тому Суд вирішує долучити обидва заперечення Уряду до розгляду по суті.
39. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
40. Заявниця стверджувала, що слідство не відповідало вимогам оперативності, ретельності та безсторонності. Зокрема, вона посилалася на те, що підозрювана у справі пані Ш. вперше була допитана 30 жовтня 2002 року, тобто через три місяці після події. Вона також стверджувала, що з огляду на те, що справа не була складною, загальна тривалість слідства була надмірною. Зрештою, заявниця стверджувала, що через нездатність державних органів встановити особу, відповідальну за нанесені їй тілесні ушкодження, в неї не було можливості відновити свої права, у тому числі шляхом подання цивільного позову до її нападника(ів).
41. Уряд стверджував, що держава не може нести безпосередню відповідальність за дії приватних осіб. Він також зазначив, що органами прокуратури було вжито низку слідчих заходів, зокрема, допитано численних свідків, у тому числі кілька очних ставок між цими свідками, та призначено декілька судово-медичних обстежень. Розглянувши всю сукупність доказів у їх розпорядженні, вони не знайшли підстав для притягнення пана та пані Ш. до відповідальності. Уряд стверджував, що за таких обставин вжиті органами прокуратури заходи були достатніми, а спосіб здійснення слідства був задовільним у світлі критеріїв, встановлених у практиці Суду.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи
42. Суд нагадує, що відповідно до його усталеної практики стаття 3 Конвенції породжує процесуальне зобов’язання провести ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було вчинене приватними особами (див. рішення у справах «М.С. проти Болгарії» (M.C. v. Bulgaria), заява № 39272/98, пункт 151, ЄСПЛ 2003-XII, «Бізер Костов проти Болгарії» (Biser Kostov v. Bulgaria), заява № 32662/06, пункт 78, від 10 січня 2012 року, та «Мута проти України» (Muta v. Ukraine), заява № 37246/06 , пункт 59, від 31 липня 2012 року).
43. Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою Суду, включають в себе вимоги, що розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні державні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Менешова проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, пункт 67, ЄСПЛ 2006-III).
44. Розслідування, яке досягне зазначених цілей, може відрізнятися залежно від обставин. Однак, незалежно від обраного способу розслідування, державні органи повинні діяти одразу ж після подання офіційної скарги (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Бати та інші проти Туреччини» (Bati and Others v. Turkey), заяви № 33097/96 та № 57834/00, пункт 133, ЄСПЛ 2004-IV (витяги). Хоча в конкретній ситуації можуть існувати перешкоди чи труднощі, які заважають прогресу в розслідуванні, оперативна реакція державних органів при розслідуванні тверджень про жорстоке поводження може загалом вважатися необхідною для підтримки громадської довіри у їхню відданість принципу верховенства права та попередження виникнення будь-яких ознак змови або терпимості до незаконних дій (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 121, ЄСПЛ 2015).
45. Також у справах за статтями 2 та 3 Конвенції, в яких розглядалося питання ефективності офіційного розслідування, Суд часто розглядав питання затримок у початку розслідувань та прийнятті заяв (див. рішення у справах «Тимурташ проти Туреччини» (<…>), заява № 23531/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-VI, та «Текін проти Туреччини» (Tekin v. Turkey), від 09 червня 1998 року, пункт 67, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-IV), а також тривалості досудового слідства (див. рішення у справі «Інделікато проти Італії» (Indelicato v. Italy), заява № 31143/96, пункт 37, від 18 жовтня 2001 року).
46. Зрештою, не кожне розслідування обов’язково має бути успішним або дійти висновку, який збігається з версією подій заявника; проте воно, у принципі, повинно бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а якщо твердження виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Міхєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, пункт 107, від 26 січня 2006 року).
(b) Застосування загальних принципів у цій справі
47. Суд зазначає, що 30 липня 2002 року чоловік заявниці звернувся до місцевого відділу міліції зі скаргою на побиття своєї дружини вказаними у його скарзі особами. Отже, питання було належним чином порушено у компетентних органах влади тоді, коли від них можна було розумно очікувати проведення розслідування тверджень про жорстоке поводження.
48. Згодом скарга була обґрунтована результатами судово-медичного обстеження (див. пункт 14), яке свідчило про наявність у заявниці черепно-мозкової травми та крововиливів на тілі. Отже, скарга заявниці була «небезпідставною», а національні органи влади були зобов’язані провести ефективне розслідування, яке мало відповідати зазначеним вимогам статті 3 Конвенції.
