«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».
50. Уряд заперечив проти цього аргументу.
51. Насамперед Суд зазначає, що Уряд не оскаржував того, що поводження, якого, як стверджувалося, зазнала заявниця, підпадало під дію статті 3 Конвенції. Однак Суд повинен розглянути це питання, оскільки воно стосується юрисдикції Суду ratione materiae.
52. Відповідні принципи практики Суду щодо застосовності статті 3 Конвенції наведені в рішенні у справі «Ніколае Вірджіліу Тенасе проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 41720/13, пункти 116-119, від 25 червня 2019 року).
53. Суд зазначає, що опис заявницею подій 30 травня 2012 року (див. пункт 7) є знеособленим, та описує події загалом, а не особисту роль заявниці в них чи їхній вплив на неї. Вона не надала детальної інформації про своє становище до або після знищення поселення. Єдиним свідченням стосовно становища заявниці є те, що вона мешкала у тимчасовому необлаштованому незаконному поселенні, яке складалося з наметів, а не постійних споруд (див., в якості протилежного прикладу, наприклад, рішення у справі «Бурля та інші проти України» (Burlya and Others v. Ukraine), заява № 3289/10, пункт 134, від 06 листопада 2018 року).
54. Також немає вказівок, наскільки довгостроковий вплив події мали на заявницю, оскільки матеріали справи свідчать про те, що протягом кількох тижнів після подій вона повернулася жити до того ж району в подібних умовах (див. пункт 13 та, в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви № 41138/98 та № 64320/01, пункти 102-107, ЄСПЛ 2005-VII (витяги)).
55. З огляду на зазначене Суд вважає, що мінімального рівня суворості, необхідного, щоб питання підпало під дію статті 3 Конвенції, досягнуто не було. Отже, на підставі підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції Суд відхиляє скаргу заявниці за статтею 3 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, як явно необґрунтовану.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8 ТА 14 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 12 ДО КОНВЕНЦІЇ
56. Заявниця скаржилася на те, що напад на табір і стверджуване непроведення національними органами влади його розслідування становили порушення її прав за статтею 8 Конвенції. Це положення передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
57. Вона також посилалася на статтю 14 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 12 до Конвенції, які передбачають:
«1. Здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.
2. Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1».
А. Доводи сторін і третьої сторони, яка вступила у справу
58. Спочатку сторони надали основну частину своїх доводів за статтями 3 та 14 Конвенції, а потім просто доповнили їх також за статтею 8 Конвенції.
1. Уряд
59. Уряд стверджував про відсутність вказівок, що представники держави брали участь у стверджуваному знищенні табору заявниці. Окрім доводів заявниці до Суду, доказів причетності працівників міліції було мало: заявниця також змінила свої показання щодо цього питання (див. пункти 13, 14 та 16).
60. Заявниця впізнала Г. на фотографії як учасника події (див. пункт 16). Він був працівником не міліції, а «Укрзалізниці» - незалежного суб’єкта господарювання, який не здійснював жодних державних повноважень у сфері охорони правопорядку. У будь-якому випадку, навіть якщо охорона залізниці входила до повноважень цього підприємства згідно із законодавством, це не означало, що держава могла нести відповідальність за явно ultra vires дії працівників підприємства.
61. У будь-якому випадку, окрім тверджень заявниці не було доказів, що Г. брав участь у спаленні наметів. Сам він це заперечив.
62. Загалом, ніщо не свідчило про те, що табір був спалений: не було незалежних свідків події, за допомогою до працівників міліції чи управління цивільного захисту населення ніхто не звертався. У заяві заявниці до міліції також були протиріччя - вона стверджувала, що пожежу ліквідували пожежні, але записи про виклик бригади у зв’язку з такими подіями відсутні (див., для порівняння, пункт 13 та підпункт (iii) пункту 17).
63. Скарги за статтею 14 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції були подані поза межами шестимісячного строку, оскільки заявниця не оскаржила постанову від 06 вересня 2013 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у встановлений строк. Зрештою цю постанову залишив без змін Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (див. пункт 24). Таким чином, шестимісячний строк мав обраховуватися з дати винесення прокуратурою Дніпровського району постанови, тобто 06 вересня 2012 року (див. пункт 17), і тому скарги були подані поза межами шестимісячного строку.
64. Стосовно участі Г., то зазначені скарги, пов’язані з дискримінацією, були передчасними, оскільки розслідування у зв’язку з цим ще тривало.
