«1. Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».
A. Прийнятність
1. Правило шестимісячного строку
49. Уряд стверджував, що у цій справі були три різні провадження, які слід розглядати окремо. Зокрема Уряд зазначив, що перше провадження закінчилося 23 квітня 2008 року, а друге - 29 грудня 2011 року. Оскільки заява була подана 30 червня 2017 року, ці два провадження не мають враховуватись у загальній тривалості провадження у зв’язку з невідповідністю правилу шестимісячного строку.
50. Заявник заперечив та наголосив, що всі три провадження слід розглядати як одне провадження, оскільки вони були взаємозалежними.
51. Суд погоджується з Урядом, що предмет і, таким чином, спір щодо його прав цивільного характеру, який підлягав вирішенню, у трьох провадженнях був різним. Отже, беручи до уваги остаточні рішення у першому та другому провадженнях від 23 квітня 2008 року (див. пункт 8) та 29 грудня 2011 року (див. пункт 13), і те, що ця заява була подана 30 червня 2017 року (більш ніж через шість місяців), скарги, пов’язані з цими провадженнями, були подані поза встановленим строком, і мають бути відхилені відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
52. Щодо провадження у справі про банкрутство, оскільки це провадження ще триває, шестимісячний строк, встановлений пунктом 1 статті 35 Конвенції, не розпочався, тому не можна стверджувати про недотримання заявником цього правила.
2. Вичерпання національних засобів юридичного захисту
53. Уряд наполягав, що заявник не звернувся до господарського суду зі скаргою на бездіяльність ліквідатора.
54. Заявник заперечив, стверджуючи про відсутність ефективних засобів юридичного захисту, якими він міг скористатися.
55. Суд зазначає, що у цій справі питання, чи було дотримано вимоги вичерпання національних засобів юридичного захисту, тісно пов’язане зі скаргою щодо існування ефективного засобу юридичного захисту у розумінні статті 13 Конвенції. Тому він вважає, що висунуте Урядом заперечення за пунктом 1 статті 6 Конвенції слід долучити до суті скарги за статтею 13 Конвенції.
3. Висновок
56. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
57. Уряд стверджував, що провадження у справі про банкрутство було складним і затримки у провадженні були спричинені сторонами, у тому числі заявником, який оскаржував два процесуальні рішення національних судів у листопаді 2013 року, та ліквідатором. Крім того, Уряд стверджував, що під час провадження у справі про банкрутство сторони та ліквідатор були головними учасниками, тоді як державні органи влади не мали повноважень втручатися.
58. Заявник заперечив. Він стверджував, що провадження у справі про банкрутство стосувалося товариства, до складу якого входило лише два співзасновники, а він використовував доступні йому процедури для захисту своїх прав і не затягував розгляд справи. Крім того, він стверджував, що його не можна було звинувачувати в поведінці інших сторін і він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо бездіяльності ліквідатора.
2. Оцінка Суду
59. Суд повторює, що згідно з його практикою розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як, зокрема, складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади, а також важливість предмета спору для заявника (див. рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).
60. Суд зазначає, що відповідний період, який слід розглядати, почався у грудні 2010 року (див. пункт 15) і триває досі. Таким чином, на цей момент провадження у справі про банкрутство триває дев’ять років, одинадцять місяців та чотирнадцять днів в одній інстанції.
61. Суд також зазначає, що двічі за клопотаннями представника заявника у період з 28 квітня 2011 року по 17 червня 2013 року господарський суд зупиняв провадження у справі про банкрутство загалом на період один рік, одинадцять місяців та п’ятнадцять днів. Держава не може нести відповідальність за таку затримку, якщо тільки подальший розгляд справи не був необґрунтовано тривалим (див. рішення у справі «Фінков проти Росії» (Finkov v. Russia), заява № 27440/03, пункт 105, від 08 жовтня 2009 року).
62. Стосовно аргументів Уряду, що заявник спричинив затримку у розгляді справи у листопаді 2013 року, оскаржуючи два процесуальні рішення в касаційному суді, Суд вважає, що заявника не можна звинувачувати у повному використанні усіх доступних йому згідно з національним законодавством можливостей для захисту своїх інтересів (див. рішення у справі «Бакієвець проти Росії» (Bakiyevets v. Russia), заява № 22892/03, пункт 47, від 15 червня 2006 року).
63. Щодо періоду з липня 2014 року по квітень 2015 року, протягом якого господарський суд не працював у зв’язку зі збройним конфліктом на сході України, Суд повторює, що в рішенні у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v Ukraine), заява № 2945/16, пункт 79, від 25 липня 2017 року, він встановив, що органи державної влади України вжили всіх доступних їм заходів для організації судової системи таким чином, щоб забезпечити ефективність прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, в конкретній ситуації триваючого конфлікту, і цей висновок згодом був підтверджений в рішенні у справі «Цезар та інші проти України» (Tsezar and Others v. Ukraine), заява № 73590/14 та 6 інших заяв, пункт 55, від 13 лютого 2018 року. За відсутності будь-якого конкретного елементу, який вказував би на те, що національні органи влади не вжили заходів, які від них можна було обґрунтовано очікувати, для забезпечення належного функціонування судової системи, Суд не вбачає підстав відступати від цього висновку у цій справі. Отже, держава не може нести відповідальність за затримку у розгляді справи про банкрутство у період з липня 2014 року по квітень 2015 року.