49. Суд зазначає, що постанова від 09 серпня 2002 року, якою було відмовлено у порушенні кримінальної справи за скаргами заявниці, 29 жовтня 2002 року була скасована прокурором. В останню із зазначених дат було відкрито кримінальну справу. Суд також зазначає, що протягом періоду, який тривав майже чотири роки, з 29 жовтня 2002 року по 23 вересня 2006 року, коли було винесено останню постанову про зупинення кримінальної справи, національні органи влади дев’ять разів виносили постанови про відмову у порушенні кримінальної справи щодо пана та пані Ш. у зв’язку з відсутністю corpus delicti або про закриття такого провадження. Згодом усі ці постанови були скасовані вищестоящим органом влади у зв’язку з необґрунтованістю і було постановлено провести додаткове розслідування.
50. Суд зазначає, що 23 вересня 2006 року слідчий Тернопільського міського відділу міліції виніс два окремі процесуальні рішення. Перша постанова стосувалося закриття кримінальної справи щодо пана та пані Ш. у зв’язку з недостатністю зібраних у справі доказів для притягнення їх до відповідальності. Друга постанова зупинила досудове слідство у справі до встановлення особи, відповідальної за напад на заявницю. Вбачається, що розслідування справи заявниці триває до теперішнього часу, проте з 23 вересня 2006 року, коли розслідування було зупинене, у справі не було винесено жодних процесуальних рішень та не встановлено інших обставин. Суд зауважує, що після чотирнадцятирічного розслідування державні органи не змогли встановити факти справи та обставини, за яких заявниця отримала тілесні ушкодження. Оскільки різні свідки давали суперечливі показання, дата, коли було нанесено тілесні ушкодження, та особа нападника(ів) залишаються невстановленими.
51. Суд вважає, що багаторазове повернення справи на додаткове розслідування може свідчити про недоліки у слідстві. Зокрема, він зазначає, що обґрунтування постанови від 23 вересня 2006 року про відмову у притягненні пана та пані Ш. до відповідальності було аналогічним наведеному в постанові від 04 квітня 2003 року, винесеній на три роки раніше. Незважаючи на конкретні вказівки, надані 05 травня 2003 року заступником начальника слідчого відділу Тернопільського міського відділу міліції (див. пункт 27), не були вжиті заходи з метою з’ясування фактів справи або перевірки двох різних версій подій, викладених у міліції, ані наведені інші підстави для закриття кримінального провадження. Ці недоліки, принаймні частково, були визнані національними органами влади (див. пункт 29).
52. Повертаючись до заперечень Уряду, необхідно з’ясувати, чи зобов’язана була заявниця відповідно до правила вичерпання національних засобів юридичного захисту оскаржити постанову від 23 вересня 2006 року про закриття кримінальної справи щодо пана та пані Ш.
53. Суд зазначає, що твердження заявниці про жорстоке поводження спочатку розглядалися прокурором, який встановив, що справа заявниці є prima facie, та вирішив порушити кримінальну справу. Подальші постанови про закриття провадження неодноразово скасовувалися вищестоящими прокурорами, а розслідування відновлювалося.
54. Суд посилається на свої висновки у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, від 15 травня 2012 року), в яких зазначено, що в кримінальному законодавстві України порядок оскарження до вищестоящих прокурорів та судів не здатен забезпечити адекватне виправлення ситуації (див. згадане рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), пункт 97). Суд також зазначає, що незважаючи на небажання заявниці оскаржити постанову про закриття кримінальної справи щодо пана та пані Ш., розслідування справи не було остаточно зупинене (див. пункт 50). Проте з вересня 2006 року до теперішнього часу жодного прогресу у справі не було.
55. У світлі цих висновків Суд вважає, що заявниці не можна дорікати за невикористання засобу юридичного захисту, який виявився неспроможним забезпечити відшкодування у зв’язку з її скаргами на неефективне розслідування.
56. У світлі викладеного Суд відхиляє заперечення Уряду та з огляду на спосіб, в який здійснювалося слідство, багаторазове винесення постанов про закриття і відновлення слідства та загальну тривалість розслідування, яке тривало й через чотирнадцяти років після оскаржуваних подій і не змогло в результаті встановити факти справи, вважає, що державні органи не виконали свого зобов’язання провести у цій справі ефективне розслідування тверджень про жорстоке поводження.
57. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
58. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
59. Заявниця вимагала 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
60. Уряд стверджував, що сума, яку вимагала заявниця, була надмірною.
61. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
62. Заявниця не вимагала компенсації судових та інших витрат.
C. Пеня
63. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятою.
2. Постановляє , що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.
3. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро, які мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 08 грудня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
В.о. заступника Секретаря
Анна-Марія ДУГЕ
Голова
Андре ПОТОЦЬКИЙ