65. Уряд стверджував, що органи державної влади оперативно розпочали розслідування стверджуваної події. Працівники міліції та прокуратури вжили всіх можливих заходів для встановлення обставин події, зокрема допитували осіб, які потенційно могли бути причетні до події або мали інформацію про неї. Заявниця та інші стверджувані потерпілі були допитані, але неохоче давали показання, і їхнє небажання співпрацювати (див. пункт 28) мало суттєвий негативний вплив на проведення розслідування.
66. Заявниця та інші мешканці табору ніколи не вказували у своїх показаннях, наданих у межах провадження на національному рівні, на існування расистських мотивів для знищення табору. Вони у різній формі зазначили, що або не знали мотивів, або табір був знищений тому, що його незаконно розмістили біля залізниці, або тому, що працівники міліції прибирали з міста різні незаконні табори під час підготовки до футбольного чемпіонату «Євро-2012».
67. У будь-якому випадку, ніщо не свідчило про те, що табір був зруйнований у зв’язку з расизмом. Етнічна приналежність заявниці не могла бути таким доказом. У зв’язку з цим Уряд навів для порівняння з цією справою рішення у справі «Шечіч проти Хорватії» (<...>), заява № 40116/02, пункт 68, від 31 травня 2007 року, в якій існування расистських мотивів вбачалося з огляду на те, що напад був здійснений групою скінхедів.
68. Не було доказів того, що відповідний незаконний наметовий табір постійно знаходився у відповідному місці, біля залізничних колій. Крім того, сама заявниця зазначила, що вона та її сім’я змінювали місце проживання. Отже, не було доведено, що заявниця мала конкретні та постійні зв’язки зі згаданим місцем, щоб воно могло становити її «житло».
2. Заявниця
69. Коментуючи протиріччя у показаннях заявниці щодо нападників, які були працівниками міліції (див. пункти 13 та 16), захисник заявниці вказувала на відсутність пояснення рішенню вдруге допитати заявницю за її відсутності, оскільки органи державної влади знали, що заявницю представляв захисник, і її контактні дані були в матеріалах справи. За таких обставин вона вважала підозрілим, що заявниця згадала про працівників міліції під час допиту в її присутності, але змінила свої показання, щоб виправдати працівників міліції, коли її допитували за відсутності захисника.
70. Стосовно відповідальності держави за напад заявниця вказала, що сам Г. зазначив про отримання ним наказу спалити табір від свого начальника у відомчій воєнізованій охороні на залізничному транспорті.
71. Заявниця стверджувала, що працівники правоохоронних органів брали участь у нападі на її табір, і розслідування проводилося без докладання належних зусиль, було упередженим та неповним. Щодо стверджуваної неможливості органів державної влади зв’язатися з нею для допиту (див. пункти 28 і 65), то працівники міліції знали, що її представляв захисник (див. пункт 13), але не зв’язалися з ним, оскільки нібито не змогли встановити безпосереднє місцезнаходження заявниці. Заявниця стверджувала, що недоліки у розслідуванні були допущені через упереджене ставлення до ромів. У зв’язку з цим вона посилалася на доводи третьої сторони, яка вступила у справу (див. пункт 73), та стверджувала, що правоохоронні органи набагато швидше провели б розслідування подібного підпалу житла особи, яка не була ромом.
72. Якщо Суд не встановить порушення статті 3 Конвенції, заявниця просила Суд розглянути щонайменше питання визнання порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з аспектами «приватного життя», «сімейного життя» та «житла». Вона вважала, що ситуацію можна було розглядати з точки зору наявності «втручання» у права заявниці та з точки зору дотримання державою своїх позитивних зобов’язань.
3. Третя сторона, яка вступила у справу
73. Європейський центр з прав ромів закликав Суд визнати, що роми стали потерпілими інституційного расизму з боку певних осіб, які працювали в українських правоохоронних органах.
В. Оцінка Суду
1. Прийнятність
74. Насамперед Суд зауважує, що заявниця не навела жодних доводів, які б вказували, що ці події вплинули на сімейне життя заявниці або що табір становив її «житло» для цілей статті 8 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі «Хірту та інші проти Франції» (Hirtu and Others v. France), заява № 24720/13, пункт 65, від 14 травня 2020 року).
75. Однак практика Суду не виключає, що поводження, яке не досягає достатнього рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, може, тим не менше, порушувати питання за аспектом приватного життя за статтею 8 Конвенції, якщо наслідки для фізичної та моральної недоторканості заявника є достатньо негативними (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Костелло-Робертс проти Сполученого Королівства» (Costello-Roberts v. the United Kingdom), від 25 березня 1993 року, пункт 36, Серія A № 247-С, «Уайнрайт проти Сполученого Королівства» (Wainwright v. the United Kingdom), заява № 12350/04, пункт 43, ЄСПЛ 2006-X, та «Р.Б. проти Угорщини» (R.B. v. Hungary), заява № 64602/12, пункт 79, від 12 квітня 2016 року).