64. Водночас Суд зазначає, що у серпні 2015 року ліквідатор звернувся до господарського суду із заявою про звільнення його від виконання повноважень. Відтоді провадження було заблоковано, оскільки не був призначений новий ліквідатор. У зв’язку з цим Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що сторони провадження на національному рівні несли відповідальність за затримку у щонайменше чотири з половиною роки, оскільки не запропонували господарському суду кандидатуру потенційного ліквідатора. У цьому контексті Суд повторює, що стаття 114 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачала, що господарський суд міг звільнити та призначити ліквідатора за власною ініціативою, а частина четверта статті 28 Кодексу України з процедур банкрутства також передбачає, що господарський суд може відсторонити ліквідатора, якщо той подає заяву про відсторонення від виконання повноважень. Господарський суд справді прискорив процедуру призначення нового ліквідатора у 2018 році, але з незначним успіхом (див. пункти 29-38). Беручи це до уваги, Суд повторює, що держава повинна організувати свою правову систему таким чином, щоб дати можливість своїм судам дотримуватись вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справах «Заводнік проти Словенії» (Zavodnik v. Slovenia), заява № 53723/13, пункт 97, від 21 травня 2015 року, та «Де Блазі проти Італії» (De Blasi v. Italy), заява № 1595/02, пункти 32-33, від 05 жовтня 2006 року). Отже, держава-відповідач несе відповідальність за затримку у зв’язку з непризначенням ліквідатора.
65. Уряд не надав жодного обґрунтування цієї затримки, окрім аргументу, що ця справа була особливо складною у зв’язку з її економічним характером. З огляду на зазначені міркування Суд вважає, що час, витрачений на призначення нового ліквідатора (щонайменше чотири з половиною роки), був надмірним, і це вплинуло на загальну тривалість провадження, а сама тривалість провадження не відповідала вимозі «розумного строку». Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
66. Заявник скаржився на те, що він не мав ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з тривалістю провадження у справі про банкрутство. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
67. Уряд стверджував, що заявник міг звернутися до господарського суду зі скаргою на бездіяльність ліквідатора.
68. Заявник заперечив, стверджуючи, що така скарга не мала б шансів на успіх, оскільки національне законодавство не передбачало жодних санкцій за бездіяльність ліквідатора.
69. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана зі скаргою, розглянутою за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункт 65), а тому так само бути має визнана прийнятною.
70. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує ефективний засіб юридичного захисту в національному органі влади від стверджуваного порушення вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду справи судом протягом розумного строку (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (<...>) [GC], заява № 30210/96, пункт 156, ЄСПЛ 2000-XI).
71. Суд неодноразово встановлював порушення статті 13 Конвенції у справах, в яких порушувалося питання, аналогічне порушеному у цій справі, зазначаючи про відсутність в українському законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами на тривалість провадження (див., наприклад, рішення у справах «Єфіменко проти України» (Efimenko v. Ukraine), заява № 55870/00, пункти 48-50 та 64, від 18 липня 2006 року, та «Гутка проти України» (Gutka v. Ukraine), заява № 45846/05, пункт 34, від 08 квітня 2010 року).
72. У цій справі Суд не переконаний аргументом Уряду, що звернення до господарського суду зі скаргою на бездіяльність ліквідатора, який клопотав про звільнення від виконання повноважень, було б ефективним засобом юридичного захисту для прискорення провадження, оскільки основний недолік цього провадження полягав у відсутності ліквідатора з серпня 2015 року і надалі, а також у затримці призначення ліквідатора господарським судом.
73. Отже, Суд вважає, що заявник не мав ефективного засобу юридичного захисту, а тому було порушено статтю 13 Конвенції. З огляду на цей висновок Суд також відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
74. Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявник скаржився на те, що у зв’язку з надмірною тривалістю провадження повернення йому вартості його частки у товаристві наразі неможливе.
75. Суд вважає, що надані йому докази не дозволяють встановити причинно-наслідковий зв’язок між затримками у провадженні та тим, що вимоги заявника не були задоволені. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
76. Насамкінець заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що розслідування кримінальної справи щодо колишніх посадових осіб товариства було тривалим і неефективним (див. пункти 39-41).
77. У контексті всіх наявних у нього документів Суд вважає, що ці скарги не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована та визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
78. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
79. Заявник вимагав 1 318 884 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Сума, яка вимагалася в якості відшкодування матеріальної шкоди, складалася із суми, присудженої йому господарським судом 11 квітня 2011 року (див. пункт 17), з урахуванням індексу інфляції та додаткової відсоткової ставки у розмірі 3% річних, як передбачено національним законодавством.
80. Уряд стверджував, що держава не могла нести відповідальність за борги приватної компанії, особливо якщо відповідне провадження ще тривало. Уряд також стверджував про необґрунтованість вимоги про відшкодування моральної шкоди.
81. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою, тому він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він вважає, що заявник мав зазнати певної моральної шкоди. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, він присуджує сину та дружині заявника 2 400 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
82. Заявник також вимагав 3 800 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, і 3 800 євро компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.
83. Уряд стверджував, що вимоги заявника були необґрунтованими.
84. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд відхиляє вимогу про компенсацію судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, та вважає за доцільне присудити суму у розмірі 250 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.
C. Пеня
85. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє , що син та дружина заявника мають право підтримати цю заяву від його імені.
2. Долучає до розгляду по суті зауваження Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє його після розгляду по суті.
3. Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції щодо тривалості провадження у справі про банкрутство, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
4. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції.
5. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити сину та дружині заявника спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 2 400 (дві тисячі чотириста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 250 (двісті п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись сину та дружині заявника, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 грудня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Стефані МОРО-ВІКСТРОМ