76. У цій справі заявниця висловила правдоподібне твердження, що табір, де вона проживала, було зруйновано в її присутності. Така подія не могла серйозно не вплинути на неї та на умови її життя. Отже, Суд вважає, що ситуація підпадала під дію аспекту «приватного життя» статті 8 Конвенції (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Хірту та інші проти Франції» (Hirtu and Others v. France), пункт 66).
77. Хоча, як правильно зазначив Уряд, існували суперечності у власній версії подій заявниці, що відбулися 30 травня 2012 року, і суперечності між її викладом подій та встановленими фактами (див., для порівняння, пункти 13, 16 та підпункт (iii) пункту 17), саме національні органи влади мали роз’яснити відповідні факти, провівши ефективне розслідування. Аргумент Уряду щодо відсутності доказів участі представників держави у знищенні табору заявниці тісно пов’язаний із суттю заяви.
78. Стосовно аргументів Уряду щодо стверджуваного недотримання заявницею правила шестимісячного строку (див. пункт 63) Суд зазначає, що постанова від 06 вересня 2012 року (див. пункт 17), на яку Уряд посилався як на початкову точку для обрахування шестимісячного строку, не була остаточним закінченням провадження на національному рівні. Насправді ця постанова стосувалася лише скарг, поданих Міжнародною організацією з міграції та НУО, і у зв’язку з якою відповідно до висновків національних судів заявниця не мала права на інформацію (див. пункт 24). На противагу, за скаргою самої заявниці було розпочато окреме розслідування, і, як вбачається, воно досі триває (див. пункти 26 та 38).
79. Стосовно твердження Уряду, що скарги заявниці були передчасними, оскільки розслідування щодо Г. ще тривало, Суд повторює, що в таких випадках заявник зобов’язаний подати заяву до Суду, щойно він зрозуміє або повинен був зрозуміти, що відповідне розслідування є неефективним (див. рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункт 264, ЄСПЛ 2014 (витяги)). Питання визначення точного моменту часу, коли це відбувається, обов’язково залежить від обставин справи, і точно визначити такий момент часу складно (там само, пункт 266).
80. У цій справі відповідне провадження триває вже більше семи років. За таких обставин заявниця не мала чекати закінчення розслідування, перш ніж подати ці скарги до Суду. Подаючи їх, вона діяла відповідно до свого обов’язку проявляти старанність, і скарги не можуть бути відхилені як передчасні.
81. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.
82. Суд зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(а) Відповідні загальні принципи
83. Суд повторює, що хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цього насамперед негативного зобов’язання можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній повазі до приватного або сімейного життя (див. рішення у справі «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands), від 26 березня 1985 року, пункт 23, Серія A № 91).
84. Суд постановив, що позитивне зобов’язання держави за статтею 8 Конвенції захищати фізичну недоторканість особи може поширюватися на питання, пов’язані з ефективністю розслідування у кримінальній справі (див. рішення у справах «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), від 28 жовтня 1998 року, пункт 128, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII, «M.C. проти Болгарії» (M.C. v. Bulgaria), заява № 39272/98, пункти 150-152, ЄСПЛ 2003-XII, згадані рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), пункт 96, та «Бурля та інші проти України» (Burlya and Others v. Ukraine), пункти 169 та 170).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
85. Насамперед Суд зазначає, що, як стверджував Уряд, показання заявниці та інших колишніх мешканців табору стосовно стверджуваної причетності представників держави до знищення табору дійсно є суперечливими (див. пункти 13-16). Однак усунути будь-які сумніви щодо цього питання могла лише ефективна перевірка фактів на національному рівні.
86. Тому Суд вважає, що ключовим питанням у цій справі є стверджувана неспроможність органів державної влади з’ясувати обставини події, що сталася 30 травня 2012 року, у тому числі будь-яку можливу причетність до неї представників держави.
87. Не оскаржувалося, що у випадку доведення, що виклад подій заявниці був правильним, дії осіб, які знищили табір, становили б кримінальне правопорушення. Тому розслідування у кримінальній справі, розпочате національними органами влади, було найбільш належним способом з’ясування обставин події. З огляду на факти цієї справи лише в межах такого розслідування можна було встановити причетних осіб з якоюсь мірою впевненості. За таких обставин будь-які цивільно- правові засоби відшкодування, взяті окремо, не могли бути ефективними (див. відповідні принципи практики Суду в рішенні у справі «Сьодерман проти Швеції» [ВП] (Soderman v. Sweden) [GC], заява № 5786/08, пункти 84 та 85, ЄСПЛ 2013, з подальшими посиланнями).
88. З огляду на це Суд повернеться до питання ефективності розслідування на національному рівні.
89. Національні органи влади справді розпочали та провели таке розслідування і змогли отримати переконливі вказівки, що Г., на той момент працівник відомчої воєнізованої охорони державного підприємства «Укрзалізниця», або його начальник М.І.Ш., могли бути причетними до знищення табору (див. пункт 27).
90. Однак органи державної влади не вжили подальших дій у зв’язку з цими вказівками. Національний орган досудового розслідування прийняв на віру заперечення Г. про його фактичну причетність до нападу, не вживши жодних заходів для перевірки його тверджень (таких як, наприклад, звернення із запитом про його місцезнаходження у відповідний час), і не обґрунтувавши своє рішення довіряти запереченням Г. без проведення такої перевірки.
91. На цей недолік у розслідуванні вказав національний суд (див. пункт 37), який, вочевидь, не був переконаний, як і цей Суд, посиланням національного органу досудового розслідування на конституційний принцип, згідно з яким сумніви слід було тлумачити на користь обвинуваченого, за відсутності будь-яких спроб розвіяти ці сумніви.
92. Крім того, незважаючи на пряме обвинувачення Г. свого начальника М.І.Ш. як особи, яка нібито намагалася організувати знищення табору, ніщо не свідчить про те, що органи державної влади вжили заходів для розслідування його можливої причетності або причетності до події когось із його підлеглих.
93. Уряд не пояснив, яким чином вжиття подальших дій у зв’язку з цими аспектами вимагало участі заявниці. Суд, зі свого боку, не вбачає такого зв’язку і тому не вважає за необхідне детально розглядати твердження, що заявниця не співпрацювала з державними органами досудового розслідування (див. пункти 28 та 65).
94. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що органи державної влади не відреагували належним чином на події та не провели розслідування, яке б відповідало їхньому позитивному зобов’язанню забезпечити ефективну повагу до приватного життя заявниці.
95. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.
96. Стосовно твердження заявниці, що знищення її наметового табору та непроведення розслідування події було пов’язано з упередженнями стосовно ромів, Суд зазначає, що ці твердження мають досить нечіткий та загальний характер, і конкретні докази на їхню підтримку у матеріалах справи відсутні.
97. У цьому контексті Суд повторює, що обов’язок органів державної влади розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним ставленням та актом насильства є аспектом процесуальних обов’язків держави за статтею 3 Конвенції, але він також може розглядатись їхнім безумовним обов’язком за статтею 14 Конвенції. З огляду на зв’язок між статтею 14 та основними положеннями Конвенції питання дискримінаційного насильства можуть розглядатися тільки за одним з двох положень без виникнення окремого питання за іншим, або можуть вимагати розгляду за обома статтями. Це питання має вирішуватися у кожній конкретній справі залежно від фактів і характеру висунутих тверджень (див. рішення у справі «Бекос та Кутропулос проти Греції» (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, пункт 70, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги)).
98. Суд вважає, що подібні міркування стосуються статей 8 і 14 Конвенції та статті 1 Протоколу № 12 до Конвенції (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Р.Б. проти Угорщини» (R.B. v. Hungary), пункти 83 та 84). Із указаних причин та з огляду на наявні у Суду матеріали він вважає, що за обставин цієї справи за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, або за статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції не порушується жодне питання, яке вимагало б окремого розгляду.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
99. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
100. Заявниця вимагала 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
101. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.
102. З огляду на відносну тяжкість порушення, пов’язаного з позитивними зобов’язаннями держави за статтею 8 Конвенції, Суд присуджує заявниці 2 700 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.
В. Судові та інші витрати
103. Заявниця також вимагала 3 183 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах та у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці, пані Сапожнікової.
104. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими та надмірними.
105. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне присудити суму, яка вимагалася, у розмірі 3 183 євро, яка охоплює витрати за всіма аспектами і має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці.
С. Пеня
106. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє , що діти заявниці, пані Єлизавета Олександрівна Пастрама, пані Катерина Олександрівна Пастрама та п. Олександр Олександрович Пастрама, мають право продовжити це провадження від її імені.
2. Оголошує скарги за статтею 3 Конвенції, взятою окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, неприйнятними, а решту скарг у заяві - прийнятними.
3. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції.
4. Постановляє , що за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, або за статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції не порушується жодне питання, яке б вимагало окремого розгляду.
5. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити дітям заявниці спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 2 700 (дві тисячі сімдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 3 183 (три тисячі сто вісімдесят три) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці, пані Сапожнікової;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 01 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Мартіньш МІТС